Розділ 16

Лізина мама Павлина (вона ж бабуся) на відміну від Лізи не любила телесеріалів, навіть знаменитої «Рабині Ізаури», про яку в Тупталах з усмішками згадували, що господині кидали поратися по господарству і на городах, в розпалі роботи переставали копати картоплю та бігли дивитися на душевні страждання нещасної бразильської рабині. Єдиний виняток становив фільм з Висоцьким «Місце зустрічі змінити не можна», який бабуся-мама Павлина дивилася не раз. І могла безліч разів переповідати його зміст. Коли ж Ліза вже старшокласницею побачила серіал, він їй не сподобався. Хіба трохи посміялася з Маньки-Облігації. Але запам’яталися чомусь слова старого діда з того фільму про еру милосердя, яка, мовляв, колись порятує людство. Ліза сумовито всміхалася, згадуючи цей епізод.

До ери милосердя досі було далеко, а в Лізиному житті настав час, який можна було б назвати ерою збентеження. Збентеження і тривоги. Ерою нерозуміння себе самої. А може, й ерою спокуси, від якої намагалася знайти порятунок. Ера була нестерпно довга (на те й ера) і не збиралася покидати її планету й життя. Чомусь була дуже довгою, хоч розпочалася зовсім нещодавно. З того напіввикрадення.

Час тепер тягся, як довжелезна гумова стрічка, і обмотував Лізу дедалі щільніше. З ніг до голови, а потім з голови до ніг. Час робився невидимим коконом.

«А я в ньому як той китайський шовкопряд», – думала Ліза. Макс, накачаний олігарх чи хто він там (бізнесмен, значилося на візитівці, яку викинула Ліза), не з’явився у квітковій крамничці ні наступного дня, ні через день, ні через два. Зате у вівторок зайшли двоє дужих хлопців.

– Ви Ліза? – поцікавився один з них.

– Так, – відповіла Ліза. – Он у мене і на бейджику написано.

– Ми хочемо купити ваші квіти.

– Будь ласка, – зраділа Ліза. – Які саме? Що ви хочете вибрати?

– Всі. Ми вибираємо всі. – Хлопчисько нахабнувато і в той же час доволі привітно всміхнувся.

– Всі? – Ліза майже вигукнула.

– Так, всі.

Вони справді купили геть усі квіти, які були в крамничці. Сформовані Лізою букети і жужмом окремі квітки. До того ж усі вазони, які стояли на прилавку й поличках.

– Підрахуйте, – сказав той самий покупець.

Другий мовчав. Пальцями, які трохи тремтіли, Ліза підрахувала на калькуляторі. Назвала суму. Хлопець – Ліза розгледіла, що в нього геть блакитні очі – дістав гроші. Акуратно відрахував, попросив, щоб Ліза перерахувала. Коли дівчина зробила це, сказав, що решти не треба. Ліза подякувала. За плечима в неї віяв холодок.

Вони винесли все куплене й повантажили в бус, який стояв біля крамнички. Ліза лишилася у геть порожній крамничці і не знала, що їй робити – радіти чи сумувати, плакати чи сміятися?

Вона вже здогадалася, що всі квіти й вазони купив бізнесмен Максим Качула. Той самий, котрий вчора спробував її викрасти. Саме він подарував їй такий фантастичний денний виторг. Крамничка, яка, знала Ліза, належала до мережі інших більших і менших квіткових крамниць, була складовою квіткового бізнесу великого міста і приносила невеликий прибуток. У дівчини декілька разів виникала підозра, що вона взагалі існує як прикриття чогось більшого і їй незрозумілого. Власниця, котру Ліза бачила двічі за час роботи, попереджала, що взагалі збирається закрити цю крамничку. І Ліза або перебереться у квітковий кіоск на іншому краю міста, або взагалі хай шукає собі нову роботу. Дівчина з острахом чекала, коли це станеться. Хоч їй не хотілося йти з цієї крамнички. Вона звикла до неї, добиралася з дому якихось півгодини на метро і дві зупинки на маршрутці, а більше просто шпацірувала собі, тренувала свої гарненькі стрункі ніжки. Мала стабільну ставку і п’ять відсотків від денної виручки. Їй називали ціну за букети й вазони, і вона її дотримувалася, лише зрідка ризикувала, накидаючи кілька гривень або якусь п’ятірку. Ліза дарувала покупцям усмішки і весь свій шарм, вигадувала різні комбінації для букетів. Навіть купила собі брошурку за назвою «Повсякденна ікебана». Були в неї й постійні клієнти, у кількох із них Ліза виховала смаки. Іноді їй замовляли букети наперед. Як і скрізь, виручка збільшувалася (відповідно привозили більше квітів) напередодні й у дні свят, таких як Новий рік, День закоханих, 8 Березня, День матері, ще кількох, перед закінченням і початком навчального року. Ліза жила серед особливого ритму і не хотіла б його позбутися. Вона вже була частинкою цього ритму, маленьким гвинтиком доволі великого бізнесу. Щосили старалася торгувати так, аби крамничку не закрили. Поки що це вдавалося, хоча вимоги й апетити власниці зростали. Зрештою крамничка подарувала їй знайомство зі Степаном-Степашкою, і з того часу дівчина по-особливому любила свою роботу, своє квіткове міні-царство.

