home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 2

Дорожні пригоди

Наступного дня, коли Шаста прокинувся, сонце стояло вже високо. А прокинувся він від того, що йому наснилося, буцімто його обличчям мандрує щось тепле й вогке. Він широко розплющив очі й побачив перед собою кінську пику. Одразу ж події попередньої ночі постали перед ним. Він рвучко підхопився й сів, аж раптом його пронизав біль, і хлопчик застогнав.

– О мій Ігого, – видихнув він, – здається, я весь у синцях – болить геть усе. Поворухнутися навіть боляче.

– Доброго ранку, маля, – обізвався кінь. – Мабуть, то втома далася взнаки. Або задубів з незвички. Як на мене, то ніяк не може бути пов’язане з падінням. Та й падав ти – тьху, тьху! – усього разів із дюжину, не більш. До того ж на таку чудову м’якеньку та пружну травичку, що падати на неї – саме задоволення, сам би качався на ній хоч весь день. Єдине карколомне падіння, яке тобі майже вдалося, – та й те припало в чагарник. Ні-ні, кажу тобі, це все від браку досвіду – вперше завжди так буває. А от як нам бути з твоїм сніданком? Я-то вже поснідав…

– Хай йому абищо, тому сніданку! Я й пальцем поворухнути не в змозі, кажу тобі!

Та слухати Шастині скарги кінь далі не став. Заходився підштовхувати хлопця спочатку носом, а потім і копитом, доки той не звівся на ноги. З висоти свого зросту Шаста нарешті роздивився навкруги. Позаду темніло щось схоже на гайок. Попереду – порослий білими квіточками та дрібною травою схил, що, спускаючись додолу, обривався кручею. Ще далі попереду розбивалися об берег хвилі. Шасті ніколи не доводилося дивитися на море з такої висоти. І до того він навіть і гадки не мав, яке ж воно насправді велике та різнобарвне. Берегова лінія тягнулася вдалечінь і праворуч, і ліворуч, наскільки сягало око; далеко внизу пінився прибій, який через відстань здавався беззвучним. Над морем кружляли галасливі чайки, а над розпеченою полуденним сонцем землею дрижало марево. Шаста вдихнув морське повітря на повні груди й одразу відчув, нібито чогось у тому повітрі не вистачає. Він покрутив головою, повів носом і нарешті збагнув: у повітрі не було запаху риби. Втім, і не дивно: усе своє життя біля моря, що б він не робив, чи то порався по господарству, чи то латав рибальські сіті, чи то куховарив – усюди його переслідував запах риби, тому й уявити море без цього запаху він просто не міг. Новий запах моря виявився таким свіжим і чудодійним, що на якусь мить він не тільки забув про своє колишнє життя, а й про синці, та подряпини, та задубілі м’язи, що він натрудив попередньої ночі.

– І що ти там казав про сніданок? – стрепенувся Шаста.

– Ху, – схвально форкнув кінь, – якщо попорпатися у сідельних торбах, ти, певно, знайдеш щось їстівне. Вони теліпаються он там, на дереві, де ти їх сам учора – чи краще вже сказати сьогодні вранці? – й кинув.

Разом вони дослідили вміст сідельних торбів, і здобуток перевершив усі їх сподівання: листковий пиріг із м’ясом (хіба що трохи задубілий), добра жменя в’яленого інжиру, скиба, як його називають, «зеленого» сиру (хоча насправді він білий) та бурдюк із вином. В іншій торбі знайшлося ще більше: близько сорока півмісяців сріблом – такого скарбу за своє життя Шаста не те що в руках не тримав, а навіть і в очі не бачив! Все ще кривлячись від болю, Шаста обережно вмостився під деревом та накинувся на пиріг; за компанію кінь налагодився іще поскубти тутешньої травички.

– А от якщо витратити ці гроші, то чи не буде це звичайнісінькою крадіжкою? – раптом спитав Шаста.

