Розділ 37

Посланці Максима Качули дісталися Туптал у суботу близько опівдня. Вони заночували в мотельчику коло Сарн – міста, ближчого до Ковеля.

– Субота! – зойкнула того дня вранці Ліза, ледь прокинувшись.

Субота була днем її казки й ілюзії, але й днем краху всіх ілюзій і втечі. Втечі від себе самої, тої, яку наче купила було у світу, де геть усе можна було купити.

Нащо вона втекла?

«А нащо треба любити? Не продаватися, а любити?» – Ліза подумала це і зістрибнула з ліжка на підлогу.

Степан ще спав. Щось він там учора балаболив про рушницю, якою захищатиметься, ха-ха. Та він, певно, й не знає, як нею користуватися, вояка-забіяка…

Ліза приклала дуло уявної рушниці собі до грудей і сказала подумки: «Відійди, Максиме, а то я зроблю собі вогняне харакірі». Максим послухався і став задкувати зі словами: «Все, все, Лізочко, живи довго і щасливо». Звісно, уявний Максим, якого й близько не було тут, мав так і зробити. Відчуваючи, що її награна веселість от-от стане істерикою, Ліза як була, в самій нічній сорочці, вискочила надвір. Холодний, морозний вітрище змусив її вертатися до теплої хати.

– Що тобі, Лізонько? – голос бабці Єви, зовсім не сонний, почувся з кухні. – Ще б могла поспати.

– Ой, бабуню… – Ліза підбігла до бабці й припала до її плеча. Бабця вже катала тісто на столі. – Я боюся, бабуню.

– Значить, пора вже будити того сплюха Адама, – сказала Єва.

«Сплюх» Адам повів після швидкого сніданку Лізу зі Степаном до Романового внука, щоб там їх заховати. Сказав, що після того, як відведе, пуйде до свеї доми.

– Не переч, Єво, так тре’ . То наш план. А як хтось до тибе припреться, бо до кого ж їм ще їхати, то ти скажи, що діти обоє у моїй хатині. А що буде далі, то потом узнаєш. Як до мене пойдуть, то ти бігом до Романа, нє, ліпше Ганьці, нє, Марині скажи, вона молодша, бо яка з тебе бігунка… Хай шмидко пре до Романа, нє, ни пре, у неї ж та тіліфона є, мобілка-кобилка, ну то номер Романів хай набере, казав Роман, що вона знає. І хай тико їдне слово скаже: «Приїхали». Пойняла?

– Чом би не зрозуміти, – одказала Єва. – Не вчорашня.

– Ото й Гітлер капут, – сказав Адам. – Хоть раз послухайся чоловіка.

Вєньчик з напарником і справді приїхали за три години по тому. А може, й дві. Спитали в одній, другій хаті, де їхні родичі, Ліза й Степан, мають бути – вони сюди до якоїсь своєї бабці чи діда поїхали… Терміново їм треба зустрітися. Так і дізналися, що то, певно, йдеться про хлопця з дівчиною, котрі до Красної Ружі приїхали пару днів, а може, й тиждень тому. Там-о, через три вулиці вона живе, третя хата од краю, там ще така стара ялина коло тину росте.

Двоє на потріпаних «жигулях», як і належало, знайшли ту хату. А в хаті за столом побачили бабцю, яку говірлива тітонька назвала Красною Ружею. Спитали, де зараз їхні друзі Степан і Ліза.

– А я вам не скажу, – вимовила Єва.

Вона вирішила, що порушить план Адама. Чи Адама з Романом. Бо ж, певне, Адам вигадав, що є якийсь план. Ще, чого доброго, покалічать його цеї гицеляки, оно які в них лиця дикі. Хай уже в неї питають, вона їм направду ніц не скаже. Присяй-бо, не скаже. Вона вміє тримати слово.

– Скажеш, бабо, – пообіцяв Вєньчик. – У нас ще й не такі говорили.

– Ну-ну, – сказала Єва. – З мене хіба порохно посиплеться, а слова не діждетеся. Бити будете?

