Розділ 20. Привітний господар Муравйов

— Усе, відстрілявся, — прошепотів Володя. — Прощавай, друже…

— Може, у нього патрони закінчилися? — припустив Валерка. — І вони з Мареком спробують відійти в темряві?..

Володя знизав плечима. Звісно, це був би найкращий результат. Казковий, а отже, майже неможливий.

— Може…

Договорити Володя не встиг — біля окопу, де щойно захлинувся кулемет, прогуркотів вибух.

— Так, панове воїни, — взяв на себе командування Володя. — Повертаймося.

І вони побігли… Володя і Валерка, Альтист Пипський і Коля, юнкер із Бердичева і гімназист останнього класу Вельський. Десь там, дуже близько, пролунав подвійний свисток паровоза.

— Ви наче дохлі кури, панове вояки! Ану ворушіться…

І панове вояки чесно спробували підтягнутися. Добре було те, що вони бігли без нічого, тільки з рушницями. А погано — що бігли в темряві після цілого дня бою, нескінченно довгого і нескінченно жахливого.

Вони бігли крізь темряву ночі — й лише повний місяць у височині та білий килим під ногами бачили, як повертається додому останній загін студентів. Темрява попереду ще дужче згустилася, і на тлі снігу Володя розгледів обриси станції.

— Та-ак, панове вояки, а тепер кроком… та тихіше.

Ні кроком, ні тихіше не вийшло — у будівлю станції студенти таки вбігли. Під ногами скрипіла кам’яна крихта, чорніли за вікнами рейки. Але потяга там не було.

— Уже нікого немає! — ледь чутно мовив Володя. — Нам треба далі, до колії та насипу!

Панове студенти повернули було в бік насипу — туди, де зупинився потяг, коли вони приїхали до Крут, але цієї миті відчинилися двері і з кімнати, де колись працював станційний доглядач, вийшов «головнокомандувач» Муравйов.

— Оце так зустріч! Панове малороси завітали… заблукані душі. Вчасно!

Ні слова не кажучи, Володя скинув рушницю і взяв Муравйова на приціл. Щоправда, той не звернув на це жодної уваги. Розпатякуючи, він слухав тільки себе і не потребував публіки. Точніше, потребував лише такої, яка мовчить і слухає.

— А я думаю, чого в мене права рука свербить? — «Головнокомандувач» перевів погляд на Володю. — А це до того, що гості прибудуть. До зустрічей і рукостискань. Обіцяю вам, панове малороси, і рукостискання, і обійми!

Володя так само дивився на Муравйова через приціл. Дивився — та вистрілити не міг. Одна річ, коли червоний біжить десь там, як саме втілення зла, а інша — коли він за п’ять метрів витріщає на тебе безживні очі з величезними зіницями.

— Ну, друже, чого ти такий напружений? Заспокойся — ти ж у мене в гостях. І рушницю опусти, вона тобі більше ні до чого. Негоже в гості зі зброєю ходити. Не люблю я, коли такі гості до мене приходять, шаленію.

Панове «гості» ззирнулися, підняті рушниці тремтіли, краплина поту скотилася круглим обличчям юнкера Колі.

— Це не твоя земля! — нарешті зміг відповісти Володя. — І ти тут не господар!

— «Господар», ти ба… Немає тут ніяких господарів! Ми їх давно до стінки поставили!

— А бодай… — розпочав був Володя й міцніше стиснув рушницю.

І аж тоді зрозумів, чому цей кругловидий більшовик такий спокійний — точніше, побачив, що з усіх дверей і вікон на них спрямовані рушниці й навіть два кулемети.

Першим не витримав товстун-юнкер із Бердичева й кинув зброю.

— Розумничку… Беріть їх, хлопці.

Колишні склади станції були такі ж порожні, як і будівля. Шибки давно повибивали в перестрілках, кам’яна крихта зі стін та стелі рівним шаром укривала підлогу і притлумлювала кроки.

Відданий Муха, не так зброєносець і ад’ютант, як камердинер і кухар, заніс патефон. Стіл, Володя бачив це, принес­ли кілька хвилин тому, вже після того, як заштовхнули останнього побитого юнкера.

