Розділ 31

Щось почало мучити, тривожити Лізу в ніч із п’ятниці на суботу. Ще ніколи так не було, щоб вона прокидалася через півтори години після того, як заснула. Пів на першу. Що її збудило? Ліза лежала і думала про дивний збіг: і вона, і Степан знайшли собі інших коханих, пасій, чи як там, майже одночасно. Дивно, дуже дивно. Перст долі? Мама-бабуся Павлина любила цей вислів. Виходило, Ліза мало того, що була улюбленицею долі, так ще й хтось звільнив її від докорів сумління.

Цей хтось звався Степан. Степашко.

Її вже колишній коханий.

Як він міг так вчинити?

Так спитала Ліза, а загадковий хтось у відповідь теж спитав: «А як ти могла?»

– А що я зробила? – Ліза те вимовила уголос. – Я ще нічого не зробила.

Справді, вона ще не сказала Максимові про свою згоду стати його дружиною, не повідомила Степана про свій вибір. То чого тривожитись? Хоча сенсу казати щось Степанові тепер не було. Повернулася на бік, спробувала заснути. Але не спалося. Вона загадала: якщо сьогодні подзвонить Максим, значить, все буде добре. Бо інакше її дзвінок до нього матиме такий вигляд, ніби вона сама напрошується після того, як її покинув той, кого вона Максимові називала нареченим. Максим, звісно, про це не знатиме, але ж знатиме вона.

Бісова гордячка Ліза!

І чому вона не може, не хоче повірити, що Степашко міг так вчинити?.. Ще й як міг!

Але вона стала пригадувати їхні пестощі, його слова, сказані і з гумором, і з дивною, зворушливою, ніби безпорадною ніжністю, і раптом подумала: якщо все це виявилося нічого не вартим, то й світ цей теж нічого не вартий. А чого варте її життя, якщо її обдурюють навіть такі, як Степашко?..

Від цього можна було збожеволіти, задихнутися від несправедливості та образи.

Ліза вже забула (чи воліла забути), що вона сама готувалася до зради. Що готова була кинутися в обійми багатого.

Вона встала, ввімкнула телевізор, спробувала подивитися фільм, нічну розважальну передачу, якусь політичну дискусію – і не змогла ні на чому зосередитися. Відчинила холодильника, дістала пляшку й випила чарочку горілки. Тільки й того, що обпекло піднебіння і закашлялася. Більше пити не хотілося.

Максим подзвонив, коли Ліза з червоними од невиспаності очима йшла до метро. Вона заснула десь о третій, потім знову прокинулася, знов заснула, а тоді треба було зовсім прокидатися і вже майже бігти на роботу, бо запізнювалася.

Він сказав:

– Лізонько, вітаю вас. Доброго ранку. Хочете, вгадаю, що ви зараз робите? Ви поспішаєте на роботу, адже так?

– Так, – сказала радо Ліза. – Доброго ранку, Максиме. Я біжу, бо заспала.

– Вам не спалося вночі?

– Так, так, Максиме. – Ліза майже задихалася од швидкої ходи, од поспіху, од щастя… Щастя? Так!

А далі він повідомив, що зараз за кордоном, у Швейцарії. Що сьогодні вранці, щойно, перед тим, як подзвонив, вийшов зі свого будинку.

З-за найближчої гори визирали перші промені вранішнього сонця. І раптом він побачив на вершині гори її, Лізу. Вона стояла така гарна, осяяна тими промінчиками, у своїй білій блузочці, з білими трояндами, що аж заплющив очі від несподіванки, а коли розплющив – ніякої Лізи, звісно, не побачив, але вирішив, що треба зателефонувати, бо…

– Бо, Лізо, ви досі стоїте на тій горі, а я дуже хочу, щоб ви стояли поруч зі мною і дивилися на всю ту красу, на все, що я зараз бачу.

– Вважайте, що я стою поруч з вами, – сказала Ліза.

– Лізо, це правда? – Голос його став ще схвильованішим. – Отже, ви… Лізо, не кажіть нічого такого, що… Так, Лізо?!

– Так, так, Максиме. Я кажу так.

– Ви зробили мене найщасливішою людиною у Швейцарії. Та що там у Швейцарії! У всьому світі!..

Далі він сказав, що мусить бути тут, у відрядженні, до середи, у середу ввечері повернеться, і в четвер уранці буде в неї.

