Корупція халіфів кладе край процвітанню
Хоча атмосфера Багдада була зазвичай толерантною, багато правителів Аббасидів були безжалісними. Красномовно про характер Гаруна аль-Рашида говорить те, що він перевдягався і таємно пересувався вночі вулицями Багдада у супроводі своїх охоронців, шукаючи приводу для провокацій. Він постійно був у стані війни з Візантією і не гребував використовувати силові методи у своєму дворі. Через свою зарозумілість він повстав проти свого талановитого радника і друга дитинства.
Халіфи воліли жити, переважно не контактуючи з пересічними людьми, що насправді було добре. Керівництво було доручене компетентним чиновникам і візирам. Тож придворні інтриги й змагання за владу не впливали на життя простого народу. Так само різноманітні меншини могли вести своє звичне життя. Аль-Мутасім, брат аль-Мамуна, мав войовничу вдачу, проте продовжив підтримувати письменників і дослідників. При його дворі працював, наприклад, аль-Кінді. Його син аль-Васік захоплювався інтелектуальними бесідами. За свідченням багдадського історика аль-Масуда, він любив досліджувати й не мирився зі сліпим наслідуванням традицій.
Хоча розквіт інтелектуальної культури тривав, атмосфера навколо толерантності у Багдаді ставала дедалі напруженішою. Аль-Мутасім активно запроваджував міхну, релігійну інквізицію, особливо у західних частинах імперії. До того ж він сформував гвардію охоронців, що складалася переважно з турецьких вояків. Командувач гвардії отримував майже султанські почесті. Чотиритисячна гвардія військових застосовувала насилля і поводилася по відношенню до жителів Багдада настільки вороже, що аль-Мутасім був вимушений перенести свою резиденцію до Самарри.
Відтоді реальна влада халіфів почала слабшати. Турецькі командувачі входили до складу уряду, який почав впливати також на спадкування корони. Уряд посадив на трон наступників аль-Мутасіма, аль-Васіка та аль-Мутаваккіла.
Коли другий син аль-Мутасіма, аль-Мутаваккіль, у 847 р. вступив на престол, жорстокість нового халіфа відчули відразу. Аль-Мутаваккіль був доволі консервативним мусульманином-сунітом, який розгорнув кампанію проти мусульман-шиїтів у всій імперії. У 851 р. в Кербелі було зруйноване святилище Хусейна, онука Мухаммеда, одночасно зі всіма палацами та будинками навколо нього. Шиїтського імама взяли під довічний домашній арешт. Також аль-Мутаваккіль почав боротьбу з впливом філософів, заборонивши поширення грецької філософії. Він також розпочав переслідування людей інших віросповідань. Синагоги та церкви зносили. Іудеям і християнам належало одягатися згідно з визначеним кодом, аби їх відрізняли від мусульман. Вони повинні були мати на одязі жовту мітку або жовтий тюрбан на голові. Якщо вони їхали верхи, повинні були прив’язувати до сідла дві важкі кулі та використовувати винятково дерев’яні стремена. Християнам та іудеям не дозволяли обіймати визначні посади в уряді. Кожний десятий їхній будинок конфісковували, щоб можна було побудувати якомога більше мечетей. На двері їхніх помешкань вішали дерев’яні зображення диявола, щоб відрізнити їх від інших.
За наказом аль-Мутаваккіля містам дозволялося приймати на службу тільки мусульман. Аль-Мутаваккіль попросив придворного поета аль-Джахіза написати звинувачувальний текст із приводу того, що мусульмани більш охоче наймали на роботу християн, залишаючи безробітними одновірців. Аль-Джахіз трудився в поті чола. Він розкритикував християн за те, що вони грають у поло, носять модний шовковий одяг, називають себе мусульманськими іменами, наприклад, Хаса, Хусейн, Фадлан чи Абі. Аль-Джахіза також дратувало, що зовнішність християн приваблювала молодих мусульман.
Немилосердне ставлення аль-Мутаваккіля до шиїтів і меншин не сприяло його популярності. Після вбивства ним турецького воєначальника, він більше не викликав довіри у турецької охоронної гвардії. Остання вбила аль-Мутаваккіля, імовірно, за наказом його власного сина аль-Мунтасіра, що сам боявся бути вбитим за наказом власного батька. Наступні роки були сповнені суцільним хаосом і жорсткою боротьбою за владу. Хоча Багдад залишався заможним містом до XI ст., атмосфера поступово ставала все більш нетолерантною. Коли рівень плюралізму зменшився, зникла також відкритість до нових звичаїв. Утрачалася здатність творити. Держава слабшала через внутрішні міжусобиці. Гарем Аббасидів також викликав роздратування. У ньому мешкали придворні жінки, і доступ туди мали лише правитель і його найближче оточення. Розкішне життя гарему разом із його політичними інтригами вважали одною з причин занепаду влади халіфів. У 945 р. територія Іраку відійшла до династії Буїдів.
