Розділ 25

Сьогоднішній обід блискуче довів, що вибрана Максимом тактика була правильною. Обід був другим етапом завоювання Лізи, і він обережно й уміло пішов на облогу. Спочатку вів мову про те, про се – про свого колишнього сусіда з його дивною звичкою у вихідні об’їжджати Київ, пересідаючи з трамвая на трамвай, з автобуса на автобус, тролейбуса на тролейбус, про те, що з Володимирської гірки найліпше спостерігати, як місто восени поступово вкривається багрянцем, про свій похід з хлопцями в ніч на перше травня на Лису гору, де відьми нібито саме тоді влаштовують свій шабаш, про те, що в Києві є території, схожі на маленькі села посеред великого міста, і як вони школярами крали яблука в садках коло тих хаток, про свою любов до математики і нелюбов до літератури, і як змушував себе вивчати напам’ять кожного дня по віршу, про свою мрію в дитинстві, та й підлітком, обов’язково стати відомим боксером… Він показував: я звичайний, простий київський хлопець, зі своїми вподобаннями, захопленнями, схильностями й недоліками. Я такий, як є. Я творив себе, як міг. Я не граю, а розповідаю й довіряюся.

Ліза поступово втягалася в розмову, спочатку скупо, а потім дедалі відвертіше стала розповідати й про себе. Коли ж Максим узявся розказувати, як проводив ще дошкільне дитинство, а потім і канікули в селі у бабусі Федори (то була реальна бабуся, мати його справжнього, себто біологічного батька), Ліза не витерпіла, і з її вуст полилася переривчаста схвильована розповідь про власне дитинство. Вона мов поспішала вилити все це, позбавитися спогадів, а там будь що буде. Вона кидала ще один виклик – ось я така, і таку ти, звичайно, не сприймеш, така тобі, сину багача, не годиться для любові. Так Максим дізнався про її бабусю Павлину, просту робітницю, яка, правда, любила читати художню літературу, бабусю, яку Ліза врешті стала називати мамою. Довідався, що Лізин батько Олег був кримінальником, доволі жорстоким, тричі сидів у в’язниці, де зрештою й загинув. А мати зникла невідомо де. Максим хотів було спитати, як звали Лізину матір, як її прізвище, можливо, допоміг би через свої зв’язки знайти, якщо вона ще жива. Та зупинив себе – цього не треба робити. Це та знахідка, яка може вибухнути.

Коли Ліза спинилася, перериваючи відверту розповідь, і Максим побачив, як зблиснули на її очах краплини сліз, він нахилився, взяв її руку в свою і притулив долонею собі до щоки. Ліза… Ліза руки не забрала, тільки очі її ще більше зволожилися.

«Не треба, Лізо», – хотів сказати Максим, але не промовив і півслова. Відчув – тут не треба слів.

– Пробачте, – тихо сказала зате Ліза.

Максим несподівано відчув, як за вікном ресторанчика запахла хвоя сосни. Чи навіяв це собі? Запах увірвався в його розгубленість. А може, вона покликала той запах…

Він подумав, що сповідь Лізи ще йому колись згодиться, і раптом засоромився цієї думки. Чорт, така відверта, розгублена, неначе повністю розкрита перед ним, ця дівчина йому ще більше подобалася… Лізли в голову дурні слова: «Я хочу випити твої сльози».

Обережно поклав руку дівчини на стіл. Яка ж вона маленька і тендітна, ця рука!

І тут Максим гранично чітко зрозумів: ця дівчина мусить належати йому. Тільки йому і більше нікому. Надовго. Назавжди. Він відчув, як йому нестерпно хочеться, ні, не фізичної близькості, а взяти її на руки. Відчути її легкість, невагомість. Скільки в ній ваги? Від сили якихось п’ятдесят кілограмів. Він завиграшки піднімав таку штангу, навіть набагато більшу. У цьому ресторанчику, він знав, є кімната з диваном, де можна усамітнитись, що колись уже й робив. Але з Лізою так не зробить. Партія мусить бути дограна до кінця без фальшивих нот і без браку.

Він заговорив про те, що вірить: все прикре у вас, Лізонько, вже позаду. Запропонував випити ще краплину вина.

– Може, ми вже поїдемо?

Ліза вимовила це не вимогливо, а зніяковіло й прохально. І це був добрий знак.

