home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 3

Біля брами Ташбаана

– Звати мене Аравіс, – почала вона свою розповідь, – я й справді таркаанського роду, єдина дочка таркаана Кідраша, сина таркаана Рішті, сина таркаана Кідраша, сина тісрока Ільсомбреха, сина Арзіба-тісрока, який походить від господа нашого Таша. Тож батько мій, законний володар та правитель провінції Калавар, має великий привілей не знімати пантофлі перед очі самого тісрока – хай будуть вічними його літа! Матінка моя – хай не забудуть її боги своєю милістю в царстві небеснім! – пішла від нас, і батько взяв собі за жінку іншу. Один із моїх братів загинув у сутичці з бунтівниками далеко на заході, а інший – ще зовсім малий та нетямущий! І сталося так, що нова жінка мого батька, а мені, виходить, мачуха, зненавиділа мене всім серцем. І навіть світ затьмарився в її очах від того, що жила я в домі батька свого. І тому вмовила вона його пообіцяти віддати мене за таркаана Ахошту. А той Ахошта – ніякий він не родовитий, а тільки й того, що коли солодкими речами, а коли й намовами злими, але ж милістю тісрочою – хай будуть вічними його літа! – він був обласканий та в таркаанство зведений.



А на додачу отримав у власність ще й багато земель, угідь та селищ чимало, що відписав йому милістю своєю тісрок. Подейкують, що коли великий візир нашого тісрока – хай будуть вічними його літа! – помре, то саме Ахошті пророкують його місце. Адже й вік у нього до того достатній, либонь, далеко вже за шістдесят. Та горба собі нажив поклонами, ось тільки пикою не вийшов. Якщо когось і нагадує, то хіба що мавпу. Так от, з огляду на всі його чесноти та відчуваючи постійні докори своєї нової дружини, а моєї мачухи, і відрядив мій батько посланця до Ахошти з пропозицією взяти мене заміж. Вагався Ахошта недовго – одразу дав згоду, пославши свою людину повідомити, що весілля відбудеться у день літнього сонцестояння цього ж року. Коли цю звістку принесли мені, то сонце згасло в моїх очах, наче ніч упала, кинулася я на своє ліжко й заридала сльозами гіркими, та проплакала я весь день. Та наступного ранку витерла я сльози з очей, вмила обличчя чистою водою та наказала сідлати мою улюблену Гвін, і взяла я з собою найгостріший кинджал, що супроводжував брата на тій війні з бунтівниками, та з дому подалася геть. Коли ж залишився мій дім позаду, ми опинилися посеред лісу густого на галявині тихій, від людської оселі далекій. І тоді сплигнула я зі своєї кобили, що звати її Гвін, і дістала з торби кинджала гострого. І розчахнула я на собі сорочку, аби ближче було до серця, і вознесла останню молитву богам, аби як помру, то одразу ж стояти мені поруч із братом моїм загиблим. І заплющила я очі, і зціпила я зуби, і занесла кинджала, аби влучити просто в серце, аж тут… розтуляє моя кобила рота і мовить до мене голосом, наче дочка людська: «Не роби з собою того, що збираєшся зробити, не губи себе передчасно, бо поки ти жива, тобі ще може всміхнутися щастя, а тому ж, хто вмер, нічого від життя вже не потрібно!»

– Не слухайте її, я й вполовину не вмію висловлюватися так красномовно, – мало не заіржала Гвін.

– Тссс, моя панночко, – цитьнув на неї Ігого, який, судячи з його вух, ловив кожне слово тієї оповіді, – таркиня володіє стилем, із яким важко посперечатися навіть найзавзятішим оповідачам із двору самого тісрока! Продовжуйте, таркине, благаю вас…

