Розділ 24

Максим Качула відвіз Лізу до її будинку і поїхав додому, в лісовий маєток біля приміського села. Він сам вів машину, свого надпотужного модернізованого «хаммера». Після того як вернувся до міста, міг заїхати в офіс, взяти охорону, але не став цього робити. Нехай, полоскоче трохи нерви, тільки й усього. Він знав, що за його пересуванням стежить потужна конкуруюча група, втім, як і вони за своїми найбільшими конкурентами. Знав також, що одне з найсильніших кримінальних угрупувань, не тільки в столиці, а й усій Україні, багато б дало, щоб його виловити. Нехай. На зустріч із Лізою він мусив, повинен був поїхати сам. Треба й завершити цей день на такій же ноті. Джип мчить чудово, машина броньована, скло куленепробивне. Дістав пістолет, поклав перед собою. Чи він просто боїться? Боїться, щоб щось не трапилося саме після такої зустрічі…

Знав, що чим далі від’їжджатиме від міста, тим траса ставатиме вільнішою від транспорту. Коли зверне на бічну, взагалі їхатиме «в гордій самотності».

За його плечима – сьогоднішній день і життя, в якому було перемог більше, ніж поразок. Вдалих нейтралізацій більше, ніж ситуацій, де його перегравали. Ситуація, в яку потрапив він, випадала з усього можливого. Саме так, з усього можливого. Досі він вважав, що все підвладне його розуму. Потужному розуму, що визнає, хай із якоюсь долею іронії, він сам, визнає (що для нього дуже важливо) його вітчим, визнають його конкуренти. Ті, хто вже бореться з ним, і ті, з ким він ще боротиметься в майбутньому. То в чому ж річ?

У нього було багато жінок для тіла. Гарного, сильного тіла, яке має свої фізіологічні потреби. Він жива людина й реагує на інших людей, надто жінок. Він сміявся, що є закон «Ось ця моя». Досі закон спрацьовував безвідмовно. Іноді треба було тільки подати сигнал – для тих, хто його знав, чи інший сигнал – для тих, хто його не знав, але інтуїтивно відчував, з якої він породи. За фізичними даними і соціальним станом. Вони відгукувалися на його поклик, корилися його примхам і бажанням, крім того, вони самі бажали його примх. Іноді треба було пофліртувати, поінтригувати, погратися, якщо дамочка належала до вищого рівня. Таке манливо більше подобалося. Знав, що його зв’язки несерйозні. Вони це не завжди знали, але їхні знання не мали жодного значення. В його колекції були тільки вродливі, вродливі й багаті або менш вродливі, але з родзинкою.

Бізнеследі, доньки відомих просто бізнесменів і навіть одного олігарха, так звані мисткині (актрисульки, художниці, одна відома скрипалька), політиканші, нарешті, дорогі повії – вони пройшли через його життя, частина через постіль, були використані й забраковані, декотрі ображалися, але зберегли хто захоплення, а хто повагу. Хто й острах, який тішив його. Страх перед ним лишав свою тінь, і вона бігла, як вірна йому собачка. Він мав репутацію одного з найбажаніших женихів, але водночас одного з найуміліших, найпотужніших коханців. Таким він мав лишатися ще якийсь час, доки не поведе під вінець ту, яку в їхній сім’ї виберуть. Тоді він, Максим Качула, набуде трохи іншого статусу. Новий статус буде як дорог'a обручка на пальці.

Він побачив цю дівчину на київській площі, про яку не часто згадують у пресі. Це був один з небагатьох випадків, коли мусив сам під’їхати до фірми, з якою треба вирішити термінове питання. Не його представникам, а йому самому. Потрібно було його негайне втручання, бо ситуація виходила з-під контролю. Був бунт малої сошки, котра не хотіла коритися правилам гри. Передчував коротку дискусію і перемогу. Мусив припаркувати машину на площі й пройтися пішки в супроводі охоронців.

