home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 15

Рабадаш, Великий і Вухастий

Новий поворот стежини вивів мандрівців із лісу на простору зелену рівнину з обробленими полями, по інший бік якої, захищений від північних вітрів високим гірським пасмом, здіймався Анвард. Споруджений із червоно-брунатного каміння, старовинний замок був помітним іще здаля.

Не встигли вони дістатися брами, як їм назустріч вийшов сам король Лун. Якби Аравіс не підказали, що то король, вона нізащо не здогадалася б, бо вигляд він мав такий, нібито щойно виліз із собачої буди. Правду кажучи, Лун і справді оглядав королівську псарню, для чого й вдягнувся у найстаріші з найстаріших одеж, коли йому доповіли про прибуття гостей. Єдине, що він встиг зробити, – помити руки після усього бруду, що залишається після відвідин псарні, а перевдягнутися, звісно, не встиг. Втім, треба визнати, що той вишуканий уклін, яким він винагородив Аравіс, підхоплюючи її під ручку, був по-справжньому королівським, себто таким, від якого кожна жінка почувається королевою.

– Моя юна леді, – мовив він, розгинаючись, – неможливо передати нашу радість від того, що ви потішили нас своїм візитом. Жива була б дорогоцінна дружина наша, ми, не сумнівайтеся, запросили б вас удвічі ласкавіше, ніж я можу це зробити сам. Та це не може зменшити мого бажання догодити вам, якого має вистачити на двох. Глибока скорбота оселилася в нашому серці, коли дізналися ми про ті обставини, що спонукали вас покинути батьківський дім. І смуток охопив нас, коли почули ми про ті поневіряння, що спіткали вашу світлість на довгому шляху до нас; та гордістю переповнилося серце, коли принц Кор нам оповів про неабияку мужність вашу, якій позаздрив би й найхоробріший із вояків.

– Пусте! Моя хоробрість не йде в жодне порівняння з хоробрістю сина вашого, Кора. Рятуючи мені життя, він не злякався кинутися голіруч на лева.

– Он як! – здивувався король і аж просяяв. – Про це він мені не розповідав. Либонь, забув, чи що?

Тож Аравіс не лишилося нічого іншого, як розповісти про те, що «приховав» від короля Кор. А що сам Кор: з одного боку, йому кортіло, аби про те дізналися всі, а з іншого – розповідати те самому не дозволяла гідність. Тому довелося слухати, як про це розкажуть інші, отож оповідка йому не сподобалася, бо що більше він слухав, то більше почувався дурнем. Зате вона дуже сподобалася його батькові, та так сподобалася, що за наступні кілька тижнів він переповів її кожному стрічному, тож врешті-решт у Кора з’явилося нездійсненне бажання, аби та пригода взагалі не траплялася з ним.

Та якщо не забігати наперед, то варто зауважити, що король не забув привітати ані Гвін, ані Ігого, звертаючись до них так само чемно, як до того звертався до Аравіс. Він спробував був розпитати їх про їхні родини, що залишилися в Нарнії, а також чи пам’ятають вони когось із родичів, адже, як він зрозумів, їх викрали ще в дитинстві. Та коні як води в рот набрали – вони ж, бач, аж ніяк не звикли, аби до них зверталися, як до рівних, мається на увазі – люди, тобто дорослі люди. Кор та Аравіс до уваги не бралися, бо були ще замалі.

Невдовзі з замку вийшла королева Люсі, яка радо приєдналася до інших.

– Люба наша Аравіс, а це найліпший друг нашої родини, їх величність королева Люсі, – уклонившись, відрекомендував її Лун. – Їх величність самі вирішили наглянути за тим, аби в покої, що призначено вам, усе було прибрано найліпшим чином. Сперечатися з їх величністю ми не воліли, бо хто, як не жінки, найкраще розуміють одна одну!

Люсі поцілувала Аравіс у щоку. Вони поглянули одна на одну і вже як найкращі подруги пішли оглядати спочивальню Аравіс та її будуар, обговорюючи, що і як тепер вдягають при дворі та інші надзвичайно важливі в таких обставинах для дівчат речі.