Муха обережно поставив патефон і крутнув ручку. Обличчя його було серйозним і зосередженим — ще б пак, наказ «головнокомандувача». Нарешті він завів пружину і, поклавши платівку, опустив на доріжку зігнутий звукознімач.

Це була улюблена платівка Муравйова, заграна й подряпана, адже двічі побувала на підлозі салон-вагона, — тому «Амурські хвилі» зазвучали крізь хрипи й вищання голки.

Із першими звуками на склад, уже не порожній, при­йшов Муравйов. За його спиною крокували червоні — солдати й матроси.

— Ти ба… — прошепотів Валерка. — Який у нього почет. Зарізяки…

— Ти краще на царка глянь, — ледь чутно відповів Володя. Навіть недипломований лікар побачив би, що «головнокомандувача» хитає від морфію. Проте Муравйов іще не відплив.

— Як же так? — верескнув він. — Як ви могли? Як посміли? Піти проти нас, проти трудового народу! Творця історії! Деміурга! Народ — він же в центрі подій, а я над народом! Я Червоний Наполеон, бог ешелонної війни, головний військовий фахівець Радянської Республіки. Шкода! Щиро шкода вас, юнаки. Шкода, що ви не любите радянську владу! А у мене місія — нічого не вдієш, — у мене місія, і я, саме я покликаний приборкати Нову Вандею!

— Ох, кепські справи… — ледве ворушачи розбитими губами, зауважив Валерка. — Здається, сьогодні Червоний Наполеон нап’ється крові…

Засніжило… Сніг лягав тонким шаром на порожній розбитий перон, насип, пробивався крізь діру в даху. Володя задер голову і подивився на захмарене небо.

Валерка мав слушність: Наполеон не просто «напився крові» — він упивався знущаннями, диригував ними, насолоджувався болем і управляв смертю. Зараз, за декілька годин, матроси, яких чесніше було б назвати катами, затягнули в кімнату п’ятьох убитих і кинули біля найближчої стіни.

Володя повернув голову й глянув на Валерку — того трусило від холоду й болю. Обличчя покреслили синці й садна, а під головою валялася розтрощена гітара. Уперше Володя бачив, що Валерка не жартує.

— Ану, друже, я тебе закутаю. — Володя мало не застогнав від болю, стягуючи з себе светр і намагаючись укрити ним Валерку, якого вже били дрижаки.

Товстун в окулярах, підійшовши до ближнього віконця, смикав ґрати. Його руки видавалися руками невідомого чудовиська. Альтист кілька хвилин спостерігав за ним, а відтак буркнув:

— Облиш… Марно все.

— Звідки ти знаєш? — обернувся товстун. Схоже, він зрадів, що його зупинили.

— Якби можна було виламати ґрати голіруч, нас би сюди не пустили і на гарматний постріл. Сідай уже… герою.

Альтист трохи посунувся, щоб товстун помістився поруч. Декілька сніжинок упали на обличчя Пипського і розтанули. Альтистові було нестерпно боляче рухатися. Але й іншим, він бачив, не легше. Ясна річ, тим, хто ще був живий.

Альтист поворушився і натягнув вище роздерту, брудну й закривавлену шинель. Рука потрапила в кишеню і слизнула в дірку. Під пальцями Пипський намацав коробку — подарунок сестрички.

— Брати, гляньте, що в мене є!

— Ого, цукерки! — Володя взяв дві, для себе й Валерки. — Просто різдвяне диво.

— Так, — невесело всміхнувся Альтист. — Пригощайтесь. Ми так і не відсвяткували мій день народження. То давайте зараз…

— Валерику, — Володя поторсав друга, — візьми.

Проте Валерка не відповів і не ворухнувся. Обличчя його було спокійним і відчуженим.

— Прощавай, друже, — рука Володі лягла на очі приятеля.

— Підйом! Годі, навідпочивалися, — пролунав від дверей голос одного з головорізів Муравйова.

Сірий січневий ранок зустрів студентів пронизливим холодом. Вузькоокий солдат підганяв товстуна багнетом, мордатий матрос штовхав Володю, який плівся останнім. Нарешті всі вийшли.

