Ну ось, скаже вона, все іде, як і мусить іти,

тепер почнеться зима.

І той, хто знає наскрізні ходи крізь лабіринт,

зможе колись повернутись

і почати все спочатку.

Жебраки, мов тварини, першими відчувають холод.

Підлітки, які помирають на вулицях, замотуються в прапори,

кров у легенях твердне і осипається на саме дно

їхнього дихання.

Тепер уже напевно не скажеш — маємо час.

Часу немає, і немає можливості захищатись.

Чорні пси обнюхують порожні пляшки,

які ти виносиш на заднє подвір’я.

Напередодні зими кожен хоче ухилитися від удару.

Вбивці приходять під стіни в’язниць і просяться

до наповнених димом приміщень,

змії пірнають на дно річок, важких,

як угорські монети.

І жінки в порожніх зранку робітничих будинках

набирають повні ванни гарячої води і ховаються в них

від холоду.

Захисти мене, говорять одна до іншої, у нас немає часу,

аби щось змінити,

лише ці ванни з водою остигають на самому дні нашого дихання,

нікому захистити відкриті міста,

і пси вуличної інфраструктури стережуть прохідні фабрик,

брами яких для нас із тобою навіки зачинені.

Вигнанки, ховаємося по чужих помешканнях, пірнаючи в теплу воду,

ніхто не захистить нас від цієї зими,

приречені помирати не знають нічого про інші можливості,

це як знаки на нашій шкірі — ми першими потрапимо до чорних ям забуття.

Вони виповзають із нір і підвалів,

виходять із темряви,

вивалюються з небуття,

продираючись крізь жоване м’ясо самотності,

втискаючись у стіни,

тримаючись південного боку повітря, виходять,

виносячи найнеобхідніше — каміння, яке вони

переносять у портфелях і в паперових коробках,

міцно стискають, відбиваючись ним від псів,

немає часу, лише ця дивна процесія наших із

тобою знайомих, яка поночі рухається вулицями,

що охолоджуються, порожніми площами в бік

річкового вокзалу, щоби там вантажитися на кора-

блі, в яких перевозили тисячі потопельників, ці

спустошені кораблі, що стоять у портах і лише

чекають на наші процесії, кожного року, саме

напередодні зими, відпливають і рухаються за

течією, гублячись у річковому тумані, доки їх

видно, давай подякуємо всім інженерам, які

будують металеві мости через наші ріки, усім

проклятим мешканцям карцерів, подякуємо

вуличним жебракам, які лишаються на перехрес-

тях, замотавшись у прапори, мов офіцери розбитої

армії, ніхто не примушував нас виходити під цей

вогонь, ніхто не примусить нас піти з наших

районів, смерть має свої зони впливу, кораблі

відпливають, починається дощ, б’ється об мокрий

пісок, такий звук, ніби це велосипеди сотень

китайських робітниць, котрі ідуть на фабрики.

Це був зразок того, як потрібно робити кар’єру,

коли тобі немає чого втрачати, крім ліцензії. Історія цього адвоката

саме така, він мав проблеми з нирками, ходив на іподром, пив мадеру,

і слідом за ним усюди ходила упосліджена й строката

клієнтура, із якою він працював, кожної ночі

вони виносили його з останнього бару і несли додому,

мов похоронна процесія,

і, коли він лежав на їхніх плечах, його адвокатські мощі

гірко оплакували всі трансвестити міста, влаштовуючи ексцеси,

а коли він зранку приходив до тями і помирав від утоми,

вони стояли в придорожній траві і зазирали у вікна,

дивились на його похмільні виверти, на його судоми,

чекали доки він вийде до них терпляче й віддано.

Тому що саме він

вів усі їхні божевільні справи,

витягуючи з зашморгу переодягнених політиків і хворих проституток,

підробляв їхні документи, випалював кислотою наколки й рятував від спраги,

лікував бойскаутів від триперу і застуди.