Водночас Ліза була готова до гіршого і його боялася. І ось сталося таке. У неї вже траплялися випадки, що закуповували на якесь торжество десяток букетів, але такого, як сталося сьогодні…

«Ну що ж», – сказала собі Ліза.

Але якби її хто спитав, що означають ці слова, вона б не знала, що відповісти.

– Тебе що, пограбували? – спитав хлопець, котрий перед закінченням робочого дня забирав виручку.

– Купили, – сказала Ліза.

– Все? Навіть вазони?

– Всеньке.

– Геть усе?

– Як бачиш.

– А хто?

– Не знаю, – збрехала Ліза.

А може, й не збрехала, бо ж не могла стверджувати, що купив той загадковий Максим. Не стане ж вона розповідати про те, що з нею вчора відбулося.

У середу, як звичайно, їй привезли вранці квіти. Ліза попросила привезти ще, що й було зроблено. А під обід знову з’явилися двоє вчорашніх типів і геть усе купили. Навіть нові привезені вазони.

– Ви від пана Максима? – Ліза наважилася таки запитати.

– Яке це має значення? Ви незадоволені?

– Дуже задоволена, – сказала Ліза.

Після їхнього від’їзду Ліза набрала номер, за яким тре’ було робити замовлення, й попросила привезти ще квітів.

І несподівано додала:

– Удвічі більше, ніж завжди.

– Маємо замовлення?

– Майже так, – сказала Ліза.

Їй привезли удвічі більше товару, як вона й замовляла. Наступного дня геть усе було викуплено. Лізу охопила злість і водночас азарт. Вона замовила ще більше квітів, і їх купили.

У п’ятницю їй подзвонила власниця:

– Мені повідомили, що в останні дні у вас незвичний виторг?

– Так, – видихнула Ліза.

– Ви знаєте, хто це робить?

– Ні, – сказала Ліза.

– Ви кажете правду?

– Так, Світлано Ігорівно. Хтось купує всі квіти.

– Як його звати?

– Я не знаю.

– Але купує той самий?

– Так. Ті самі. Приїжджають двоє. Беруть квіти і вазони, платять гроші і їдуть.

– Ви питали, від кого вони?

– Так, Світлано Ігорівно. Вони не відповідають.

– Ну що ж, – сказала власниця. – Хай купують, доки купують. Чи ви таки маєте якогось таємного багатого прихильника?

– Ні, – голос у Лізи вже тремтів. – Я не знаю, хто це робить. Я… Я трохи боюся.

– Не бійтеся, – сказала власниця. – Ви під моїм захистом. Якщо той хтось невідомий хоче погратися – пограємось. Хоча в разі небезпеки відразу телефонуйте мені або за номером, який ви знаєте.

– Добре. Дякую.

Небезпеки? Якої ще небезпеки? Ліза опустилася на стілець.

«Хтось хоче погратися – пограємося», – подумки повторила.

Максим Качула, якщо це він, грається? Звісно, грається. А як же ще назвати ці дії? Навіщо? І доки триватиме ця гра, яка коштує йому чималих грошей… Чи він, точніше його помічники, слуги, хто вони там, перепродують букети квітів і квіти у вазончиках? Як вона відразу не здогадалася… Але ж купують і граються. Чим усе це закінчиться?