Друга хвиля турецьких завойовників припала на кінець X ст. Турки захопили Багдад і принизили халіфа Аббасида до рівня правителя-маріонетки. Аббасиди залишалися халіфами до 1030-х років, проте грали здебільшого церемоніальну роль. Остаточний удар було нанесено у 1258 р. під час нападу монголів. За приблизними оцінками, сотні тисяч людей загинули. Бібліотеки міста були зруйновані. Подейкують, що води ріки Тигр місяцями залишалися каламутними від чорнил викинутих у ріку книжок. Золота доба Багдада остаточно залишилась позаду.
На думку Г’ю Кеннеді, дослідника культурних надбань Аббасидів, їхні найбільші успіхи пов’язані з двома чинниками. По-перше, вони ґрунтувалися на критичному аналізі класичних текстів і фінансовій підтримці багдадських дослідників і мислителів із різних сфер. По-друге, дослідники у Багдаді воліли самотужки впевнитись у справедливості античних теорій, наприклад про окружність землі. І тому вони самі порахували її. Вчені присвячували себе науковим дослідам, аби пересвідчитися у правдивості тверджень. Вони також кілька разів повторювали досліди. Кеннеді вважає, що не кожна епоха була настільки по-сучасному спрямованою на науку. У Багдаді не лише халіфи, а й приватні особи були зацікавлені підтримувати вільну думку. Заможні та впливові воліли підвищити власну значущість, фінансуючи роботу дослідників і бібліотекарів. Це було певною мірою причиною багатогранності та новаторства, що народжувались у дослідницьких колах. Новизна та життєздатність учень почали косніти з появою більш формальних теологічних шкіл у XI ст.
На думку дослідника Кая Йохрнберга, культурне середовище Багдада, космополітичне, бурхливе, сповнене життя та енергії, було породжене тим, що межі не визначала одна-єдина визнана релігія. За Йохрнбергом, цей толерантний і відкритий до зовнішнього впливу світ не жив винятково завдяки надбанням пізньої Античності — він створював унікальну й незалежну ісламську гуманістичну культуру. Дійсно, за словами одного з сучасників, Багдад був містом, «де демонструвалися досягнення науки та мистецтва, куди приходили у пошуках мудрості, так, як шукають загублених верблюдів, де з’являлися судження та смаки, за якими спостерігав увесь світ».
Згідно з твердженням Джонатана Лайонса, завдяки державі Аббасидів відбувся надзвичайно цінний взаємообмін інтелектуальними здобутками між культурами, відокремленими до того часу одна від одної. Через політичні розбіжності культурні надбання впродовж століть навмисне утримувалися порізно. Духовна спадщина Греції та Александрії об’єдналася з мудрістю древніх шумерів, персів та індійців.
Напевно, найяскравіший приклад прагнення арабів до знань та їхнє шанування чужоземних звичаїв знаходимо у мандрівника і письменника Ахмада аль-Мукаддасі. У 985 р. він написав працю, присвячену різним частинам ісламського світу. В ній він виявляє свою допитливість, відкритість та прагнення до безумовної істини.
«Ця наша книжка поділена на три частини: по-перше, це те, у чому я пересвідчився сам; по-друге, те, що я чув від людей, що заслуговують на довіру; по-третє, те, що я знайшов у книжках відповідної тематики. Жодна королівська бібліотека не залишилася не переритою мною вздовж і впоперек, письмові джерела жодного ордену не були не досліджені мною досконально, і не було такого народу, з думками якого я не ознайомився б, не було жодної групи аскетів, із ким я не провів би часу, і ніде не знайдеться проповідників, у зборах яких я не брав би участі. Отже, я досяг як непохитної основи своїх знань, так і того, чого міг тільки прагнути».
Хоча монголи знищили бібліотеки, духовна спадщина Багдада продовжила свій шлях в Іспанії та Південній Італії. Християни почали перекладати латиною праці, перекладені арабами. Герард Кремонський (1114—1187) переклав праці аль-Фарабі, Аристотеля та Авіценни, а також «Альмагест» Птолемея. Тома Аквінський читав аль-Фарабі, Авіценну та Аверроеса. Християн почав також цікавити власний доробок мусульман, особливо з медицини і філософії. Школа у Салерно визнавала працю Аль-Маджусі з хірургії в XI ст. Тексти Аль-Захраві та Аль-Разі, присвячені хірургії, використовувались у медичній школі міста Монпельє до 1557 р.
Не одна революція у природничих науках, понад тисячу років по тому, отримала імпульс арабської неупередженості та допитливості. Хоча велич Багдада у новому тисячолітті потьмяніла, арабські купці продовжували поширювати ідеї світом. Не дивно, що Аладдін (історію про якого було включено до європейської версії збірки «Тисяча і одна ніч» дещо згодом) був родом із Китаю, хоча мандрував Північною Африкою. Аббасидів, що оповідали про чарівну лампу Аладдіна, в Китаї називали «чорно-одягненими», оскільки колір Аббасидів був чорний. Численні дипломати Аббасидів були в Китаї під час правління династії Тан. Коли династію Тан заступила династія Сун, мирні стосунки арабів із китайцями продовжилися, араби посідали чільне місце серед інших іноземних торговців у Китаї. До арабських купців ставилися з надзвичайною пошаною у найвизначнішому торговому місті свого часу, місті Ханчжоу.