– Вип’ємо ще кави і з’їмо морозива, – сказав Максим з такою ж інтонацією. – Це ж моє якщо не останнє, то передостаннє прохання.

Останнє він висловив уже в машині. Заготовлені слова просилися на язик по закінченні Лізиної відверто-викличної сповіді (добрий момент) і коли дякував за чудові дві години, проведені з нею (і то була правда), а в кишені намацав коробочку із тонким золотим ланцюжком з витонченим, ледь помітним гравіюванням, з камінчиками, й не відважився вручити подарунок. Він уперше боявся відмови і був трохи розгубленим. Щось наче розірвалося в іншому ланцюжку – добре продуманому ним плані дій.

Все ж у машині він сказав, що повинен зізнатися: цей обід мав би відбутися трохи пізніше. Двадцять п’ятого листопада. Але він не витерпів до цієї дати.

– Я повинна спитати, чому саме цього дня? – Як не дивно, в Лізиному голосі Максим не вловив звичної іронії.

«Розумна дівчинка, – подумав Максим і додав теж подумки, із ніжністю: – Нахабеня».

– Так, я цього чекаю.

Пауза. Він затамував подих.

– Бо дуже хочу зустрітися з вами саме цього дня.

Ще одна пауза. Десь щось гучно тріскає в повітрі.

– У мене двадцять п’ятого листопада день народження. Я хочу провести цей день саме з вами. І клянуся – надалі жодного посягання на вашу… вашу…

Недоречним було закінчення нібито з гумором «вашу порцелянову величність». Чи «вашу дорогоцінну особу». Він його відкинув і сказав:

– Розумієте, ну, ще одна примха цього бісового сина якогось там мільйонера. Я хочу відсвяткувати цей день тільки з вами. У нашому будинку. Удвох. Повірте, я не запрошую вас до замку Синьої Бороди. Може, зробите такий подарунок?

По хвилині чи дві мовчанки Ліза видихнула:

– Навіщо?

Він хотів сказати: «Така вже примха», а вимовив:

– Не знаю. Нав’язлива ідея.

Цього разу вона відповіла майже відразу:

– Останній акорд вашого охмуряння?

Він скупо всміхнувся:

– Звичайно. Ви дуже розумна дівчина, Лізо. Тільки біда в тому, що все, що я задумую, ви розгадуєте і відкидаєте.

– Не все, – сказала Ліза. – Я ж пообідала з вами.

– Один – нуль на вашу користь.

«На мою користь, – подумав. – На мою, Лізонько».

Машина справно намотувала кілометри на шляху повернення. Він сподівався – кілометри дороги його перемоги. Його… Інакше й не могло бути.

Вже при в’їзді до Києва сказав із хвилюванням, на яке тільки спромігся:

– То як? Не відмовляйте, прошу вас. Не в ресторані, не ще десь, а в моєму – не приховую – небідному домі. Де нікого більше не буде. І клянуся – жодних посягань на вашу королівську особу. Щось хіба перекусимо і для мене – розкіш спілкування з вами. Вибачте за цю фразу. Не бійтеся. Я думаю, ви вже переконалися – дядечко Макс не страшний.

І Ліза сказала:

– Гаразд. Якщо по правді, мені цікаво побачити, як живуть олігархи. Досі бачила тільки по телеку. Але далі більше ніяких зустрічей. Даєте слово?

– Окей, – радо відповів Максим. – Якщо вже ви дали згоду, то як і сьогодні – зустрінемось о третій?

– Ви не встигнете підготуватися до прийому справжніх гостей…

– Ніяких більше гостей не буде. Але давайте я приїду о першій, до темряви вам дещо покажу.

Вони попрощалися біля її будинку. І тут Ліза сказала:

– Може, підкажете, що дарують на день народження олігархам Попелюшки, які не хочуть бути принцесами?

Він відштовхнув слова, які просилися на язик: «Себе».

– Щось зроблене вашими руками. Не за ці тижні, що будуть, а колись… Ну, навіть у шкільні роки. Якось я згадаю і своє дитинство, і ваш подарунок. Дядькові Максу це буде приємно.

Ліза промовила майже з розпачем:

– Ну чому мені хочеться вам вірити?

– Бо я кажу вам правду…

– Я подумаю над подарунком, – сказала Ліза.