Тоді й побачив її. Маленька худорлява дівчина в дешевій курточці йшла назустріч, а коли порівнялася з ними, то повернула голову і ковзнула поглядом, трохи його затримала. І пішла далі. Нічого не сталося. На мить їхні погляди зустрілися. Він побачив великі світло-сірі очі. Під одним з них – правим – невеличка родимочка, схожа на маленький чи то ромбик, чи овальчик. В руці у дівчиська погойдувалася світла сумочка.

На мить майнула думка: «Затримати?» Саме так – зі знаком питання. Щось підказало – не треба. Вже як відійшов трохи, то подумав: а все ж родимка під оком у неї – ромбик чи овал? Мало не засміявся: йому це важливо? Пішов далі. Пішов далі. Далі…

Того дня він отримав ще одну перемогу. Коли виходив із фірмочки, котра віднині була його, а її бунтівний власник покірно схилився до його ніг, раптом пригадав цю дівчину, з якою розминувся. Диво – йому захотілося ще раз побачити її. Він пройшовся майданом до краю, в бік від того місця, де стояла його машина. Дівчини ніде не було.

Ну й нехай. Що за дурня – шукати якесь дівча в дешевій курточці, яких сотні тисяч у Києві! Сотні тисяч вродливіших і багатших! Проте дурня міцно засіла в голові, щоб час від часу повертатися. Вже пізніше він зрозумів: дратує неможливість нової зустрічі, те, що вона так байдуже розминулася, що кидала підсвідомий виклик своєю безтурботністю і байдужістю. Вона була ніхто і звати її тоді ще було ніяк, але під оком у неї була родимка невстановленої форми. І виявилося, що для нього, Максима Качули, це мало якесь значення.

Велике значення!

Хіба не дурня?

Він розсердився на себе, але його гнів не проходив з часом. І до видива дівчини, з якою розминувся, він став час від часу повертатися. Ідіотизм. Через три дні звелів їхати на ту площу. Лишив охоронців у машині, а сам попрямував через майданний простір. Куди? Він цього не знав. Просто йшов, сподіваючись зустріти ту дівчину. Це була дурня у квадраті. І вона стала розсмоктуватися, бо мусила зникнути, як дивна безглузда пригода.

Коли вже став забувати – і дівчину, і пригоду, – раптом побачив її на мосту. І хоч дівоча фігурка праворуч од машини, яку цього разу вів сам, була не в куртці, а білому плащику, він її – диво з див – упізнав. Пригальмував машину, побачив обличчя й упевнився – вона. Серце у нього не забилося сильніше. Тільки майнула дурна думка: так мало трапитися. Він хотів – і так трапилося. Йому й це підвладне.

Дівчина йшла собі, а він їхав поруч, не звертаючи уваги на сигнали позаду. За мостом наказав охоронцеві вистрибнути, запхати дівчину в машину, посадити на переднє сидіння поруч з ним. Такі фокуси він уже робив. За переляком «викрадених» наставало їхнє захоплення і добровільна здача в полон.

Тут здачі в полон, чи куди там, не було. Спочатку страх. Він відчувався в її голосі. В очах, коли поглянула на нього. Але за страхом почало рости щось інше. Не тільки опір. Максим відчув, що вона переборола страх. Що її опір – то не опір від страху. Не від бажання просто жити. А від чого? Відповіді не було.

Він, коли признався, що вперше угледів її на площі, чомусь сказав несподівано для самого себе, ніби вона йшла разом із хлопцем. Підсвідомо чекав заперечення?

Вона не стала заперечувати, якось виправдовуватися.

Ще й сказала, що то був її наречений.

Отже, наречений у неї таки був. Чи й досі є… Наявність нареченого тільки додала йому азарту. Чи посіяла перші зерна азарту. Він звик перемагати. А хто міг бути нареченим у тихої простенької дівчини? Але дівчини з характером… Хлопець, такий же, як вона? Такий самий босяк. Чи приручений з іншої породи?

