Розділ 26

Осінь поступово, день за днем і година за годиною старіла, на деревах де-не-де лишилися останні листки, мовби забуті вітром, що дедалі частіше розхитував дерева і стукав об стіни, вікна та двері, просячись до хат. Адам думав, як то вітрові незатишно й зимно, весь зітканий з холоду, він прагне його віддати людям, бо ж у них є печі й грубки, а стіни обкладені назгрібаним по садках листям, аби тепліше було зимувати. Ще холодніше було тільки голим-голісіньким деревам: їх не було кому захистити, але, може, їм хоч на хвилю ставало тепліше, коли до них тулився вітер, коли їх вдень ще трохи гріло сонце і гладила невидимими пальцями ніч. А ще ж були зорі, які по краплинці струшували на землю свою зоряну росу й вона теж, осідаючи на кору гілляччя і стовбурів, хоч на мить лишала своє слабеньке, але тепло.

Так думав Адам, і від тих думок днями і безсонними ночами снувалися інші думки – про досконалість Божого світу, про щастя жити й дихати в ньому. Дома, в якій тепер жив, називалася празником, вона прикрашала й Адамову душу рушниками, які висіли на стінах, світлі й лагідні, повні квітів і невеликих променів, котрі розбігалися в різні боки і які бачив тико Адам. Бо Єва до них звикла, промені, майже такі самі, жили на кінчиках пучок неїних пальців, а на місці тих, що розбігалися по хаті, народжувалися нові. Адам те тоже бачив і радів.

А ще за одним із рушників жив крихітний павучок, він заснував там собі маленьке гніздечко, і Адам боявся, що Єва, звикла до порядку і чистоти, помітить того маленького павучка, живу Божу істоту, і він здасться їй зайвою в цьому й так наповненому життям світі, і змете павучка разом з його оселею. Тому Адам просив павучка не надто старатися у своїй ткацькій роботі. Потрошку собі рухайся, гніздо-хатиночка в тебе й так зугарне. Адам тривожився, що ж у цій чистій хаті, що звалася і празником, і раєм, їсть той павучок. Бо ж і мух нема пізньої осені, а що йому зловити, чим нагодувати, Адам не знав.

Єва помітила, що Адам часто підходить до того рушника і придивляється.

Спитала:

– А що ти там виглядуєш?

– Нічо, – сказав Адам. – Нічо, то я так… К’яти^* мені на твоїх рушниках сильно подобаються. Ти їх, певно, на лужкові назбирала.

Єва вже звикла до чудернацької Адамової мови. І до того, що той її чоловічок, геть висохлий, як не читає свою Біблію, смішно ворушачи губами, то човгає по хаті й питає, що йому робити.

– Що, що, – сердилася Єва, – можеш із себе скіпок нащипати та наскладати, буде чим грубку розпалювати. Тико твої скіпки зразу на порохно розсиплються.

– Атож, – посміхався Адам на всі свої щерби. – Ну во, яка з мене польза… А дров я таки принесу.

– Хату всю завалиш тими дровами.

Дров їм привіз Митриковий син Денис, небіж Євин, котрий у лісництві робив. Вона йому заплатила, хоч і не хотів брати грошей. Денис тоже постарів, але ще тримався. Казав, що Ольку свою має доглянути і ще найменшого сина, Сашуню, вивчити в університеті, у того була кебета до математики.

Єва, звісно, час від часу за бабоцькою звичкою бурчала, для того причина знаходилася, а то й сердито гриміла каструлями, та неїне бурчання було для Адама наче котяче муркотіння. Він ще й посміхався, що їх у хаті дві пари, дві сім’ї живуть. Він із Євою, чи Єва з ним, і його кицька Нюрка з Євиним котом. Єва звала свого кота Мурчиком, Мурчиськом, Адам по-своєму – Іваниськом. Не Іваном, який з кота Іван, а Іваниськом. Чогось йому так вподобалося. Бо Іванисько давно мав таке назвисько, тико ни знав про те, доки Адам йому не сказав.