– Гмм… – на якусь хвильку кінь застиг із повним ротом трави. – Чесно кажучи, над цим я поки що не замислювався. Але з цього приводу гадаю от що: вільному коневі, до того ж і розумному, вдаватися до крадіжки не личить. А з іншого боку, нас обох силоміць було взято в полон, а раз так – то ми з тобою всього лише втікачі з полону, до того ж на ворожій землі. А раз так, чому не вважати ці гроші нашою воєнною здобиччю чи як її там? Крім того, без цих грошей здобувати тобі їжу вважаю справою майже нездійсненною – ти ж, бач, не ладен, як і всі інші двоногі, перейти на таку поживну здорову їжу, як та ж трава чи овес?

– Ні, – похитав головою Шаста.

– А ти хоч раз пробував?

– Доводилося, та навіть проковтнути не зумів. І ти б не зумів на моєму місці!

– Кумедний ви народ, ці люди!

Коли зі сніданком було покінчено (до речі, чи не кращим у Шастиному житті), Ігого сказав, що перед тим, як його сідлати, він волів би ще повалятися на моріжку. Як сказав, так він і зробив: упав на траву догори копитами та задриґав усіма ногами, перекочуючись з боку на бік.

– Е-ге-гей! О-го-го! Як гарно! Приєднуйся! Це ж не тільки приємна, а ще й оздоровча процедура!

Та Шаста аж за живіт ухопився від реготу:

– Бачив би ти себе збоку: як ти кумедно дриґаєш ногами!

– А от і ні! – палко заперечив Ігого, проте повернувся на бік, підняв голову та допитливо глянув на Шасту. – Невже і справді?! – раптом стривожився він.

– Ще б пак! – підтвердив хлопчик. – Та хіба це так вже й важливо?

– Ти геть не розумієш! Може, чемні розумні коні такого зовсім не роблять, а я вже встиг нахапатися дурних звичок від дурних дикунів! Який же сором на мене чекав би в Нарнії, коли б я надумав зробити таке на очах у пристойного кінства. Ти як гадаєш? Тільки чесно! Як то кажуть, не жаліючи моїх почуттів: чи качається пристойне кінство на моріжку?

– Звідки мені знати? – здивувався хлопчик. – Особисто я поки що цим і не переймався б – спершу треба ще дістатися твоєї загадкової Нарнії, а потім вже дивитися, хто там і на чому качається! Ти хоч дорогу знаєш?

– Я знаю, як дістатися Ташбаана. Він стоїть на самому краї великої пустелі. Далі треба перетнути пустелю, а з середини пустелі вже буде видко великі Північні гори. Розумієш, «північні»! Виходить, Нарнія десь там, за тими горами. Нам би тільки Ташбаан минути, а там нас уже не зупинить ніхто й ніщо! Найстрашніша небезпека для нас обох – то людські міста та селища, тож від них краще триматися якнайдалі!

– А чи можна той Ташбаан якось обминути?

– Власне, обминути можна, але для цього доведеться завернути в глиб країни, де дороги прокладені між оброблюваними полями, а це означає, що прослизнути непоміченими навряд чи вдасться, та й доріг тамтешніх я не знаю, тож будь-якої миті можна наскочити на будь-кого. Ні, найкраще, що можна вигадати, – це триматися моря та прокрадатися вздовж узбережжя. Тут хоча б усе знайоме: попереду поміж пагорбів самі лише пасовиська, де подекуди зустрінеш отару з пастухом та сполохнеш кролика-ґаволова чи галасливу чайку. Ну що, годі теревенити – рушаймо!

Похитуючись на затерплих ногах, неслухняними руками Шаста осідлав Ігого; у свою чергу той благодушно пішов легкою риссю, не пускаючись у галоп. Так промайнув увесь день. Уже надвечір уторована стежка вивела їх із пагорбів у долину, де виднілося якесь селище. На околиці Шаста спішився та рушив далі пішки. Доки він купував у селі хліб, цибулю та редиску, кінь обійшов селище полями та зустрів хлопчика з іншого краю долини. План спрацював, тож вирішили триматися його кожен другий день, коли знадобиться їжа.