І навіть попри те, що ці процеси закінчувалися жахливо

і в нього були свої складні стосунки з дійсністю,

він завжди втягувався у справи, котрі виграти було неможливо,

він говорив — боротьба з системою приваблює мене своєю безнадійністю.

Конституція, говорив він, це те, що лишається на папері,

режим, врешті-решт, захлинеться у власній патоці,

пам’ятай, говорив він, насправді система відчиняє двері

лише для того, аби прищемити в них твої пальці.

Душі наших політиків, стверджував він — це м’ясні собачі консерви.

Померти в цій країні від цирозу — це померти за свободу.

Перестаючи цікавитись курвами, ти починаєш цікавитись питаннями церкви,

лишаючи всі свої трупи і збочення за собою.

Студенти, які продавали серця й були пов’язані з моргом,

матроси, які в трюмах перевозили револьвери,

священики, які у вільний від служби час торгували морфієм,

відлучені аптекарі, розстрижені репортери,

всі, хто устиг зайняти в цьому суспільстві належну нішу,

від жирних біржовиків до останнього анархіста —

його клієнти складали якщо й не більшу,

то у всякому разі кращу частину населення нашого міста.

І коли якийсь юний студент медицини, розмазуючи по обличчю

теплу косметику, липку помаду, вкладав його врешті спати

і, перевернувши на бік, щоби в разі чого не захлинувся,

збирався врешті його облишити,

він, перш ніж запасти в сон і примножити власні втрати,

перш ніж і цей хворий клієнт лишав його сам на сам зі страхом,

не маючи сил додивитись, як довго він витерпить,

повертався за його голосом і його запахом

і говорив у відповідь —

давай, принцесо, вертайся, іди, куди тобі хочеться,

все одно випасти звідси — це те саме, що випасти з пам’яті,

в цій чортовій країні краще вже бути збоченцем,

ніж депутатом у якому-небудь місцевому парламенті.

Все одно — скільки б я вас не захищав, стоячи до останнього,

скільки б не викликав у кожного з них справедливу відразу,

вся річ у тім, що їх стимулює наше з тобою протистояння,

тому і тебе, принцесо, не стане одного разу,

все, що від тебе залишиться, — дихання тепле

і коливання легке, що осиплеться порохом,

і голос твій від цієї тиші остигне й затерпне,

єдине, принцесо, пам’ятай, розмовляючи з богом —

БРАМИ ПЕКЛА

НЕ ВІДЧИНЯЮТЬСЯ БЕЗ ПОТРЕБИ.

ВСЕ, ЩО ТИ СКАЖЕШ,

МОЖЕ БУТИ ВИКОРИСТАНЕ ПРОТИ ТЕБЕ.

ВСЕ, ЩО ТИ СКАЖЕШ,

МОЖЕ БУТИ ВИКОРИСТАНЕ ПРОТИ ТЕБЕ.

ВСЕ, ЩО ТИ СКАЖЕШ,

МОЖЕ БУТИ ВИКОРИСТАНЕ ПРОТИ ТЕБЕ.

Що ти будеш робити, коли і сюди прийде зима?

Я здамся владі, хай робить зі мною що хоче, хай

бере мій язик і вганяє в нього

столові ножі своєї любові, хай спробує

вимити з-під моєї шкіри всі чорні квіти

криміналу, які забилися там, мов у стічних

трубах.

Хто повірить тобі, як ти думаєш? Ти стільки разів

повертався з тих дір, за якими немає нічого, що

хто повірить тобі? Там, де для них псується пого-

да, для нас із тобою псується життя, ти ж знаєш.

Все йде до того, що незабаром з нами просто пере-

стануть рахуватись, зірки, які світять все нижче,

впадуть на наші улюблені бари, і тоді нам не зали-

шиться нічого іншого, як спробувати домовитися

з ними, сказати — ми теж виростали на цих вулицях,

тому не обов’язково знищувати нас першими,

принаймні ще одну зиму ми могли б перебути разом

під ударами гарячих зірок, котрі падають в кавники

і склянки з вином, коли хтось із нас першим упаде

під цими ударами, ми скинемо його тіло в канали,

прив’язавши до нього друкарську машинку або старі

телефонні довідники, щоби його тягло по дну

в напрямку наповнених темрявою лабіринтів.

