home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ XIX

Можливо, що якраз безвихідь змусила Сонні Корлеоне встати на криваву дорогу знищення, що привела його самого до загибелі. А може, вирвалася з пут його темна хижа натура. У всякому разі навесні й улітку він здійснив чимало безглуздих нальотів на підприємства своїх ворогів. У Гарлемі наклав життям не один із сутенерів «родини» Татталья, у порту вбивали лихварів. Профспілковим ватажкам, що тримали руку п’яти «родин», порадили дотримувати нейтралітету. Оскільки букмекерам «родини» Корлеоне ще не було закрито доступ до порту, Сонні послав Клеменцу із загоном, щоб розладнати бізнес ворогів на всьому узбережжі.

Ці вбивства здавалися безглуздими, бо не могли визначити результат боротьби. Сонні був чудовий тактик і вигравав блискучі операції. Але бракувало стратегічного генія дона Корлеоне. Точилася нищівна партизанська війна, у якій обидві сторони безцільно втрачали силу-силенну грошей і люду. Ворог усе ж таки вимусив «родину» Корлеоне закрити деякі з найприбутковіших гральних закладів, між ними й заклад, переданий зятеві – Карло Ріцці. Карло вдарився в пияцтво, почав волочитися за хористками та варити воду з дружини. Після прочухана від Сонні Корлеоне він уже не наважувався піднімати руку на дружину, але й не спав більше з нею. Конні годила йому, як у болячці, а Карло гордував нею і здавався сам собі немовби римським патрицієм. Він глузував: «Біжи поплачся своєму братові, що я не хочу лягати з тобою в ліжко, може, він віддубасить мене – і, диви, у мене знову встане на тебе».

Він смертельно боявся Сонні Корлеоне, хоча зовні вони поводилися з холодною ввічливістю. У Карло було достатньо глузду, щоби збагнути, що Сонні може уколошкати його. Для Сонні, як для хижого звіра, вбити людину нічого не значило, тоді як Карло для подібного вчинку треба було б зібрати всю свою відвагу, всю волю. Карло ніколи не спадало на думку, що саме через це він краща людина, ніж Сонні, якщо взагалі тут можна так висловлюватися. Ні, він заздрив жорстокості Сонні, що вже ставала легендарною.

Том Хейген, як консільйорі, не погоджувався з тактикою Сонні, проте вирішив не оскаржувати його перед доном, бо ця тактика до певної міри давала якісь наслідки. Скидалося на те, що нескінченні вбивства залякали п’ять «родин»: їхні удари слабшали, аж поки не припинилися зовсім. Хейген спочатку не йняв віри позірному упокоренню ворогів, але Сонні тріумфував.

– Я тельбушитиму їх далі, – заявив він Хейгену, – і побачиш, як ці виродки приповзуть канючити миру.

Сонні непокоїло інше. Дружина почала гризти його, до неї дійшли плітки, що Люсі Манчіні приворожила її чоловіка. І хоча Сандра могла на людях потішатися над непересічними чоловічими чеснотами й запальністю свого Сонні, проте він уже давненько не спав з нею, їй не вистачало його в ліжку, і тепер Сандра не давала йому життя своєю причепливістю.

А поза тим, страшенно стомлювало постійне напруження через усвідомлення, що на нього весь час полюють. Доводилося бути вкрай обережним; до того ж Сонні здогадувався: ворог пронюхав про його візити до Люсі Манчіні. Але, знаючи, що це традиційно найуразливіше місце, Сонні вжив усіх запобіжних заходів. Люсі й гадки не мала, що за нею стежать цілодобово люди із загону Сантіно. Як тільки на її поверсі звільнився номер, його відразу ж винайняв один із найвідданіших людей із загону Сонні.

Дон видужував і невдовзі мав перебрати на себе все керівництво. Сонні був певен: тільки-но дон стане на ноги, фортуна одразу ж повернеться до «родини» Корлеоне. А до того часу Сонні охоронятиме їхню імперію, намагатиметься заслужити повагу батька і, оскільки права ватажка «родини» не конче переходять від батька до сина, зміцнить свої шанси на успадкування посади глави імперії Корлеоне.