Згодом відбувся легкий ланч просто неба на терасі (холодна курятина, пиріг із дичиною та хліб із сиром і вином). А після ланчу Лун раптом насупив брови, зітхнув та мовив:

– Друзі мої, бажаємо ми того чи ні, але час вирішити, як нам вчинити з отим підступним Рабадашем, якого, нагадаю, ми досі тримаємо від замком – не можна ж тримати його там довічно!

Люсі, що сиділа праворуч від короля, кинула погляд на Аравіс, що сиділа від нього ліворуч; король Едмунд, що сидів з іншого боку стола, кинув погляд на лорда Дарріна, що сидів напроти нього; Дар, Перідан, Кор та Корін, що сиділи з того боку, де й Лун, перезирнулися.

– Ніхто й ніколи не посміє звинуватити вашу величність у надмірній жорстокості, – наважився перервати мовчання лорд Перідан, – якщо йому просто відрубати голову. Бо всі ті злочини, що скоїв він, садять його на одну лаву з найзапеклішими вбивцями.

– Справедливо сказано, – відповів Едмунд, – але навіть останній зрадник мусить мати змогу виправитися. Принаймні один такий випадок мені відомий, – задумливо додав він трохи згодом.

– До того ж стратити Рабадаша, хоч він на те й заслуговує, означатиме не що інше, як оголосити війну великому тісрокові, – зауважив Даррін.

– От на що мені начхати, то це на тісрокову велич! – відкинувши чемність, мовив Лун. – Бо велич його полягає лише в чисельності війська, та війську такої чисельності не подолати велику пустелю. Але є такі речі, на які в мене рука не зведеться: як то позбавити життя людину, хоч яка вона там і погана, хоч навіть і зрадник. Якби ми з ним зустрілися в бою – рука б у мене не здригнулася, але ж поле бою – то не лобне місце.

– А що, як взяти з нього слово, – запропонувала Люсі, – що віднині він почне чесне життя і ніколи не візьме в руки меча проти нас? І під чесне слово ви, ваша величносте, його відпустите під усі чотири вітри.

– Це наче брати чесне слово з павіана, – заперечив був Едмунд, – а втім… якщо він знову прийде до нас із мечем, то вже ніщо не завадить відтяти йому голову в чесному бою.

– Що ж, так і буде! – мовив король Лун та віддав наказ зброєносцю привести полоненого.

Привели Рабадаша. Той був у кайданах. З першого погляду на нього сторонній спостерігач міг би запідозрити, що той усю ніч просидів у темному сморідному підземеллі без води та хліба. Насправді його тримали у звичайній, та ще й доволі затишній кімнаті, куди, до речі, йому принесли й вечерю, яка б задовольнила й найвибагливіший смак, тільки й того – що під замком. Та він вечері навіть не торкнувся, бо волів тужити. Та й тужив він якось надмірно галасливо: гепав у двері кулаками, гупав ногами, лаявся недобрими словами й обсипав усіх прокльонами. І так цілу ніч. Звісно, після бурхливої ночі вигляд він мав не найкращий.

– Здається, нема потреби пояснювати вашій високості, – мовив Лун, – що за всіма законами будь-якої держави, хоч писаними, хоч неписаними, ми маємо всі підстави для винесення вам найсуворішого вироку, який тільки смертні можуть винести смертним. Проте, враховуючи ваш доволі юний вік та недоліки виховання, коли вам навіть не прищепили таких понять, як честь джентльмена, не кажучи вже про порядність (що, втім, і не дивно в державі панів і рабів), ми схиляємося до того, аби вас відпустити під чесне… гм… слово, якщо ви присягнетеся виконати всі наші умови. По-перше…

– Що?! Та як ти смієш, варварський собако, – заволав Рабадаш, – ставити якісь умови мені?! Тьху на вас! Та годі вже мені розповідати про порядність: тримати у кайданах таркаана – хіба то порядно? От зніміть з мене ваші пута, дайте меча – тоді й поговоримо!

