home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 14

Як Ігого мудрості набрався

А тепер настав час повернутися до Аравіс і коней. Пустельник, дивлячись у ставок, зміг повідомити їм, що Шасту не було ані вбито, ані навіть серйозно поранено, бо бачив, як той зміг піднятися і як привітав його король Лун. Та через те, що він міг тільки бачити, що коїться, але не чув ані слова, щойно битва скінчилася і почалися розмови, дивитися не було на що, тож нічого й заглядати у став. Наступного ранку, доки пустельник був у домі, усі троє зібралися перекинутися слівцем та вирішити, що робити далі.

– З мене досить, – струснула головою Гвін. – Хоч би як добре до нас ставився пустельник – за що ми йому чимало зобов’язані, але час рушати до Нарнії. Я скоро стану товстою, мов поні, – цілими днями щось їм і сиджу без діла.

– О пані, тільки, благаю, не сьогодні, – втрутився Ігого. – Не будемо поспішати. Сьогодні, завтра – яка взагалі різниця?

– До того ж спочатку ми маємо стрітися з Шастою, аби попрощатися і… і вибачитися, – трохи ніяково додала Аравіс.

– Отож-бо! – голосно підтримав її Ігого. – Саме збирався сказати те саме.

– Так, звісно, – не стала сперечатися Гвін. – Гадаю, він саме в Анварді, що на нашому шляху. Тож чом би й не зазирнути туди ненадовго та не попрощатися? Можемо виїхати просто зараз. Мені здавалося, що всі ми прагнемо нарешті потрапити до Нарнії, чи не так?

– Гадаю, що так, – не дуже впевнено промовила Аравіс. Вона вперше за увесь час замислилася над тим, що робитиме там, у Нарнії, і почувалася трохи самотньо.

– Звичайно, звичайно, – погодився Ігого. – Але ж ніхто не змушує нас квапити події, якщо ви розумієте, до чого я.

– Ні, я не розумію, – різко озвалася Гвін. – Тож чого це ви раптом не хочете їхати?

– Ммм… і-го-го, – стиха заіржав Ігого, – е-е-е, хіба ж ви не розумієте, пані, то визначна подія: повернення до рідної країни, знайомство з тим суспільством, і в зв’язку з цим вкрай важливо справити добре враження, а як же його справляти, коли ми й самі на себе не схожі?

Гвін голосно заіржала.

– То все це через твій хвіст! Зрозуміла нарешті. Ти хочеш дочекатися, доки відросте хвіст! Але ж ми навіть не знаємо, носять у Нарнії взагалі довгі хвости чи ні! Чесно кажучи, Ігого, ти пихатіший за отих ташбаанських таркинь!

– Ох і дурний же ти, Ігого! – не втрималася Аравіс.

– Зовсім ні, таркине, гривою Лева присягаюся! – обурено заперечив Ігого. – Просто в мене є почуття гордості за себе та своїх товаришів-коней, от і все!

– Ігого! – перервала його Аравіс, яку не дуже цікавило, який там у нього хвіст. – Я давно хотіла в тебе запитати: чого це ти весь час присягаєшся Левом та гривою Лева? Я завжди гадала, що ти левів ненавидиш.

– Так воно і є, – кивнув Ігого. – Та коли я кажу Лев, то маю на увазі, звичайно ж, Аслана, великого рятівника Нарнії, що прогнав із країни Білу Відьму та зиму. Усі нарнійці присягаються його ім’ям.

– То він і справді Лев?

– Ні, ні, звичайно ж, ні, – дещо приголомшено відповів Ігого.

– Але ж усі ташбаанські оповіді кажуть, що він і справді Лев, – зауважила Аравіс. – А якщо то не так, це чому ж тоді всі його так називають?

– У твоєму віці то важко зрозуміти, – відповів Ігого. – А я був усього-на-всього лошам, коли покинув Нарнію, тож і сам до пуття не розумію.