– Я приїду під ваш будинок, і не заперечуй, будь ласка, Лізо… Я приїду до тебе…

– Я й не заперечую, – сказала Ліза. – Я вже нічому не заперечую… Ось я, виявляється, яка…

– Ти чудова, Лізонько… Найчудовіша! До зустрічі! Я тебе цілую!

– І я тебе, Максиме, – сказала Ліза.

Вона справді почувалася щасливою. Найщасливішою. Вона стояла там, на горі у Швейцарії. Якби могла, полетіла б туди, щоб справді стояти. Щоб він, Максим, дивився на неї, а вона теж дивилася, наближалася до нього…

Вона хотіла б наблизити й четвер, розсунути час або, навпаки, спресувати його в маленький тюк, ще меншу кульку чи квадратик. Щоб час цей слухняно лежав у неї на долоні й називався четвергом. Четвергом їхньої зустрічі після того, як вона сказала так. Четвергом з великої літери.

Далі дні стали для Лізи калейдоскопом і водночас літописом у мініатюрі, який потрібно було заповнити. Знайти слова і… зрозуміти, що вони означають.

Отже…

Отже, субота. Ліза примчалася на крилах, що виросли, до своєїкрамнички. Привезли квіти. Багато і різних. У цьому вона теж побачила знак. Вона продасть людям більше квітів.

Та покупців, як на зло (а може, й на краще, сказала собі Ліза), не було. Одна жінка, котра, підозрювала Ліза, час від часу купувала сама собі квіти. Більше ввечері, а часом і вранці, як сьогодні. Як… Як минулої суботи. Очі в жінки, сумні, але з надією і водночас загадкою, дивилися крізь Лізу і верталися назад, щоб зупинитися на ній, щоб Ліза запам’ятала їхній погляд, вони наче хотіли щось запитати й… не могли.

– Все буде добре, – сказала Ліза.

– Авжеж, – відповіла жінка.

Коли вона пішла, Ліза пригадала, що минулої суботи не була на роботі, отже, не могла бачити, як жінка купувала квіти. Сама собі. До чого тут це, розсердилася Ліза. До чого… Але ж згадалося і подумалося про ту суботу…

Вона подумала, що мусить з кимось поспілкуватися. Поділитися радістю. Ні, ділитися не буде, але їй хочеться просто поговорити. Бо лишатися самій у крамничці зробилося раптом незатишно. І наче страшно. От іще… Чого б то… Так ще теж ніколи не було…

Ліза вийшла на вулицю, чомусь підозріливо озирнулася, замкнула крамничку й попрямувала до Лесі, яка цілий тиждень не заходила до неї. Але в посудному магазинчику стояла за прилавком незнайома жінка. З Лесею працювала ще одна продавчиня, яка її заміняла, а часом продавали вдвох. Але тепер була зовсім інша, трохи старша за Лесю. Ліза привіталася і спитала, де Леся.

– Леся? А, це та жінка, що тут працювала… Вона звільнилася.

– Звільнилася? Чому? Коли?

Тоді Ліза почула, що минулої суботи. Що Леся повернулася додому, в містечко на Чернігівщині. Що Леся вийшла заміж за свого земляка, чоловіка з двома дітьми, якому вона колись відмовила. А тепер ось верталася до нього, на двоє дітей…

– Та більше знає Мирося, яка з нею працювала, – сказала нова продавчиня. – Ви посидьте, вона зараз прийде…

– Хай тоді зайде до мене, – сказала Ліза. – Тут поруч, у квітковий магазин.

Ліза вийшла збентежена. Ні про яку давню любов до її подруги якогось там чоловіка вона не знала. Леся багато про що розповідала їй зі свого минулого, а про це – ні.

Мирося забігла десь через годину. Від неї Ліза дізналася не набагато більше. Леся перед тим їздила додому. А як вернулася, вирішила, що варто звільнятися. Що виправлятиме свою давню помилку. Так буде справедливо.

– Вона ще, як від’їжджала, казала, що тебе хоче побачити, – сказала Мирося. – Щось тобі передати мала.

– У того чоловіка померла жінка?

– Ні, що ти… Леся розказувала, що жінка покинула його з дітьми і десь повіялася з іншим, молодшим. Десь у Білорусь чи що…

– Он як…

– А так, що всілякі чудеса трапляються на цім світі… Ще Леся сказала, що ці діти могли бути її. Що вона, насправді саме вона колись любила того чоловіка… Ой, та вона б ліпше тобі розказала. Жаль, що ти тоді була у відгулі…

– У тимчасовій відпустці, – виправила Ліза.