Але вороги не гаяли часу. Вони теж проаналізували ситуацію і дійшли висновку, що єдиний засіб уникнути цілковитої поразки – це знищити Сонні Корлеоне. Тепер п’ять «родин» краще розуміли становище й відчували, що з доном можна буде вести переговори; адже всі знали, який він розважний чоловік. Сонні зненавиділи за його кровожерність, що здавалася варварською. А крім того, вона свідчила й про неділову натуру. Нікому не хотілося повертатися до колишніх бурхливих і непевних часів.

Якось увечері до Конні Корлеоне зателефонувала якась дівчина й спитала Карло.

– Хто говорить? – запитала Конні.

Дівчина захихотіла в слухавку й відповіла:

– Я друг Карло. Я просто хотіла сказати йому, що ввечері не можу з ним зустрітися. Мушу поїхати з міста.

– Ах ти ж повія вошива, – проверещала Конні Корлеоне в слухавку. – Чуєш, вошива шльондра? – ще раз вигукнула Конні. У слухавці клацнуло, її поклали.

Того ж таки дня по обіді Карло ходив на іподром і повертався додому пізно ввечері, роздратований програшем, і напідпитку: тепер він завжди носив при собі пляшку віскі. Тільки-но він переступив поріг, як Конні накинулася на нього з прокльонами. Він, не звертаючи на неї уваги, пішов прийняти душ. Помившись, вийшов голий, витерся на очах у дружини й почав виряджатися, готуючись знову повіятися з дому.

Конні стояла руки в боки; обличчя в неї аж пополотніло й вкрилося плямами від люті.

– Можеш не збиратися. Твоя краля дзвонила й сказала, що не може прийняти тебе ввечері. Ах ти ж бидло задрипане, у тебе стало нахабства давати своїм хвойдам мій телефон. Я прикінчу тебе, паскудо! – Конні кинулася на нього, штурхаючи його і дряпаючи.

Він відсторонив її одним порухом м’язистої руки.

– Чи ти сказилася? – сказав він холодно.

Але вона змогла вгледіти, що він стурбований. Ніби знав, що дівчина, з якою він волочився, могла викинути такого коника.

– Вона просто жартувала знічев’я, – сказав Карло.

Конні продерлася під його рукою і вп’ялася йому нігтями в обличчя. Навдивовижу терпляче Карло знову відіпхнув її. Помітивши, що Карло зважає на її вагітність, розлючена Конні розходилася ще дужче. Вона почувалася неабияк збудженою. Адже скоро їй все буде заборонено. Лікар застерігав її проти сексу на останніх двох місяцях вагітності, а їй не хотілося втрачати короткого часу, що залишився перед тими двома місяцями. Але і бажання завдати Карло фізичного болю також було чимале. А його пригнобленість сповнила її презирливою втіхою. Вона рушила за ним у спальню.

Вона могла помітити, що він злякався, і це сповнило її зловтішною втіхою.

– Сиди вдома. Нікуди ти не підеш.

– Гаразд, гаразд, – відповів Карло, ще роздягнений, у самих трусах. Він любив походжати отак у квартирі, милуючись своєю атлетичною статурою і золотавою засмагою. Конні кинула на нього пожадливий погляд. Карло силувано усміхнувся.

– Може, даси мені, нарешті, хоч перекусити?

Це трохи втихомирило її: чоловік нагадав про обов’язки, принаймні про один із них. Вона була доброю куховаркою – навчилася в матері. Поки на сковороді нагрівалася телятина з перцем, вона покришила овочі, готуючи збірний салат. Тим часом Карло простягся на ліжку, вичитуючи відомості про завтрашні перегони. Час від часу він прикладався до склянки, наповненої віскі.

Конні зайшла до спальні й зупинилася в дверях, ніби без запрошення їй не вільно було підійти ближче.

– Їжа на столі, – озвалася вона.

– Я ще не хочу їсти, – відказав він, не зводячи очей від газети.

– Їжа на столі, – вперто повторила Конні.

– Можеш висипати її собі на с…, – сказав Карло, допив віскі зі склянки й знову налив у неї з пляшки. Він уже немовби забув про неї.