Максим тоді відчув, що є ще один привід для змагання і перемоги. Не грубої, а за всіма правилами. Елегантної. З торжеством. Але не лише це.

У цього дівчиська слідом за явним страхом виросло щось невидиме, таке, чому Максим не міг знайти назви. Зате воно й підказало подальшу тактику дій. До цієї дівки не можна застосовувати насилля. Не варто тиснути – навіть легко, а тим більше грубо. Годилися два слова на одну літеру: заінтригованість (ненав’язливо) і захоплення (не відверте, але відчутне). Що він успішно й застосував. Спрацювало хоча б тому, що дізнався її ім’я й місце роботи. З цього можна було стартувати, що він і зробив. Навіщо? На…

…Озвався айфон. Вітчим.

– Так, пап'a, – сказав Максим. – Перебуваю в квадраті «один – Л». – Це означає, що під’їжджає до лісової дороги – на випадок, якщо хтось би прорвався крізь захист його апарата і слухав розмову. – Настрій чудовий.

– Ти вирішив учорашню проблему?

– Ні, пап'a, я сьогодні гарненько побайдикував, – весело сказав Максим. – Признаюся, з дамою.

– Сподіваюся, з Альбіною?

– На жаль, ні, пап'a.

– Я її знаю?

– Теж ні. Але, сподіваюся, скоро познайомишся.

– Ти жартуєш, Максе? Чи маєш на увазі зовсім не те, про що я подумав…

– Якраз те. Але не лякайся. Все буде окей.

– Тоді добро, – сказав Качула-старший. – Я теж рухаюся в заданому напрямку. Скоро зустрінемось і побалакаємо.

– Значить, до зустрічі.

Альбіна. Альбіна Андрієвська. Батько (колись і подумки називав тільки так) гадав, що він зустрічався з цією панночкою, як тепер модно казати. Вони називали її між собою АА. Вона була розбещеною і досить манірною, завсідницею світських раутів, вечірок у дорогущих ресторанах, обожнювала прийоми в іноземних посольствах, на які мав доступ її батько, а через нього й вона. Альбіна щонайменше третину свого часу тратила на шопінг і раз чи два на місяць їздила заради чергової партії шмоток, каблучок з діамантами і дорогих кольє за кордон. Злітати в Париж, Мілан чи Барселону, а то й у Маямі для неї було все одно, що для пересічного киянина – з’їздити в Бровари, Бориспіль чи якийсь закуток Київського водосховища. Мала за свій недовгий ще вік безліч коханців. Одне слово, ця дівка була яскравою і гіршою представницею того прошарку, який в народі називали «золотою молоддю». Найбільшим її достоїнством було те, що вона була донькою того самого Андрієвського.

Донька дорого обходилася старому Андрієвському, але він беріг її, як найкоштовніший камінець, що дедалі більше робився його оберегом. Не шкодував нічого.

Юрій Андрієвський належав до того ж рівня олігархів (чи майже олігархів – це вже як визначити), що й Дмитро Качула. Статки Андрієвського оцінювалися десь на двадцять-двадцять п’ять мільйонів доларів менше, ніж статки Качули-старшого. Притому сфери бізнесових інтересів у них збігалися. До того ж Андрієвський мав доступ до надр, чого лише добивався Качула. Дмитро Пилипович мав жагуче прагнення якомога швидше ввійти до кола доларових мільярдерів і докладав до цього героїчних зусиль, головними з яких були розширення бізнесу, вхід до тих, кого протегують на самій горі, збільшення експорту, купівля фірм та акцій за кордоном і, звісно, поглинання менш удатних і менш зубастих конкурентів. Останнім часом до цього додалося нав’язливе прагнення поєднати капітали Качул і Андрієвських. Зробити це можна було, з’єднавши сімейними узами Максима Качулу й Альбіну Андрієвську.