Коли Мирося пішла, Ліза стала пригадувати якесь дошкульне слово, яке начеб вимовила напарниця тепер вже колишньої продавчині Лесі. Ага, те слово було «повіялася». Он як! Повіялася. Ну й нехай. Справді, як могла та незнайома жінка покинути двох дітей? Ліза ж нікого не кидала і не могла покинути. Крім Степашка. А він дорослий.

Дітей від Степашка у неї не буде. Будуть від Максима. Її дітей чекатиме гарне, не жебрацьке майбутнє. Не таке дитинство, яке було в неї.

Все ж Лізу щось мучило, ніби розпилювало її чи намагалося розпиляти. Не те, що вона вибрала Максима. То її справа, кого вибирати. Щось інше. Щось іще намагалася пригадати і не могла.

Пригадала вже вдома ввечері. І тут із Лізою сталася істерика. Тому що вона згадала: Максим, як перед тим Степан («Той дурнуватий Степашко», – подумала Ліза), обціловував їй пальці на обох руках. Спершу на одній, а потім на обох. Чому вони зробили так обидва? Спочатку Степан, а потім і Максим. Наче змовилися… А може, й справді змовилися… Та такого не могло бути. Але чому Максим наче продублював Степашка? Чи Степашко (дурнуватий Степашко) знав, що потім це робитиме Максим…

«Я так збожеволію, – подумала Ліза. – Ну, обом так захотілося, тільки й усього. Не дурій, Лізко, нема з чого…»

І все ж заспокоєння довго не приходило. Скільки його не кликала. Та ледь прийшло, як вона подумала про інше. Про те, чому вона не згадала про Степанкові обціловування пальців тоді, коли так само зробив Максим? Не хотіла, загнала згадку бозна-куди? Чи щось інше…

Досі її просто цілували: і лице, й інші частини тіла. Але так – пальці – не здогадався жоден із кавалерів?.. Першим був Степан, Степашко… Далі – Максим. Такі дуже різні, ось на чому вони зійшлися… Тричі ха-ха!

Скільки не іронізуй, а мабуть, знову не засне. Вирішила подивитися будь-яку передачу, будь-який фільм. Споглядання чергового «мила» перебив дзвінок від Ірки. Подруга сказала, що, здається, теж знайшла собі підходящого кавалера. «Не такого, звичайно, багатого, як у тебе, Лізулинько, але якщо не бреше, то має непоганий бізнес. Дуже навіть непоганий. Щось пов’язане із машинами». Ірка додала: «Та хоч із чортом. Мо’ , й западе по-серйозному».

Після цієї розмови Ліза раптом відчула, що їй дуже хочеться подзвонити до Лесі. Але номера Лесі не мала – працювали поруч, то нащо передзвонюватися, коли можна кожного дня забігти, перекинутися словечком-другим. Може, в Миросі Лесин телефончик є? Але що вона скаже Лесі? Просто розпитає, а потім похвалиться, що таки упіймала свою синицю, великого синичища, свого супербагатенького. Ліза стала дивитися далі серію: тягучу, як гумка або, ліпше, смола. Доки не заснула в кріслі, а прокинулася майже під ранок, щоб уже зовсім не заснути до поїздки на роботу.

Неділя. Десь одразу після обідньої пори у крамничці з’явилася ця жінка. Чи дівчина, з вигляду трохи старша за Лізу. У звичайній дешевій куртці, по якій розсипалося довге русяве волосся. На правій щоці під оком виднівся трохи замаскований пудрою чималий синець.

– Ви Ліза?

– Так, ось…

Ліза тицьнула пальцем у бейджик на куртці. Спитала, які квіти хоче вибрати панночка.

«Божевільна чи що?» – Ліза зиркнула вже тривожно.

– Ми можемо десь посидіти, – запропонувала. – В якомусь кафе чи барі.

– Ні, я не можу піти з вами. Якщо – то тільки тут, а ліпше, якби у вас була ще якась кімнатка. Бажано без вікон. Не хвилюйтеся, я цілком нормальна. Просто маю вам дещо сказати… Що може вас зацікавити. Бачте, я приїхала з маєтку Качул. Я там у ролі досить своєрідної служки. Можу з вами поспілкуватися півгодини, не більше. То як?