І тут Ліза зловила себе на думці: вона в ці дні й одягається інакше. Вона старанніше наводить марафет, вчора зробила нову зачіску. Вона чекає Максима? А головне, чому вона не сказала про те дурне викрадення чи його спробу Степанкові? І про купівлю квітів. Боялася, що він у чомусь підозрюватиме? І так, і ні. Вона вже на щось надіється? Ліза розсердилася. На себе. Але якщо скаже зараз, то матиме тим більше підозрілий вигляд.

«Лізо, ти потрапила в пастку». Думка, що з’явилася, змусила її затремтіти.

Як вона може так легко здатися? Ні-ні, вона не здалася і ні на що не сподівається. Вона прийняла виклик, гру, що б там не було…

Ліза набрала номер Степана. Сказала, що хоче негайно його бачити.

– Що трапилося, мала? Сьогодні ж п’ятниця. Я приїду надвечір. То що сталося?

– Ти вже питав мене про це в понеділок, – сказала Ліза.

– Але ж ти відповіла, що нічого не сталося… Що так, дурниця… – Степанку, я не хотіла казати. Я не хотіла тривожити. А зараз я тебе хочу бачити. Негайно.

– Добре, я приїду. Тільки-но буде маршрутка. Вже виходжу.

Ліза вимкнула мобільник. Стільничок, як називав Степан, який першим ніколи не закінчував розмову. Сиділа в крамничці, де не було чого продавати. Зайшов чоловік років п’ятдесяти, один з її не постійних, а, як вона казала, регулярних покупців. Раз на місяць або й два. Вона не питала кому. Навіщо? Дружині? Коханці? А може, старенькій мамі. Питала тільки, які квіти хоче купити. Він завжди купував білі троянди.

«Я зараз таки запитаю, кому він їх купує», – подумала Ліза. Спитає, бо… бо треба спитати? Чи тому що їй цього разу нема чого запропонувати? Та першим спитав цей чоловік.

– Вас що, пограбували?

– Ні, – сказала Ліза.

…Колись у дитинстві Ліза бігла берегом Дніпра. Бігла, доки стачило сил, а потім ішла. Тоді їй забаглося отак пройти (спершу пробігти) аж до краю міста. Бігти сил вистачило ненадовго. Потім набережна вперлася в огорожу над самісіньким берегом. Ліза подумала, що хтось цю огорожу поставив, щоб вона не здійснила свого задуму. Навмисне.

Це був зручний привід, щоб повернути назад. Бо сам по собі задум пройти обов’язково берегом до краю міста був дурною примхою.

До того ж на зворотньому шляху назустріч їй вийшла зграя хлопців. Незнайомих, чужих, загрозливих.

Ліза спинилася. Вона була в пастці. Вона стояла і тремтіла. Вирішила, що стоятиме. Нехай підходять і роблять з нею що хочуть. Убивають, ґвалтують, знущаються. Але хлопці раптом спинилися також. Ліза сіла прямо на асфальт. І хлопці сіли й собі. Вони розпочали з нею гру на витривалість. Зрозуміла, що сидітимуть, доки сидітиме вона. Або здасться. Вона тоді вирішила – сидітиме, доки стачить сил. Відваги підвестися і йти назустріч небезпеці не мала. Зробилися ватяними руки й ноги. Обхопила коліна руками. Так сиділа, доки не… заснула. А коли прокинулася, ніяких підлітків, котрих так злякалася, вже не було.

«Як я могла заснути?» – подумала тоді Ліза.

«Мені страшно. Страшно й цікаво, що ж буде далі, – подумала Ліза теперішня. – Коли ж прийде Степан?»

Вперше назвала, хай і подумки, не Степанком, а Степаном.

Степан-Степанко приїхав аж через дві години.

«Пізніше не міг?» – дорікнула Ліза подумки, а вголос нічого не сказала. Вона припала до нього і обцілувала. Степанко теж здивувався, що в крамничці не було квітів. Ліза геть про все розповіла.

Наречений сприйняв усе на диво спокійно. Сказав:

– Хоч заробиш трохи більше.

– А ти мене не ревнуєш?

– Чого б я мав ревнувати, – безпечно сказав Степан. – Ти ж моя?