Подорож ішла Шасті на користь. Його м’язи наливалися силою, з коня він уже майже не падав, і лише Ігого дорогою за старою звичкою форкав та буркотів: «Теж мені, чувал із борошном – верхи на такому скакуні!» або «Навіть коли б ми були у цілковитій безпеці, виїхати з тобою на велику дорогу – сорому не скараскаєшся!» Та попри всі образливі слова Ігого виявився напрочуд гарним наставником, бо ніхто не навчить вас їздити верхи краще за самого коня. Поволі Шаста навчився їздити риссю, галопом, брати з копита в кар’єр, долати бар’єри, і навіть залишатися у кульбаці тоді, коли Ігого зненацька зупинявся або різко забирав праворуч чи ліворуч – вміння, без якого, за словами самого Ігого, не можна обійтися ані в герці, ані в битві. Про битви, у яких брав участь сам Ігого, возячи на собі таркаана, Шаста ладен був слухати нескінченно. Аби згаяти час у дорозі, кінь і справді розповідав йому історії з минулих походів: що таке марш-кидок, переправа через бурхливі гірські потоки, кавалерійська лава, та про те, як сходиться в атаці кіннота проти кінноти і починається така січа, у якій коні, справжні бойові огирі, б’ються нарівні з людьми: кусають одне одного, б’ють копитами, топчуть та стають дибки, аби вершник удвічі сильніше завдав смертоносного удару бойовою сокирою чи мечем. Але розповідати про те Ігого не любив, як не благав його Шаста.

– От не докучай мені своїми розпитуваннями, – часто-густо відказував Ігого. – Бо все одно то були ганебні війни на славу тісрока, а мене примушували битися в них як раба та безсловесну твар – навіть згадувати соромно! А от якщо мені випаде честь битися за Нарнію, то я битимусь вільним конем, от тоді й розповідати буде про що. На північ! До Нарнії – уперед! Ур-р-ра! І-го-го!

Невдовзі Шаста засвоїв, що тільки-но з вуст Ігого зривався цей клич, як йому, Шасті, треба готуватися до галопу.

Так промайнув тиждень, а може, й не один: бухта змінялася бухтою, мис – мисом, долина – долиною, село – селом, річка – річкою… А скільки їх було на шляху – Шаста вже й з ліку збився, коли однієї місячної ночі трапилося от що: того дня, проспавши майже до вечора, вони рушили в дорогу, коли сонце вже сідало. Десь позаду лишилися великі пагорби, попереду простягалася рівнина, ліворуч – темнів гай, а прибережна смуга крилася десь за піщаними дюнами праворуч. Ігого, який ішов то риссю, то чвалом, раптом завмер.

– Що там? – пошепки спитав Шаста.

– Тс! – цитьнув кінь, вигинаючи шию та прядучи очима. – Ти нічого не чуєш?

Шаста прислухався. Нарешті до нього долинуло ледь чутне начебто відлуння стукоту власних копит Ігого.

– Здається, між нами та лісом скаче хтось іще, – втямив він.

– Саме так, – кивнув Ігого. – Ось це мене й непокоїть.

– Либонь, якийсь селянин додому поспішає, – припустив Шаста й позіхнув.

– Облиш, – стиха форкнув кінь. – Тут зовсім інша хода! То ніякий не селянин, а під ним аж ніяк не селянська шкапа! Хіба ж із відлуння не чути? Ні-ні, кажу тобі: то скаче справжній біговий кінь, а на ньому – справжній вершник! Скидається, там, понад лісом, за нами женеться таркаан… А от кінь під ним і справді не бойовий – для того хода залегка, але дуже-дуже ладний! То навіть не кінь, а спритна кобилка… Так-так-так – чистокровна бігова кобилка, чуєш?

– Ні, вони саме зупинилися.

– Саме так, – повівши вухом, кивнув Ігого. – Але чому вони зупинилися саме тепер? Ось що я скажу тобі: вони – хто б там не був – переслідують нас, наче тінь!

– І що ж нам робити? – якомога тихіше спитав Шаста, нахилившись коню до самого вуха. – Якщо вони нас теж почули, як ти гадаєш: чи бачать вони нас так само, як і чують?