– Та коли почула я голос людський, яким, на превеликий мій подив, звернулась до мене моя ж власна кобила, – продовжувала Аравіс, – то сказала собі: «Невже страх перед смертю затьмарив твій розум настільки, що заговорив зі мною вустами моєї кобили?» І тут охопив мене великий сором, бо ніхто з моїх предків не відступав перед смертю, і була вона для них не страшніша за укус комара. І тоді я вдруге занесла над собою кинджала, і цього разу підійшла до мене Гвін та поклала голову мені на груди, ніби захищаючи мене від мене ж самої, і звернулася до мене так, як мати напучує нерозумну свою доньку. І подив мій змусив мене забути про все інше, і разом забула я і про ненависного Ахошту та про наміри мої скорботні й вигукнула у великому здивуванні своєму: «О люба кобилко моя! Звідки знаєш ти мову доньок людських?» І тоді й розповіла мені Гвін про все, що пам’ятала про рідну свою Нарнію, і про що вам і без мене відомо: і що живуть там розумні тварини, і як її вкрали, коли вона була ще лошам, і про зелені гаї, і про річки з прозорою водою, і про неприступні замки, і про величні човни, аж поки в мене не вирвалося: «Ташем присягаюся, Азеротом та Зарденою, господинею ночі, що я маю побачити цю казкову країну на власні очі!» «О моя господине! – відповіла на це мені Гвін. – У Нарнії вам не довелося б хапатися за кинджал! Бо в Нарнії дівчину проти її волі ніхто заміж не віддасть!»

Отак ми побалакали з моєю кобилою, і надія знову повернулася до мене. І зраділа я, що не скоїла із собою лиха. А потім ми домовилися з Гвін про втечу – про те, що тікатимемо разом, а в очікуванні слушної нагоди триматимемо наш задум у таємниці. Із тим ми й повернулися до батьківського дому. Вдягнула я найкращі шати та з’явилася перед очі свого батька, і танцювала танці, і пісні співала, і все для того, аби він нічого не запідозрив, а гадав, ніби я у захваті від майбутнього весілля. І звернулася я до нього з проханням: «О мій батьку, о відрадо очей моїх, дозволь мені з однією моєю служницею поїхати до лісів на три дні й три ночі, аби принести таємну жертву Зардені, господині ночі та покровительці дів незаміжніх, як то годиться та звичай велить зробити шанобливій дівчині, коли вона має полишити служіння Зардені та перейти у служіння своєму чоловікові». І відповів на це мій батько: «О моя доню, о відрадо очей моїх, хай буде за твоїм словом».

І з тим полишила я батька свого і попрямувала до давнього писаря його, що няньчив мене мало не з колиски, гойдав мене на колінах своїх та любив більше за життя своє. І взяла я з нього клятву зберегти мою таємницю, і коли він дав мені слово, я попрохала написати за мене листа. Він плакав та ридав, благав передумати, та я була невблаганна, і тоді мовив він: «Слухаю та корюся!» – і написав від мене листа. Той лист запечатала я своєю печаткою та сховала у себе коло серця.

– А що ж там було, у тому листі? – спитав Шаста.

– Що за нетерплячка, хлопче? – одразу ж урвав його Ігого. – Не переривай дурними питанням чудової оповіді! Усьому має бути свої час та місце. Тож продовжуйте, таркине!

– …Опісля покликала я служницю, що прислуговувала моїй мачусі, і наказала їй, що саме вона супроводжуватиме мене до святилища Зардени, та звеліла розбудити мене рано-вранці. І всміхалася я їй ласкаво та підливала зеленого вина, і вона з радістю прийняла той келих, не відаючи, що підмішано у те вино зілля сонне і що спати їй від того зілля не тільки всю ніч, а ще й день наступний. А щойно лише замок мого батька огорнули ніч і сон, вдяглася я в обладунки брата мого, які берегла в себе як спомин про нього, на пояс повісила я гаман із грішми, які дарували мені на різні свята, а також із коштовним камінням, та прихопила в дорогу харчів, сама осідлала свою кобилу та поскакала геть у другій варті ночі. Та всупереч словам моїм, що казала я батькові, мій шлях лежав не в ліси до капища Зардени, а на північ і на схід до Ташбаана.