Ліза вагалася. Що їй хоче повідомити ця мара? Щось погане, вилити якийсь компромат на Максима? Чи в неї самої був із ним роман? Може, прогнати її та й по всьому…

І все ж у Лізі переважила жіноча цікавість. Що б вона не почула, це нічого не змінить у її ставленні до Максима. Вона йому повірила, раз і назавжди.

– Ходімо, – сказала Ліза.

Замкнула двері й завела незвану гостю в малесеньку підсобку, яка була при крамниці. Тут, у вузенькій кімнатці, розташовувалися умивальник і унітаз, стояв манюній тапчанчик. На нього й присіли.

– Як вас звати? – поцікавилася Ліза.

– Не важливо, – сказала дівчина. – Називайте, скажімо, Лією.

– То що ж ви таке хочете сказати, Ліє?

Лія (чи псевдо-Лія) відповіла, що бачила Лізу в маєтку. Крадькома спостерігала за їхньою екскурсією. «Вас не здивувало, що нікого більше в такому величезному маєтку не зустріли?» Лізу здивувало, але Максим усе пояснив.

– Що він хотів бути лише з вами?

– Так, але яке це має значення?

– Правильно, ніякого, – згодилася Лія. – Це було природне бажання. Але дещо я вам все ж скажу. Знаєте, як називається моя посада в маєтку? Неофіційно…

Ліза:

– Скажете, то й знатиму.

І Лія сказала. Що вона служниця для зняття стресів. Стресів матері Максима Качули – Регіни. Це означає, що пані Регіна Вікторівна зганяє на ній свою злість. Попросту б’є її, служку, коли в самої поганий настрій. А настрій досить часто кепський, такий уже в неї характер. Надто на старості. Б’є і по тілу, і по обличчю, ось видно цей свіжий синець, дряпає, тягає за волосся, Лія повинна мати спеціально довге волосся.

– Вибачте, але я вам не вірю, – перервала її мову Ліза.

– Що ж, я б теж не повірила. А тепер подивіться сюди…

І Лія зняла спершу куртку, а потім блузочку під нею.

Ліза побачила тіло з синцями, гематомами, зажилими і ще незажилими ранами й подряпинами. Грудям, гарним, високим, особливо дісталося. На якусь мить Лізі захотілося торкнутися до них губами.

Вона сказала – не сказала, а простогнала:

– Це неправда, скажіть, що неправда. Навіщо ви прийшли?.. Чому ви прийшли? У вас щось було з Максимом?

Лія простягла до неї руку. Обережно торкнулася Лізиної руки.

– Заспокойтеся, Лізо, – сказала. – Чому я прийшла, я й сама не знаю. Мабуть, в якийсь момент я вам справді позаздрила. Але не бійтеся… На вас чекає зовсім інша доля. Ви можете стати справжньою господинею того маєтку. Або іншого. Якщо, звичайно, вистачить характеру. А я гадаю, вам вистачить. Бо, мабуть, Максим дійсно вами захопився, раз надав перевагу вам над іншою претенденткою на його руку і серце. Інша – така собі донька олігарха, багатство якого хочуть приєднати до статків Качул. І приєднають, бо той олігарх невиліковно хворий, а родина Качул уже чигає над ним, ще живим.

– І Максим бере в цьому участь?

– Бере. Але не так, як вони. Тому й хоче одружитися з вами, а не з тою, іншою. Він веде свою гру і свою партію. Ви можете стати йому гідною партнеркою. А щодо того, як він ставиться до мене… Як до чогось потворного, огидного, до чого й доторкнутися бридко. Як до волохатої гусіні чи комахи.

– І він… він знає, що ваша хазяйка витворяє з вами?

– На жаль, знає.

– Чому ж не заступиться за вас? Мені здавалося… здається… – Що він благородніший за них? А втім, ви ж їх зовсім не знаєте… Бачите, у пані Регіни своє минуле і своє теперішнє… Свій світ… Гадаю, я – то свого роду відкуп і Максима, і його батька Дмитра перед цією жінкою. До мене була інша дівчина, інша служка для зняття стресів. Вони обидва усунули пані Регіну, та ще й зважаючи на вади у психіці, від усіх справ. Їй лишилися собачки, яких дуже любить. Вбрання. Подруги. Молоді альфонси, яких у Києві вистачає… Які ласі на великі гроші й на багату жінку під сімдесят…

– А та дівчина… що була до вас… Де вона зараз?