Конні вернулася на кухню й щосили жбурнула тарілками з їжею об зливальницю. Брязкіт розбитого посуду підняв Карло з ліжка. Від вигляду масних плям і патьоків від телятини з перцем на стінах кухні хворобливо охайного Карло прорвало.

– Ану прибери, бо приб’ю на місці, як сучку шолудиву, – зловісно сказав він.

– Не діждешся! – відповіла Конні й підняла руки з скарлюченими, мов пазурі, пальцями, готова роздерти шкіру на його голих грудях.

Карло вийшов у спальню, а за мить вернувся зі складеним удвоє паском у руці.

– Прибери, – наказав він із виразною погрозою в голосі.

Вона не зрушила з місця. Карло замахнувся ременем і стьобнув її по товстому стегну – не дуже сильно, щоб не лишити сліду, однак боляче. Конні відступила до буфета, сунула туди руку, вихопила довгий ніж, яким різали хліб, і підняла його напоготові.

Карло зареготав:

– Ба які ці Корлеоне! У них і жінки – душогуби.

Він поклав на стіл ремінь і ступив до неї. Конні хотіла зустріти його швидким ударом, але важке тіло вагітної жінки уповільнило її рухи, і Карло ухилився від ножа, що цілком насправжки поціляв йому в пахвину. Він легко обеззброїв її й почав бити по обличчю знов не дуже сильно, щоб не лишити слідів на шкірі. Карло бив і бив, а дружина задкувала від нього довкола столу, аж поки він не загнав її у спальню. Конні вп’ялася зубами йому в долоню, він ледве віддер її за волосся. Він бив її по щоках, доки вона не розревлася, як мале дівчисько, від болю й образи. Потім презирливо турнув її на ліжко. Хлиснув віскі прямо з шийки – пляшка ще стояла на нічному столику. Тепер він був уже добряче п’яний, його світло-голубі очі божевільно блищали, і Конні перелякалася не в жарт.

Широко розставивши ноги, Карло пив з шийки. Потім захопив пальцями шкіру з тілом на її розповнілому від вагітності стегні й почав боляче крутити, аж поки Конні почала проситися.

– Жирнюча, як свиня, – сказав він гидливо і вийшов зі спальні.

Перестрашена Конні лежала в ліжку, не наважуючись поцікавитися, що робить її чоловік у суміжній кімнаті. Врешті вона підвелася, щоб крізь прочинені двері зазирнути у вітальню. Карло розлігся там на канапі й дудлив віскі з нової пляшки. Скоро він нап’ється і засне дурним сном, а вона тоді вийде до кухні й зателефонує своїм на Лонг-Біч. Скаже матері, щоб прислали кого-небудь забрати її звідси. Вона сподівалася, що до телефона підійде Том Хейген чи мати – аби тільки не Сонні.

Було вже близько десятої години вечора, коли на кухні в будинку дона Корлеоне задзвонив телефон. Слухавку взяв один із донових охоронців і одразу, як належить, покликав матір Конні. Але пані Корлеоне ніяк не могла втямити, чого хоче дочка, бо та, хоч і в істеричному стані, намагалася говорити пошепки, щоб не почув чоловік у суміжній кімнаті. Та й обличчя і губи в неї розпухли від ляпасів, і їй важко було говорити. Пані Корлеоне моргнула охоронцеві, щоб той покликав Сонні, який сидів у вітальні з Томом Хейгеном.

Сонні прийшов на кухню й узяв у матері слухавку.

– Алло, Конні, слухаю, – сказав він.

Конні, боячись чоловіка і того, що може накоїти брат, почала затинатися ще дужче. Вона пробелькотіла:

– Сонні, пришли по мене машину, я тобі потім розповім. Нічого такого, тільки сам не приїзди. Пришли, будь ласка, Тома, Сонні. Нічого такого, я тільки хочу приїхати додому.

Тим часом до кухні зайшов і Хейген. Дон уже випив на ніч снодійне і спав у своїй спочивальні поверхом вище. Хейген не хотів спускати ока з Сонні на випадок якоїсь біди. Обидва домашні охоронці теж були на кухні. Усі очікувально дивилися на Сонні, що стояв із слухавкою біля вуха.