– У сутінках – навряд чи, принаймні поки ми не рухаємося. Але щойно ми зрушимо з місця, вони це неодмінно помітять. Хоча… бач – до місяця підповзає хмара. Зробимо от що: тільки-но місяць сховається за нею, ми тишком-нишком накиваємо копитами до берега. Там, серед дюн, хоча б можна зачаїтися, аби не накликати лиха – хай краще воно спробує знайти нас.

Так вони й зробили: тільки-но місяць сховався за хмару, Ігого, як і обіцяв, мало не навшпиньки рушив до берега. А відчувши під ногами пісок, пішов легкою риссю.

Хмара виявилася більшою та густішою, ніж здавалося спочатку: вона не тільки вкрила місяць, а ще й півнеба, і з її тінню на землю раптом упала ніч, та така, що хоч в око стрель.

– Ми вже майже серед дюн, – пошепки встиг мовити Шаста, як серце його мало не гулькнуло в п’яти: попереду з темряви на них чи то гримнув грім, чи пророкотав рев, глибокий, протяжливий та дикий. Ігого аж відкинуло назад, і він майже з місця дременув навзаводи геть від моря.

– Що то бу-було? – біжучи чвалом, викрикнув Шаста.

– Лев! – кинув через плече Ігого, не збавляючи ходи.

То були єдині слова, що ними вони перекинулися в шаленому галопі, аж поки не перетнули вбрід досить широку, але неглибоку річечку і не зупинилися на протилежному її боці. Тільки тут Шаста помітив, що Ігого тремтить усім тілом і, як то кажуть про коней, увесь змилений.



– Річка має відбити наш запах та збити хижака зі сліду, – ледве переводячи дух, вичавив Ігого. – Тепер ми можемо йти хоч пішки. – І вже остаточно отямившись від переляку, додав: – Мені дуже й дуже соромно, що з остраху я втратив усілякий розум – словом, повівся не як розумний кінь, а як звичайнісінький остраханський безмозкий коняка. Ганьба мені, ганьба розумному коневі, що не раз доводив у бою, що не боїться ані шабель, ані списів, ані стріл, а тут… ось на тобі… якась дика тварюка налякала так, що ноги й досі тремтять. Перейду-но я краще на рись.

Він перейшов на рись, але вже за якусь хвилину чкурнув так, що риссю той біг і не назвеш. Та й не дивно: левиний рев почувся знов, цього разу – з боку лісу.

– Їх двоє! – аж простогнав Ігого, припускаючи стрімголов уздовж річки.

У повному мовчанні вони скакали вже не першу хвилину, коли Шаста помітив, що в перегонах вони не одні.

– Гей, Ігого! – викрикнув він. – Отой, інший кінь, вже зовсім поруч – каменюкою докинеш!

– Це те-те-те, – крізь тупіт копит кинув Ігого, – це те, що нас врятує! Там та-тарка-ан, а в нього – шабля. Він нас і захистить!

– Що я чую?! – у відчаї вигукнув Шаста. – Як на мене, краще потрапити до левових пазурів, аніж до лап таркаана. Мене повісять на першому ж дереві, як конокрада.

Звісно, Шаста хоч і налякався від левиного рику, та все ж левів побоювався менше за таркаанів. І це зрозуміло, бо таркаана він хоч бачив на власні очі, а лева – ні, на відміну від Ігого.