Усі лорди підхопилися з місця, а дехто й сам схопився за меча.

– Тату, от дозвольте мені хоч раз заїхати йому у вухо? – спитав дозволу Корін, стискаючи кулаки.

– Стійте! Ваші величності! Ясновельможні лорди! – закликав усіх король Лун. – Невже у вас не вистачить розсудливості, аби навіть у гніві не уподібнюватися нахабному молодику, якого не навчили відповідати за свої слова, не кажучи вже про вчинки! Коріне! Нумо сядь на місце, інакше я буду змушений попросити тебе вийти з-за столу! А вас, ваша високосте, я ще раз закликаю вислухати наші умови.

– Ніхто не може ставити умови наступникові остраханського престолу, хоч варвари, а хоч і чаклуни! – пихато відказав Рабадаш. – А той, хто волів заїхати нам у вухо, хай знає він: якщо хоч волосина впаде з моєї голови, Нарнія з Древляндією за те заплатять кров’ю, аж захлинуться у крові. Страшна буде помста тісрока, ох, страшна! Вона й без того буде страшна, за те, що я стояв тут у кайданах, та навіть і мені аж лячно уявити, що станеться, якщо проллється моя кров. Світ здригнеться, коли побачить, що залишилося від північних земель, бо не залишиться нічого, окрім історій, що переживуть віки, і довго ще потому ними лякатимуть малих дітей! Бережіться, бо блискавка та, що в руці її тримає Таш, от-от вже вразить вас із небес!

– А що, як її знов на півдорозі зупинять інші сили? – мов нічого й не було, припустив Корін.

– Як тобі не соромно, Коріне? – присоромив того король Лун. – Не можна глузувати з того, хто слабший за тебе; от якщо навпаки – то прошу.

– Ох, який же він дурний, той Рабадаш! – вихопилося в Люсі. Її слова якщо хтось і почув, то хіба що Кор, та не встиг він спитати чому, як раптом усі підвелися та завмерли, як на параді. Так само вчинив і він і лише за мить зрозумів, що саме сталося: серед них був Аслан. Як і коли він підійшов – ніхто не помітив; може, й проґавили через того Рабадаша; та коли сам Рабадаш побачив, що між ним та стороною звинувачення, нечутно ступаючи, з’явився величезний лев, то він аж закляк.

– Рабадаше, – мовив Лев, – твій судний час настав, та ти ще можеш відвернути судну мить. Відкинь свою гординю – бо нічим пишатися тобі; та гнів приборкай свій – бо ніхто тут не скривдив тебе; та вдячно й смиренно прийми ту свободу, що дарують тобі добрі люди!

У відповідь Рабадаш зробив те, чого аж ніяк робити було не слід: він закотив очі, вищирив зуби та заходився прясти вухами (того може навчитися кожен, якщо мати таке за мету). На остраханців така його гримаса діяла безвідмовно: навіть на найхоробріших вояків вона наводила жах; про пересічних остраханців годі й казати – вони одразу ж падали на коліна, а найбільш вразливі – ті взагалі впадали в нестяму. Але чого аж ніяк не міг второпати Рабадаш, то це ось чого: лякати тих, хто усвідомлює, що досить тобі ворухнути пальцем, як їх зварять живцем, – це одна річ, а намагатися залякати вільних людей – зовсім інша. Ось чому його гримаси не справили жодного враження ні на кого, окрім хіба що Люсі, та й тій здалося, що Рабадашу зненацька стало зле.

– Демоне, демоне, демоне, щезни! – заверещав Рабадаш, ніби його ріжуть. – Я впізнаю тебе, злого нарнійського демона, ворога всіх наших богів! Щезни – це кажу тобі я, нащадок самого Таша, непереборного та невблаганного, нехай він вразить тебе своєю блискавкою! Нехай нашле на тебе дощ із тарантулів та скорпіонів! Хай на порох розсиплються всі гори Нарнії!

– Стережися, Рабадаше, бо судна мить – чимраз ближче! Вона вже за дверима. А засув на дверях уже відсунуто.

