Роман «Смерть у кредит»: брутальність буття та феєрія ефемерного

Роман «Смерть у кредит» збиває з пантелику, починаючи від заголовка, логічна інтерпретація якого видається неможливою, адже часова перспектива обернена тут навспак. Виходить, що смерть ми одержуємо вже зараз та ще й маємо виплачувати за неї до кінця життя? Але для чого взагалі купувати смерть? Хіба вона не дістається всім задурно? Який сенс купувати те, чого аж ніяк не бажаєш наперед, та ще й залазити при цьому в борг?

Луї-Фердінан Селін зумисне провокує читача із самого початку. Назву роману прояснює весь наступний текст. З одного боку, умовну смерть наперед можна трактувати як метафору відчаю й спустошености перед лицем ницости людської природи, яка нищить життя, позбавляючи його сенсу та зводячи до абсурду. З іншого боку, по суті, банальну ідею про те, що повне життя дає можливість легше перенести смерть, Селін подає тут у зворотній перспективі. Смерть постає не як зло, з яким легше примиритися, проживши повне життя, а як своєрідна винагорода, яку одержують за певний життєвий досвід. Фактично за смерть треба платити, і платити стражданням, за відомою формулою про те, що людина є твариною, яка страждає. Тож не кожен може дозволити собі смерть «цілим шматком» і змушений «платити» частинами. А ще тут пригадуються рядки з першого Селінового роману «Подорож на край ночі»: «Більшість людей помирає останньої миті; решта починає вмирати за двадцять, а то і за тридцять років до правдивої смерти. Це найнещасніші»^[80]. Власне тема смерти є наскрізною в творчості Селіна й у цьому романі зокрема. Оповідь, що постає перед читачем, є балансуванням на краю ночі (метафора з першого роману), до якої Селін неодноразово повертається й у цьому своєму тексті. Водночас уже сама сюжетна лінія демонструє всі можливі іпостасі смерти — вбивство, самогубство, дитяча смерть, смерть старої людини, — а також межові стани — замах на вбивство, старечий маразм, тяжка хвороба, марення. Селіновий роман, як писав Жорж Батай, є своєрідним описом відносин, які людина плекає зі своєю смертю, що певною мірою присутня в кожному образі людських страждань, які постають упродовж оповіді^[81]. Тож врешті й більшість життєвих ситуацій, описаних у романі, здаються окремими кавалочками, грудочками смерти, які головний герой на ім'я Фердінан збирає всі свої юні роки.

Роман «Смерть у кредит» (1936) тісно пов'язаний з дебютною «Подорожжю на край ночі» (1932) не лише стилістично й метафорично, але й через сюжет. Він є своєрідним приквелом, тобто передісторією «Подорожі», тут Селін змальовує юність Фердінана та всі події до його вступу добровольцем у військо напередодні Першої світової війни, з чого якраз і починається перший великий Селіновий твір.

Незважаючи на тяжку трирічну працю над своїм другим романом та сподівання на літературний успіх, Селін був дуже розчарований реакцією на «Смерть у кредит». І хоча продаж нової книжки по книгарнях був непоганим, проте реакція критики була більш ніж прохолодною. Дві третини всіх рецензій у пресі були негативними. «25 франків ганьби і приниження» — на такі й подібні заголовки Селін натрапляв мало не щодня. Зрештою, розчарування Селіна призвело до відмови на тривалий час писати романи, й він перейшов до написання політичних памфлетів, що принесли йому недобру славу антисеміта^[82]. Одним з небагатьох, хто усвідомив істинне значення роману «Смерть у кредит», був сам Селіновий видавець Робер Деноель. У своїй брошурі «Апологія Смерти у кредит» Деноель продемонстрував, що випади, з якими критики накинулися на Селіна, майже дослівно повторюють аргументи п'ятдесятилітньої давности, що ними паплюжили Еміля Золя^[83]. Проте навіть Деноель наполіг на вилученні з тексту низки епізодів, які здалися йому неприйнятними для читачів.

