home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Кнут Гамсун

19 лютого, на 92-му році життя, помер Кнут Гамсун. Ніби нічого несподіваного: вік, як то кажуть, дай Боже кожному, а так званих переживань доля не пошкодувала Покійному, особливо за останні роки його довгого, різноманітного, але многотрудного й многоплідного життя. Ціла бібліотека написаних ним книг (а скільки ненаписаних чи недописаних!) — вимовний свідок, що життя не пройшло без сліду, як стільки інших, що талант Господній закопаний не був, що відпочинок смерті заслужений, ба й уквітчаний вічною юністю безсмертя.

І все ж вістка гостро різанула по серцю...

Гамсун! В цім слові (а це назва села, де вродився Кнут Педерсен — справжнє прізвище Гамсуна) — незабутня юність, рідні краєвиди, перший подих весни, осінні сузір’я, запах дівочої коси і смак першого поцілунку.

Гамсун! Бульвар степового міста, дискусії про імпресіонізм та Вайлда, музика Ґріґа, спільне (з «нею») читання «Вікторії» (а «вона» теж мала нареченого, і теж були «соціяльні різниці», і вже з’являлися перші вірші... Словом, все було таке подібне, що аж страшно ставало).

Гамсун! Але досить, бо цю єктенію спогадів, цей суто український «плач» можна було б тягнути довго.

Трудним і зайвим було б оповідати тепер, чим був Гамсун для нашого покоління. Рильський свою другу книжку[68] назвав заголовком Гамсунової новелі. Освальд Бурґгардт-Клен ніколи не розставався з томиком «Пана»... Теперішнє покоління, навіть лише літературне, отруєне адже ж такими апокаліптичними «переоцінками всіх цінностей», — нас просто не зрозуміє. Вже поколінню Яновського й Бажана — Гамсун був чужий, і це цілком зрозуміло: на Гамсуна «не вистачало часу» — Стефаник, Кіплінг чи Стендаль більше вкладалися в історичний «ритм».

Отже, стиснувши серце і змобілізувавши засоби тверезого розуму, хочеться відзначити цю смерть як певну дату європейської, — отже світової — літератури. Хочеться, але, пишучи ці стерті слова, бачиш, як трудно говорити на цю тему словами й поняттями, що вже відмерли, що не мають «покриття», як без — вартісні тепер, але колись такі цінні папірці...

В чім таємниця величі, слави, популярності? В чім полягає тайна великого твору чи великої творчості? На ці теми написано безліч праць, особливо в наші технократичні часи, коли шахраї й наївні намагаються знайти «технологію» тайни, щоб потім негайно приступити до конвеєрного виробу геніїв.

Чому стоять відосібненими обелісками Данте, Шекспір, Ґете, Бальзак, По, Стендаль, Леся Українка? Скажім, тому, що вони, перш за все, були богами-сотворителями цілих світів, світів своїх, власних. Вони вперше побачили і вперше назвали те, чого до них ніхто не бачив і не назвав. Це дуже спрощена відповідь але, принаймні, вона дотикається істоти питання.

В цім ланцюгу обелісків ми бачимо й Гамсуна, хоча зараз же застережмося, що коли більшість названих імен були «початком», то Гамсун є «кінцем» доби, віку, періоду чи епохи. Так, Гамсун є закінченням великої (майже, «теологічної») ери Органічної Людини, людини, ще зв’язаної матірною пуповиною з природою і всесвітом, але людини, що вже пророчно відчула грядущу апокаліпсу розриву Людини з Космосом, виривання людини з ланцюга сущого, викорінювання її з землі, родини й оселі, обертання її на стандартного робота половини ХХ сторіччя.

Вся творчість Гамсуна це, в певному сенсі, крик остороги і відчайдушна, судорожно-приречена боротьба з тим, що має прийти: злим і страшним світом потвор з фабриками машин і роботів, з задухом трупних душ, з першим видивом концентраку й першим подмухом Гірошіми.

…Так, очевидно, Гамсун «коляборант». Але в нашій добі «розчарованих комуністів» (на яких, до речі, світова біржа нотує великий попит), — «коляборантами» є лише Петени й Гамсуни. І, очевидно, що ними не є ані божище всіх «поступовців» т. зв. Тіто, ані фіґляр від мистецтва Пікассо, що вірно служить Москві сьогодні так само, як перед чвертьстоліттям. Не є коляборантами також десятки кестлерів — вживаємо цього прізвища не особисто у відношенні до письменника Кестлера, лише як символ, — які протягом довгих і страшних літ співпрацювали з Москвою, одержуючи голлівудські гонорари з Ґосіздату. О, вони не розчарувались! Не лише тоді, коли улюблений ними т.зв. Троцкій «по-телеграфу» розстрілював на Україні «ізвєстний процент», але вони не розчарувались і тоді, коли наша Батьківщина була засіяна трупами знищених совєтським голодом мільйонів і коли серед єдиного в історії цвинтарища країни доходило до людо- і трупоїдства. Ні. Вони ласкаво зволили «розчаруватися» в сам час, бо, власне, на 5 хвилин перед тим, як сам батюшка-цар розчарувався в «безродних космополітах». Але з таким геніяльним нюхом вони на своєму «розчаруванні» нічого не втратили, знайшлися бо інші меценати, інші реклямарі й крамарі. О, вони всі, з всілякими «Літвіновими» вкупі, не були, не є і не будуть «коляборантами» ніколи. «Коляборантом» натомість був, є і буде саме Гамсун, а то з тієї простої причини, щоб при допомозі того «коляборантства» анулювати ненависну для мафії мистецьку творчість велетня, проголосити, що Гамсуна «нє било, нєт і бить нє может».

Мафія помиляється. «Голод», «Пан», «Вікторія», «Благословенство землі» — то не деренчливо-старече хихотіння Шова. То книги вічні.

Вони можуть загинути. Але разом з загибеллю європейської культури (що є свідомою або несвідомою ціллю всіх мафій). Лише тоді. Та й градущі варвари колись зможуть на цвинтарищі тієї культури відкрити «Вікторію», як перед віками були відкриті Гомер і Еврипід.

Євген Маланюк

В лютім р. 1952


Гамсун, голод і колаборанство | На зарослих стежках | Примітки