Вони не можуть нас позбутись, дивись, доки ми не

сприймаємо їх всерйоз, вони мають із нами

рахуватись.

Але, дивлячись на світ, ти бачиш усе,

крім того, що баче той,

хто дивиться на тебе.

Якщо ми не підемо звідси першими, то обов’язково підемо останніми,

оскільки крім нас тут взагалі нікого немає.

В цій історії все зводиться

до того, чи знайдеться хтось,

хто устигне помітити наше зникнення, хто

впізнає за позивними радіостанцій сигнал

про початок смерті. Весь наш

кримінал і вся наша вулична солідарність

розсипляться під тиском

сталевого неба, яке монтується просто над нами.

Позбувшись нас, вони позбудуться

власного спокою, велика рівновага,

закладена в це життя політиками і шарлатанами,

рушиться з кожною

смертю, з кожним убитим шулером

і серійним убивцею, тонучи в

каналах і розчиняючись у повітрі,

ми з тобою можемо лише

поспівчувати тим, хто залишиться, —

оскільки по нашому зникненні і

проклятті, по нашому відлученні від їхніх мереж,

у тому місці, де

знаходилось наше з тобою життя,

буде знаходитись наша з тобою

смерть, з якою їм усім доведеться тепер рахуватись.

Юра Зойфер, який народився на власній фабриці

і навчався іноземних мов від дресированих папуг

у батьківській конторі,

згадував згодом, що єдине, чого він

навчився в дитинстві, — це подорожі, коли

доводиться спати в одязі, тижнями живучи

в черговому порту,

займаючи разом із щурами

та цирковими мавпами

найкращі місця в трюмах, він

виловлював на ходу рибу з чорної води, розмовляв із монстрами,

котрі вилітали зі снів пасажирів третього класу.

Юра Зойфер говорив:

риби у воді — це як метафори в мові.

Згодом, товаришуючи з найнебезпечнішими

представниками суспільства і міняючи

марксистські листівки на кольорові камінці

й олов’яних солдатиків,

він часто сидів у їдальнях для безпритульних,

ховався по нічліжках,

організованих Червоним Хрестом,

виводив на площі циркових тварин

і проводив свою агітацію.

Запам’ятайте ці дні, говорив він публіці,

збираючи з них монети, запам’ятайте —

цирк, революція і кабаре

врятують наші міста

від апокаліпсису.

Одного разу, незадовго перед арештом, засинаючи

на порожніх мішках з-під військової кореспонденції і

обмотавши горла своїх застуджених тварин

старими газетами, він побачив таку річ —

ніби він стоїть перед широко відчиненими дверима

зали очікування, на якомусь вокзалі, в натовпі

невідомих йому людей, і не може вийти назовні,

сонячне світло засліплює їх усіх, і вони

штовхаються, не маючи змоги вийти, усі ці

клоуни і терористи з паперовими бомбами,

самогубці з усіми своїми хворобами, акторки із

порнофільмів, ветерани з притулків, банди сербів,

делегації турків, команди найманців, групи

повстанців, працівники залізничної станції,

пасажири, які випадали назовні з вагонів, які тягли

на собі зіпсовані друкарські машинки і патефони,

картонні колони, паперові рулони, рештки

розбитого реквізиту, які вони змушені усюди

возити на власних горбах, ніби скрині з дарами,

намагаючись вирватись крізь відчинені брами.

І тоді, прокинувшись, він написав —

Ось мої сни, які я щоранку пригадую,

ось моє радіо, наповнене пропагандою,

і чим вона доступніша і голосніша —

тим страшнішою буде тиша.