– Хай упадуть небеса! – не вгамовувався принц. – Хай розверзеться земля під вашими ногами! Хай кров та вогонь знищать вашу дикунську країну. Нехай у ній не залишиться нічого, окрім вашої дикунської королеви, аби я за волосся притягнув її в наш королівський палац. Нехай ця собача донька…

– Усе, час настав, – мовив Аслан.

Рабадаш осікся на півслові та витріщив очі, побачивши, що замість того, аби страхатися його слів, усі чомусь сміються.

Саме в той час, коли Аслан сказав, що «час настав», а Рабадаш ще намагався всіх налякати, прядучи вухами, його вуха почали витягуватися й обростати шерстю. А поки всі думали та гадали, у кого саме вони бачили такі самі вуха, Рабадашеве обличчя теж змінювалося: по-перше, воно значно подовшало, по-друге – ніби набрякло; очі – ніби повилазили, а ніс – чи то запав, чи навпаки виріс так, що аж затулив обличчя, яке до того ж вкрилося сірою шерсткою. А слідом до землі потягнулися руки, а ще за мить принц стояв навкарачки, і ніхто й помітити не встиг, коли пальці його перетворилися на копита. Вбрання кудись поділося, замість нього була густа шерсть. Втриматися від реготу вже не міг ніхто: щойно Рабадаш, бризкаючи слиною, сипав прокльонами так, що аж закладало вуха, а тепер – вуха досі закладало, та замість Рабадаша волав звичайнісінький собі віслюк. Найжахливішим було те, що деякий час Рабадаш ще був у змозі розуміти, що відбувається, і тому віслюче волання деінде перемішувалося людськими словами.



– О-о-о, тільки не на віслюка! Хоча б на коня! Будь ласка! О-о-о, на коня! – Це були останні людські слова, що всі почули від Рабадаша.

– Слухай мене і слухай уважно, Рабадаше, – двічі повторив Аслан. – Справедливість не буває без милосердя. То й тобі не довіку лишатися віслюком.

Віслюк одразу ж настовбурчив вуха, та вийшло це так кумедно, що на обличчях мимоволі знов з’явилися усмішки.

– Ти закликав на допомогу Таша. Що ж, у храмі Таша і знайдеш ти зцілення. У день великого свята осені підійди до вівтаря Таша у головному храмі Ташбаана, і там, на очах у всього Ташбаана, спаде з тебе осляча шкура, і всі впізнають у тобі принца Рабадаша. Та на все своє життя запам’ятай: якщо відійдеш ти від храму далі, аніж на півдня дороги пішки, знов обернешся віслюком. І вже тоді тобі ніщо не допоможе.

Запала тиша. А за мить усі перезирнулися, ніби щойно прокинулися і тепер ніяк не могли второпати, що то було. Аслан щез так само несподівано, як і з’явився, лише в повітрі залишилася світла смужка, та на траві сріблилася роса, а серця нарешті сповнилися спокоєм та радістю. Отже, він таки був, і був не у мріях, а наяву. Втім, живим доказом цього перед ними стояв віслюк.

Король Лун (мабуть, найдобросердіша людина з усіх присутніх), побачивши колишнього ворога в такому скрутному становищі – в ослячій шкурі, одразу ж кинув гніватися і навіть спробував знайти слова розради.

– Ваша королівська високосте, – мовив він, – мені дійсно прикро, що все зайшло так далеко! Та прошу вас завважити, що ніхто в тому не винен, окрім самої вашої королівської високості. Зі свого боку, ми готові зробити все, від нас залежне, аби якомога швидше доправити нас до Ташбаана, де на вас чекає… е-е-е… лікування, що його призначив Аслан. До того ж ми беремо на себе зобов’язання, пов’язані з доправлянням вас морем у найліпших у вашому теперішньому становищі умовах: найкращий суховантаж, обладнаний для перевезення худоби, свіжа морква, будяки тощо.

Віслюк заволав так, що всі поглухли, а потім спрямував добре розрахований удар задніми копитами просто в охоронця, який заґавився, від чого одразу стало зрозуміло, що від цієї пропозиції принц залишився не в захваті.

