home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ IX

Коли увечері Майкл Корлеоне поїхав до міста, у нього був пригнічений настрій. Він відчував, що мимоволі втягується в «родинне діло». І йому не хотілося, щоб Сонні використовував його навіть для телефонних відповідей. Його тривожила участь у родинних нарадах, бо з цього випливало, що Майклові цілком довіряють: його втаємничували навіть у плани вбивства. Тепер, ідучи до Кей, він відчував вину і перед нею. Бо він ніколи не говорив із нею цілком відверто про свою родину. Завжди розповідав трохи насмішкувато про якісь пригоди і про барвисті анекдотичні випадки, і в його зображенні люди «родини» були схожі не на себе, а на героїв пригодницьких кольорових фільмів. А тепер його батька тяжко поранили серед білого дня і старший брат готує низку вбивств, якщо називати речі своїми іменами. Але Майкл ніколи б не зміг викласти перед Кей усю правду. Він сказав їй, що замах на батька був швидше за все «випадковістю» і що всі неприємності вже позаду. Та вони, здається, лише починаються, хай йому біс. Сонні й Том досі ще не змогли вхопитися за цього Солоццо, все ще недооцінюють його, хоча Сонні не такий сліпий, щоб не бачити небезпеки. Майкл силкувався відгадати, який козир приховав Турок у своєму рукаві. Очевидно, що той виявився людиною рішучою, хитрою, розумною, з надзвичайною силою волі. Від нього треба було чекати неабиякої несподіванки. Але і Сонні з Томом, і Клеменца з Тессіо сходилися на тому, що в них усе передбачено. «Що ж, вони досвідченіші в цих справах, він у їхній війні «цивільний»», – пригнічено подумав Майкл. Якби його манили в сто разів почеснішими нагородами, ніж ті, що він заробив у Другій світовій війні, і то б він не поліз у цю бійку.

Така думка примусила його відчути вину за те, що у нього не було симпатії до батька. Його продірявили, як сито, і все ж Майкл чомусь краще за інших зрозумів Тома, коли той сказав, що замах учинено з ділових міркувань, а не з особистих. У такий спосіб батько розплачувався за владу, яку збирав протягом усього життя, за повагу, якої добився від усіх людей, що були навколо нього.

Майклові хотілося бути поза всім цим і жити своїм власним життям. Але він не міг віддалитися від сім’ї, поки не вщухне криза. Він мусив допомагати, навіть у своїй ролі «цивільного». Аж раптом доволі чітко він збагнув, що йому неприємна роль привілейованого спостерігача – людини, якій вибачають неучасть у війні з міркувань морального порядку. Ось чому слово «цивільний» весь час дратувало його.

Двоє хлопців Клеменци супроводили Майкла в місто й висадили його неподалік від готелю, наперед переконавшись, що за ними ніхто не їхав слідом.

Кей уже чекала на нього у вестибюлі. Вони повечеряли разом і трохи випили.

– Коли ти збираєшся відвідати батька? – спитала Кей.

Майкл глянув на свій годинник.

– Відвідувачів пропускають до восьмої тридцять. Гадаю, краще пізніше, як усі вже підуть. Мене пустять. У нього окрема палата й особисті сестри, отже, я зможу посидіти якусь часинку біля нього. Певен, що він іще не говорить і навіть не впізнає мене. Але треба виказати повагу.

– Мені настільки прикро за твого батька, – тихо промовила Кей, – він був такий приємний чоловік на весіллі. Я не вірю тому, що пишуть про нього газети. Я певна, що там майже все брехня.

Майкл ввічливо зазначив:

– Я також не вірю.

Він сам дивувався, що був настільки потайливим із Кей. Він любив її, вірив їй, але ніколи не зміг би прохопитися бодай словом про батька або про «родину». Вона була для них стороння.

– А як ти? – спитала Кей. – Чи й ти збираєшся встрявати в цю гангстерську війну, яку з таким захватом смакують у газетах?

Майкл посміхнувся, розстебнув піджак і показав, широко розвівши поли:

– Дивись – ніяких пістолетів.

Кей засміялась.

Вечоріло; вони піднялися в свій номер. Вона змішала для обох коктейль і, попиваючи, сіла Майклові на коліна. Під одягом шкіра в неї була ніжна, мов шовкова. Коли його рука домандрувала до розпашілого стегна, вони, не роздягаючись, упали на диван і кохалися, злившись у жагучому поцілунку. Потім лежали тихенько, відчуваючи жар тіла крізь одяг. Кей прошепотіла:

– Чи не це у солдатів зветься «на хіп-хоп»?