Раз, як Єва сильно розбурчалася, Адам узяв до рук Святе Письмо, так дорого колись куплене, і став читати уголос. Про жінок юдейських, їхні гріхи і спори, про Целодхадових жінок (ніяк не міг запам’ятати це чудернацьке слово), кілька разів прочитав: «Вони стануть за жінок тим, хто їм подобається».

– Ага, – сказав Адам, перервавши читання, – то я тобі подобаюся, раз вийшла за мене.

– Старе жвандило^*, – одказала Єва. – Що ти цідиш крізь свої щерби, старе жванидло?

– Святі слова, щоб твої руки зігріти, – сказав Адам. – А хоч’ потримай Біблію, вона тепла.

– Ти не жвандило, а чудило, – визначила Єва, переінакшивши назву Адама. – Почисть ліпше бульбу^*, зваримо, то й ти зігрієшся. Ще в холодильнику трохи масла є.

У Єви був і холодильник, і телевізор. У Єви було все. Холодильник мав чудернацьку звичку засвічуватися всередині, коли його відчиняли. Адам пару разів крадькома, як Єви не було в хаті, одчиняв і зачиняв холодильник, так йому подобалася та блимавка, хоч і знав, що так робити не можна, бо тоді в нутро холодильника находить тепло, а од нього те буркотливе, як і Єва, дивисько могло простудитися, така вже в нього натура – простуджуватися од тепла, а не холоду.

По телевізору Адам любив дивитися новини і картинки, які Єва звала мультиками. Там люди й звірі були не справжніми, а намальованими. Адам якось подумав – чи їх кожен раз малюють заново, чи той намальований світ існує так само, як і справжній? Значить, то третій світ. Перший оно за вікном і тут, в хаті, другий, якого тре’ ховати, в Адамовій незугарній голові, там граються у схованки його думки, а третій – люди намалювали. Таке відкриття Адама тішило, але відчував, що про три світи Єві казати не тра’ вона не тико Красна Ружа, а й розумна, як холера. Якби частинку свого розуму позичила Адамові, може, він поклав би його до кишені й час од часу ним би хвалився.

– То ти підеш по бульбу чи мені самій іти? – Єва обірвала Адамові думки, й він схопив кошика.

У Єви був і льох, де зберігалася частина бульби.

«А зате в мене тепер є Єва», – подумав Адам, спускаючись до льоху.

У Адама не було льоху, тому не водилося й мишей, хіба іноді до хатини забігали, але їх появу пильнувала кицька Нюрка. А в Євиному льосі темно, як у негра в дупі. Десь Адам чув цей вислів, він не знає, що то тепер недобре – не так сам вислів, як вимовляти слово «негр». Чорних людей Адам бачив тико по телевізорі. Але не будемо наводити його слова про них, а то і йому, і автору пильні тітоньки і деякі толерантники припишуть расизм, хоч Адам навіть не знає такого слова. Він сторожко прислухався, чи не чути мишей і щурів. У льосі було тихо, крізь відчинені двері пробивалося трохи світла. Миші причаїлися і нишком сміялися з Адама.

Адам набрав бульби, а поверх поклав у кошика трохи моркви, головку капусти і пару бурячків. Хоч Єва не казала їх принести, але, може, згодяться. Бо жінка весь час дорікає йому: ти сам ніц не зробиш, тико вимагаєш – кажи, що робити… От він і взяв капусту та моркву. Та Єва за те його похвалила, бо завтра збиралася варити борщ.

Адам чистив бульбу й чекав, коли настане вечір. Небо ніби чисте, місяць повинен визирнути. Він мусив з ним порадитися, перш ніж казати Єві про свій задум. До Адамової голови пару днів як завітала думиця й дедалі більше гльогала^*у тім’я. Та думка така: Адам хотів повінчатися з Євою. Не просто жити, як вони живуть, а неодмінно повінчатися.

