Розділ 28

Ліза не знала, які на вигляд двері до раю і що за ними, який краєвид відкривається тому, хто за ті двері потрапляє. Двері до маєтку Качул повільно відчинилися, розсунулися на два боки після того, як Максим натис кнопку пульта, що дістав з шикарного «бардачка».

До того він заїхав за нею, як і домовлялися, о першій годині. Ліза не могла не затриматися хоча б на десяток хвилин. Вона пару днів повагалася і помучилася, що ж їй одягти цього разу. Хотіла знову натягти свій хуліганський викличний прикид, але подумала, що все-таки день народження – це є день народження, до того ж вони уже ніби добрі знайомі (більше, Лізо, особливо після злощасного подарунка і того, як Максим швидко, ефектно і просто допоміг повернути його), тому варто з’явитися в чомусь святковому.

Знову чимось здивувати? Але чим здивуєш супермажора? Та ще й, вочевидь, розумного, як стадо зараз-холєр. Ліза перебрала свою вдягачку – нічого не підходило. Знову подумала про купівлю чогось не вельми дорогого, але оригінального. Ні, не буде вона розпинатися перед хай і добре знайомим супербагатієм. Нащо? Ти вже й так виграла у свою лотерею, Лізко-облизко, пора й честь знати. Ця субота – це фініш, фініш і капєц твоєї дивної пригоди.

Майнула думка: може, щось позичити у Ірки чи у Лєрки, в них є багато, як тепер модно казати, ексклюзивних шмоток. Та довелося б дещо пояснювати чи вигадувати, особливо причепі Ірці. Врешті-решт спинилася на купленій за кордоном (у Литві) білій блузочці й зв’язаній колись мамою-бабусею довгій спідничці – імовірно, вона служитиме під час того візиту оберегом і від спокус, і від злих впливів. Одягла й той дарований ланцюжок – вирішила, що йому буде приємно. Цього разу хвостиків не стала замовляти, сама собі зробила сякий-такий начіс. У пакетику, окрім квітів, лежало його замовлення-дарунок: справді зроблені колись власноруч малюнки з тих шкільних літ, коли вона вчилася малювати і навіть мріяла стати художницею, лялька-мотанка, змайстрована колись у школі, і її давня ікебана із засушеного колосся, гілочок і доданих цієї осені листків. Ще вона купила у книгарні на Хрещатику антологію англійської поезії. Англійською мовою. Імена поетів, окрім Шекспіра і Байрона, – якісь там Кітс, Блейк, Гарді, Оден і тому подібні – нічого не говорили Лізі. Все ж він навчався в Оксфордському університеті, хай знає, що й ми не ликом шиті.

А він спитав першим ділом:

– А де ж ваші суперсимпатичні хвостики?

– Загубила, – скала Ліза, але тепл'o припливло до її щічок.

Вона хотіла було вручити букета, але Максим сказав:

– Дякую, вручите в будинку, я ж сякий-такий естет, а виглядаєте ви в цій білій блузочці, білій курточці з білими трояндами потрясно. Прикрасьте, будь ласка, цим виглядом мою хатину.

Перш ніж вони опинилися перед «хатиною» у два з половиною поверхи, до них вибігли двоє псів. Породу одного з них Ліза знала і навіть любила цих собак з довгою шерстю, з вигляду симпатичних і добродушних – коллі, шотландських вівчарок. Така собака з розумною мордочкою жила і в їхньому будинку, і, зустрічаючи її іноді зі старим привітним хазяїном, Ліза віталася до них і гладила коллі Лару.

Пси підбігли і зупинилися. Максим сказав, що це його собаки. «Не дивуйтеся, в нашій сім’ї кожен має своїх собак. Це ось Султан, порода алабай, це він тільки з вигляду такий грізний, не бійтеся, Лізо, але я мушу вас обійняти і тоді Султан знатиме, що ви не просто моя гостя, а що ми з вами дружимо». І на хвилю Максим справді пригорнув Лізу. Обійми були миттєві, але вона відчула силу його рук і водночас, сказати б, обережну ніжність, з якою пригортав. І тепло… сильне тепло цих рук.

– Ну, а це наше диво – Черрі, – кивнув Максим у бік коллі. – Він дуже розумний і добрий. Черрі, привітайся з Лізою і запам’ятай – це найкраща у світі дівчина. З такими варто дуже дружити.

Черрі підійшов до Лізи, і дівчина поклялася б, що він ледь-ледь усміхнувся, а тоді простяг Лізі лапу. Зворушена Ліза потисла лапу, сказала: «Привіт, Черрі» – і погладила такого привітного пса – раз, вдруге, втретє – по голові.

Вони пішли до будинку алеєю, обсадженою високими стрункми пірамідальними тополями. Максим пояснив, що це тополі тільки чоловічої статі, тому вони не алергічні навіть влітку, бо не народжують пуху.

