home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 7

Аравіс у Ташбаані

Та ось що трапилось насправді. Щойно Аравіс побачила, як Шасту повели нарнійці, і зрозуміла, що лишилася сама наодинці з кіньми, які (як мудро з їхнього боку) жодним словом ще не прохопилися, вона ані на мить не розгубилася. Схопивши Ігого за повід, дівчинка завмерла, притримуючи обох конячок; і хоча серце її билося гучно, мов той молот, вона не зрадила себе жодним рухом. Тільки-но нарнійські лорди зникли з очей, вона спробувала знов рушити, та не встигла й кроку ступити, як інший оповісник («Бодай же ж вони всі запалися!» – сердито подумала Аравіс) виголосив: «Дорогу, дорогу, геть зі шляху! Дорогу таркині Лазаралін!» Тієї миті за оповісником з’явились четверо озброєних рабів, а потім ще четверо, що несли на плечах паланкін із шовковими завісами та срібними бубонцями – уся вулиця вмить просякла запахом парфумів та квітів. Слідом за паланкіном рухались багато вдягнені невільниці, а за ними тягнулися конюхи, посильні, пажі тощо. Саме цієї миті Аравіс і зробила першу помилку.

Вона знала Лазаралін досить добре – можна сказати, вони ніби ходили до школи разом, бо нерідко зустрічалися в одних і тих самих домівках і відвідували одні й ті самі вечірки. Аравіс не змогла втриматись і не подивитись, якою стала Лазаралін, коли вийшла заміж і перетворилася на таку собі насправді поважну пані.

Нічого гіршого вона й вигадати не могла. Очі дівчат зустрілись, і Лазаралін, стрімко підхопившись, гучно вигукнула з паланкіна:

– Аравіс! Що ти взагалі тут робиш? Твій батько…

Не можна було гаяти ані миті, тож Аравіс без зайвих зволікань відпустила коней, схопилася за край паланкіна та, підстрибнувши, впала на подушки поруч із Лазаралін. Отямившись, вона палко зашепотіла подрузі у вухо:

– Замовкни! Чуєш?! Ані звуку! Ти повинна мене сховати. Накажи своїм людям…

– Але люба… – Лазаралін і не думала говорити тихіше (вона зовсім не заперечувала, коли люди на неї витріщались – зовсім навпаки, їй це було вельми до вподоби).

– Роби, що я тобі кажу, або я ніколи більше з тобою не розмовлятиму! – зашипіла на неї Аравіс. – Прошу, швидше! Швидше! Накажи своїм людям взяти за вуздечку тих двох коней. Опусти завіси на паланкіні та їдьмо туди, де мене не знайдуть. І хутчіш, благаю тебе!

– Гаразд, люба, гаразд… – неспішно промовила Лазаралін. – Ось ви двоє, візьміть тих двох коней таркині! – наказала вона двом рабам. – А тепер додому. Люба, чи справді нам потрібно опускати завіси у такий чудовий день, як сьогодні? Я хочу сказати, що…

Та Аравіс різким рухом вже спустила завісу, і вони з Лазаралін опинилися в розкішному та запашному, щоправда, дещо задушливому такому собі шатрі.

– Ніхто не має мене бачити, – прошепотіла вона. – Мій батько не знає, що я тут. Я втекла з дому.

– Люба, це ж так незвичайно! – збуджено викликнула Лазаралін. – Вмираю, як хочу про все почути. Ой, дорогесенька! Ти сидиш на моїй сукні! Чи не могла б ти трохи посунутися? Отак, це вже краще! Вона зовсім нова! Тобі подобається? Я знайшла її…

– Ох, Лазо, мені тепер не до балачок! – урвала її Аравіс. – Де мій батько?

– Хіба ти не знаєш? – здивовано перепитала Лазаралін. – Тут, звісно. Він прибув до міста вчора і всюди про тебе розпитував. Тільки подумати: ми з тобою разом, у цьому місті, а він навіть і гадки немає, де ти! Нічого смішнішого в житті не чула!

І вона мало не вибухнула сміхом. Вона завжди була страшенною реготухою, та, на жаль, Аравіс зовсім про це забула.

– Нічого смішного! – обурено вигукнула Аравіс. – Усе надзвичайно серйозно. Де ти можеш мене сховати?