Двері машини зачинилися, і вона пішла.

Максим читав у якомусь вірші рядок: «Вона пішла, а я за нею».

Не міг піти, хоч дуже хотілося.

«Я спокійний, як удав», – від цієї думки стало справді спокійніше на душі, яка, можливо, в нього й була.

Трохи від’їхав і набрав номер її мобілки. Номер, про який дізнався у їхній фірмі, але яким ще жодного разу не користувався.

«Відгукнися ж», – попросив.

Ліза відгукнулася. Він почув не тільки її голос, але, здавалося, і її дихання. А може, так було… Вдихнув її подих у себе.

– Це я, Лізо. Вибачте, хочу ще дещо вам сказати…

– Я так і знала, що ви маєте мій телефон, – перебила Ліза. – Це, звісно, нахабство, – усміхнувся Максим. – Більше не буду, клянусь бампером свого джипа…

– Не намагайтеся мене розсмішити, – мовила Ліза. – Я й так п’яна й смішна.

– Не вірю, – сказав Максим. – А дзвоню тому, що хочу перед вами покаятися. У кишені вашої курточки ви знайдете малесеньку свиночку… Пробачте великодушно, але боявся вам її вручити і вдався до такої контрабанди. Все, вимикаюся, бо тепер боюся вашого гніву. При бажанні можете викинути, як і мою візитівку. Хоч я цього не хотів би… Сподіваюся, до зустрічі.

Він вимкнувся. Чомусь був певен, що, відчинивши коробочку з його дарунком, Ліза його не викине.

– Чортзна-що, а збоку бантик, – сказав Максим уголос.

І пригадав її справді смішні хуліганські хвостики.

…На дорогу серед лісу виповзав довжелезний лісовоз. Навіть здалеку було видно, що він наповнений кругляками. Ну, ці фокуси він знає. Час пригальмувати був. Звертати на бокову доріжку не став. Безглуздо, щоб його спробували знищити саме після такого побачення.

Майнула думка – спинити джипа, вийти зі зброєю в руках, зіграти в рулетку, дізнатися, чого їдуть, хто послав, реальна це небезпека чи ні? Ліс не належить їм, Качулам, але прилягає до їхнього маєтку. Уже взявся було за ручку дверей. Але спинив себе. Безглуздо ризикувати саме такого вечора. Після такого побачення…

Він проїхав, розминаючись, ледь не тернувшись боком, хоч тілом пробіг холодок, а потім всередині все неприємно заціпеніло. Міцніше стис кермо, аж хруснули пальці. Скинути навіть його потужний джип у кювет чи трахнути об дерево, як то кажуть, справа техніки. Але він бував ще й не в таких перетрусках.

Слава Богу, пронесло! Але яка зараза відважилася різати ліс майже поруч з їхнім (Качул!) маєтком?

Максим набрав номер начальника охорони.

– Вітя, дзвякни до нашого пана майора, хай його хлопці перекриють виїзд з Бурівського лісу лісовозу, номер… Скажи, що я просив, хай перевірять, хто там заготовляє. Все, дій.

Він виїхав з лісу, на окраїні якого і розташований маєток. Далі за якийсь кілометр починається село. Там інші небідні люди облаштували собі житла.

Пора міркувати, що скаже вітчиму. Максим чи не вперше так назвав Дмитра Пилиповича.

Чомусь налетіла хвиля злості, бо вгадував, що старий впиратиметься. Нехай. Він готовий до будь-чого.

Тут він зрозумів, що йому шкода, шкода, дідько візьми, батька, вітчима, як його не називай… По суті, той старший Качула – нещасна людина при всім своїм багатстві. При всьому тому, чого досяг сам чи з допомогою тестя. У нього було багато грошей і багато коханок, йому корилися, віддавали себе, своє тіло й душу сотні жінок. Більшість з них просто продавалися, і в кожної була своя ціна. Одних треба було різними способами – і відверто, і приховано – купувати: за гроші, великі й менші, за діаманти, дорогі прикраси й одяг. Гм, дарувати одяг, щоб потім роздягати! Яка гра, доступна тільки багатим! І його вітчиму-батькові. Іншим жінкам досить було пригрозити чи, навпаки, подати якусь надію, хоча б її зблиск… Їх потім, якщо вони були не згодні на умови гри, обдурювали, кидали, а то й просто прибирали, це йому знайоме.