Будинок, до якого підходили, був невисоким, але довгим. Він нагадував давню, ще позаминулого століття поміщицьку садибу, в той же час мовби перенесену в століття двадцять перше, бо було в його вигляді щось невловиме, проте відчутно сучасне. Це була забаганка Дмитра Качули, який хоч і був нуворишем і навіть певною мірою за своєю суттю тим, кого називають парвеню, все ж вважав себе спадкоємцем давніх могутніх господарів – поміщиків. Колись у нього був більший і вищий домище, але Максим, коли підріс, наполіг, щоб вітчим його продав – той мав надто помпезний і аляпуватий вигляд.

Перед будинком Максим рухом фокусника дістав звідкись маленький фотоапарат, не смартфон, а саме апарат, з якого вискочила довга патиця, і зробив селфі їх удвох, а далі попросив Лізу стати на сходах з букетом у руках. Потім було ще одне селфі обох тепер уже на фоні будинку.

Тут Максим сказав, що йому чомусь хочеться, перш ніж вони зайдуть у будинок, показати хоча б частину їхнього господарства. «Ну, така вже, Лізонько, півняча похвальба перед прекрасною панною. Ви дозволите?» Звісно, Ліза дозволила, їй самій не терпілося не на картинці в газеті чи по телеку, а зблизька, на власні очі побачити, як живуть олігархи. І вони рушили втрьох, бо уважний Максим Качула сказав, що «здається, Лізо, ви все ж остерігаєтесь алабая, тому Султан повернеться до своєї оселі». І грізний псисько слухняно пішов.

Те, що побачила Ліза, вона потім називала казковим сном чи раєм у казці. А побачила вона ставок-озеро, обсаджений плакучими вербами, і Максим сказав, що тут можна половити рибу, тут запущені різні види, можна помилуватися, вода чиста і прозора. І Ліза помилувалася, як плавають риби, а деякі вискакують з води. Далі були і тенісний корт – справжній, навіть з невеликими трибунами, – і поле для гольфа, і альтанка, з якої відкривався потрясний краєвид на міні-гори. І дивна напівбудівля, в центрі якої лежав майданчик з деревами, а на ньому були розкидані камені. Максим сказав, що це імітація японського саду Рендзю. Коли станеш біля нього, можна побачити лише чотирнадцять каменів, а п’ятнадцятий схований від ока, хоч їх таки п’ятнадцять, і так буде, з якої б точки не дивитися. Таємниця побудови цього саду ніким не розгадана, розумні й хитрі япошки бережуть її, але цю їхню імітацію укладали справжні японські майстри. А за садом вже японський краєвид.

Лізі з дитячою безпосередністю захотілося переконатися, чи справді видно тільки чотирнадцять каменів, і вона обійшла сад і переконалася, що це дійсно так.

– Браво, – сказала Ліза і заплескала в долоні.

При демонстрації іншого саду, вже геть українського (яблуні, сливи, груші, вишні, терен, калина) Максим сказав: шкода, що уже кінець листопада, а не серпень, он там на вершечках лишилась тільки пара пізніх яблук. Він зірвав гроно ягід калини і церемонно вручив Лізі. Потім забіг наперед і зробив ще одну світлину. Сказав, що з калиною вона має ще шикарніший вигляд, ніж з трояндами. Показав зазнимковане Лізі, і вона на тій фотці сподобалась сама собі – усміхнена, симпатична і струнка панночка-дівчуля в білій курточці, з-під якої виглядає біла блузочка – і з червоним кетягом калини в руці! Він таки був естетом, цей Максим, холєрочка ясна!

А Максим зауважив, що ця нахабна з його боку екскурсія, мабуть, стомила Лізу, але перед тим, як вертатися, він ще хоче коротко показати, пробачте вже, два чи три місця. Він підійшов до невеличкого будиночка біля саду і викотив звідти маленьку, майже мініатюрну відкриту машинку з лише двома сидіннями.

– Прошу, мадемуазель Лізонько-кізонько, – і зробив ще один церемонно-запрошувальний жест.

Ліза сіла, машина майже безшумно рушила. Поруч, саме з Лізиного боку, побіг Черрі. Ліза простягла руку і погладила розкішного пса, який їй все більше подобався. Черрі біг поруч і далі, і повертав голову до Лізи.

– Він хоче бігти під вашою рукою, – сказав з усмішкою Максим.

Ліза простягла руку, погладила, і раптом пес весело гавкнув. І скільки не їхали, біг під Лізиною рукою і терся об неї.

Минули якісь будівлі, звідки почувся собачий гавкіт і, Ліза б поклялася, приглушений дикий тигрячий рик. З вольєрів обіч дороги майнули силуети павичів.

Першим з обіцяних місць виявився лужок, на якому паслися двійко коней – буланий і сірий з чорними крапками по шкірі та білою смужкою в гриві. Максим сказав, що взагалі-то конюшня в іншому місці, але цих двох забажав побачити на цьому тижні один чоловік, ось і привезли їх сюди. Максим підійшов до коней і погладив по черзі обох. Притулився до гриви сірого, і Лізі враз захотілося сфотографувати отак його, про що вона й повідомила.

– Чудово, – сказав Максим, – у мене залишиться знімок, зроблений вашим пальчиком.