– Гірше, бабцю, – озвався напарник Вєньчика, котрий мав прізвисько Босоногий, бо ходив навіть узимку в легкому взутті. – У тебе, бачу, утюжок є, і розетки, а в нас і пилочки…

– Як розпиляєте, то не забудьте у скриньку поскладати, – глумливо сказала Єва.

Босоногий дістав з торбини, яку приніс із собою, якийсь апарат, ввімкнув у розетку і, грубо схопивши за руку, підтягнув Єву ближче. Тілом Єви пробіг струм, справжній струм, а Вєньчик уколов щось у другу руку. Єва застогнала од болю і відчула, що от-от знепритомніє. Але вона зоставалася при пам’яті й бачила, як їй розтуляють рота, щоб щось влити всередину.

– Бабцю, – майже співчутливо проказав Вєньчик, – нащо тобі мучитися? Два слова, де ті твої тараканчики, і ти вільна. Ми тільки заберемо у них гроші, які вони у нас вкрали.

– Брешеш, – простогнала Єва, – Ліза нічого не крала.

– Тоді ми дещо в тебе заберемо, – сказав Босоногий, і двоє бандитів знову почали бити і катувати Єву.

Вони не бачили, як за ними спостерігав хлопець років чотирнадцяти-п’ятнадцяти з хати, розташованої на цій же вулиці. Хлопець бачив, як до оселі баби Єви під’їжджала старенька машина, як з неї виходили двоє. Як ішли до хати. Ті, що вийшли з машини, були молодими і з вигляду не схожими на солідних людей. Швидше на бандитів, яких хлопець бачив у російських, а тепер уже й українських кримінальних серіалах чи бойовиках. Чого б то таким приїжджати до баби Єви? Але тут він пригадав, що до її хати приїхала інша молода парочка. Дівчину спостережливий хлопець знав, то була якась родичка бабці Єви, двоюрідна внучка чи що. А от худющий чувак був незнайомим. Хахаль Євчиної внучки?

Хлопець, якого його батьки називали Сашуньо, зайшов на подвір’я баби Єви, наблизився до вікна і побачив, як двоє гевалів катують її. Сашуньо тихо відійшов, а тоді нахилився, знайшов камінчика, кинув його у вікно, а сам відбіг за ворота. З хати вийшов Босоногий і спитав, чого треба.

– Я знаю, де ті двоє, що ви їх шукаєте, – сказав Сашуньо.

– І де?

– Сто баксів, – спокійно промовив Сашуньо.

– Що? – Босоногий став наближатися до хлопця.

Сашуньо трохи відступив.

– Сто баксів за корисну інформацію.

– Та я тебе зара підстрелю, засранця, – пообіцяв Босоногий. – Вам невигідно стріляти, – сказав Сашуньо. – Зайвий шум і пил. А так матимете те, що шукаєте. Всього за сто баксів.

– Ну зволоч. – Босоногий сплюнув. – Зажди, падлюка.

І він повернувся до Євиної хати. Там поінформував про несподівану пропозицію старшого напарника. Вєньчик лайнувся і вискочив з хати з пістолетом у руці. Сашуньо про всяк випадок відступив ще далі.

– Слиш, сморчок, – Вєньчик дивився в бік нахабного Сашуні явно з інтересом, – п’ятдесят баксів, більше нема.

– Сто і ні грама менше, – сказав Сашуньо. – Кладете бакси на капот вашої машини, я забираю і видаю інформейшн. Слово патріота, що не обдурю. Я ж не хочу мати дірочку там, де не треба.

– Треба ж, у цім задрипанім селі такі бандюки водяться, – прикро констатував Вєньчик і зрештою таки пристав на умови Сашуні.

Забравши гроші, «патріот» сказав, що дівка з її коханчиком в Адама Тихіського, то такий дідок, на третій вулиці звідси, його хатина на курячих лапках он там, поворот направо, а далі наліво, там спитаєте в сусідів. Сам бачив, як старий сьогодні вранці їх повів. Успіхів, сеньйори-помідори.

Після того як її мучителі поїхали, Єва вирішила, що таки треба йти до Марини. Вельми боліла попечена й проколота рука, дедалі більше запливало око, пекло всередині, куди щось влили, але Єва якось видибцяла через силу надвір. І почвалала, хитаючись гірше від п’яної, до сусідки Марини. Та зойкнула, побачивши побиту бабу. «Цить, – наказала Єва, – дзвони до Романа». І Марина подзвонила й сказала заповітне слово: «Приїхали». А тоді взялася прикладати примочку до великого синця під Євиним оком.