Максим уже знав, що його батько (пап'a) одружився з маман далеко не з любові. Навіть зовсім не з любові. Одруження відбулося, коли Дмитро Качула вирішив зав’язати з рекетирством і ввійти до інших, вищих сфер. Доступ туди міг пришвидшити батько Регіни Вітвицької, вже немолодої, старшої за Дмитра на сім літ і двічі розлученої доньки колишнього партпрацівника, з якою Дмитро познайомився в барі. Точніше, яку вирахував з числа постійних клієнток цього модного бару. Максимів вітчим умів «охмуряти» осіб протилежної статі, особливо перезрілих, таких, що самі просилися до рук.

Згодом Максим дізнався, що він був найбільшим «приданим» мами Регіни, яке прийняв його названий батько, бо народжувати дітей його мати вже не могла. Але навіщо вони Дмитрові Качулі, який отримав готового розумного нащадка? Тим більше, що усиновлений хлопчик мав риси, які його тішили.

Дмитро Качула вклав у несподіваного сина що міг, йому було досить мати спадкоємця володінь, які з невеличкого мініатюрного князівства поступово виростали в імперію. З одруженням це стало можливим у пришвидшеному темпі. Тесть знав, у що вкладати бабло, нажите новоявленим зятем в епоху пізньої перебудови і дикого українського капіталізму. Крім того, побачивши вовчу хватку зятька, віддав у надійні руки і свій капітал в обмін на спокійну старість. Удвох вони перетворили Качулу на того, ким він був сьогодні. Удвох дали внукові блискучу освіту і всі навички майбутнього господаря життя. Варто було зробити ще крок-два. Вирішальною подією й мало стати одруження Максима з Альбіною. Старший Качула розумів, що його пасинок – вродливий, міцний, освічений, хваткий, хитрий і безжалісний на шляху до будь-якої мети – міг розраховувати й на ліпшу партію. Він прикидав, і не раз, входження в сім’ї високих посадовців, дипломатів першого ряду, навіть більших, ніж він сам, бізнесменів. І українських, і зарубіжних. Він не підганяв Максима на шляху до маршу Мендельсона. Хай нарозважається. Він уміє дозувати діло і розваги. Був певен – Максим не помилиться, вибере сам, кого треба. Але тут був особливий випадок.

Максим добре пам’ятав той вечір наприкінці минулого літа, коли батько запросив його до себе в кабінет. Обоє майже не вживали алкоголю, були байдужими до дорогих сортів коньяків, але не проти перехилити чарочку справжнього віскі, добре зготовленого і витриманого десь там в Англії чи Шотландії. За чаркою такого віскі батько й повів обережну розмову про його, синові, плани щодо одруження. Такі розмови вже виникали, але вони вдвох бракували можливі кандидатури. І батько, і син чекали єдиноможливого вдалого шансу. Колись Дмитро Качула вже називав Альбіну Андрієвську, та зауваживши, як кривиться Максим, згодився – ця фіфа, хай і донька Андрієвського, не для сина. Пождемо.

Цього разу після обережної розвідки Дмитро Пилипович сказав, що хоче говорити відверто. Що треба все ж поєднатися їхній сім’ї й сім’ї Андрієвських. «І справа не в мільярді, не посміхайся іронічно так, я хочу стати мільярдером, від тебе не приховую. Річ у тому, що ти сам можеш стати спадкоємцем Юрія. Але й ми не ликом шиті, і обставини складаються на нашу користь».

І тут батько ошелешив: Юрію Андрієвському лишилося жити від сили рік-півтора, а може, й того менше… Лікар, який недавно обстежував Андрієвського, був добрим знайомим вітчима, майже другом. Він і продав інформацію. Саме так – продав, у буквальному значенні, за дуже великі гроші, зважаючи на важливість новини й загрозу для лікаря, якщо вона буде розголошена. Довелося заплатити двісті тисяч доларів. Але інформація того вартує: у Андрієвського рак легень, крім того, лікар пообіцяв, що повідомить самому Андрієвському про страшний діагноз в кінці грудня. Це й була більша частина ціни. Отже, до того часу потрібно облаштувати справу з одруженням. Ну, а ти знаєш, що Альбіна – єдина спадкоємиця.