– Чесно кажучи, не знаю. Я намагалася дізнатися… Але зупинилася… Я ще трохи хочу пожити… Поіснувати… Як сказав один пальцями великий чиновник, що побував у нашому маєтку, – просто як фізична одиниця…

– Чому ж ви згодилися на це? Чи вас викрали, змусили?..

Ліза спитала і завмерла. Стала наче неживою. Це вона відчула явно – фізично і морально. Або це страшний сон, або вона справді нежива. Вже перемістилася кудись, в інший світ.

Вона почула:

– Лізо, мене ніхто не випустить. Спершу йшлося про звичайну прислугу. На яку вельможна господиня просто піднімала руку. І коли я запротестувала, зі мною відверто поговорили… Я буду в статусі особливої служки… За дуже великі, як для мене, гроші. Я подумала… Подумала і згодилася… На той час мій молодший брат уже мав білокрів’я. Потрібні були гроші на його лікування за кордоном. Великі гроші. А тут ще й моя мама впала і зламала кістку тазу. Я згодилася… Бо повинна була згодитися.

Ліза:

– А до них… Ви не зверталися по допомогу…

Лія:

– Чому ж, зверталася… Максим дав чималу суму… Але її не вистачало… І тоді він запропонував мені підписати контракт, таємний контракт наперед… Мені виплачують гроші за мою майбутню роботу протягом п’яти років, але я вже терпітиму, чого б зі мною не робила пані Регіна. Я теж згодилася.

Ліза:

– А коли мине строк…

Лія:

– Лізо, не хвилюйтеся так. Що буде потім, я не знаю. Підозрюю, що мене не випустять звідти, що я просто зникну… Знаєте, у мене є диплом психолога… Але… Мій братик, Костик, він дуже талановитий. Я так собі, а Костик… Він так хотів стати піаністом. Йому ж всього дванадцять, а він… Він уже має дипломи за перемоги на міжнародних конкурсах… Може, бачили фільм «Не стріляйте в піаніста»? Так от, Лізо, я не дам цій проклятій карзі з косою вбити мого Костика, чого б це мені не коштувало. Не дам… Все, Лізо, мені треба йти… Там один з охоронців, здається, у мене таємно закоханий… Навіть пропонував утекти разом. Але куди… І я не можу підвести брата. Він віз якийсь папірець у якусь там контору і таємно взяв мене до міста. Зараз він заїде по мене. Бажаю вам успіхів, Лізо. Я кажу це щиро, повірте, а втім, мені однаково, повірите чи ні. Старі Качули, я підслухала, я виробила свою систему підслуховування й існування… Так от, ці двоє старих монстрів уже змирилися з тим, що ви приїдете в маєток, бо така примха їхнього сина, який за них сильніший, але щось проти вас задумують… Моє існування, гадаю, від вас до певного часу приховуватимуть… Але, може, ми ще зустрінемось. І я ще чимось вам допоможу… Все, Лізо, я, бачу, вас шокувала… Але повірте, я на вашому боці… Мені вас шкода, хоча й, чого там, я десь вам і заздрю… Я не кажу – бережіться їх, Лізо… Хоча б вистійте. Мусить же хтось вистояти. У мене є фантастична надія, що ви зламаєте цей гадючник зсередини. І мені чомусь здалося, що буде ліпше, якщо ви ступите до нього без ілюзій.

Лія змахнула рукою. А далі швидко, поспішно вислизнула спочатку з підсобки, а потім з крамнички, яку відчинила Ліза. Дівчина-привид зникла, розчинилася в людській юрбі на вулиці.

Ліза опустилася на стілець за прилавком. Їй було холодно. Все в ній протестувало і відмовлялося вірити почутому. Ця дівчина – може, вона якраз і є таємною, підступною посланницею старих Качул? Максим так мало розповідав про батьків. Загадково сказав: ще познайомишся… Я тебе не дам нікому скривдити… Ти будеш мені гарною помічницею.

Лія сказала, що бажає їй вистояти. Вона, Ліза, якщо потім виявиться, що все почуте – правда, мусить порятувати саму Лію. Якось порятувати… Але що чекає на тебе, до чого ти готова, Лізо…