Ігого лише форкнув у відповідь, але взяв праворуч, далі від таркаана. Кобила ж навпаки стала брати ліворуч, і невдовзі відстань між ними відчутно збільшилася. Аж тут знов почувся левиний рик, спершу праворуч, а потім – ліворуч, і коні мимоволі почали зближатися. Та леви, здається, теж. Більш того, судячи з їхнього рику в темряві, страшні хижаки не тільки стрімко наздоганяли коней, а ще й зганяли їх докупи! Шасту пройняв холодний піт. Раптом хмара зникла, як і не було, і місяць, наче вирвавшись із полону хмари, засяяв так, ніби навкруги стояла не глупа ніч, а ясний день. Одразу стало видко, що обидва коні скачуть майже сідло в сідло, стремено в стремено, та ніздря в ніздрю, ніби змагаючись на призових перегонах. Ігого і сам визнав (згодом), що кращих перегонів Остраханство ще не бачило. Втім, тієї миті роздивлятися навкруги не було коли, і Шаста подумки вже гадав, чи леви вбивають одразу, чи спочатку бавляться зі здобиччю, як кішка бавиться із спійманим мишеням, і як при тому почувається мишеня. Водночас, як то буває у хвилини найстрашнішої небезпеки, він із приголомшливою ясністю помічав усе, що відбувалося навкруги. Краєм ока він помітив, що вершник, який мчав майже поруч на іншому коні, на зріст був невеликий, як то кажуть, ладно скроєний, його обладунки виблискували сріблом у місячному сяйві, а от бороди, гордості будь-якого таркаана, він чомусь не мав.

Це, власне, й усе, що встиг помітити Шаста, коли перед його очима вигулькнуло щось таке, сріблясте й пласке; наступної миті почулося «шубовсть», і не встиг він здивуватися, як у рота води набрав, справжньої солоної морської води. Це трапилося тому, що те, сріблясте й пласке, що перетнуло їм шлях, виявилося морською затокою, і тепер обоє коней борсалися у воді, намагаючись якнайшвидше дістатися протилежного берега. Ззаду їх підганяв той самий лячний левиний рик. Шаста, який сидів по коліна у воді, озирнувся і побачив велику кошлату мару на краю землі. Тінь була лише одна. «Від іншого лева, – подумав хлопчик, – ми, здається, відірвалися». А от сам лев, здається, вирішив, що здобич не варта того, аби мочити ноги, і плигати у воду слідом за кіньми буцімто не збирався. Коні тим часом уже дісталися середини затоки, як і раніше, бік у бік; попереду вже чітко виростав інший берег, а з ним – і надія на порятунок. Поки що таркаан ані словом не прохопився. «Але ж він неодмінно почне допитуватися, – подумав Шаста. – Неодмінно почне; як вийдемо на берег, так, либонь, і почне. І що ж мені відповідати? Просто зараз треба вигадати щось путнє!»

Та нічого путнього він вигадати не встиг, бо майже поруч почулися голоси.

– Ой, щось я вкрай зморилася! – сповістив перший.

– Не кажи дурниць, Гвін[1], – перебив інший. – У морі не зморюються, а, навпаки, освіжаються.

«Чи я марю? – подумав Шаста. – Чи справді ота кобила мовила щось людським голосом?»

Утім, розмірковувати довго йому не довелося, бо невдовзі коні копитами відчули дно та наввипередки рвонули до берега так, що аж вода заструменіла з боків від голови до хвоста, а потім під усіма вісьмома копитами зашаруділа галька, а ще за мить обоє коней вийшли на дальній берег затоки.

На превеликий подив Шасти, бажання про щось допитуватися таркаан не виявив. Більш того, у бік Шасти він навіть і не подивився, а навпаки усім своїм виглядом одразу дав зрозуміти, що єдине, що його цікавить – то якнайшвидше забратися геть. Так, певно, і сталося б, якби не Ігого, який заступив шлях іншій коняці.

– Фр-р-р… – форкнув він. – Тпру-у-у, кобилко! Чи довго ви збираєтеся видавати із себе дикунку? Я все чув – ви ж розумна кобила, з Нарнії, так само, як і я.

– А навіть якщо й так, яке твоє коняче діло? – нарешті озвався таркаан, загрозливо кладучи руку на рукоять шаблі.

Та попри удавану погрозу в голосі, Шаста одразу відчув, що не такий вже він страшний, отой таркаан, і навіть…

– Так це ж усього-на-всього дівча! – тільки й вихопилося в нього.

– А тебе це аж ніяк не обходить! – огризнувся «таркаан». – Якщо «усього-на-всього дівча», то ти – усього-на-всього нікчемне, та ще й неввічливе хлоп’я – можливо, навіть і раб, який втік від свого хазяїна, та ще й коня, либонь, поцупив.