Загалом у Франції 1930-х років публіка була неготова сприймати ні цілковито новаторську мову роману, ні сам предмет оповіді. З одного боку, «Смерть у кредит» ніби продовжує традицію французького роману виховання, класичним твором якого вважається твір Ґюстава Флобера «Виховання почуттів» (1869). Проте всупереч канону Селін створює своєрідний антироман виховання, його герой Фердінан вступає в обивательський, лицемірний, брутальний, наскрізь брехливий та підлий світ дорослих. На якомусь етапі виховання життям відбиває у Фердінана будь-яке бажання бути щирим і відкритим з людьми, ба навіть призводить до відмови розмовляти з іншими. Його відповіддю на цинічний світ є позірна байдужість та емоційна незворушність, крізь яку проглядає чутлива душа підлітка, який намагається зберегти в собі якусь свою, по-своєму визначену порядність, а в моменти кризи зривається спалахом розпачу.

Важливим аспектом роману є його автобіографічність. І крамниця бабусі, і крамниця матері, і пасаж, і невдале учнівство в крамниці тканин та навчання на ювеліра — все це було в реальному житті Селіна, лише в романі ці події переінакшуються, переосмислюються, набувають іншого, часто негативного емоційного забарвлення, так, наприклад, відносини реального Фердінана з батьками насправді були цілком добрими та й учився він загалом непогано. Фактично у своїх творах Селін вибудовував власну біографію, власну легенду, що більше пасувала до його світосприйняття.

Надмірна брутальність творів Селіна була одним з найчастіших закидів критики, на що він відповідав: «Коли світ змінить свою душу, я зміню свій стиль». На думку письменника П'єра Дріє ла Рошеля, стиль Селіна виправдовується необхідністю показати правду нового часу в усій її первинній ганебності, в її імморалізмі, епікуреїзмі передмість, у похабній культурі салону, у відчаї, який вдає з себе хвалька^[84]. Можливо, Селін, як лікар за фахом, вважав, що й письменник має робити боляче, аби сприяти одужанню всього організму.

Таку ж роль, очевидно, відіграє й агресивна присутність у тексті фізіологізованої сексуальности. Описи сексуального досвіду в Селіна зовсім не подібні на картини романтичних почуттів чи еротичних переживань, ці сцени зумисне деестетизовані, вони провокують відразу і шок читача, власне ті почуття, які спізнав сам юний Фердінан.

Загалом реальність, що описується в романі, нерідко зісковзує у фантасмагоричні, часом кошмарні візії. Саме так Селін описує хворобу й напівпритомний стан Фердінана, часто це гіперболізовані оніричні картини, які нагадують стилістику експресіоністів першої половини XX сторіччя, але водночас і кошмари з картин Брейґеля та Босха, що були улюбленими художниками Селіна. «Сновидіння наяву» — так називав Селін цей свій творчий метод.

Неґативне бачення людини у творах Селіна виражається також засобами сатири. В романі «Смерть у кредит» брутальність буття часто долається гумором, щоправда досить специфічним. Селінівський гумор своїм гіперболізмом та поєднанням непоєднуваного нагадує гумор «Ґарґантюа і Пантаґрюеля», і це не випадково. Про раблезіанську генезу гумору в своїй творчості говорив і сам Селін, який високо поціновував Франсуа Рабле насамперед за його народну мову. Адже, як ми знаємо з розвідок Михайла Бахтіна, джерелом сміху Рабле була народна традиція, народна жива мова.

На думку Селіна, саме Рабле належить перша спроба запровадження живої розмовної мови у французьку літературу. Але незважаючи на те, що Рабле досі називають «батьком французького письменства», на думку Селіна, він насправді програв. Справжнього успіху досяг його сучасник Емйо, перекладач Плутарха, саме він створив громіздку писемну мову, що існує донині. Селін називав цю академічну мову мовою перекладу, тобто вторинною щодо соковитої мови, якою послуговувався Рабле^[85]. Саме така стерильна мова перекладу стала еталоном академічної французької, витіснивши розмовну мову на марґінес.