Максим знав. У Андрієвських, на відміну від Качул, було четверо дітей. Але старший син загинув ще молодим, сівши за кермо добре «піддатим». Другий син став наркоманом і нині перебуває в клініці для невиліковно психічнохворих. Донька поїхала в Голландію і там лишилася в якійсь комуні. Від перипетій з дітьми два роки тому віддала Богові душу після інфаркту дружина Андрієвського. Отже, єдина спадкоємиця – Альбіна.

– А та друга, що в Голландії? – Максим спитав тоді без емоцій, швидше з інтересу.

– Про ту я сам подбаю, – сказав старший Качула. – Займися Альбіною. Коли проведемо в кращий світ Юрія Петровича, ти станеш власником того, що він має. Навіть якщо спадкоємицею буде Альбіна. Я потурбуюсь через нашого адвоката, ну, й відомого тобі нотаріуса, щоб шлюбний контракт був правильно складений. Та гадаю, Юрик теж не проти, якщо його добро потрапить у такі надійні руки, як твої, а не буде за два-три роки розтринькане Альбіною. За тобою лишається ця сучечка, все решту я беру на себе. Тільки треба діяти оперативно. Згода?

– Згода, – сказав тоді Максим. – Ти, пап'a, великий стратег і тактик.

– Отож-бо, вчися, поки я живий, – засміявся вітчим. – Може, трапиться так, що не я, а ти станеш першим доларовим мільярдером у нашій родині. Дій.

І Максим почав діяти. Він і раніше кілька разів перетинався з Альбіною – в ресторанах, на прийомах, концертах. Вони сім’єю гостювали в Андрієвських, а старий Андрієвський з донькою – в них. Раз у маєтку, а раз у київській квартирі. Максим знав усі прийоми спілкування з такими дівчатами (точніше – дамочками). Він грався словами, імітував здивування, веселість, захоплення, він почувався актором і клоуном, який насправді заманює жертву у свої тенета, наче павук – дурну довірливу муху, йому було приємно відчувати, як бринить натягнута ним павутина в передчутті тої, яка до неї прилипне. Він грався м’язами, і вони теж бриніли, Альбіна дивилася на них, у його очах до захоплення додавалося ледь-ледь насмішкуватості, й це теж, він знав, вабило жінок. Бо – як сказала колись ще одна «Альбіна», тільки з трохи вищим інтелектом, – у жінці, навіть дуже розумній і впевненій у собі, є потреба почуватися хоч раз чи два в житті трохи дурненькою і безпорадною біля сильного повелителя, якого от-от приручиш.

– Я тобі справді потрібна? – Альбіна спитала це, на мить притиснувшись до нього, її очі безсоромно кликали й відштовхували, заохочуючи до ще більшої гри.

– Дуже, – сказав Максим.

– А навіщо?

– Все життя будемо гратися, й ти будеш поруч зі мною вільна, – сказав Максим.

– Та ти ідеальний чоловік, – засміялася Альбіна.

– Біля ваших ніг, мадам.

З цією, як визначив батько, сучечкою не часто грали всерйоз, не часто її надовго кликали чоловіки у своє життя. Вона й не прагла чогось серйознішого, але, як усяка жінка, навіть найрозумніша, потаємно бажала справжнього серйозного чоловічого ставлення до себе. І Максим своєю поведінкою, увагою, де поєднувалися гумор, гра і нібито непідробне захоплення, обіцяв таке ставлення, кликав у щось значиміше. Вона готова була піти, тим паче Максим був і вродливим, і сильним, і упевненим, і діловитим сином бізнесмена, хай не надто, але багатшого за її батька. Вона, очевидно, сказала собі, що пора нарешті спробувати, що воно таке – справжнє заміжжя й сімейне життя. Цей претендент їй підходив.