Була я впевнена, що маю три дні: батько мій не кинеться мене розшукувати, бо гадатиме, ніби я в капищі Зардени дівочі творю обряди. А вже на четвертий день ми дісталися міста, що зветься Азім Балда. А стоїть те місто на перехресті багатьох доріг і завдяки своєму розташуванню здавна слугує перевантажним пунктом для поштарів самого тісрока – хай будуть вічними його літа! Саме тут вони міняють зморених коней на свіжих і скачуть далі. Скористатися послугами зв’язку можуть і пересічні громадяни, але не всі, а лише великі таркаани, яким надано такий привілей. Ось чому, опинившись в Азім Балді, попрямувала я одразу ж до голови всіх поштарів країни – він сидить у Поштовій палаті. І мовила йому так: «О відсилачу посланців правителя нашого – хай будуть вічними його літа! Я маю листа від дядечка мого, таркаана Ахошти, до таркаана Кідраша, володаря Калавару. Ось вам п’ять півмісяців – зробіть усе, аби він дійшов!» І відповів мені голова всіх посильних, приймаючи гроші: «Я почув, а отже, справу зроблено!»

Лист, як ви вже здогадалися, був не справжній, а написаний писарчуком іще вдома, а надиктувала його я сама. Ішлося ж у ньому ось про що: «Ахошта, таркаан, таркаану Кідрашу своє вітання шле та миру бажає. В ім’я Таша, непереборного та невблаганного! Хай буде відомо тобі, що, прямуючи до палацу твого з думками про майбутнє одруження з донькою твоєю, таркинею Аравіс, волею долі та за сприяння богів, проїжджав я лісом, де саме й перебувала означена донька твоя, завершуючи творити обряди на честь Зардени, як то й личить благородній дівчині перед одруженням. Та ледве дізнавшись, кого саме я зустрів за сприяння богів, був я вражений як дівочою вродою, так і чеснотами, якими винагородили боги мою наречену. Відтоді спалахнуло в моєму серці кохання й охопило мене, наче вогонь, і раптом збагнув я, що спопелить він мене до останку, якщо не одружуся я з нею просто зараз. Тому, принісши належні жертви відповідним богам, не зволікаючи ані хвилинки, я одразу ж одружився з нею. Розуміючи, що не личить благородному таркаану покинути молоду, не завівши її до нової її оселі, я повіз новоспечену господиню до свого палацу, де ми обоє наразі й перебуваємо. Разом із тим, ми з одного боку благаємо, і з іншого – наполягаємо, поквапитися з батьківським благословенням, яке ми сподіваємося почути з твоїх вуст, так само, як і бачити тебе, разом із посагом, який був би дуже доречним, зважаючи на великі витрати, до яких я змушений був вдатися у зв’язку з укладанням шлюбу. З огляду на те, що ми з тобою – неначе брати, тішу себе надією, що ти, мій брате, не розгнівався через мій передчасний шлюб, єдиним виправданням якого є моя нездоланна пристрасть, яку відчуваю я до доньки твоєї. Хай не обійдуть боги тебе своєю ласкою!»

Надіславши листа, я знов осідлала Гвін, і ми подалися якнайшвидше з Азім Балди; погоня поки що нас не лякала – отримавши такого листа, батько мав щонайменше відправити відповідь, а то й справді зібратися у довгу дорогу, а поки вони там з’ясовуватимуть, що й до чого, я буду вже далеко за межами Ташбаана.

Ось така, власне, і вся моя історія аж до тієї миті, коли вночі на нас напали леви і ми, рятуючись від них, з розгону шубовснули в солону воду, і, як тепер відомо, не ми самі.

– Але що ж сталося з тією дівчиною, ну, тією, яку ви отак завбачливо підпоїли снодійним? – спитав Шаста.

– А що може статися? Дадуть прочухана з батогами, щоб не спала зайвого, – тим усе й скінчиться, – знизала плечима Аравіс, – хоча насправді треба було б дати за те, що шпигувала за мною та доповідала все мачусі.

– Як на мене, то було не дуже порядно з вашого боку, – похитав головою Шаста.

– Забула тебе спитати! – не надто чемно відповіла на те Аравіс. – Як так зробити, аби тобі догодити?

– Але є дещо інше, чого я не розумію, – не відступав Шаста, – чи не зарано вам заміж, маю на увазі – за віком? Сказати, щоб ви були старшою за мене – ніяк не скажеш, тож з якого дива вас взагалі сватати за якогось дідугана? Що скажете?