Але йому тепер знайоме не тільки бажання володіти конкретною дівчиною чи жінкою, а щось інше. Зовсім інше. Ліза мусить бути його, це факт. Але не тільки це. Не тільки це важливе. І те, назви чому не знаходить («любов» – занадто просто, він опирається цьому слову), росте, стає таким всеосяжним і могутнім, що йому доводиться коритися. Але ця покора приємна, ця покора – наче він сам, вийнятий зі свого тіла. Водночас його почуття ніби маленька кулька, яку виймаєш з кишені, а ще ліпше – з-за пазухи, де ти зігрів її своїм теплом, і милуєшся. А всередині кульки – Ліза, ти це знаєш і бачиш. Вона ще недоступна, але вже твоя, як і має бути. І цей шлях до неї, розуміє він, – це найкраще, найрадісніше, що було в його житті. Кулька не повинна тріснути чи розбитись, а спласнути сама, щезнути, розвіятися – і тоді він посадить Лізу на свою долоню.

Максим аж засміявся з такої химери. Але химери приємної. Як і його несподівано виниклі почуття, відчуття й видіння Лізи, яку йому належить здобути, зробити остаточно своєю, і тоді отримати те, що й має отримати. Не тільки фізичну близькість, не тільки її тіло, навіть не її душу, а більше, більше! Більше за нього самого, а може, і за весь світ, це він тепер добре розуміє.

Максим подав умовний сигнал, ворота відчинилися, він заїхав усередину. Вийшов, передав машину «автослузі», попрямував до басейну, збираючись прийняти душ. І тут за заведеним ритуалом до нього вибігли двоє його улюблених собак, яких за спеціальним сигналом випустив з вольєрів охоронець, – алабай Султан і коллі Черрі. Максим вітально посмикав обох за вуха (що вони дуже любили) і пішов далі в супроводі своїх улюбленців. Окрім боротьби з конкурентами і перемог над ними, жінок, боксу, гри у старовинний віст, гри у гольф і гонок на малих яхтах, якісного віскі та дайвінгу, Максим Качула також любив собак. Тут, у цьому маєтку, було рівно десятеро псів. Двоє піттбультер’єрів і двоє сеттерів належали вітчиму. Сеттери тому, що старший Качула був схибнутий на полюванні, й ці мисливські собаки аристократичної, як він вважав, породи наче наближали його до чогось, до чого він насправді не належав. Щодо піттбулів, то, на погляд Максима, ці дурні, хоч і сильні, грізні й небезпечні пси були абсолютно їм не потрібні. Але як признався якось, прийнявши зайву чарку віскі, Дмитро Пилипович, у ньому здавна жила підозра, що колись хтось все одно спробує обійти охорону, перехитрити сигналізацію і проникнути на територію маєтку. І тоді зловмисника чи зловмисників мали знешкодити піттбультер’єри Ватсон і Джек. Це, звісно, була абсолютна бздура, бо той, хто посмів би забратися у маєток, беззбройним не з’явився б, і на Ватсона і Джека вистачило б двох куль доброго снайпера чи навіть просто вмілого учасника АТО. Але Качулу-старшого було не перебороти, і піттбулі, єдині із їхніх собак, мали привілей – вночі бродити маєтком. Тварюки змушували тремтіти й проводити ніч на деревах білочок, які жили в тій частині лісу, що безпосередньо входила до маєтку.

Троє песиків тут належали матері Регіні, саме песиків, бо то були шпіц, мопс і чихуахуа. Максим не міг збагнути, яка втіха у цих істотах, ще більш безмозких, ніж піттбулі. Ті принаймні мали силу. А яка втіха ходити з песиками, дурними і лінивими, тримаючи їх на руках, туди-сюди по доріжках? Щоправда, іноді котрогось із них Регіна Вікторівна брала в поїздки до двох подруг своєї бурхливої молодості, з якими досі підтримувала зв’язок і навіть час від часу робила їм подачки.