– Люба моя, це буде зовсім неважко, – заспокоїла її Лазаралін. – Я візьму тебе додому. Чоловік у від’їзді, і ніхто тебе там не побачить. Пхе! Із затягнутими фіранками зовсім не весело. Я хочу бачити людей. Який був сенс одягати нову сукню, якщо нема перед ким у ній покрасуватися?!

– Сподіваюсь, ніхто не почув, як ти мене гукала… – схвильовано вимовила Аравіс.

– Ні, ні, авжеж ні, люба, – неуважно озвалася Лазаралін. – Але ж ти ще нічого не сказала про мою сукню! Як вона тобі?

– Іще одне… – вела своє Аравіс. – Ти повинна наказати своїм людям ставитися до тих двох коней дуже шанобливо. Хоч це й таємниця, але я мушу тобі розповісти. Ті коні – не просто коні, а розумні нарнійські скакуни!

– Ого! Тільки уявити… – захоплено вигукнула Лазаралін. – Це ж так незвичайно! О, люба, а ти вже бачила чужоземну нарнійську королеву? Вона саме прибула до Ташбаана. Ходять чутки, що принц Рабадаш закоханий в неї до нестями. Останні два тижні тут проходили найдивовижніші вечірки, полювання та всілякі інші веселощі. Хоча, як на мене, не дуже-то вона й вродлива. А ось деякі нарнійські чоловіки і справді чарівні. Позавчора мене запросили на вечірку біля річки, тож я надягла свою…

– Як нам зробити так, аби твої люди не розголосили всім, що в тебе хтось зупинився. Особливо коли цей «хтось» одягнений у ганчір’я, мов жебрак? – знов урвала її Аравіс. – Чутки можуть дійти до мого батька.

– Не переймайся дрібницями, моя розумнице, – заспокоїла її Лазаралін. – Ми швидко знайдемо тобі більш пристойне вбрання. Ось ми і приїхали!

Раби зупинились і опустили паланкін. Розсунувши фіранки, Аравіс зрозуміла, що вони перебувають на внутрішньому подвір’ї палацу, який дуже нагадував той, у якому розмістили Шасту кількома хвилинами раніше, але в іншій частині міста. Лазаралін уже збиралася була проскочити в дім, коли Аравіс несамовитим шепотінням нагадала їй, що та повинна наказати своїм рабам не розпускати плітки щодо дивної гості.

– Ох, вибач, люба, зовсім вилетіло з голови, – трохи розгублено промовила Лазаралін. – Так, ви всі! Ходіть-но сюди. Ти теж, стороже. Сьогодні нікому не дозволено покидати маєток. Якщо когось спіймаю за плітками щодо молодої таркині, накажу спочатку забити до смерті, потім спалити живцем, а після цього ще тримати на хлібі з водою впродовж шести тижнів. Ось.

Потім Лазаралін сказала, що залюбки б послухала історію Аравіс, хоча вигляд у неї був не дуже зацікавлений. Вона взагалі більше полюбляла говорити, ніж слухати. Перш ніж вислухати дівчину, вона наполягла, щоб Аравіс відмокла у розкішній ванній (слава про остраханські ванни линула далеко за межі самого Остраханства), а потім вдягла її в чудове вбрання. Метушня, яку зчинили, обираючи одежу для Аравіс, мало не звела дівчину з розуму. Тепер вона згадала, що Лазаралін завжди була такою: все, що її цікавило, – то одяг, вечірки та плітки. Сама ж Аравіс завжди мала зовсім інші захоплення: лук і стріли, коні й собаки, а також плавання. Ви вже здогадалися, що кожна з них вважала іншу трохи дурнуватою. Але коли вони, поївши (переважно збитих вершків, желе, фруктів та морозива), нарешті сіли відпочити в надзвичайно вишуканій кімнаті з колонами (яка сподобалась б Аравіс значно більше, якби по колонах увесь час не снувала невгамовна ручна мавпа Лазаралін), Лазаралін нарешті запитала її, чому саме вона втекла з дому.



Коли Аравіс закінчила свою розповідь, Лазаралін здивовано запитала:

– Але люба, чому б тобі не вийти за таркаана Ахошту? Усі від нього просто в захваті! Мій чоловік говорить, що він – один із найвидатніших людей в Остраханстві. Його призначили великим візиром, тільки-но помер старий Аксарта. Чи ти цього не знала?