Аравіс не знайшлася, що на те сказати, та на допомогу їй прийшов Ігого:

– Про такі речі, Шасто, взагалі не питають. Єдине, що тебе вибачає, – то твоя необізнаність. У сім’ях великих таркаанів завжди так: щойно дівча навчилося їздити верхи, вже й заміж треба. У них одружуватися ніколи не зарано.

Шаста почервонів (хоча в сутінках навряд чи хтось це побачив). Йому стало соромно. На щастя, Аравіс попрохала Ігого розповісти свою історію, яка й відвернула загальну увагу. Правду кажучи, Шасті та історія була не до вподоби: на його думку, Ігого якось занадто вдавався до подробиць у тій частини, де йшлося про те, як із самої миті їхнього знайомства Шаста увесь час злітав з нього та летів шкереберть. Та Ігого, мабуть, вважав це дуже смішним, і мало сам не іржав із Шастиної незграбності. Проте він виявився єдиним, кого це смішило – Аравіс навіть не всміхнулася. Після розповіді Ігого всі мовчки почали лаштуватися на ночівлю.

Наступного дня вирушили всі разом: двоє коней та двоє вершників. Шаста досі був не в гуморі, згадуючи, як гарно їм було вдвох, йому та Ігого. Але тепер, здавалося, Ігого знайшов собі іншого співрозмовника – ним виявилася Аравіс. Втім, нічого дивного у цьому не було: усе своє життя в Остраханстві Ігого перебував серед таркаанів та найшляхетніших з їхніх коней, тому знав багатьох з остраханської знаті, а мандрував у таких місцях, що пересічному коневі й наснитися не могли. Ось чому вони з Аравіс швиденько знайшли й спільних знайомих, і відомі обом місця. «Якщо ти брав участь у битві при Зулиндрі, – скаже, було, Аравіс, – то ти мав би зустрітися з моїм кузеном Алімашем!» «Авжеж, – скаже на те Ігого, – хто ж не знав Алімаша? От тільки він командував бойовими колісницями, а я з конями, що їх тягали, не дуже товаришував. Звісно, їх навіть кавалерією не назвеш! Та Алімаш – то й справді не тільки добрий вояка, а й шляхетна людина – хто, як не він, пригостив мене цілим кулем цукру після взяття Теебету!» Або скаже Ігого: «А влітку того року побував я в дивовижному місці на озері Мезреел», як Аравіс підхопить: «Знаю, знаю, там живе моя найліпша подруга, таркиня Лазаралін. Це й справді чудові місця, що потопають у зелені садочків. Там є й таке диво, як Тисячодухмяна долина!» Сказати, що Ігого зовсім забув про Шасту – не скажеш, але така, мабуть, людська (та й кінська) природа: як хто зустріне кого, з ким є про що побалакати, так про всіх інших і забуде. А як почуваються інші? Авжеж – зайвими.

Так само, як і Шаста, мала почуватися й Гвін, кобилка Аравіс, яка ніяковіла перед великим і грізним бойовим конем. Аравіс, здавалося, Шасту й зовсім не помічала, тож зайвого слова від неї годі було й почути.

Та згодом усе змінилося, бо вони наближалися до Ташбаана, і стало їм не до спогадів. Дедалі частіше й частіше дорогою траплялися селища, і ставали вони чимраз більшими; до того ж, якщо раніше можна було за день не зустріти жодної живої душі, то тепер і години не проїдеш, аби не зустріти інших подорожніх. Тому подорожувати тепер доводилося лише вночі, а вдень переховуватися в кущах подалі від дороги. Та й під час зупинок було не до відпочинку: що ближче до Ташбаана, то більш палкими ставали суперечки, що їм там робити та як поводитися. До певного часу кожен приховував свої побоювання, та критися й далі було вже нікуди й ніколи. Під час таких суперечок Аравіс якось пом’якшала у своєму ставленні до Шасти. Зовсім трішки, але достатньо, аби те помітити. Втім, нічого дивного в тому не було: люди більше ладнають одне з одним, коли їх об’єднують плани на майбутнє, а не пусті балачки про минуле.

Перш за все, Ігого запропонував визначитися з місцем збору, де всі мали б зустрітися, якщо загубляться у Ташбаані. То мало бути місце з дальнього краю Ташбаана, і кращого, ніж долина Мертвих Царів на краю пустелі, годі було й вигадати.