Кажучи це, Ігого стояв спиною до зеленої стіни паркану, а дівчата заглядали йому в рота. Тон його був доволі повчальний, а очі напівзаплющені, ось чому він не помітив, як Гвін та Аравіс раптом змінилися на обличчі. І не дивно: поки Ігого там собі розпинався, у нього за спиною з’явився величезний лев, який заплигнув на огорожу і тепер балансував нагорі – від такого видовища у дівчат роззявилися роти і мало очі не повилазили. Тим паче яскраво-жовта грива засліплювала, неначе полуденне сонце, і, може, саме тому Лев їм здавався і більшим, і більш вражаючим, і загрозливішим, ніж інші, до того ними бачені леви. Він зістрибнув на подвір’я і беззвучно наблизився до Ігого. Гвін з Аравіс стояли, немов зачаровані, не в змозі ані слова вимовити, ані зрушити з місця.

– Без сумніву, – тим часом вів далі Ігого, – коли про нього кажуть, що він лев, то мають на увазі не зовнішність, а риси, а саме: силою він не поступається левові, як лев кидається на ворогів (на наших із вами ворогів, зауважте) чи щось ще. Навіть така маленька дівчинка, як ти, Аравіс, могла б здогадатися, що смішно навіть припустити, нібито той Лев може бути справжнім. Таким припущенням можна навіть образити: якщо він Лев, то він має бути звіром, таким, як Гвін чи я. А раз так, – тут Ігого не витримав та голосно заіржав, – то в нього має бути чотири лапи, хвіст та… ву-ву-вуса! Га-га-га, ги-ги-ги! Гик! Гик! Гик! Ґвалт!

Він заволав «ґвалт» тому, що не встиг він вимовити слово «вуса», як у вусі йому щось залоскотало. Як з’ясувалося, то був Асланів вус. Ігого підскочив, мов ужалений, сахнувся аж до іншого боку огорожі й навіть спробував був перестрибнути її – та довелося повертатися: стіна була зависока для нього, аби заплигнути та накивати копитами далі. Аравіс із Гвін і собі позадкували. Запала напружена тиша.

Але ось Гвін, тремтячи всім тілом, тоненько заіржала та підбігла до Лева.

– Ви такий… такий гарний, що нехай краще з’їсте мене ви, якщо вже так хочете, ніж я просто відкину копита, хоча б і від переїдання.

– Моя люба доню, – сказав на те Аслан, обцілувавши її з воістину левовою щедрістю. – А я знав, що ти тут найсміливіша і не змусиш чекати мене. Хай буде з тобою моя радість!

За цим він здійняв голову та заговорив зичним голосом:

– Ігого-Ігого, – звернувся він до коня, – мій бідний, гордовитий, переляканий Ігого, підійди-но ближче. Ще більше, сину мій, не лякайся. Не того страхайся, аби підійти, страхайся того, аби не підійти. Торкнися мене, обнюхай мене. Є в мене і лапи, й хвіст, і вуса, а сам я і є – справжнісінький собі звір.

– Аслане, – тремтячим голосом заговорив до Лева Ігого, – який же я дурень!

– Щасливий той кінь, що усвідомив те змолоду. Втім, як щаслива і кожна людина. Підійди-но, Аравіс, доню! Дивися! М’які лапи мої цього разу тебе не зранять.

– Перепрошую, пане Лев… цього разу? – не второпала Аравіс.

– То я тебе поранив, – роз’яснив Аслан. – І я – той Лев, що з’являвся вам під час усієї подорожі. Чи зрозуміла ти, за що тебе було поранено?

– Ні, пане Лев.

– Подряпини на твоїй спині до останньої краплини втраченої тобою крові повторюють рани на спині рабині твоєї мачухи, яку ти підпоїла сонним зіллям. Її біль ти мала відчути на собі.

– Так, пане Лев. Прошу…

– Питай, моя люба, – підбадьорив її Аслан.

– На які ще неприємності вона наразилася через мене?

– Дитя моє, – похитав головою Аслан. – Я розповідаю тобі твою історію, а не її, бо нікому не дано почути нічого, окрім їх власної історії.

Він струсонув головою і заговорив уже веселіше:

– Не сумуйте, діти мої. Незабаром ми зустрінемося знов. Але до цього на вас чекає ще один гість.