– Мені байдуже! Мене лише з його вигляду нудить, – рішуче одказала Аравіс.

– Але ж люба, тільки подумай! Три палаци… і один з них – отой прекрасний палац коло озера в Ілкиині. Безліч перлин (це точно, мені казали!). Цілі ванни ослиного молока. І мене б ти бачила частіше…

– Він може залишити собі перлини та палаци – мене вони зовсім не цікавлять, – знизала плечима Аравіс.

– Ти завжди була трохи дивакуватою, Аравіс, – похитала головою Лазаралін. – Чого тобі ще треба?

Врешті-решт Аравіс вдалося переконати подругу, що вона і справді має на думці те, що каже. Вивести коней через Північну браму, а потім довести їх до долини Гробниць було зовсім нескладно. Нікому й на думку не спало б зупинити гарно вдягненого конюха, що веде двох коней – одного бойового, а іншого – осідланого для пані – вниз до річки, а Лазаралін мала чимало конюхів, яким можна це доручити. Важче було вирішити, що робити самій Аравіс. Вона запропонувала, щоб її понесли у паланкіні з запнутими фіранками, але Лазаралін пояснила їй, що паланкін використовують тільки для пересування в межах міста, тож якщо вона спробує проїхати крізь браму, це, безумовно, збурить зайві запитання.

Роздумували вони досить довго – і тим довше, що Аравіс коштувало чималих зусиль не давати подрузі відволікатися, коли зрештою Лазаралін радісно сплеснула в долоні та промовила:

– О! А ось що я думаю! Є один спосіб вислизнути з міста поза брамою. Сади тісрока – хай будуть вічними його літа! – простягаються аж до води, і там, в одній зі стін, є хвірточка. Користуватися нею, звичайно, можуть лише мешканці палацу, але… ти ж знаєш, люба… – вона захихотіла, – ми хіба що не мешкаємо там. Мені здається, тобі дуже пощастило, що ти зустріла саме мене. Вельмишановний тісрок – хай будуть вічними його літа! – такий ласкавий до нас. Нас запрошують до палацу майже щодня, він – мов друга домівка. Я люблю всіх тих милих принців і принцес до нестями і просто обожнюю принца Рабадаша. Я можу зазирнути туди, до тутешніх пані, коли мені заманеться: чи то вдень, чи вночі. Тоді чому б нам не прослизнути туди, коли стемніє, і не провести тебе крізь ті дверцята? Там завжди є декілька прив’язаних плоскодонок. І навіть якщо нас спіймають…

– Тоді все буде втрачено, – розпачливо перервала її Аравіс.

– Ох, люба! Не турбуйся ти так, – заспокійливо промовила Лазаралін. – Я хотіла сказати, що, навіть якщо нас хтось і спіймає, всі вважатимуть, що то лише одна з моїх шалених витівок. Мене вже там досить добре знають. Ох, якось… послухай лише, люба, це страшенно смішно…

– Я маю на увазі, що для мене все буде втрачено! – різкувато урвала її Аравіс.

– А… і справді… авжеж… Я тепер збагнула, що ти мала на увазі, люба. Що ж, чи є в тебе якийсь інший план?

Іншого плану в Аравіс не було, і вона відповіла:

– Ні. Ми повинні ризикнути. Коли вирушаємо?

– Тільки не сьогодні, – похитала головою Лазаралін. – Авжеж, не сьогодні. Сьогодні ж велика вечірка (я повинна братися за зачіску негайно ж!) і увесь палац від ліхтарів буде, мов у вогні. І народу буде багато! Доведеться відкласти все на завтрашню ніч.

Новина та не припала Аравіс до смаку, та робити нічого. Пообідній час тягнувся, мов нуга, і коли Лазаралін, зрештою, подалася на вечірку, Аравіс зітхнула із полегшенням: надто вже вона втомилася від хихотіння, балачок про сукні та вечірки, весілля, заручини та інших пліток. Вона рано пішла спати й ось на це не мала жодних нарікань: приємно було знов спати на подушках та чистих простирадлах.