– Еге, – відповів Майкл.

– А непогано, – тоном судді, що оголошує вирок, сказала Кей.

Обоє задрімали. Прокинувшись, Майкл підвівся й стурбовано глянув на годинник.

– Прокляття, вже скоро десята. Мені треба до лікарні.

Він пішов у ванну вмитися й зачесатися. Кей зайшла слідом за ним і обхопила руками ззаду за стан. Вона запитала:

– Коли ми одружимося?

– Як тільки ти повідомиш про це, – відповів Майкл. – Щойно вляжуться всі ці неприємності в сім’ї й тато одужає. Мені здається, що тобі треба спершу пояснити все твоїм рідним.

– А що я маю пояснювати їм? – спокійно спитала Кей.

Майкл гладенько причісував гребінцем чуприну.

– Просто скажи їм, що познайомилася з бравим, гарним хлопцем італійського походження. Добре вчиться в Дартмутському університеті. Під час війни нагороджений Хрестом відзнаки і Пурпуровим Серцем. Чесний. Роботящий. Але його батько – ватажок мафії, якому доводиться вбивати лихих людей, інколи давати хабара високим урядовцям, і на цій роботі його самого подірявили кулями, як сито. Але це зовсім не стосується його чесного працьовитого сина. Як ти гадаєш, зможеш запам’ятати все це?

Кей відпустила його й зіперлася на двері ванної кімнати.

– Це правда? – запитала вона. – Він справді, – вона затнулася, – вбиває людей?

Майкл закінчив причісуватися.

– Я не знаю напевне. І ніхто не знає. Але я б не здивувався.

Уже коли він був біля дверей, Кей спитала:

– Коли я побачуся з тобою знову?

Майкл поцілував її.

– Їдь додому у своє містечко і все добряче обміркуй. Я не хочу, щоб ти якось замішалася в цю халепу. Після різдвяних свят я вернуся в університет і ми зустрінемося з тобою у Ганновері, згода?

– Згода, – відповіла Кей. Вона дивилась услід і бачила, як він помахав їй і зайшов у ліфт. Ніколи раніше вона не відчувала такої близькості до нього, такої любові, і, якби хтось сказав їй, що вона не бачитиме Майкла два роки, Кей не витримала б такого горя.

Коли Майкл вийшов із таксі перед лікарнею «Френч госпітал», то був уражений, побачивши зовсім знелюднілу вулицю. А коли зайшов до лікарні, то здивувався ще більше, бо й у вестибюлі нікого не виявилося. Чорти б їх вхопили, що, у біса, роблять Клеменца й Тессіо? Хоч вони ніколи не навчалися у військовій академії, але не треба вивчати тактику у Вест-Пойнті, щоб виставити дозори. Принаймні поставили б чоловік двох у вестибюлі.

Було майже пів на одинадцяту, і найпізніші відвідувачі вже пішли. Майкл напружився і насторожився. Не зупиняючись перед вікном реєстратури, бо знав номер палати на четвертому поверсі, у якій лежав батько, він піднявся нагору порожнім ліфтом. Дивна річ, але ніхто не зупинив його, аж поки він підійшов до столика чергової сестри на п’ятому поверсі. Пройшов до батькової палати, не звертаючи уваги на запитливий вираз її обличчя. Перед дверима нікого не було. Куди ж у бісового батька зникли два детективи, які мусили б стовбичити перед дверима, щоб охороняти старого й розпитати його? Куди зникли люди Тессіо й Клеменци? Може, хоч у палаті є хто-небудь? Але й двері були незамкнені. Майкл зайшов. На ліжку хтось лежав, і в місячному світлі, що по-зимовому пробивалося крізь вікно, Майкл пізнав обличчя батька. Воно було якесь збайдужіле, груди ледь піднімалися в такт нерівному диханню. З невисокого металевого штатива коло ліжка, від крапельниці, спадали гумові трубки, що тяглися до його ніздрів. У скляний глек на підлозі по інших трубках стікали виділення з його шлунка. Майкл постояв мить, аби переконатися, що з батьком усе гаразд, і вийшов із палати. Відрекомендувався медсестрі:

– Я Майкл Корлеоне. Хочу посидіти біля батька. Що сталося з детективами, які мали його охороняти?