Із цими словами він одним стрибком заплигнув на паркан та зник, мов і не було.

Хоч як не дивно, але в друзів не виникло жодного бажання обговорювати його появу – вони неквапливо розійшлися по різних кутках і там ходили собі на самоті туди-сюди, обмірковуючи несподівану зустріч.

Десь за півгодини обох коней покликали на задній двір перехопити смачненького з того, що приготував для них пустельник, коли Аравіс, яка все ще гуляла подвір’ям, була налякана звуками сурми, що пролунали з-за огорожі.

– Хто там? – прокричала вона.

– Його королівська високість, принц Кор Древлянський, – сповістив герольд.

Аравіс відсунула засув і прочинила хвіртку, трохи позадкувавши, аби дати дорогу незнайомцям.

Спочатку на подвір’я зайшли двоє вояків з алебардами та стали обабіч від воріт. За ними увійшли герольд і сурмач.

– Його королівська високість, принц Кор Древлянський, просить аудієнції в леді Аравіс, – оголосив герольд. За цим він і сурмач відійшли вбік і вклонилися, солдати відсалютували, і на подвір’я заїхав сам принц. Супровід його вклонився, і всі четверо вийшли, зачинивши за собою хвіртку.

Принц вклонився, але, як на принца – якось незграбно. Аравіс присіла в граційному реверансі (до речі, остраханський реверанс зовсім не нагадує наш) – він вийшов у неї дуже гарно, бо, звісно, вона добре зналася на таких речах. Глянувши вгору, вона нарешті змогла розгледіти, що за людина був той принц.

Перед нею стояв ще зовсім хлопчик. Голова його була непокрита, а світле волосся вінчала тонка золота смужка, ледь товща за дріт. Верхня туніка його була пошита із білого батисту, тонкого, мов шийна хустка, а крізь нього просвічувалася яскраво-червоне спіднє вбрання. Його ліва рука, що лежала на вкритій емаллю рукояті меча, була перев’язана.

Аравіс ковзнула поглядом по його обличчю, перш ніж розтулити від подиву рота й скрикнути:

– Овва! Та це ж Шаста!

Хлопець від того вмить зашарівся та швидко почав виправдовуватися:

– Послухай-но, Аравіс, я сподіваюся, ти не подумала, що я з’явився до тебе ось так, із сурмачем та всім тим супроводом, аби справити на тебе враження чи вдати, що тепер я зовсім інший, чи ще щось… бо я б краще прийшов до тебе у своєму старому одязі, та його весь спалили, а мій батько сказав…

– Твій батько? – здивувалася Аравіс.

– Так, виходить, що король Лун – мій батько, – кивнув Шаста. – Я мав би й сам здогадатися: Корін схожий на мене, мов дві краплі води. Ми з ним близнюки, розумієш. До речі, й звати мене Кор, а не Шаста.

– Рідне ім’я тобі більше личить за Шасту, – промовила Аравіс.

– За звичаєм, імена братам даються схожі, – відповів Шаста (або, як ми тепер повинні його називати, принц Кор). – Наприклад, Дар і Даррін, Кол і Колін тощо.

– Шасто… я маю на увазі, Коре, – урвала його Аравіс. – Помовч трохи і послухай. Тепер моя черга тобі про щось сказати. Мені дуже шкода, що я поводилася, мов остання свиня. Але це не тому, що ти тепер принц, я змінила свою думку ще до того, як про це дізналася, тоді коли ти повернувся рятувати мене від Лева.

– Насправді він зовсім не збирався тебе вбивати, той Лев, – відповів Кор.

– Я знаю, – промовила Аравіс, киваючи.

На мить запала тиша, спокійна й урочиста, коли діти збагнули, що обоє встигли познайомитися з Асланом.

Несподівано Аравіс згадала про перев’язану руку Кора.

– О Коре! – вигукнула вона. – Я зовсім забула! Ти ж брав участь у битві! Це там тебе було поранено?