Отримавши сигнал, Роман дістав свою давню рушницю, а тоді згадав про ще один предмет і забрав його з комори. То був рупор, з яким колись ходив на рухівські мітинги Романів син Юрко. Син давно в місті, а рупор сиротливо лежав у скрині.

«Згодився», – подумав Роман.

Зайшов до хати й прокричав у рупор до свеї лежачої жінки:

– Стара, ліворуція зновика в Тупталах. Сєпари наступають.

– Свят, свят, геть здурів, – проказала перелякана баба Тамара.

З рушницею і рупором у руках Роман подався до Адама. Дорогою вистрілив у повітря – то був умовний сигнал для Платона й Омеляна. Втрьох вони й зійшлися неподалік Адамової хатини. Обидва тоже озброєні: Платон зі старою дубельтівкою, а Омелян з обрізом, який приберіг хтозна з яких часів. Побачили «жигулі», що стояли біля воріт.

– Побідніли тепер бандюки, – констатував Платон.

Роман показав, де кому стати, щоб і стріляти мона, й уберегтися, а далі сам сховався за Адамів хлівець, приклав рупора до вуст. Закричав, скільки найшов сили:

– Здавайтеся, ви оточені! Виходити по-одному!

Потім повторив заклик, приправивши його смачним матюком і погрозою стріляти по вікнах. І один таки вийшов – Босоногий.

Прогугнявив:

– Чо’ надо, дєд?

– Відпустіть Адама, – наказав Роман у рупор. – І виходьте. Сюди вже їде поліція. Вам все одно капець. Лучче без жертв.

Босоногий і собі матюкнувся – люто і брудно. А тоді рушив у бік Романа. Той стрельнув. Куля пролетіла, може, за сантиметр од вуха Босоногого. Бандит спинився. На постріл висунувся було Вєньчик, та його змусив пірнути назад у сіни постріл з Омелянового обріза.

– Через десять мінут тута буде поліція, – прохрипів у рупор вожак тупталівських дідів. – Здайтеся ліпше нам, мо’ скажемо за вас яке добре слово.

Вєньчик у сінях гарячково міркував, що робити. Засісти в хаті і спробувати оборонятися? Ризиковано. А раптом мєнтяр-поліціянтів виявиться з десяток, а то й два? Хтозна, що ті діди наплели. Спробувати з поліціянтами домовитися? А як не вдасться? Якщо доведеться здатися – кранти, називати ім’я того, хто послав, в жодному разі не можна, інакше смерть. Як не тут, то в Києві чи ще десь, у клятого Макса лапи довгі. Подзвонити до начальника охорони чи й самого Макса, попросити заступитися теж не можна, це означало б визнати поразку, провал операції, а за це буде ще крутіша розправа. Думки шалено крутилися у Вєньчиковій голові. Треба рятувати свою шкуру, зникати, а там приставати до якоїсь банди чи проситися на службу до іншого бізнесяки. Іншого виходу нема.

Вєньчик висунувся з сіней.

– Слиш, дєд, прідлагаю соглашеніє. Ми отпускаємо вашого пенька, а ви дайотє нам уїхати. Лади? По-моєму, вигодний гешефт.

– Чорт з вами, – сказав у відповідь Роман. – Виводьте Адама, щоб ми бачили, що він живий, а тоді бігом по одному до машини. Стріляти не будемо, гарантую. Даю три мінути.

Адама, який ледь тримався на ногах, вони таки вивели. Він одразу прихилився до одвірка. Бандюки прожогом кинулися до машини, і через півхвилини за «жигулями» потягнувся довгий хвіст куряви. Ще через годину, як і наказував Максим Качула, Вєньчик втопить «жигулі» в річці, але разом із застреленим ним Босоногим, а далі поїде до Києва на джипі сам.

Тупталівські діди оглянули побитого Адама і хотіли завести його до хати, аби полежав там, поки фельдшерку покличуть. Та Адам заартачився, що мусить іти до Єви, щоб подивитися, як там вона.