Селінові як письменнику було важливо передати насамперед емоцію, сам сюжет він розглядав як своєрідний каркас, на якому мала вибудовуватись суб'єктивна емоційна картина дійсности. А виразити емоцію за допомогою академічного стилю, стандартної мови, «доброї французької», Селінові видавалося геть неможливим. Він наполягав, що в емоційному плані класична французька мова є мертвою, вона «так само нечитабельна, як і латина». У листі до знайомого Селін писав: «Академічний стиль є інструментом відносин, дискусій, листів до кузинки, але це завжди гримаса та скутість. Я не можу читати роман, написаний класичною мовою. Це лише проекти романів, це не романи як такі. Головну роботу ще треба зробити. Емоційна передача там відсутня. А це єдине, що важить»^[86]. Отже, гостра емоція виражається в Селіна через рубані розмовні конструкції, повні еліпсисів та трикрапок, через синтаксис арґо, повтори, обмовки, зумисні неточності, а також численні жаргонні запозичення й вульгаризми. У романі «Смерть у кредит» відбулася радикалізація стилю Селіна, систематичним стало використання коротких, обірваних, часто окличних фраз, розбитих численними трикрапками. Ця техніка емоційного письма пізніше використовувалася Селіном у всіх наступних творах. Загостреність емоції, її автентичність підкреслює оповідь від першої особи, автобіографічний характер письма та тенденція до зближення часу нарації та часу оповіді. Тобто події, що відбуваються в романі, описуються не post factum, а як такі, що відбуваються зараз, цієї миті. Зміна ритму, звучання, асонанси й алітерації, змішання стилів — це все те, що Селін називав своєю «маленькою музикою»^[87], створеною на основі ритмів розмовної мови.

Саме ця мова, якою розмовляє простолюд, на думку Селіна, є справжньою живою мовою, що перебуває на вістрі реальности. З часом така жива мова починає тужавіти, стає сухою, нормованою, стандартизується на письмі, потрапляє до грубезних багатотомних словників, упорядкованих мовними академіями та інститутами, й урешті протиставляється тій, єдино живій мові, що зблискує своїми кострубатостями, повторами, недомовками, суржиком на ряхтливому лезі реального спілкування.

Розмовну мову як головний лінґвістичний матеріал своїх творів Селін обирає ще й тому, що глибоко зневажає пиху й хвастощі письменників, які потай вірять, що творять безсмертні шедеври, довговічність яким має забезпечити академізм, бомбастичність, ригоризм мови. «Ось вони, наші найлюбіші тортури: бути збіговиськом атомів, напханих у нашу шкуру й підперезаних пихою»^[88] — писав Селін про людину взагалі, та ще більше це стосується славолюбців від літератури, які забувають про те, що жодне красномовство й величний стиль не змінює того факту, що залюблений у славу письменник залишається звичайнісінькою людиною з купою комплексів.

Селін добре усвідомлював, що розмовна мова постійно змінюється, що вона недовговічна, а відповідно й твори, вибудовані на основі розмовної мови, як він гадав, матимуть нетривалий вік. Проте для нього було важливо, що хоч нетривало, хоч трохи, але його твори таки жили, на відміну від мертвонароджених літературних монументів.

Насправді прогноз Селіна не справдився, й через п'ятдесят років після його смерти спостерігається радше зростання інтересу до його літературної спадщини: всі твори, за винятком памфлетів, постійно перевидаються. Навіть у найпрестижнішій французькій серії «Бібліотека Плеяди» було видано чотиритомник романів Селіна. Романи «Подорож на край ночі» та «Смерть у кредит» сьогодні вважають визначальними для французької літератури XX сторіччя. Рецепція Селінових текстів безперечно позначилася на творчості багатьох сучасних письменників, зокрема таких як Чарльз Буковскі, Фредерік Бекбедер, Мішель Уельбек або Джонатан Літтель.

Але попри визначний вплив Селіна на французьку й світову літературу, його постать не стала літературним монументом, його слава досі залишається доволі суперечливою. Проте слава, тривалість, довговічність — це поняття, які не надто пасують до Селіна. Однією з головних ідей його романів є нагадування про швидкоплинність, вразливість життя, про те, що перед лицем вічности внесок кожної людини доволі скромний. По-справжньому відчути життя можна, лише знаючи про його скороминущість, по-справжньому писати можна, лише усвідомлюючи те, що кожен літературний текст колись розчиниться у вічності.

Адже смертною є й сама мова. Ознакою життя мови є неминучість її майбутньої смерти. Загалом мова помирає щомиті. І кожна мова колись помре. Проте майбутня смерть мови не має штовхати людину, а тим більше письменника до фаталізму, його завдання підтримувати її своєю літературною працею.

Твори письменника — не мертві моноліти, що мають простояти незворушно цілі століття, це радше дрова, вкинуті у живе вогнище. Просто одні дровиняки гаснуть відразу та поширюють прикрий запах, а інші горять добре й довго, ще й зігрівають нас, а іноді, як у випадку Селіна, навіть добряче обпікають.

Роман Осадчук