Очевидно, шалена вдача Сонні мала якісь таємничі глибокі джерела в надрах його організму. І тепер усі бачили, як кров буквально бухнула у його товсту жилаву шию, а очі затуманила ненависть, риси обличчя напружились, аж загострились, а потім обличчя набуло якогось землистого кольору, мов у хворого, що змагається зі смертю. І руки в нього аж трусилися: то серце гнало по жилах адреналін. Але він відповів опанованим, низьким голосом:

– Зажди, сідай і чекай. – Сонні поклав слухавку.

Якусь хвильку він стояв на місці, неначе сам приголомшений своєю люттю, а потім, гидко лаючись, вибіг із дому.

Хейген зрозумів з виразу обличчя Сонні, що той зовсім знавіснів і не тямить себе від люті. Зараз можна було чекати від Сонні чого завгодно. Хейген знав також, що дорогою до міста Сонні здатен охолонути, вернути собі розважливість. Правда, та розважливість могла зробити Сонні ще страшнішим, хоч і вберегла б від небезпек, у які завела б його лють. Хейген почув, як заревів мотор, і наказав обом охоронцям:

– Гайда за ним.

А потім пішов до телефона й домовився, що кілька чоловік із загону Сонні, які мешкали в місті, заберуть Карло Ріцці з дому. Інші залишаться біля Конні, поки не приїде Сонні. Він ризикував, стаючи на шляху Сонні, але знав, що дон підтримає його. Він боявся, що Сонні вб’є Карло Ріцці перед свідками. Він не підозрював якихось підступів з ворожого боку. П’ять «родин» вже давно затихли і, очевидно, жадали якогось миру.

На той час, коли Сонні вилетів на «Б’юїку» із завулка, він уже почасти отямився. Він побачив, як двоє охоронців сідають у машину, щоб їхати слідом за ним, і схвалив це. Він не думав про небезпеку, бо п’ять «родин» уже давно перестали контратакувати, фактично вже й не воювали. У передпокої мимохідь ухопив свій піджак, пістолет лежав схований у добре замаскованому відділенні машини, зареєстрований на одного з членів його загону, отже, поліція не могла присікатися до нього самого. Проте Сонні не сподівався, що доведеться вдатися до зброї. Він навіть ще не знав, що збирався зробити з Карло Ріцці.

Тепер, маючи змогу обдумати становище, він зрозумів, що не може вбити батька ще не народженої дитини, до того ж іще й чоловіка своєї сестри. У всякому разі не через сімейні чвари. Хіба що це були не просто сімейні чвари. Карло виявився негідником, і Сонні почувався винним, що через нього сестра познайомилася з таким виродком.

Як не дивно, але Сонні, незважаючи на свій шалений норов, не міг ударити жінку і ще ніколи не вдарив жодної. Не міг також скривдити дитину чи когось беззахисного. Того разу Карло не чинив опору, це врятувало йому життя. Цілковита покора обеззброїла жорстокість. Змалку Сонні мав чуйне серце. Тільки доля згодом зробила його вбивцею.

Але тепер він раз і назавжди відіб’є Карло бажання мордувати дружину, подумав Сонні, звертаючи свій «Б’юїк» на платну дорогу, яка вела з Лонг-Біч через протоку на шосе, що по той бік Джонс-Біч. Тут було менше машин. Він завжди їздив цією дорогою до Нью-Йорка.

Він вирішив, що відішле Конні з охоронцями додому, а сам залишиться й «побалакає» з шуряком. Що буде далі, він не знав. Якщо цей виродок справді побив Конні, він зробить із нього каліку. Але холодний морський вітер дорогою остуджував його лють. Він повністю опустив вікно.

Як завжди, він поїхав по шосе Джонс-Біч-Козвей, бо о цій порі року, та ще й пізно вночі, там майже ніхто не їздив. Можна розвинути шалену швидкість, поки не виїдеш на магістральну трасу з того боку. Але й там рух о цій порі був незначний. Він знав, що швидка їзда хоч трохи зніме з нього небезпечну напруженість. Машина з охоронцями залишилася далеко позаду.