Аби закінчити історію про Рабадаша, про якого й без того сказано достатньо, ми нагадаємо про те, що сталося з ним далі, лише кількома словами. До Ташбаана, як і було обіцяно, його доправили морем належним чином у належний час, аби він встиг до свята осені до вівтаря у храмі Таша, де він знову обернувся на людину. А свідками тому чудесному перетворенню були чотири чи п’ять тисяч прочан, і тому замовчати таке диво було аж ніяк неможливо, і чутки про нього розповзлися по всьому Остраханству. Після такого чудесного перетворення та після смерті старого тісрока, саме Рабадаш успадкував трон, ставши наймиролюбнішим тісроком за всю історію Ташбаана. Чому так вийшло – ніхто й гадки не мав, і лише сам новий тісрок знав усю правду.

Ходити в далекі походи (за півдня пішки від Ташбаана) він не наважувався, а ганяти у походи таркаанів – теж, бо врешті-решт, здобувши військової слави (звісно, його коштом), вони могли повернути зброю проти нього – саме так скидали майже всіх попередніх тісроків. Ось чому, хоча перш за все він думав про себе самого, усі сусіди Остраханства нарешті зітхнули з полегшенням. У самому Остраханстві люди теж почали дихати вільно і навіть (за часів його влади) називали його не інакше як Рабадаш-Миротворець. Та вони не забули, що до того, як стати тісроком, він був віслюком, тому після його смерті його нерідко називали й так: Рабадаш Великий і Вухастий. Тож, якщо ви захоплюєтеся остраханською історією і пошукаєте посилання на тісрока Рабадаша (краще це робити у місцевій бібліотеці), то шукати його треба саме під цим прізвиськом. І що цікаво: і понині якщо хто-небудь в остраханській школі накоїть щось таке надзвичайно дурне, то його неодмінно назвуть «Рабадашем Другим». Тепер ви знаєте чому.

В Анварді ж усі були тільки раді позбутися принца. Щойно його відіслали додому, як того ж вечора почалося свято: на лузі перед замком були накриті столи, на яких мерехтіли сотні ліхтариків, і тривав той бенкет цілу ніч. Вино лилося рікою, дзвеніли жарти, й історії змінювали одна іншу. У розпал свята всі зробили велике коло, у яке став менестрель у супроводі двох скрипалів. Аравіс та Кор приготували себе до невимовної нудьги, бо єдина поезія, яку вони до того чули, була виключно остраханська (якщо ви теж її чули, то ви їх зрозумієте). Та всупереч їхнім сподіванням, з перших звуків скрипки нудьгу наче вітром розвіяло. Менестрель співав старовинну баладу про світловолосого Олвіна, який зійшовся у двобої зі страшним двоголовим велетнем Кирдик-Башем, доки не здолав того, і той перетворився на камінь, та навіть не на камінь, а на цілу гору, яка тепер і зветься Кирдик-Баш на честь велетня, або Олвін – на честь героя. А ще у пісні йшлося, як він завоював серце красуні Лілн і взяв її за наречену. Коли балада скінчилася, Аравіс та Кору вже хотілося, аби вона знов почалася та лунала й лунала хоч цілу ніч. А потім до кола вийшов Ігого, який хоч співати й не міг, зате як міг розповів історію про битву при Зуліндрі. А після нього Люсі розповіла ще раз історію про одежну шафу, яку всі, крім Аравіс та Кора, чули вже не раз, та із задоволенням послухали знов. А йшлося в тій історії про те, як сама вона з королем Едмундом, королевою Сьюзан та Великим королем Пітером потрапили до Нарнії вперше.

І нарешті, як воно й мало статися рано чи пізно, король Лун оголосив, що молоді вже час іти спати.

– А завтра, Коре, – додав він, – поїдеш ти зі мною в обхід по замку подивитися на оборону та відзначити її сильні та слабкі сторони, бо як мене не стане – захист замку буде твоїм обов’язком.

– Але ж Корін буде королем, батьку, не я, – здивувався Кор.