Молода вродлива сестра, що, вочевидь, дуже пишалася своєю службою, відповіла:

– У вашого батька було занадто багато відвідувачів. Вони заважають службі госпіталю. Це суперечить правилам лікарні. Десять хвилин тому прийшла поліція й попросила всіх залишити лікарню. А за якихось п’ять хвилин до вашого приходу я покликала детективів до телефона, їм дзвонили з відділка – якийсь негайний виклик, – і вони теж пішли. Але ви не турбуйтесь. Я часто навідуюсь до вашого батька, і мені чутно тут будь-який звук із його палати. Для того я й прочинила двері.

– Дякую, – сказав Майкл, – я трошки побуду з ним, гаразд?

Вона всміхнулася йому.

– Але тільки трошки, а потім вам усе ж доведеться піти. Бачте, такий порядок.

Майкл повернувся в батькову палату. Взяв слухавку телефонного апарата, що стояв коло ліжка, і попросив телефоністку лікарні з’єднати його з будинком на Лонг-Біч; назвав помер телефону в наріжному кабінеті. Відповів Сонні. Майкл прошепотів:

– Сонні, я в лікарні. Прийшов пізно. Слухай, Сонні, тут уже нікого немає. Нікогісінько. Ні людей Тессіо, ні детективів біля дверей. Старого ніхто не охороняє.

Його голос дрижав.

Сонні довго мовчав, тоді відповів глухим схвильованим голосом:

– Те, про що ти говориш, діло рук Солоццо.

– Я теж так думаю, – сказав Майкл. – Але як він спромігся привести поліцію, щоб випровадити всіх із лікарні? Що сталося з людьми Тессіо? Невже те стерво Солоццо також прибрало до рук і нью-йоркський департамент поліції?

– Не нервуйся, хлопче, – заспокійливо сказав Сонні. – Нам знову поталанило, що ти прийшов у лікарню так пізно. Будь у палаті старого. Замкнися зсередини. Я пришлю через п’ятнадцять хвилин людей, зараз тільки передзвоню. І тримайся, хлопче, і не панікуй, гаразд?

– Я не панікуватиму, – відповів Майкл. Уперше після замаху він відчув, що в ньому закипає люта, холодна ненависть до батькових ворогів.

Поклавши слухавку, він натиснув кнопку, щоб викликати сестру. Майкл вирішив діяти на власний розсуд, знехтувавши вказівками Сонні.

– Не лякайтеся, – сказав він сестрі, коли та прийшла, – але нам треба негайно перенести батькове ліжко в інше місце. В іншу палату або на інший поверх. Ви зумієте від’єднати ці шланги, щоб перекотити ліжко?

– Та що ви? На це треба мати дозвіл лікаря, – відрубала сестра.

Майкл заговорив дуже швидко:

– Ви читали про мого батька в газетах? Ви бачите, тепер його ніхто не охороняє. Мене тільки-но повідомили, що якісь люди прийдуть у лікарню, аби добити його. Будь ласка, повірте мені й допоможіть.

Коли хотів, Майкл міг переконати кого завгодно. Сестра заметушилася:

– Трубки від’єднувати не треба. Можна котити підставку разом із ліжком.

– У вас є порожня палата? – прошепотів Майкл.

– У кінці коридору, – відповіла сестра.

Усе зробили дуже швидко і вправно, буквально за хвилину, потім Майкл наказав сестрі:

– Побудьте з ним, поки не прийде допомога. Якщо вийдете на своє місце за столиком, вас можуть побити.

Цієї миті із ліжка почувся батьків голос, хрипкий, але сповнений сили:

– Майкле, це ти? Що сталося?

Майкл нахилився над ліжком і взяв батька за руку.

– Це я, Майкл, не бійся. Слухай, тату, лежи тихо, надто як тебе хтось кликатиме. Якісь люди хочуть убити тебе, розумієш? Але я тут, нічого не бійся.

Дон Корлеоне, не усвідомлюючи повністю, що сталося з ним напередодні, і долаючи немилосердний біль, ледь усміхнувся меншому синові, немов бажаючи сказати: «Чом я маю зараз боятися? Якісь чужинці намагалися убити мене весь час, відколи мені минуло дванадцять років», – хоч вимовити ці слова було йому вже несила.


Розділ VIII | Хрещений батько | Розділ X