Дорога була погано освітлена, на ній не видніло жодної машини. Далеко спереду Сонні побачив білу будку збирача плати за проїзд. Поруч неї стояло ще кілька будок, але вони працювали лише вдень, коли рух жвавішав. Сонні пригальмував «Б’юїка» і вже почав нишпорити по кишенях, шукаючи монети. Але нічого не знайшов. Видобув гаманець, розкрив його однією рукою й витяг пальцями долар. В’їхав на освітлену ліхтарями площадку, наблизився до будки і з подивом побачив, що проїзд йому закриває автомобіль, а водій, мабуть, розпитував у збирача плати, як йому їхати. Сонні натиснув на сигнал, і друга машина слухняно подалася вперед, звільняючи місце біля віконця.

Сонні віддав митникові долара й зачекав на решту. Йому вже не терпілося скоріше підняти шибку. Вітер із Атлантичного океану вистудив усю машину. Але проклятий митник без кінця колупався зі своєю рештою й навіть випустив її на підлогу, а тоді нахилився підібрати її.

Цієї миті Сонні помітив, що друга машина не поїхала, а ще й досі стоїть на метр-півтора попереду, затуляючи йому проїзд. Тієї ж миті краєм ока побачив, що в затемненій будці з правого боку теж хтось є. Але у нього вже не було часу думати над цим, бо з машини перед ним вийшли двоє й рушили до нього. Збирач плати все ще не з’являвся. І за якусь частку секунди, перш ніж все відбулося, Сонні зрозумів, що йому труба. У цю мить його мозок діяв винятково чітко, бо лють розлетілась і прихована загроза нарешті матеріалізувалась і просвітила його.

Але й тоді, у якійсь інстинктивній волі до життя, його важке тіло вдарилося в дверцята «Б’юїка», ламаючи замок. Чоловік у затемненій будці почав стріляти, і кулі прошили голову й шию Сонні Корлеоне, коли його тіло вивалювалося з машини на дорогу. Двоє спереду теж вихопили пістолети. Чоловік у затемненій будці перестав стріляти, і тіло Сонні Корлеоне осунулося на асфальт, хоча ноги ще були в машині. Обидва чоловіки спереду й собі зробили кожний по пострілу в тіло Сонні Корлеоне, а потім кілька разів ударили підборами, спотворюючи і без того жахливо знівечене обличчя і залишаючи більш персоніфіковані сліди свого ставлення до небіжчика.

За кілька секунд усі четверо – троє вбивць і удаваний збирач дорожнього мита – вже мчали машиною до дороги Медоу-Брук-Парквей на протилежному боці від Джонс-Біч. Шлях їхнім переслідувачам перетинали машина й тіло Сонні. Проте коли охоронці за кілька хвилин під’їхали і побачили труп, їм і так не захотілося розпочинати переслідування. Вони круто розвернули машину й помчали на Лонг-Біч. Коло першого ж телефона-автомата зупинилися, і один подзвонив Хейгену. Сказав навпростець:

– Сонні вбито. Його застукали коло митної будки на виїзді біля Джонс-Біч.

Хейген відповів рівним спокійним голосом:

– Ну, що ж. Їдьте до Клеменци додому і скажіть йому, щоб негайно мчав сюди. Він скаже, що вам робити далі.

Хейген розмовляв по телефону з кухні, де в цей час матуся Корлеоне поралася, готуючи перекуску доньці, що мала під’їхати. Отож він стежив за своїми словами, і стара нічого не помітила. Не те що не могла б помітити, коли б хотіла, але впродовж свого життя з доном вона навчилася не дослухатися. Якщо їй треба знати про якусь прикрість, то їй і так невдовзі скажуть. А якщо це така неприємність, яка її не обходить, то чому б вона мала встрявати. Її цілком задовольняло, що вона не поділяє всіх прикростей чоловіка й синів, бо, зрештою, хіба ж чоловіки ділять жіночі прикрості? Байдуже підігріла каву й накрила на стіл. Знала за власним досвідом, що горе й страх не вгамовують потреби в їжі, зате їжа притупляє горе й страх. Якби лікар спробував заспокоїти її якимись таблетками, вона б напевне розсердилася, але чашка кави й скибка хліба – то інша річ. Звісно, матуся Корлеоне була проста людина.