– Е ні, мій хлопчику, – похитав головою король Лун. – То ти є моїм спадкоємцем і корона перейде до тебе.

– Але ж я того зовсім не бажаю, – заперечив Кор. – Я б ліпше…

– То не є питанням того, що хочеш ти чи чого хочу я. Так було, є і буде – корона має перейти старшому синові.

– Але ж ми близнюки і однакові за віком.

– Е ні, – розсміявся король. – Один завжди народжується першим, а ти старший за Коріна на цілих двадцять повних хвилин. І ліпший за нього, сподіваюся, хоч на це багато розуму й не треба, – він подивився на Коріна зі сміхом в очах.

– Але, батьку, хіба ж ти не можеш вирішити сам, кому бути наступним королем?

– Ні, сину, король має коритися закону, бо саме закон робить його королем. І не в його владі відмовитися від своєї корони, так само, як і вартовий не може полишити свій пост.

– Ой, лишенько, – застогнав Кор. – Але ж я зовсім того не хочу. Коріне, мені дуже прикро. Я ніколи й уявити собі не міг, що моє повернення залишить тебе без королівства.

– Ура! Ура! – вигукнув, пританцьовуючи, Корін. – Мене не змусять бути королем! Мене не змусять бути королем! Я завжди буду принцом! Саме принцам припадають усі забавки!

– Правду каже твій брат, Коре, – кивнув король Лун. – Бути королем означає бути першим у найбезрозсуднішій атаці й останнім у найрозпачливішому відступі, а коли на землю падає голод (що буває час від часу в погані роки), носити ошатніший одяг та голосніше за інших сміятися з тих крихіт їжі, що тобі перепадають.

Коли хлопчаки підіймалися до своєї спочивальні, Кор знов спитав Коріна, чи то правда, що нічого не вдієш, на що Корін йому відповів:

– Ще хоч раз згадаєш про це, я… я тебе на лопатки покладу.

Добре було б закінчити цю історію словами про те, що після цього двоє братів ніколи вже не сварилися та не сперечалися з жодного приводу, але, боюся, то було б неправдою. Насправді ж вони сварилися та навіть билися один з одним не рідше, аніж будь-які інші брати, й усі битви закінчувалися, а інколи навіть і починалися з того, що Кор опинявся на лопатках. Бо, коли обидва вони змужніли та стали лицарями, Кор хоч і був більш небезпечним у бою, ані він, ані будь-хто інший у північних землях не міг зрівнятися із Коріном у мистецтві кулачного двобою. Недарма того прозвали Корін Разючий Кулак. Своє прізвисько він здобув у найбільшій звитязі, про яку може лише мріяти будь-який майстер цього мистецтва, а саме: подолав у чесному кулачному двобої ведмедя на ім’я Буйна Голова: той відступився від звичок розумних ведмедів та вирішив, що віднині житиме, як ведмідь нерозумний. Тож одного зимового дня, коли всі схили припорошило снігом, Корін забрався до ведмежого барлога (з нарнійського боку гори Буйна Голова, названої так на честь того самого ведмедя), витяг звідти бідолашного ведмедя та без жодної перерви між раундами провів їх цілих тридцять три. Врешті-решт Буйна Голова не міг навіть очей розплющити, а за цим і думати забув про свої дикі ведмежі звички.

Аравіс також чимало сварилася (і, чого вже приховувати, іноді навіть билася) із Кором, але опісля вони завжди мирилися. Тож, коли обоє подорослішали, то так призвичаїлися сперечатися, що вирішили одружитися, аби зручніше було те робити. Після смерті короля Луна вони стали для Древляндії добрими королем та королевою, а син їхній, Рем Великий, був найвидатнішим з усіх королів, що колись посідали древлянський трон. Ігого та Гвін прожили в Нарнії довге та щасливе життя і також поодружувалися, але не одне з одним, і не минало й місяця, як хтось із них чи навіть обоє не подорожували знайомим шляхом до Анварда, аби відвідати там своїх друзів.


Розділ 14 Як Ігого мудрості набрався | Кінь і його хлопчик | Примітки