Наступний день виявився схожим на попередній: Лазаралін усе ніяк не бажала дотримуватись своєї обіцянки й торочила Аравіс, що Нарнія – країна вічного снігу та льоду, заселена нечистою силою та злими ворожбитами, та й сама Аравіс божевільна, коли й справді збирається туди податися.

– І ще й з якимось селюком! – розпиналася Лазаралін. – Люба, тільки подумай! Це ж несмак.

Аравіс і сама чимало про це думала, але до того часу вже геть втомилася від легкодумства Лазаралін і чи не вперше збагнула, що подорожувати із Шастою було значно веселіше, аніж вести світське життя в Ташбаані. Тож вона відповіла:

– Ти забула, що я теж стану «ніким», як і він, щойно ми дістанемося Нарнії. Та й у будь-якому разі я вже дала йому слово.

– Тільки подумати… – майже плачучи, промовила Лазаралін, – якби ти мала хоч трошки здорового глузду, ти б стала дружиною великого візира!

Аравіс лише мовчки вийшла до стайні – нишком перекинутися слівцем із кіньми.

– Ледве зайде сонце, ви повинні піти із конюхом, – напучувала їх Аравіс. – Більше ніяких клумаків. Вас знову осідлають та загнуздають. У підсідельній торбі Гвін має бути їжа, а ти, Ігого, потягнеш бурдюки з водою. Конюху наказали дозволити вам напитись вдосталь на протилежному боці моста.

– А потім – на північ, до Нарнії! – схвильовано прошепотів Ігого. – Але що нам робити, якщо ми не знайдемо Шасту серед гробниць?

– Чекайте на нього там, – наказала Аравіс. – Сподіваюсь, ви гарно облаштувались?

– Як ніколи раніше! – радісно вимовив Ігого. – Але якщо чоловік твоєї подруги-реготухи платить своєму головному конюху за те, аби він добував найліпший овес, то його дурять, мов немовля.

Аравіс та Лазаралін повечеряли в кімнаті з колонами.

Десь за дві години вони були зібрані та готові. На Аравіс одягли сукню з тих, у які вбираються найулюбленіші рабині в багатих маєтках, а обличчя прикрили серпанком. Домовились, що, якщо хтось почне питати, Лазаралін вдасть, ніби веде Аравіс на подарунок одній із принцес.

Із замку дівчата вийшли пішки, а вже за кілька хвилин опинились біля воріт палацу. Авжеж, там чергували вартові, але офіцер знав Лазаралін досить добре, тому лиш скомандував солдатам: «Струнко!» і чемно привітався. Не гаючи часу, подруги прослизнули до зали з чорного мармуру – тут і досі снували придворні, раби та інший люд, проте дівчатам то було тільки на руку – у натовпі їх важче помітити. Вони пройшли до зали з колонами, звідти – до зали зі статуями, а далі повз колонаду проминули величні мідні ковані двері тронної зали. Розкоші навколо важко було б і словами змалювати, хоча дівчата мало що могли розгледіти у тьмяному світлі ліхтарів.

Незабаром вони вийшли до доглянутого саду, що сходинками спадав униз, і спустилися до старого палацу. Сутеніло, вони йшли уздовж коридорів, тьмяно освітлених вмурованими в стіни смолоскипами. Далі коридор роздвоювався, і Лазаралін нерішуче зупинилися, не в змозі вирішити, ліворуч їм іти чи праворуч.

– Чого це ти? Ну ж бо, ходімо! – прошепотіла Аравіс. Серце її шалено калатало, і їй усе марилося, що десь поряд, за рогом, на них може натрапити її батько.

– Ніяк не второпаю… – нерішуче відповіла Лазаралін. – Праворуч нам чи ліворуч… ліворуч, мабуть… Так, я майже певна, що ліворуч. До чого все це весело!

Вони повернули ліворуч та опинились у темному, ледь освітлюваному переході, що невдовзі східцями повів їх униз.

– Усе гаразд, – упевнено промовила Лазаралін. – Я певна, що ми йдемо правильно. Я пам’ятаю ці сходинки.