– До того ж упізнати це місце дуже легко, – пояснив Ігого, – гробниці схожі на великі кам’яні вулики, тож не помітити їх неможливо. Більш того, остраханці страхаються тих гробниць більше, ніж гніву тісрока, бо вважають, що там водяться гули[2]. Їхні жахи нам тільки на руку!

– А що як вони, ті гули, й справді там живуть? – застерегла Аравіс. На що Ігого сказав, як відрізав, що він – вільний нарнійський кінь і в усілякі остраханські байки не вірить. Набравшись хоробрості, Шаста підтримав свого коня, сказавши, що й він, судячи з усього, не остраханець, і тому ці остраханські байки – не про нього. Сказати, що то була щира правда – не скажеш, проте його рішучість справила враження на Аравіс (хоча б тому, що спершу дуже роздратувала). Та згодом вона посмілішала й заявила, що і їй жодні гули не страшні – хай собі живуть! Саме тому всі згодилися з пропозицією Ігого, і вирішили, що саме долина Мертвих Царів буде їхнім місцем збору на тому краю Ташбаана. У всіх навіть покращився настрій, поки Гвін не нагадала, що перш ніж зібратися на заповітному місці по той бік Ташбаана, треба ще крізь той Ташбаан пройти.

– Не переймайтеся, моя панночко, – заспокоїв її Ігого, – усе це ми вирішимо на свіжу голову, а тепер час спочивати.

Та й свіжа голова ясності не дала. Аравіс запропонувала вночі подолати річку, на якій стоїть Ташбаан, вплав нижче за течією – це б дозволило минути Ташбаан взагалі. Та проти цього плану Ігого мав два заперечення: по-перше, як йому відомо, гирло річки в тому місці доволі широке, тож виникало питання, чи здолає Гвін річку вплав, та ще й з вершницею на спині (авжеж, те саме питання Ігого ставив і собі, та ділитися своїми міркуваннями вголос не став); по-друге, саме нижче за течією досить часто ходять човни, тож у будь-кого, хто тихо й мирно перетинає річку в човні, той, хто намагається зробити те саме на коні, викличе недоречні питання.

Тоді Шаста виказав думку, що перетнути річку вплав можна й вище за течією, де річка має бути вужча. Та Ігого пригадав, що вище за течією по обидва береги тягнуться сади з літніми садибами остраханської знаті, і там саме тепер повно таркаанів із таркинями, які весь день тільки те й роблять, що розважаються: чи то їздять верхи, чи то купаються в річці. Якщо на те, то саме таркаанські купальні та парки й були тим місцем, де найвірогідніше зустріти когось із добрих знайомих Аравіс, а може, і його, Ігого.

– Треба вдатися до хитрощів, – знайшовся Шаста. – А що як нам перевдягнутися у щось таке, не дуже помітне?

І тут нарешті подала голос Гвін. Вона сказала, що, на її думку, не треба нічого вигадувати, а треба просто перетнути місто від брами й до брами, як то роблять усі інші… у натовпі, бо де й взагалі ховатися, як не в натовпі. Втім, не відкидала вона й думку про хитрощі з перевдяганням: дітлахи мали б вигляд чи то бідних селян, чи то чиїхось рабів, а всі обладунки з нарнійським вбранням зав’язати в тюк та нав’ючити на коней, і їхати не верхи, а вести коней за вуздечку, і нехай собі всі гадають, ніби ви просто селяни, а коні – тяглові.

– Моя люба Гвін, – лише всміхнулася Аравіс, – де ти знайдеш такого холопа, який, дивлячись на Ігого, одразу не впізнає в ньому бойового коня, хіба навіть і замаскованого під селянську шкапу?

– Гадаю, ніде не знайдеш, – форкнув і собі Ігого, поводячи вухами.

– Я й сама розумію, що це не дуже гарний план, а може, навіть, і дуже кепський, – не сперечалася Гвін, – але ж ліпшого немає. Виходить, це наш єдиний план. Але ж візьміть до уваги й те, що за добрими конями добре й наглядають, їм хоча б гриви вичісують – а хто за всю дорогу з мене хоча б реп’яха зняв? Тож, бачиться, якщо нас забрьохати багнюкою та якщо нам похнюпити голови, ніби ми такі вже ледачі чи зморені тяжкою працею, та якщо копитами нам ледь-ледь перебирати, то, може, щось із того й вийде. І от іще що: з довгими хвостами доведеться розпрощатися. У селянських коней хвости підрубані – і підрубані абияк: теліпаються, мов старі ганчірки.