– Помогти? – Роман узяв його під руку.

– Я сам, – гордо сказав Адам. – Ще можу йти сам. Скажи ліпше Лізі й Степанові, хай додому до нас вертаються. Шура-бура, видать, минулася, хоч, може, й ни надовго. Дєкую, братки. Ви таки свої хлопці.

– А хто б тибе спас?

То сказав Платон, а Омелян додав, що за перемогу над тими супостатами й чарку варто було б перехилити. Рішили, що зберуться у Красної Ружі ввечері.

– Мо’ пождемо поліцію? – Омелян спитав.

– Яку ще поліцію? – Роман дивився весело – от-от зарегоче. – Став би я поліцію викликати… Та я, по правді, так спішив нашого Адаська рятувати, що геть про ту поліцію забув.

– Виходить, на пушку їх взяв, – стримано посміхнувся Платон.

– Ну, може, й подзвонив би, якби припекло… Ходімо, хлопаки…

І вони пішли, рушив і Адам, тяжко волочачи ноги.

Адам ішов, боліло в грудях, тяглася нога, по якій боляче вдарили. Видать, і ребро їдне чи й два поламані, судячи з болю в спині, вже не кажучи про синці на лиці. Та якось дійде. Аби ж із Євкою щось лихе не вчварили…

А Єва вже йшла, дибцяла, як могла, йому назустріч. Угледів неї Адам, заспішив. І беркицьнувся. Та так, що земля в Тупталах, здавалося, задвигтіла. Бік геть забив. Мусив поволечки підводитися. Спершу сів, а як підвестися без палки? Добре, що Єва якраз наблизилася, руку простягла. То й звівся якось, риплячи, як старий віз. Тримався за Євину руку, а потому все ж ступив – крок, другий… Спинився. Тяжко було. А йти все одно тре’ Тре’ от яке діло.

Єва тільки й спитала:

– Били? Бачу, що били. Ходімо?

– Ходімо, – сказав Адам. – Диб, диб…

І двоє старих, із синцями на лицях, із побитими тілами, поволі потупцяли далі. У Єви геть запливло око, ледь ним бачила. Спиралися одне на одного, так якось і дибали. Натужно, але помалу переставляли ноги.

Адам озвався:

– Ти ж мене, певно, не послухалася? Ни одразу тих бандюків до мене направила… От і маєш цяцьки.

Адам докоряв, а Єві було приємне те докоряння. І добре, що відразу не направила. Бо зовсім би забили Адама, а так наче трохи його частку собі забрала. Може, ще й виживуть…

– Мовчи й диш, – сказала Єва. – Зара додом якось доберемося, то я тобі чаю заварю з липовим цвітом. Мо’ хоть усередині полегшає. Мовчи, на мене спирайся.

Так вони ще трохи протупцяли, й Адам озвався:

– А я ни буду мовчєти… Бо таке діло, чуєш…

– То й не мовчи, – сказала Єва. – Жванди собі. Може, од того потеплішає.

– Якби-то, – сказав Адам. – А я, тойво, про що хотів… Як ото їх вів до Грицька, Ромкового внука, то чуєш, що мені Стипан той сказав…

– Ну, не тягни…

Адам пожував губами якусь невидиму нитку, виплюнув і промовив:

– Як обійдеться, казав той хлопець, то все їдно їм втікати доведеться. Ну, то він що надумав… Казав, до армії піде служити, на той Домбас…

– Господи, на війну зібрався? – Єві аж усе похололо всередині. І руки затремтіли. – Який же з нього вояка…

– А точно, що таки на войну, – потвердив Адам. – Він, казав, і раньше туди хтів було потрапити, тико у воєнкоматі нібито забракували. У резерві оставили. Казав, що підозрює: директорка їхньої школи руку приклала, бо не хтіла його відпускати. Каже, чуйво, – Адам скупо всміхнувся, – що двадцять літ, як вона тамика дирехтуркою, а жєдного чоловіка в школі над малими дітлахами, яких отово Стипанко наш учить, ще не було… А типерка надіється Стипан, що родич його поможе, він тамика, на Донбасі, офіцером важним. То й попросить, щоб у войско поміг піти за контрахтом. Ну, Ліза наша, як почула, то мало ни в плач… дівка дівкою… Ото як ти, Євко, – який з нього вояка… А потому погоделася, що їдне місце, де можна од того Максима сховатися – то армія, война. Собі, казала, туди тою, як ото… ну, в теї, що армії помагають, запишеться… Чи санітаркою, чи тою…

– Волонтьоркою, – підказала Єва і спинилася. – Господи, що ж то за життє таке настало, що од насильства і смерті видимої тре’ на війні ховатися… А як підстрелять обох?