Отож вона не затримала Тома Хейгена, коли той пішов у наріжну кімнату. Там його почало трясти так страшно, що він мусив сісти, втягнувши голову в плечі й затиснувши руки колінами, неначе молився дияволу.

Тепер йому стало зрозуміло, що він не годився на місце консільйорі під час війни. Його обдурили, обвели круг пальця п’ять «родин» своєю удаваною невойовничістю. Зачаїлися, готуючи диявольську засідку. Вони все розраховували, вичікували, не відповідаючи, хоч як свербіли їхні криваві руки. І діждалися, щоб завдати страшного удару. Старий Дженко Абандандо ніколи не потрапив би на такий гачок, він би нюхом відчув небезпеку й діяв би з потроєною обережністю. Горе пригнітило Хейгена. Адже Сонні був направду його братом, його рятівником, його героєм, коли вони були ще підлітками. Сонні ніколи не зневажав його, завжди ставився приязно. А як він зустрів Тома, коли того випустив Солоццо! Як щиро радів! Хейгена не обходило, що Сонні перетворився на жорстоку, хижу, криваву особу.

Він вийшов із кухні, бо нізащо у світі не зміг би сказати матусі Корлеоне про смерть її сина. Він ніколи не думав про неї як про свою матір, хоча дона серцем вважав батьком, а Сонні братом. Томові почуття до неї були такі, як і його прихильність до Фредді, Майка й Конні. Прихильність до людини, що добре до тебе ставиться, але не любить. І все ж таки він не міг сказати їй. За кілька місяців вона втратила всіх своїх синів: Фредді вислано до Невади, Майкл рятує своє життя, ховаючись на Сицилії, а тепер убито Сантіно. Кого з них трьох вона любила найбільше? Стара ніколи цього не виказувала.

Так тривало кілька хвилин. Потім Хейген знову опанував себе й узяв телефонну слухавку. Він набрав номер квартири Конні. Довелося довго чекати, поки та пошепки відповіла.

Хейген говорив із нею ласкаво.

– Конні, це Том. Розбуди чоловіка, мені треба з ним поговорити.

Конні запитала тихим переляканим голосом:

– Томе, що, Сонні їде сюди?

– Ні. Сонні не приїде, не турбуйся. Іди розбуди Карло, скажи йому, що я хочу переговорити з ним у важливих справах.

Конні відповіла зі сльозами в голосі:

– Томе, він набив мене, я боюсь, що знову битиме, як довідається, що я дзвонила додому.

Хейген лагідно запевнив:

– Не бійся, я поговорю з ним і все залагоджу. Усе буде гаразд. Скажи йому, це щось важливе, дуже, дуже важливе. Хай візьме слухавку. О’кей?

Минуло майже п’ять хвилин, перш ніж Карло підійшов до телефона. Спросоння і з перепою він говорив нерозбірливо. Хейген сказав різко, щоб стривожити його:

– Слухай, Карло. Маю повідомити щось жахливе, отже, приготуйся, відповідатимеш мені байдуже, так, ніби це не така страшна річ, як ти почуєш. Я сказав Конні, що це дуже важлива справа, отже, ти їй щось набреши. Скажи, що «родина» вирішила переселити вас обох на Лонг-Біч і надати тобі велику посаду. Що дон наважився врешті на це, сподіваючись, що ваше сімейне життя піде на краще. Зрозумів?

У голосі Карло забриніла надія, коли він відповів:

– Так, зрозумів.

Хейген продовжував:

– За кілька хвилин мої люди постукають до вас, щоб забрати із собою. Скажеш їм, щоб спочатку подзвонили мені. Скажи їм лише це і нічого більше. Я накажу їм залишити вас із Конні на місці. Гаразд?