Подарунком дружині від чоловіка був коллі. Та пес їй не сподобався, мама Регіна казала, що на ньому надто багато шерсті й він надто смердить псиною. Черрі, либонь, відчув ставлення господині, тому потягся всією псячою мордочкою й гострим, як виявилося, розумом до Максима. Це врятувало його від долі бути комусь проданим чи просто застреленим. Що ж до алабая, то Максимові відразу сподобався й подобався все дужче цей могутній, потужний собацюра, страшенно відданий, схильний до скупої, але ласки до свого господаря. Максим знав, що десь там на Сході Султан не вважався просто бойовим псом, а пас би отару, і саме ця обставина й призначення алабая йому подобалися найбільше.

Третім його псом був Горд – стара кавказька вівчарка. Він доживав свого віку і вже майже нічого не бачив. Горда колись подарував йому покійний дідусь по мамі, коли він тільки підростав, й Максим досі пам’ятав дідусеві слова: «Запам’ятай, Максе, цей пес унікальний. Він може бути відданим тільки своєму хазяїну, до того ж одному-єдиному на все життя. Якщо господар з якоїсь причини зникає з його життя, він ніколи не визнає іншого. Його можна застрелити, але не заново приручити. Така вже особливість цих псів. Я бажаю, щоб ти побачив, як він постаріє і здохне таким відданим. А ще бажаю, щоб у тебе в житті були такі ж “вівчарки Горди” людської породи. Це трапляється рідко, але добре було б, щоб у тебе були такі люди-слуги».

Коли Максим пригадував ці слова, які назавше в’їлися в пам’ять, йому не раз здавалося, що дід Віктор чогось не доказав. Чи не зміг, чи навмисне… Хотів, щоб онук, на якого він, колишній високий партпрацівник і господар життя, покладав великі надії і в якого вклав великі кошти, сам додумався чи додумав за нього щось невимовлене…

Поки що Максим додумати не міг, але кілька разів уже перевіряв на відданість своїх охоронців і слуг. І тих, хто з ним працював у фірмах і на підприємствах. І хто був засланий, як таємний агент, у фірми конкурентів. Йому були віддані чимало людей, доводили цю відданість, але чи були вони тими «кавказькими вівчарками людської породи», про яких казав дід?

Султан побіг трохи вперед, а Черрі лишився поряд. Максим раптом подумав, що коллі має неодмінно сподобатися Лізі. Що Черрі призначався не матері Регіні, а саме Лізі.

Думка його здивувала. І зворушила. «Ти, друже, здається, здатен повірити у щось містичне», – такою була наступна.

Максим нахилився і погладив Черрі. Пес підвів до нього свою розумну і, треба визнати, досить симпатичну мордочку, ніби хотів спитати, що тривожить господаря.

– Хочеш познайомитися з Лізою?

Пес тернувся об ноги. Максимові здалося – з особливою ніжністю.

– Ще трохи і познайомишся, собацюро.

Вже коли зайшов до критого басейну і став під душ, подумав, що нелегка розмова з вітчимом, яка була попереду, має бути легкою. Навіть веселою! А чому б і ні? Сьогодні розпочнеться не просто новий етап у його житті, а те, до чого він досі лише йшов, – його остаточна перемога над вітчимом і підкорення його собі. Дві нібито рівноправні досі партії мусять стати однією. Його, Максимовою. Пора Дмитрові Качулі переходити до іншої категорії, трохи понизитися в класі.

Водночас розмова продемонструє його здатність до лідерства, до демонстрації саме його сили і закладання фундаменту нової будівлі.

Він обдавав себе різкими холодними струменями, коли почув голоси.

«Ти це серйозно, Максе? Та ти жартуєш, дражниш мене, як це я зразу не здогадався…»

«Ні, пап'a, я не жартую. Я справді хочу одружитися з цією дівчиною. Привести її сюди, в цей дім».

«Ти… Ти хочеш сказати, що заради якоїсь бідної, безрідної шалави ти здатен розвалити все, над чим я стільки працював, докладав стільки зусиль…»

«Не тільки ти, але й дідусь Віктор, і я також, хоч мої зусилля, звісно, менші. До того ж, зовсім не розвалити, пап'a».

«Нехай. Нехай не розвалити, але похитнути, завдати удару, призупинити хід добре налагодженого механізму. І це ладен зробити ти, якого я вважав надзвичайно розумним, практичним, тверезомислячим! Зробити це заради цієї шалави, дівки, підстилки».