– Мо’ й не підстрелять, – сказав Адам. – Зразу й підстрелять, розквокталася… Ну бабоцька натура…

– Мовчи вже, – сказала Єва. – Та до мене тулися… Все ж тепліше буде…

– А чого ж, – погодився Адам. – Навіть такому шкарбуку, як я, хочеться хотя б до якоїсь старої холєри притулитися…

Єва аж спинилася. Блиснула своїм незаплилим оком.

– То я то стара холєра по-твоєму?

– Їй-бо, шістнадцятка, – сказав Адам.

Та Євин гнів уже кудись пошумів. Щось дивне, аж мрійливе, з’явилося в неї на побитому обличчі.

– А знаєш, Адамцю, – озвалася вона ще через десяток-другий тяжких повільних кроків. – Тато мої покійні казали, що стара холєра – то любов, яка ніяк померти не здатна. Того й ходить по світу, людей зораблює^*. До кого у вічі заглядає, той довго жити буде, бо його душу насінням особінним засіває.

– Все то ти знаєш, – сказав Адам. – Ни дарма на пошті робила.

– Та то тато мій казали так.

Єва замовкла. Поволі тупцяли далі, спираючись одне на одного. Так справді ніби легше було йти. Холоднішало, здавалося, от-от і сніг піде, бо ж таки грудень, зимова пора. Заждалися снігу і люди, і земля.

Вони не знали, що після Різдвяних свят, у січні, захурделить, село геть засиплють сніги, потоне в них хата, і вони обоє, старі-старезні, але ще живі, з теплим духом у грудях, стоятимуть в тій хаті перед образками і молитимуться, щоб оберіг Бог Лізу і Степана, котрі на той час уже будуть на донецькій землі, на тій страшній, далекій війні. А помолившись, Адам подумає про те, як добре їм обом у теплій хаті і як холодно, незатишно, певно, на тій війні Степанові й Лізі. Єва ж подумає, що вони, старі, мусять, мусять ще пожити трохи, щоб хоч би чимось, хоч цею молитвою і жалем своїм оберегти тих, молодих, котрі тепер далеко і котрих вона в уяві тулить до свого серця.

1

Хата (діал.). – Тут і далі прим. авт.

2

Квасоля (діал.).

3

Лайлива (діал.).

4

Пляшку (діал.).

5

Швидко (діал.).

6

Тютюн-самосад (діал.).

7

Лелека (діал.).

8

Нирка (діал.).

9

Комуністична спілка молоді Західної України.

10

Заявляються (діал.).

11

Вагітна (діал.).

12

Піджак (діал.).

13

Гарбуз (діал.).

14

Кімната (діал.).

15

Намисто (діал.).

16

Тарган (діал.).

17

Колише (діал.)

18

День народження (діал.).

19

Сир, розмішаний у сметані й кислому молоці (діал.).

20

Слова О. Богачука.

21

Насвариться (діал.).

22

Голові (діал.).

23

Бузок (діал.).

24

Західно-поліським діалектом петрусь – сонечко, бедрик.

25

Лопата (діал.).

26

Тітка (діал.).

27

Назва книжки П. Сороки.

28

Нездала людина (діал.).

29

Не буркочи, не виправдовуйся (діал.).

30

Фельдшерсько-акушерський пункт.

*

Квіти (діал. полонізм).

*

Той, хто багато даремно говорить (діал.).

*

Картоплю (діал.).

*

Дзьобала (діал.).

*

Ватяна безрукавка (діал.).

*

Човен (діал.).

*

Розважливий (діал.).

*

Спокушає (діал.).