– Моя люба панночко, – сполохався Ігого, – як ви собі те уявляєте – з’явитися в Нарнії у ТАКОМУ вигляді, як ви ото зараз змалювали?

– Гмм, – гмикнула Гвін (вона взагалі була кобилою розсудливою), – до Нарнії ще треба дістатися, а в якому вигляді – то питання другорядне.

Ось так воно й вийшло, що хоча план, який запропонувала Гвін, нікому особливо не сподобався, та, зрештою, зупинилися саме на ньому. А от здійснити його виявилося справою клопіткою: не раз і не два довелося вдаватися до таких дій, які Ігого називав набігом, а Шаста – звичайнісінькою крадіжкою. Так, в одному хуторі вранці недорахувалися кількох чувалів, в іншому – зникла бухта мотузки, і лише третьому хутору пощастило більше: для Аравіс за гроші придбали якесь лахміття, хоча й хлоп’яче. Із тим лахміттям з виглядом переможця вже надвечір Шаста з’явився до тимчасового табору, який втікачі розбили біля підніжжя порослого деревами гірського пасма, що перетинало головну дорогу на Ташбаан. Усі були збуджені, спати ніхто не міг – авжеж, з верхівки пагорба, де вони стали на ночівлю, було видно Ташбаан.

– Ех, нам би тільки його проскочити, – вдивляючись у сутінки, прошепотів хлопчик.

– Аби тільки пощастило! – підхопила Гвін.

На пагорб вони піднялися лісовою стежиною, залишеною лісорубами. Над головою мигтіли зорі, а попереду жевріли тисячі вогнів – у долині ще не спав Ташбаан. До цієї миті Шаста й уявити собі не міг, яке ж величезне місто – столиця Остраханства. У нього не лише перехопило дух, йому навіть стало лячно. Тут, на пагорбі, вони нашвидкуруч повечеряли і просто неба діти влаштувалися трохи подрімати перед дорогою. Іще до світання їх розбудили коні.

Зірки досі мерехтіли на небосхилі, земля була холодною, трава – росяною, а десь далеко-далеко над морем уже займалася зоря. На кілька хвилин Аравіс зникла десь за деревами, а коли повернулася – її було не впізнати в лахмітті: у руці вона тримала вузол з власним таркаанським вбранням. Це вбрання із усіма обладунками, щитом та ятаганом, так само як і обидва сідла та збрую, заледве вдалося запхати в мішки. Потім Гвін з Ігого викачалися в пилюці, від чого одразу втратили колишню красу; останнє, що залишалося зробити – то вкоротити хвости. А зробити це можна було лише за допомогою ятагана Аравіс. Довелося все викидати з мішка. Оскільки ніхто раніше ніяких хвостів не рубав, то з одного маху зробити це не вдалося, а довелося добряче помахати ятаганом – і це дуже не сподобалося коням.

– От кажу тобі, – говорив на це Ігого, – якби я не був розумною та добре вихованою конякою, от як хвицнув би тебе копитом! Казали «підрубати», а не «смикати»! Це ж знущання якесь!

Втім, попри передранкові сутінки та задубілі пальці, врешті-решт роботу було зроблено, ятаган знову заховали в мішок, мішки поклали на коней, діти взялися за мотузки (що ними замінили коштовну вуздечку) та рушили в дорогу.

– Пам’ятайте, – нагадав Ігого, – тримаймося разом! А якщо хтось заблукає у великому місті – стрічаймося біля гробниць у долині Мертвих Царів. Той, хто прийде туди першим, має дочекатися інших.

– Пам’ятайте й про те, – додав Шаста, – що якщо хтось із вас, коней, прохопиться хоч словом, це може бути ваше останнє слово на волі! Віднині й до самої пустелі – ви звичайнісінькі селянські коні!


Розділ 2 Дорожні пригоди | Кінь і його хлопчик | Розділ 4 Негадана зустріч