«Вона не шалава, пап'a! І не сявка, і, тим більше, не підстилка. Вона нормальна, добра, досить вродлива і симпатична дівчина, яку я хочу зробити і зроблю щасливою. Тобі не хотілося бодай раз у житті, не промайнуло бажання не просто трахати жінку, куплену чи здобуту силою, яку хочеш просто як самець, а мати в обіймах кохану, заради якої здатен і на безумство, як ти вважаєш, не хотілося, пап'a?»

«Я не забороняю тобі мати її як коханку. Будь ласка, якщо вже так припекло. Можеш обдарувати її чим завгодно, звісно, в межах розумного».

«І за це мерсі, сенк’ю, данке шьон і як там ще… О, дзенькую бардзо… А Ліза не може бути коханкою».

«Не іронізуй. Все одно ти мусиш одружитися з Альбіною, а після смерті Андрієвського ми повинні прибрати до рук його, як дехто каже, імперію. Більше такого шансу не буде».

«Буде, пап'a. Я зроблю все, все, щоб Альбіна не вискочила за когось заміж завчасно. За відсутності Андрієвського будуть десятки, а може, й сотні способів і прийомів розхитати, роздрібнити його імперію. Зате ти отримаєш чудову невістку, яка має природний розум, як я відчуваю, а я рідко помиляюся, набагато більший, ніж у цієї потасканої сучки АА. Ми введемо її у наш світ, нашу Лізу, і це, повір, пап'a, добра прикмета».

Максим вимкнув душ і водночас зупинив уявний можливий хід майбутньої розмови з вітчимом. Розтираючи посвіжіле пружне тіло рушником, думав, що в старого повинно стачити розуму не дійти до погроз позбавити чогось там його, єдиного спадкоємця, чи застосувати інші репресії. До цього він уже підготувався. Він мав свої депозити в банках, свою частку прибутків, записану на нього квартиру в Києві. Мав місце під майбутній власний маєток, якщо доведеться його будувати. А ще є один, записаний на родичку, який, доклавши певних зусиль, постарається забрати. За допомогою дуже вмілих хакерів, на яких вийшов, були зламані певні ходи, а потім прибрані до рук дорогоцінності в банках і кошти у двох офшорах. Але він сподівається, що до всього цього, до такого конфлікту з вітчимом не дійде. Качулі-старшому буде й надалі потрібен такий помічник, як він, Максим. Про всяк випадок ще попросив про зустріч з давнім другом дідуся, який колись мав дуже значну посаду, був ще живий, рухався на своїх двох і зберіг вплив у певних колах і теперішніх верхах. Друг маминого тата досі мав гострий і підступний розум. А ще він з колишніх часів ненавидів та й зневажав Дмитра Качулу. «Парвеню» було ще лагідним словом. Якщо все вийде добре, допомога не знадобиться, він просто навідається до старого, привезе якийсь подарунок, тому буде приємно.

Максима, як завжди, обидва улюблені пси – і Султан, і Черрі – чекали вже біля виходу з басейну. Гаразд, сьогодні вечірніх вправ не робитиме. Погладив псів. Подумав, що Черрі, він має передчуття, стане улюбленцем і Лізи.

І тому далі сказав:

– Лохмачу, ти ще побачиш Лізу.

Черрі підняв розумну мордашку. Максим вирішив провідати старого вірняка Горда. Посміхнувся – попросить благословення у відданої вівчарки, тільки йому і більше нікому, на розмову з пап'a. Ха-ха, пап'a! Він готується до важливої перемоги, а в старого пса були свої перемоги, навіть двоє загризених, чиї трупи спочивають в іншому лісі. То були ті, хто спробував спокуситися на Максимове тоді ще зовсім юне життя.

Максим почув, як до маєтку заїжджає машина. Значить, теж вернувся. Він сподівається, що все буде в порядку. Порядок – це й уміла гра на нервах. Сьогодні поспішати назустріч він не буде… Знаменита його поспішалівка!

І тут озвався його айфон. Глянув – Ліза! Що ж вона скаже?

– Що скажеш, Горде? Тримайся, старий…

Задрипано-горде дівчисько!

– Максиме, – сказала Ліза. – Я знайшла ваш подарунок. Я… Я його не викинула. І дякую. Але… Не треба було, Максиме, так робити. До побачення.

«Треба, треба, Лізонько», – подумав Максим.

Ще одне благословення на вдалу розмову з вітчимом, ха!