– То зовсім не рана, а так, лише подряпина, – цього разу трохи зверхньо кинув Кор. Але одразу ж відкинув усю зарозумілість і розсміявся. – Чесно кажучи, то навіть і не справжня рана. Здер клаптик шкіри із суглобів на пальцях – так поранитися може кожний дурень, навіть не лізучи в битву.

– Але ж ти поліз, – зауважила Аравіс. – Напевне, то було чудово.

– То було зовсім не так, як мені уявлялося, – щиро відповів Кор.

– Але Ша… я маю на увазі, Коре, ти ж мені так і не розповів ще про короля Луна і про те, як ви дізналися, хто ти є насправді.

– Що ж, сідаймо, – запропонував Кор. – Бо це досить довга історія. Але ж знаєш що: батько мій – чудова людина, і навіть коли б він не був королем, я був би не менше – чи зовсім трохи менше – щасливим, що знайшов його, попри освіту та інші жахливі речі, що тепер чекають на мене. Але ж ти хочеш почути історію. Тож слухай. Корін і я народилися близнюками. І десь за тиждень після того батьки наші повезли нас до Нарнії, до старого мудрого кентавра, аби він нас благословив чи щось на зразок цього. Кентавр цей був пророком, як бувають пророками чимало добрих кентаврів. Тобі ще не доводилося бачити кентаврів? Кілька з них брали участь у вчорашній бійці. Вельми визначні люди, мушу визнати, але я все ще ніяк до них не звикну. Ти знаєш, Аравіс, багато до чого доведеться нам звикати у цих північних землях…

– Так, я знаю, – нетерпляче кивнула Аравіс. – Та ти продовжуй!

– Тож кажуть, що варто тому кентаврові було побачити мене із Коріном, як він подивився на мене та сказав: «Прийде такий день, коли хлопець цей врятує Древляндію від найбільшої небезпеки, що колись загрожуватиме її землям». Батько й мати мої, звичайно, були дуже вдоволені. Та, як виявилося, був і такий чоловік, якому пророцтво припало зовсім не до смаку. Звали того чоловіка лорд Бар, і був він колись батьківською правою рукою, та за казна-що-крадство – здається, він неабияк завинив, але, правду кажучи, ту частину розповіді я не дуже-то й зрозумів, – батькові довелося посунути його з посади. Та окрім цього, більше ніякої кари він не зазнав, і йому навіть дозволили залишитися у Древляндії. Певно, він дійсно був лихою людиною, бо потім виявилося, що насправді він прислуговував тісрокові та передав до Ташбаана чимало таємної інформації. Тож щойно він почув, що я маю врятувати Древляндію від якоїсь величезної небезпеки, то вирішив, що має мене позбутися. Йому вдалося викрасти мене (не можу сказати, як саме, бо й сам не знаю) і верхи, тікаючи за течією Крученої Стріли, дістатися до узбережжя. Там на нього вже чекав корабель із вірною командою таких самих зрадників, тож невдовзі він уже вийшов у чисте море зі мною на борту. Але мій батько дізнався про те і, мов вітер, помчав за ним слідом. Лорд Бар був уже в морі, коли батько дістався узбережжя, але корабель ще виднівся на обрії. Тож не минуло й двадцяти хвилин, як один із батькових військових кораблів вийшов у море. Певно, то була неабияка гонитва. Шість днів вони переслідували галеон Бара і на сьомий день змусили його прийняти бій. То була грандіозна морська битва (чимало мені довелося почути про неї вчора ввечері), що почалася о десятій ранку і скінчилася із заходом сонця. Врешті-решт нашим вдалося захопити корабель, але мене там не знайшли. Сам лорд Бар загинув під час битви, та один із його людей розповів, що лорд віддав мене одному зі своїх лицарів та відіслав нас обох на човні з корабля. Човен цей згинув без сліду. Але ж, звичайно, той човен пригнав до берега Аслан (який, здається, причетний мало не до всіх тих історій), аби мене там знайшов Аршиш. Хотів би я дізнатися ім’я того лицаря, що зморив себе голодом та, ціною власного, зберіг мені життя.

– Гадаю, Аслан відповів би тобі на те, що то вже чиясь інша історія, – зауважила Аравіс.

– І справді… я якось про те не подумав, – кивнув Шаста.