– Чиє б нявчало, – гмикнув Шаста.

– Ніякий він не конокрад, – заступився за хлопця Ігого, – з тим самим успіхом ви можете обізвати мене дітокрадом, бо невідомо ще, хто кого викрав. А от щодо того, що моє коняче діло, а що ні – невже ви припускаєте, що я ладен пройти повз таку чарівну кобилку, яка, майте на увазі, є особою мого роду-племені, та ще й коли ми зустрілися на чужині! Це ж наче йти проти природи!

– Саме так, – погодилася та, що її звали Гвін, – проти природи не підеш.

– От притримала б ти язика, Гвін! – цитьнула на неї дівчинка. – Коли б не твій довгий язик, ми б у цю халепу не вскочили!

– Якщо «халепа» – це про нас, – зауважив Шаста, – то ми тут вас не тримаємо – полотном вам, як то кажуть, дорога!

– Авжеж! Тільки спробуйте-но нас затримати! – мовила, мов ножем відтяла, дівчинка.

– …От до чого сварливі та вперті істоти бувають оті люди, – мовив Ігого, звертаючись до Гвін, – достеменні віслюки! Ми ж з вами, як розумні… е-е-е… коні завжди знайдемо спільну мову, чи не так? Дозволю собі виказати припущення, ясна панночко, що ваша доля чимось подібна до моєї: викрали ще у лошацтві, запродали в неволю до Остраханства, і тут, у неволі, ви вже не перший рік.

– Саме так усе й було, – похнюпилася Гвін і навіть тихесенько схлипнула.

– То ви вдалися до втечі?

– Та накажи ж ти своєму коневі, нехай не пхає носа, куди не просять! – тупнуло ногою дівча.

– А от і не наказуй! – у свою чергу тупнула ногою Гвін, поводячи вухом. – Бо втеча не тільки твоя, Аравіс, а й моя! До того ж – і я в тому певна – благородний бойовий кінь нас ніколи не зрадить! Ми справді втікачі! Тримаємо шлях до Нарнії.

– Ми теж, тож, виходить, мета в нас одна, – кивнув Ігого, – та ви, мабуть, і самі вже здогадалися: коли в дорозі серед ночі зустрічаєш хлопчиська в лахміттях верхи на бойовому коні, якщо за цим щось і стоїть – то тільки втеча; так само як і те, що якщо серед ночі в дорозі зустрічаєш високорідну таркиню у братових, як на вигляд, обладунках, яка, крім того, занадто підозріло переймається тим, аби ніхто не пхав носа куди не слід, то перше, що спадає на думку, – то втеча. Якщо це не так, то я – не чистокровний бойовий кінь, а задрипана ряба кобила.

– Гаразд, – здаючись, махнула рукою Аравіс, – спіймали: так, ми з Гвін і справді втікачки і тікаємо саме до Нарнії. Але ж вам яка з того користь?

– У такому разі, – розсудливо мовив Ігого, – що нам заважає тікати разом? Сподіваюся, пані Гвін нічого не має проти супутника, який у дорозі може стати у пригоді, а коли знадобиться – й захистом.

– Тпру, тпру, зачекайте, зачекайте, – втрутилася Аравіс, – а чому весь час ти звертаєшся не до мене, а до моєї кобили?

– Даруйте, таркине, – відповів на закид Ігого і настовбурчив на неї вуха, – але краще вам позбутися ваших остраханських звичок. Ми, Гвін та я, вільні нарнійці, і якщо ви з нами тікаєте до Нарнії, то, гадаю, для того, аби теж бути вільною. Отож звикайте до того, що Гвін уже не ваша кобила, а вільна нарнійка. От вам би, мабуть, не дуже сподобалося, коли б я цікавився у Гвін, а як там, мовляв, твоя людина?

Дівчина розгубилася. Вочевидь, під таким кутом зору дивитися на стан речей вона не тільки не звикла, їй таке навіть на думку не спадало.