Колись Адам був свідком, як батюшка – не цей, що тепер, а колишній, старший – одмовив Каленикові Пуцикові і його жінці у сповіді. Сказав, що не має права, бо вони живуть у блуді, невінчані, церковним шлюбом не поєднані. Адам жодного разу не ходив до сповіді, хоч ніколи не був одружений і взагалі не знав жінки. Але балакали, що на сповіді тре’ розказувати геть про всі гріхи, а отже, треба буде признаватися про його жінку, любов до Катрусі… Про те знав тико він та хіба якусь дещицю вона, а як розказати іншим, навіть батюшці?

«Бог і так про теє знає», – подумав Адам.

А ще він почув якось, що невінчані чоловік і жінка, які жили разом, ніколи не стрінуться на тамтім, гинчім світі, куди людина потрапляє після смерті. Адам засмутився, бо виходило, що він там ніколи не побачить Катрусі… «Як то?» – думав Адам, і виходило, що житимуть десь там, у кращому світі, роз’єднані невидимою стіною, не бачачи одне одного, не маючи змоги колись зустрітися. Становище із Катрусею вже виправити не можна, скільки не проси… А гинше діло з Євою. Подумавши про Єву, Адам раптом злякався, вельми злякався. Бо ж виходило так, що й Єви він там не побачить. Зновика буде сам, як і на цім світі. І вічне життя без Єви, яке, Адам тепер збагнув, було його зримим цьогосвітнім раєм, здалося йому страшним, порожнім, неможливим. Як то так – нарешті напитати, знайти собі жінку, свою Єву – і знову втратити неї… Адам відчув, як йому заболіло десь коло серця, не саме серце, а десь ніби глибше, що й не можна знайти і назвати те місце. Він зрозумів, що треба якось рятуватися. І той порятунок був тико у вінчанні з Євою.

Доки ще обоє топчуть ряст і сніги не замітають їхні сліди.

Доки існує стежка, по якій нарешті ідуть двоє. Хай не йдуть, а дибають, але ж двоє.

Але біда була в іншому – як сказати про його бажання Єві?

Адам начистив бульби, Єва поставила варити, а сам Адам почав нетерпляче ждати появи місяця. Той останнім часом викочувався на небо великим і гарячим. Такий місяць неодмінно мав дати якусь розумну пораду.

Адам наївся м’ятої бульби з салом і квашеними огірками. Прихвалив Єву, що вигадала добру вечерю, випив ще чаю з якимись трьома травами, заготовленими влітку Євою (здається, материнка, м’ята і листя суниці), перехрестився і цього разу не пішов дивитися з Євою телевізора. Сказав, що хоче подивитися, який цього вечора викотиться місяць.

– Чудисько Тихіське, – буркнула Єва.

«Чудисько Тихіське» сіло коло вікна і стало ждати появи вечірнього світила. І таки діждався Адам, і місяць справді виявився величезним, у півнеба, яскраво-червоним. Адам подумав, що з таким місяцем варто говорити надворі, одягнув куфайку і видибав з хати. Він стояв, дивився, як Місяць поволі викочується все вище, і шукав слів. Вони мали бути особливими, та такі слова ніяк не приходили.

«Ну, ти ж усе й так знаєш, – подумав Адам. – Ти ж Боже явлєніє, то й належить заглядати не тико в людські вікна, а й у людські душі».

Щось тернулося об ногу. Його Нюрка чи Євин кіт?

«І кіт неїн теперка мій», – подумав далі Адам і сказав уголос:

– Дивися й ти на місяця, я ни бороню.

Він стояв, мерз, а місяць піднімався все вгору і вгору й від того робився меншим. Треба було поспішати.

– То як сказати Єві? – спитав Адам.

– Рішай сам, ти ближче до цеї жінки, – відповів місяць.

– Ну добре, добре, як довіряєш, то вже сам рішуся, – сказав Адам.

Тре’ було вертатися до хати. Місяць от-от мали закрити хмари, які й собі виповзали на небо. Адам радісно подумав, що він ще не такий і старий, раз добре бачить і місяць, і хмари. Ну, може, трошки ни так добре, як ото колись.

Рипнули двері, й Адам почув Євин голос:

– Адаме, де ти? Ти тут?