– Так, так, розумію. – Голос Карло тепер був схвильований. Здавалося, напружений Хейгенів тон нарешті розворушив його і підготував до того, що йому доведеться почути справді важливу новину. Хейген відразу ж повідомив:

– Сьогодні ввечері вбили Сонні. Не кажи нічого. Коли ти спав, йому зателефонувала Конні, і він уже їхав до вас, але я не хочу, щоб вона знала про це, навіть якщо вона здогадується, я не хочу, щоб їй було відомо напевне. Бо вона думатиме, що все сталося через неї. Я хочу, щоб ти сьогодні залишився з нею і нічого їй не говорив. Хочу, щоб ти замирився з нею. Хочу, щоб ти був порядним люблячим чоловіком, будь таким принаймні доти, поки вона народить дитину. Завтра вранці, можливо, ти, а може, дон чи її мати сповістять Конні про братову смерть. Я хочу, щоб ти був біля неї. Зроби для мене таку послугу, і я подбаю про тебе в майбутньому. Зрозумів?

Голос Карло звучав трохи непевно:

– Так, так, Томе. Слухай, ми з тобою завжди ладнали. Я вдячний тобі. Розумієш?

– Так, – відповів Хейген. – Ніхто не стане шукати причину того, що трапилося, у вашій сварці, можеш не турбуватися. Я пригляну за цим. – Помовчав, а потім сказав м’яко і підбадьорливо: – Ну, йди вже і потурбуйся про Конні, – і поклав слухавку.

Він навчився від дона ніколи не вдаватися до погроз, але Карло добре все зрозумів: він був на волосину від смерті.

Хейген ще подзвонив Тессіо, наказавши йому прибути негайно на Лонг-Біч. Він не сказав, а Тессіо не спитав чому. Хейген зітхнув. Тепер він мав зробити те, чого найбільше боявся.

Треба розбудити дона, що спочивав під впливом снодійного. Треба сповістити людину, яку він любив понад усе на світі, про те, що не справдив її надій, що не вберіг володіння дона й життя його старшого сина. Треба сказати донові, що все програно, якщо цей хворий чоловік сам не стане до боротьби. Хейген не обдурював себе. Тільки великий дон міг якось виправити становище після такої жахливої поразки. Хейген не став навіть радитися з лікарями дона Корлеоне, це тепер було зайве. Хоч би що сказали йому лікарі, навіть якби заборонили говорити, заявивши, що дону не можна вставати з ліжка під загрозою смерті, він все одно доповів би донові, а потім вчинив так, як той звелить. Не було у нього ніяких сумнівів і щодо того, як поведеться дон. Тепер лікарські висновки не мали жодного значення. Ніщо не мало ваги. Треба викласти дону, і той або візьме командування на себе, або ж мусить наказати Хейгенові визнати поразку й віддатися на ласку п’яти «родин».

І все ж таки, попри всю рішучість, Хейген боявся наступної години. Він намагався підготувати себе. Доведеться одразу ж визнати свою вину. Але якщо картати себе перед доном, це лише збільшить донів тягар. Виказувати своє горе – значить посилити горе дона. Визнавати свої хиби як консільйорі під час воєнних дій – значить примусити дона картати себе за те, що помилився, призначивши непідходящу людину на таку відповідальну посаду.

Отож, Хейген вирішив розповісти про те, що сталося, викласти власні пропозиції, як виправити становище, і потім мовчки чекати. Далі його поведінка мусить бути такою, як забажає дон. Якщо дон захоче, аби він показав, що визнає за собою вину, Том так і зробить, якщо донові захочеться бачити його горе, тоді дасть вихід своїм невтішним емоціям.

Хейген підвів голову, дослухаючись до гудіння моторів. До будинку під’їздили машини. Прибували капореджіме. Спочатку він коротко проінформує їх, а потім підніметься нагору і розбудить дона Корлеоне. Він підвівся, підійшов до шафки з напоями біля столу, видобув склянку й пляшку. Якусь хвилину постояв такий знервований, тримаючи склянку й пляшку в руках і не маючи змоги налити собі випивку з пляшки. Почув, як хтось легенько зачиняє двері до кімнати, і, обернувшись, побачив дона Корлеоне, вперше від часу замаху на його життя повністю одягненого.