Через місяць Максим переспав з нею і показав клас, поєднуючи грубуватість із ніжністю, яка мовби соромливо визирала у доторках до інтимних місць, у позирках вродливих очей, що, як і руки, трохи сором’язливо, але пристрасно обіймали її.

Вранці він подарував їй золотий ланцюжок, який увінчував діамант, вставлений в сердечко.

Прошептав:

– Спасибі.

Поцілував у вушко і шию. І відчув – її хоч завтра можна вести під вінець.

Після того він пішов прийняти ранковий душ і раптом, дивлячись у дзеркало на стіні, побачив глузливого незнайомого чоловіка, який наче визирав з-за чийогось плеча.

– Така селявуха, – сказав він.

А далі подумки: тебе, братухо, не обдурюю. Я й після цього буду вільним. Життя теж, по суті, бізнес.

Відкрутив крана, по тілу вдарили холодні й злі струмені. Довго їх терпів, бо інакше було би боляче терпіти самого себе.

Через день, переходячи площу, він зустрівся поглядом з дівчиною у скромній курточці, котра обдала його поглядом. Звичайним. Була бідненько вдягнута, таких на їхніх заводах і фірмах працювало чимало. Ще більше бродило по цьому місту.

Чому ж тоді йому потім захотілося перейти майдан, щоб побачити цю дівчину?

Дівчини не побачив, але…

Ввечері він не поїхав, як було домовилися перед тим, до Альбіни. Подзвонив, послався на термінові справи. Наступного вечора збрехав, що їде у відрядження.

А як він зрадів, коли побачив те дівчисько на мосту…

Ба, він зрадів у глибині душі (радість, поєднана з прикрістю), коли вона, явно його злякавшись, все ж дала гідний відлуп.

І зрадів, коли сказала, де працює.

Ще більше зрадів (ха-ха!), коли зрозумів, що доведеться докладати зусиль, щоб завоювати це дівчисько. Нахабне, на яке не справили враження ні його джип, ні його пропозиція пообідати, ні його вигляд, чоловіча врода. Яке, він зрозумів, не можна було викрадати, до якого не можна було застосовувати будь-яке насилля…

Чому?

Він знав, що слідування архаїчним моральним принципам – уділ слабаків і нічого, крім поразок, не приносить.

Він десь читав, що закоханість, кохання, так звані почуття – то звичайнісінький невроз. А взаємна обопільна закоханість – не що інше як збіг (на якийсь час) двох неврозів. Чи неврозів у двох. Обох. І все.

Максим пригадав, що він читав це в журналі, який, здається, називався «Країна». Їх промовила в інтерв’ю молоденька дамочка. Судячи з вигляду – упевнена в собі. І він повністю був з нею згоден.

Невроз. Влучно сказано.

Його країна, країна, в якій він жив і почувався господарем, з якої не збирався нікуди втікати, як і його батько, була повна невдах і лохів, над якими стояли такі, як він. Кожен мав свою роль і своє призначення, яке відробляв.

Це була зрозуміла система.

Дівчина, яку звали, виявляється, банально і старомодно – Ліза, – з цієї системи випадала.

Чи йому так здавалося?

Хай як би там було, але її належало в ту систему повернути. Якщо так трапиться, то буде щось більше, ніж його персональна перемога. Дівчина хоче нав’язати свої правила гри, а він, Максим, нав’яже свої, й вони обов’язково переважать. Шостим, дванадцятим чи сто сьомим відчуттям він раптом усвідомив: перемога над цією дівчиною, за особливими правилами, вартує значно більше, ніж одруження з тією дурною, хоч і багатою, Альбіною.

Так він розпочав цю гру. Зі щоденної купівлі квітів у крамничці, де Ліза заробляла якісь копійки.