– Цікаво, як спрацює те пророцтво, – задумливо мовила Аравіс, – і від якої такої величезної небезпеки ти маєш рятувати Древляндію?

– Е-е-ем, – Кор навіть трохи розгубився, – взагалі-то всі гадають, що воно вже спрацювало.

Аравіс плеснула в долоні:

– Звичайно ж! Оце я дурна! І як чудово все справдилося! Древляндія ніколи ще не була у більшій небезпеці, аніж тоді, коли Рабадаш перетнув Кручену Стрілу із двомастами кіньми, а ти ще не з’явився зі своїм повідомленням. Хіба ж ти не пишаєшся собою?

– Чесно кажучи, мені трохи боязко, – знизав плечима Кор.

– Але ж тепер ти житимеш в Анварді, – із сумом у голосі нагадала йому Аравіс.

– Ох! – вигукнув Кор. – Оце я забалакався! Мало не забув, нащо взагалі сюди приїхав! Батько хоче, аби ти жила з нами. Він каже, що відтоді, як померла матінка, при дворі зовсім немає жінок (вони називають це «двором», але я не знаю чому). Ну ж бо, Аравіс, погоджуйся! Тобі сподобається батько… і Корін. Вони зовсім не схожі на мене: обидва відмінно виховані, і тобі не варто остерігатися, що…

– Облиш-но вже! – обірвала його Аравіс. – Бо інакше ми й справді посваримося. Звичайно ж, я згодна!

– Ходімо тоді до конячок! – зраділо запропонував Кор.

Радісною була зустріч Ігого із Кором, і хоч там як пригнічено не почувався Ігого, він таки погодився спершу завітати до Анварда, а в Нарнію вони із Гвін вирішили вирушити наступного дня. Усі четверо щиро попрощалися з пустельником і пообіцяли незабаром відвідати його знов. Сонце вже стояло в них над головами, коли мандрівці нарешті пустилися в дорогу. Коні, які були певні, що Кор з Аравіс поїдуть ними верхи, чимало здивувалися, коли Кор пояснив їм, що окрім як під час війни, коли від усіх вимагається робити все можливе й неможливе, ніхто в Нарнії чи Древляндії і мріяти не може про те, аби їхати верхи на розумному коні.

Це знов нагадало бідолашному Ігого про те, як мало знає він про нарнійські звичаї та скільки ще жахливих помилок він зробить, поки пристосується до тамтешнього життя. Тож у той час, як занурена в щасливі думки Гвін неспішно простувала вперед, Ігого із кожним кроком нервувався та соромився ще гірше.

– Вище носа, Ігого! – підбадьорив його Кор. – Уяви лише, як-то воно для мене. Тебе хоч не збираються тут освічувати. А мені належить навчитися читання, письма, геральдики, танців, історії, музики, тоді як ти зможеш скакати галопом та пустувати на пагорбах Нарнії скільки тобі заманеться.



– Це ще теж невідомо, – важко зітхнув Ігого. – Чи розумні коні дозволяють собі пустощі? А покачатися в траві? А що, як ні? Я не витримаю, якщо мені доведеться від усього цього відмовитися. Що гадаєш, Гвін?

– Я пустуватиму та качатимуся у траві незалежно від того, роблять так у Нарнії чи ні! – відказала Гвін. – Гадаю, нікому до цього й діла немає!

– До замку ще далеко? – несподівано спитав у Кора Ігого.

– Замок за наступним поворотом, – озвався принц.

– Що ж, – зупинив усіх Ігого. – Тоді я збираюся добряче покачатися, хоч би то було й востаннє. Зачекайте на мене хвилинку.

За п’ять хвилин він повернувся, важко дихаючи та весь укритий шматтям папороті.

– Ось тепер я готовий, – тужним голосом повідомив він. – Веди нас, принце Кор. Нарнія і північ!

Вигляд він мав як кінь, що прямує на похорон, а не повертається додому, де на нього чекає довгоочікувана свобода.


Розділ 13 Битва при Анворді | Кінь і його хлопчик | Розділ 15 Рабадаш, Великий і Вухастий