Володя, мружачись від світла, роззирнувся. Довкола лежали ті самі білі поля, трохи осторонь темнів бронепотяг, а за спиною, певно, залишилася станція. Та попереду, Володя ясно це розумів, чекало лише одне — нічого.

«Добре, хоч Савицький устиг раніше і не бачить цього. Скоро, друже, ми знову зустрінемося — ти, Валерка, я… Чекай, уже скоро».

— Ворушися, ставай по одному! — скомандував мордатий матрос.

Але «малороси» не дуже поспішали виконувати його накази. Тоді кати Муравйова почали шикувати їх навпроти шеренги вбивць, підштовхуючи багнетами. Але й це, правду кажучи, вже не дуже допомагало — бійці Студентського куреня залишалися тут хіба фізично. А думками вже давно з’єдналися з тими, хто встиг податися у кращий зі світів раніше.

Володя глянув на «Червоного Наполеона». Той начебто отямився, хоча, можливо, не так давно. Та й важко було розгледіти його очі за круглими жовтими скельцями окулярів. Муравйов розкапустився в червоному оксамитовому кріслі, накинувши затишний цивільний кожух. Один за одним він виставляв на підлокітник двадцять сім патронів.

— А оцей, — Муравйов узяв один патрон, — я вам подарую.

Та шеренга студентів навіть не поворушилась. «Великий стратег» питально вивчав обличчя «малоросів», але вони були спокійні. Принаймні бажаного для Муравйова страху перед каральною червоною машиною він не розгледів.

— Одному з вас… — «Червоний Наполеон» зробив справж­ню театральну паузу, — я зараз подарую життя…

І знову лава студентів ніяк не зреагувала. Обличчя «панів малоросів» були спокійними і відчуженими.

— Ну, хто хоче жити? Виходь із шеренги!

Шеренга навіть не поворухнулася.

— Даю слово червоного генерала.

І аж тепер він помітив рух.

— Лайно ти, а не генерал!

— Хто? Хто це сказав? — аж заверещав «великий стратег».

Володя гордо підняв голову і подивився просто в обличчя Муравйова. В очах у хлопця не було ні страху, ні болю. Так, цей студентик, збагнув «головнокомандувач», не просто його не боїться, а й зневажає. «Геній ешелонної війни» оскаженів.

— …Хоробра Моська!

І подав знак стрілкам, що вже давно вишикувалися. Володя дивився в обличчя Муравйова, який передчував мить пострілу. Проте йому не дали насолодитися цим. Не дав Альтист.

Ще не вмерла Україна, і слава, і воля, Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля…

Високий чистий голос Пипського, здавалося, накрив усе нав­круги прохолодним чистим світлом. У його обличчі не було ні страху, ні болю, ні розпачу. Він уже був не тут, залишаючи на цьому закривавленому полі тільки свій світлий голос.

…Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.Запануєм i ми, браття, у своїй сторонці.

Володя поглянув на Муравйова — зараз той цікавив його як клінічний випадок, класичний і невиліковний. Звуки гімну дошкуляли йому фізично — як дошкуляє нестерпний біль.

— Ка-а-анвой! — не скомандував, а загорлав «геніальний стратег». — Гато-о-овсь!

Конвоїри, скинувши рушниці, прицілилися. «Панове студенти» дивилися в обличчя своїй смерті, не відводячи поглядів. Тим часом обличчя солдатів, радше карателів, були порожні, тупа покора заповнювала їхній мозок і заливала чорнотою очі.

— А-а-агонь! — заверещав Муравйов.

Гримнув постріл — ненависні «малороси» падали, мов скошені жахливою косою. Але гімн продовжував звучати — у матроса, який мав убити Пипського, заклинило рушницю.

…Душу й тіло ми положим за нашу свободуІ покажем, що ми, браття, козацького…

Останнє слово заглушив постріл — це Муравйов, вихопивши маузер, вистрілив в Альтиста. Співати той більше не міг — куля пробила йому легені, але губи ворушилися, вимовляючи:

— …роду.

Падав сніг і легким покривалом лягав на обличчя студентів, укутуючи їх, забираючи зі страшного січневого ранку туди, де їхні імена залишаться назавжди. І де їх завжди можна буде зустріти веселими. І де вони знову й знову повторюють слова гімну України.