– А де ж би мені бути, – сказав Адам. – Оно місяця підсадив вище на небо. Тепер дивлюся, щоб не впав случаєм…

– Сміхолюдник, – сказала Єва. – Я вже думала, мо’ , знов поплентався до своєї пустки.

Адамові стало тепліше од тих слів. Підійшов до Єви і торкнувся неї своїм плечем. Шкода, що в нього шерсті нема, як у кота. Почув, як Єва тихо дихає. Хоч, може, то йому чується тихо…

– Куди ж я од тебе піду? – Адамові було добре питати ни то Єву, ни то місяця, а може, й неїного кота.

Він таки сказав другого дня вранці, що мають повінчатися. Отак просто, аж самому дивно, і сказав.

– У тебе гарєчки нима? – Єва аж підійшла і справді помацала Адамового лоба. – Хоч’ на всеньке село наробити сміху?

– Та чого б то… Я ж не шуткома, а всурйоз…

– Всерйоз ліпше помовчи, – сказала Єва.

– Я ж і на тім світі хочу бути з тобою, – жалібно сказав Адам.

– А я, може, не хочу, причеписько старе…

Та по Євинім голосі Адам відчув, що швидше вона збентежена, ніж сердита. Те його порадувало. Просто треба знайти якісь слова, щоб переконати Єву. Але слів не знаходилося.

До Пилипівського посту, коли вже не можна буде вінчатися, лишалися лічені дні, тре’ було поспішати. Адам же заганяв слова, котрі знаходив, назад усередину.

Він думав про те, що має знайти особливе слово. Хай не два, не три, а хоча б одне, може, півсловечка, але таке, що йшло до нього цілий, цілісінький вік. Той, який десь розсипав. За яким іде тико їдне слово й проситься, щоб його узяв до себе. Життя, вік і оте слово, як їх примирити? Як зробити, що вдіяти, аби вони стрілися?..

– Ти уже вмивався?

Євин голос почувся мовби здалека. Ніби вона не питала, а звідкись його кликала. А нащо питає про вмивачку?

– Атож, – сказав Адам.

– То ставай, разом помолимося. Ото й буде наше вінчання.

– Добре, – згодився Адам.

Вони обоє стали перед образами. Перехрестилися, і Єва почала голосно проказувати слова молитви. І «Отче наш», і «Богородице Діво, радуйся», а потому до якогось святого (Адам і не чув такого) звернуту проказала.

Як закінчила, Адам раптом виразно почув:

– Чи береш ти, Адаме, за жінку цю Єву?

– Беру, – одказав Адам.

А Єва, замість того щоб і собі почути Божий голос і дати на нього своє слово, промовила зі скрушним зітханням:

– Ой, чудисько ти моє…

– А гинчого чудиська тутика, в цій хаті, й нема, – сказав Адам. І подумав, що тре’ буде молитися разом кожен день. Мо’ , й справді стрінуться на тім світі…

Вночі Адам прокинувся од того, що хтось треться об його бік. Кіт чи кішка, чи й обоє разом? Але щось завелике для котів…

«Господи, Єва», – здогадався Адам і мало не задихнувся.

То була таки Єва, яка тулилася до його боку. Ще й за звичкою забурчала:

– Посунься, а то впаду. До самого ранечку тоді кістки збиратимеш…

Адам поволі, аж його старечі кістки захрустіли, посунувся і став повертатися на лівий бік, до неї.

– Мабуть, ввечері мало грубку напалили, бо якось холодно стало, – сказала Єва. – Та не крекчи так, я й до спини твеї притулюся. Ни грубка, та ще якесь тепло йде.

Адам почув, як Єва задихала йому в шию. Подумав, що, певно, увечері цибулю їла, і засоромився цеї думки.

Враз йому нестерпно захотілося знайти Євину руку, і він став неї шукати. Почув:

– Чого тобі, Адаме?

– Руку твою хочу найти, – сказав Адам. – Їй же, певно, тоже зимно, то, може, зігрію.