– А все ж таки? – вирішила не відступатися вона. – З чого ви вирішили, що нам краще триматися разом? Більше людей та коней привертатимуть більше уваги.

– Навпаки, – зауважив Ігого.

– Будь ласочка, Аравіс, – підтримала його Гвін, – мені буде спокійніше. Ми самі навіть дороги не знаємо. Кажу тобі: мати такого супутника, як цей благородний кінь, – то мрія будь-якої кобили.

– Та хай як знають, Ігого, – озвався Шаста, – хіба ти не бачиш, що ми їм не до вподоби?

– Саме навпаки, – палко заперечила Гвін.

– От послухай мене, – мовила на те Аравіс, – я б і рада, коли б ти приєднався до нас, але ж твій хлопець… звідки тобі знати, що він не шпигун?

– Чого ото вигадувати? Сказали б одразу, мовляв, щось ви нам не до смаку – і край! – образився Шаста.

– Не гарячкуй, мій друже! – похитав головою Ігого. – Побоювання таркині не можна одразу відкидати як безпідставні. Її теж треба зрозуміти! Та зважте на те, що я сам за ним приглядаю, і поки що, повірте, надійнішого друга, ніж цей хлопчик, за всю нашу подорож я ще не бачив. До того ж зважте, що він і сам якщо не нарнієць, то древлянець, а це про щось таки говорить.

– Гаразд, – нарешті погодилася таркиня, – ми йдемо разом!

При цьому вона зверталася до Ігого, тим самим даючи зрозуміти, що якщо вона на когось і розраховує, то саме на коня, а Шаста їй ні до чого.

– Чудово! – привітав її рішення Ігого. – А тепер оскільки я бачу, що ті люті звірюки, які так налякали нас, залишилися по той бік, то чому б вам, людям, не розсідлати нас перед дальньою дорогою – кожному із присутніх, здається, є що розповісти іншим.

Дітлахи разом розсідлали коней, і ті одразу ж заходилися скубти траву; Аравіс видобула зі свої сідельної торби всілякі ласощі і навіть запропонувала Шасті, та той досі копилив губи і тому відмовився, посилаючись на те, що буцімто ще не зголоднів, але дуже вдячний і все таке інше. Він повідомив це з усією ґречністю, на яку був здатен хлопець, що виріс у рибальській хаті, та яку він вважав доречною у таких випадках, як цей. Збоку ж усі його потуги видавалися такими, ніби зголоднілий хлопчик, що виріс у рибальській хаті, намагається якомога чемніше відмовитися від ласощів, роблячи вигляд, ніби то не від образи, а так, мовляв, ще не зголоднів. Шаста й сам трохи розумів, що враження, яке він справив, дещо відрізняється від того, на яке він розраховував, і тому ще більше зніяковів та закопилив губи.

Між тим коні, здається, вже не тільки знайшли спільну мову, а навіть і спільні спогади: обоє, наприклад, добре пам’ятали зелені луки над Бобровою греблею. А ще, як невдовзі з’ясувалося, одне одному вони доводяться родичами, хоча й дуже далекими. А поки коні ніяк не могли набалакатися, люди відчували дедалі більшу ніяковість, яку зрештою помітив Ігого, і він, відволікаючись від спогадів, попрохав:

– Повідайте-но, таркине, нам свою історію! Вона обіцяє бути дуже незвичайною, тож нічого не попускайте.

Аравіс не змусила себе довго вмовляти і – віддамо їй належне – розповідь свою вона повела у зовсім інших висловах, ніж до того. Що ж, мистецтва красномовності (правдивого чи ні – то інша річ) в Остраханстві навчають із дитинства. Подібним чином англійських школярів ганяють писати твори, хочеш ти того чи ні. Різниця полягає в тому, що люди ладні слухати різні історії, поки не набридне, а от охочих читати оті школярські твори – я от, наприклад, у своєму житті ще не стрічав.


Розділ 1 Про те, як Шаста рушив у дорогу | Кінь і його хлопчик | Розділ 3 Біля брами Ташбаана