– Абсолютно і досконально, – сказала Ліза. – Навіки.

Степан усміхнувся. Але якось збентежено. Безжурно і водночас збентежено.

«Що тобі здається, дурна Лізо?» – подумала це, і їй полегшало на душі.

І чого б то так переживати? Багатенький чувак затіяв якусь гру? Вона його лише раз бачила й більше не побачить.

Тієї ночі вони кохалися натхненно. Ліза була щасливою. Щасливою по-особливому.

Лежачи на Степановому плечі після кохання, Ліза несподівано подумала: а раптом завтра, коли Степан, як зазвичай, в суботу піде до неї в крамничку, приїде Макс, Максим? Ну мусить же він колись і сам заявитися, якщо затіяв цю авантюру з квітами… Нащо вона про це думає…

Ліза тихенько встала і пішла на балкон.

– Куди ти? – Степашко спитав те сонним голосом.

– Політаю трохи…

– Не дурій, Лізо…

Їй справді хотілося літати. Добре б зараз, серед ночі, залізти на дах. Може б, і справді виросли крила. Та вона б і без крил полетіла.

На балконі було прохолодно, а потім стало геть холодно.

Осінь. Осениця…

«Треба вертатися», – подумала Ліза, хапаючи дрижаки.

Але вертатися не хотілося. То чого ж їй хочеться? Там, у кімнаті, лежить хлопець, якого вона кохає, її майбутній чоловік. Уже її чоловік, як тепер прийнято казати… Цивільний чоловік… Ні, ліпше її хлопець… Але куди б завтра його спровадити, щоб він не зустрівся з Максимом? Ліза раптом зрозуміла – ця можлива зустріч несе небезпеку саме для Степана. Того Степана, який теж виходить на балкон і кладе їй руки на плечі… Чи вона сама себе обдурює?

Ліза не знала, що найбільша небезпека чатує на неї саму. Ця небезпека десь чверть години тому спинила свого улюбленого джипа біля її будинку. Максим Качула мав й інші машини (і свої, і користувався батьковими), але найбільше чомусь любив свого джипа. Легкого в управлінні і в той же час потужного. Броньованого. Що ніби зливався з його залізним, добре натренованим тілом.

Нащо він сюди приїхав? Звісно, посиділи в барі, випив трохи, але не хміль погнав його сюди, на лівий берег. Для нього не становило труднощів, знаючи ім’я й місце роботи тієї дівки, встановити, кому належить квітковий магазинчик на базарчику, а відтак послати свого чоловічка, який проник у ту фірму і довідався прізвище, інші анкетні дані й адресу Єлизавети Соломахи, нещасної продавчині квіткової крамниці. Власниця її, як двох десятків інших більших і менших крамниць та кіосків, була такою собі стервозною дамочкою, мала впливового чоловіка і ще впливовішого коханця, але не з першого ряду впливу. При бажанні можна було запросто викупити в неї той магазинчик.

Хай би собі дівуля на ім’я Ліза торгувала як його продавчиня. Але навіщо? Ну, Максе, ти таки запав на неї. Чому? Може, тому, що Ліза має характер? І це після тої поїздки (ха-ха, якби він хотів її викрасти!) притягувало його більше, ніж її досить-таки симпатична мордашка, стрункі ніжки й фігурка. Щось у цій дівчині було напрочуд звабливе. Так, і те, що легко не піддалася, хоч, вочевидь, дуже боялася. Але переборола страх. І Макс розпочав свою гру з нею. Поки що все йшло згідно з наміченим планом. Кинуте ним ласо, він певен, уже охопило ту струнку фігурку, а головне – голівку. Лишилося затягнути.

У неї є так званий наречений? Чхати ми хотіли на цього чмурика, певне, такого ж бідного, як і ця Лізуля. А чого він сам, Максим, поперся серед ночі під цей стандартний будинок? Що покликало, хто сказав – їдь?

Відповіді не було. Можна й постукати в ту її квартиру. Зараз, серед ночі. Але він цього не робитиме. Він вдихає свіже прохолодне повітря. Пропускає його крізь свої легені. Йому легко дихається і без цієї дівки, але ще легше дихатиметься, коли завоює її без насилля, за всіма правилами гри.