Потім він сказав, що хоче сфотографувати Лізу теж разом з конем. Ліза вибрала буланого, Максим зауважив, що це кобилиця Альба, а коня звати Надим, він сумирний і, здається, закоханий в Альбу. А ще Максим сказав, що це здорово – їздити на конях, і він проситиме богиню сну, аби йому приснилося, як вони з Лізою мчать поруч. Наче схвалюючи цю мрію, до коней гавкнув Черрі.

Другим місцем, яке ще відвідали, був шматок соснового лісу, захоплений маєтком. Тут Ліза побачила білочок, які збігали з дерева, а одна стрибала по траві. Вона ледве не закричала «Білочка, білочка!», як коли вперше з мамою-бабусею побувала в зоопарку. Одна з білочок побігла до них, а за нею й ще одна. Максим раптом простягнув до Лізи долоню, на якій виявилися горішки.

Сказав:

– Дайте їм. Вони це люблять.

Ліза випростала руку з горішками, й білочка схопила одного, потім другого, але не втримала, упустила. Максим теж простяг руку і білочка… стрибнула на неї. Максим підніс звірятко до Лізи, й вона побачила злякане око. Розкрила пальці, білочка, зробивши кульбіт, стрибнула на землю. Але не втекла, а повернула мордочку й чи то хитро, чи допитливо зиркнула на Лізу.

– Та тут вас усі люблять, – сказав Максим. – Я вже починаю ревнувати.

– До білочки?

– А може, це білчун…

«Боже, здається, мені добре з ним, – подумала Ліза. – Але навіщо це?..»

Їй хотілося, щоб швидше закінчилася ця екскурсія і щоб… вона не кінчалася. Час, який було розтягувався, почав стискатися.

Перш ніж зайти до палацу, господар завів її ще до басейну і спортзалу. Виявилося, що басейнів є два – критий і відкритий. У спортзалі було повно залізяччя, Максим показав, як працюють один, другий тренажери, на яких можна і м’язи покачати, і поімітувати біг. Підняв штангу. Потім він підвів гостю до турніка і раптом… скинув куртку, розбігся, стрибнув і вчепився обома руками в перекладину. І став крутити «сонце». Ліза дивилася, як все швидше обертається дуже, пружне чоловіче тіло, і в неї самої почала крутитися голова. Разом з тим стало рости захоплення і цим чоловічим тілом, і його власником. Вона згадала товстих пузатих буржуїнів на малюнку в книжці, яка лишилася від мами-бабусі Павлини, й усміхнулася.

Те, що Максим Качула повівся як звичайний чоловік, хлопець, якому хочеться похвалитися перед гостею, дівчиною, до якої, видно було, більш ніж небайдужий, зворушило Лізу найбільше.

Їй… раптом стало якось затишно.

Вона маленька пушинка на чиїйсь долоні.

Той, на чиїй вона долоні, дивиться на неї і боїться здмухнути. Максим Качула нарешті зістрибнув на підлогу. Коли підійшов до Лізи, вона здивувалася: він зовсім не був задиханим після такої шаленої крутанини. Дихав майже рівномірно.

Їй раптом захотілося доторкнутися до його біцепсів. До… до волохатих грудей, які виднілися з-під сорочки.

– Ходімо? – Ліза ледь здригнулася, почувши це слово.

«Невже він помітив, як я дивилася?»

Кому адресувалося це запитання, Ліза не знала. Невже їй самій?

У будинку він промовив:

– Чесно кажучи, я зголоднів і каюся, що стільки вас вимучив… Потерпіть ще хвилинку…

Хвилинка, звісно, розтяглася. Ліза пройшла через кілька багато умебльованих кімнат. На стінах була ціла виставка картин. Картин відомих іноземних і українських художників. Які коштували великих грошей. Всього, що вона побачила, не можна було увібрати. Вона тільки трохи постояла біля картини, на якій хлопець виходив до дівчини, що несла воду. Почула раптом пісню «Несе Галя воду». Пісню в ній самій. Несе Ліза воду… Вона заплющила очі й прогнала видиво. На сусідній картині смаглявка рвала виноград, а збоку визирала чиясь цікава мордочка… Ліза в уяві на мить опинилася на тому гарячому півдні не знати якого століття. «Потрясна пригода», – подумала.

Але те, чим вона, ця пригода, закінчилася, перевершило все можливе. А може, її сподівання? То сподівання все-таки були?

Коли вона їхала сюди, передбачала, що Максим Качула, спробує завести мову про продовження їхніх взаємин, про ще одну зустріч. Вона заготувала слова – відмова повинна бути гнівною і рішучою. Вона не вірила, що їй судилася доля Попелюшки, яку полюбив і зробить щасливою королевич… Чи як там – олігархевич абощо… Принц не для неї… До того ж її принц з’явився надто пізно, вона вже закохана…

І все ж… все ж… все ж…

Малесенька пташечка дзьобала її душу, докірливо цвірінькала, маленька мишка намагалася прогризти дірочку, жалібно пищала, просилася випустити, вона візьме лише дрібненьке зернятко, невже тобі шкода, Лізо… Все решта лишиться тобі…