Раптом попереду засвітився вогник, що швидко наближувався, а ще за мить за дальнім рогом показалися тіні двох людей, що задкували переходом, тримаючи в руках довгі свічки. Задки, як відомо, ходити належить лише в присутності королівських осіб. Аравіс ледь стримала зойк, коли Лазаралін несподівано схопила її за руку – коли тебе хапають так несподівано, майже щипають, зазвичай це означає, що людина, яка тебе вхопила, чимось вкрай налякана. Аравіс ледь встигла подумати, що то досить дивно – з чого б Лазаралін було так лякатися тісрока, з яким, за її словами, вони були добрими друзями, але далі замислюватися над тим не було часу. Лазаралін навшпиньках і навпомацки пробиралася вгору сходами і квапила подругу за собою.

– Ось двері, – ледь чутно прошепотіла вона. – Хутко…

Вони увійшли, тихо зачинивши за собою дверцята, та опинилися в непроглядній темряві. Аравіс відчувала за швидким диханням Лазаралін, що та злякалася не на жарт.

– Збережи нас Таш! – самими губами промовила Лазаралін. – Що ми робитимемо, якщо він сюди зайде? Чи є тут де сховатися?

Ногами вони відчували на підлозі м’який килим, за кілька кроків, що їх вони пройшли на дотик, дівчата наштовхнулися на канапу.

– Ляжмо за нею, – проскиглила Лазаралін. – Ох, як я шкодую, що ми наважилися на все це… І чого це нас сюди потягло!

Між канапою та завішеною стіною місця було обмаль, і хоч дівчатка спромоглися втиснутися туди, Лазаралін зайняла більш вдалу позицію, майже повністю сховавшись під завіскою, а чоло Аравіс стирчало збоку канапи, тож, коли хтось зайшов би до кімнати з ліхтарем і випадково кинув погляд униз, він одразу її побачив би. Добре ще, що на голові в неї був серпанок, тож стороння людина не одразу б розпізнала чоло та два ока. Аравіс відчайдушно намагалася примусити Лазаралін посунутися й дати їй хоч трохи більше місця, але та, з переляку забувши про все і всіх, окрім себе, пручалася, мов навіжена, та навіть хвицнула Аравіс по нозі. Вони припинили чубитися і завмерли, трохи захекавшись. Навіть їхній власний подих здавався їм надзвичайно гучним, хоча більше не було чутно ані звуку.

– Ти впевнена, що тут ми в безпеці? – не витримавши, тихесеньким шепотом запитала Аравіс.

– Мені… мені здається, що так, – відповіла Лазаралін, – бідолашна я, бідолашна…

Жалібне скиглення її перервав найстрашніший звук, який вони могли собі уявити – заскрипіли двері…

У кімнату ввірвалося світло. Аравіс, якій так і не вдалося добре сховати голову, бачила все, мов на долоні.



Спочатку зі свічками до кімнати позадкували два раби (глухі та німі, як правильно здогадалася Аравіс – інших на таємній нараді бути й не могло). То була неабияка удача, адже зупинилися вони по обидва боки від канапи й помітити Аравіс стало значно важче – один із рабів затулив її собою, тож тепер вона дивилася поміж його чоботи. Слідом увійшов товстезний стариган у вигадливому загостреному тюрбані, по якому Аравіс одразу ж упізнала тісрока. Найменша з його коштовностей – а їх на ньому було чимало – коштувала більше, аніж усе вбрання та зброя нарнійських лордів. Але він був таким товстим та стільки в нього на одязі було усіляких оздоб, помпонів, ґудзиків, балабончиків та оберегів, що Аравіс не полишала думка, що нарнійська мода (принаймні чоловіча) їй значно більше до вподоби. Слідом за ним увійшов ставний молодик у тюрбані, прикрашеному пір’ям і коштовностями. На боці в нього красувався ятаган у піхвах зі слонової кістки. Він був дуже збуджений – аж очі та зуби виблискували у світлі свічок. Останнім увійшов маленький, горбатий, зморщений дідусь, у якому Аравіс із жахом впізнала нового великого візира і власного нареченого, самого таркаана Ахошту.

Щойно всі троє зібралися в кімнаті й двері було зачинено, як тісрок, задоволено зітхнувши, умостився на канапі, молодик зупинився навпроти нього, а великий візир став навколішки і, вперши лікті в підлогу, впав долілиць на килим.


Розділ 6 Шаста серед могил у долині Мертвих Царів | Кінь і його хлопчик | Розділ 8 У палаці тісрока