Дон пройшов через усю кімнату до свого важкого великого крісла й сів. Посувався він трохи скуто, одяг на ньому висів трохи просторо, але для Хейгена він був таким, як і завжди. Немовби власною волею дон взяв і зняв усі зовнішні ознаки своєї недуги. Його обличчя набуло виразу колишньої сили й рішучості. Він сів, не згинаючи спини, у крісло й сказав Хейгенові:

– Хлюпни мені на саме денце ганусівки.

Хейген миттю поставив свою пляшку, взяв іншу й налив донові й собі міцної рідини з присмаком локриці. Ця селянська саморобна горілка, значно міцніша від тієї, якою торгують по крамницях, – подарунок від давнього приятеля, який щороку надсилав кілька ящиків цього зілля – скільки можна навантажити на невеликий автофургон.

– Дружина плакала у себе в ліжку перед сном, – сказав дон Корлеоне, – з мого вікна я бачив, як у будинок пройшли капореджіме. Зараз північ. Отже, мій консільйорі, розкажи своєму донові те, що всім уже відомо.

Хейген тихо відповів:

– Матінці я не сказав нічого. Коли ви зайшли, я якраз збирався піти до вас, розбудити і все розповісти. Оце б зараз я пішов будити вас.

Дон Корлеоне зауважив непроникно:

– Але мусив спершу випити.

– Так.

– Ну що ж, ти вже вихилив свою чарку. Можеш говорити. – У його голосі відчувався ледь помітний докір Хейгенові за нерішучість.

– На шосе підстрелили Сонні, – сказав Хейген. – На смерть.

Дон Корлеоне моргнув. На якусь мить його залізна воля залишила його, а на обличчі позначилася вся його кволість. Але наступної миті він уже опанував себе.

Він склав долоні на столі й подивився Томові прямо в очі.

– Розкажи мені все, як сталося. – А потім підніс руку: – Ні, почекай, поки зайдуть Клеменца й Тессіо, щоб не повторювати ще раз.

Невдовзі до кімнати зайшли обидва капореджіме в супроводі охоронця. Вони одразу побачили, що дон уже знає про смерть сина, бо він підвівся, щоб привітати їх. На правах давніх друзів обидва капореджіме обнялися з доном. Потім Хейген усім налив ганусівки, усі випили, і він розповів про події цієї ночі.

Під кінець дон лише спитав:

– Це точно, що мого сина вбито?

– Так, – відказав Клеменца, – охоронці були із загону Сантіно, але дібрані мною. Я розпитав їх, коли вони приїхали до мене додому. Вони бачили тіло під ліхтарями біля будки митника. Він не міг бути живий, діставши ті рани, що бачили охоронці. Вони за свої слова відповідають життям.

Дон Корлеоне сприйняв цей остаточний вирок, нічим не виявивши почуттів, хіба що кілька секунд сидів мовчки. А тоді сказав:

– Хай жодного з вас не обходить ця подія. Не замишляйте нічого, щоб помститися, не намагайтеся вистежити вбивць мого сина без моєї прямої на те вказівки. Без мого особистого наказу не чиніть жодного ворожого акту проти п’яти «родин». До похорону мого сина наша «родина» припиняє будь-яку діяльність. Потім ми зберемося тут і вирішимо, що робити. А цієї ночі зробимо все, що можемо, для мого сина, треба поховати Сантіно як християнина. Мої друзі залагодять усе з поліцією й іншими властями. Клеменца, ти весь час перебуватимеш при мені як мій охоронець, ти і люди твого загону. Тессіо, ти охоронятимеш інших членів моєї родини. Томе, я хочу, аби ти подзвонив Амеріго Бонасера й сказав йому, що цієї ночі якийсь час мені будуть потрібні його послуги. Хай чекає на мене у своєму закладі. За годину, а можливо, і за дві або три. Чи всі усе зрозуміли?

Всі троє кивнули. Дон Корлеоне додав:

– Клеменца, підготуй людей, машини й чекай на мене, готовий за кілька хвилин. Томе, ти все робив правильно. Я хочу, щоб на ранок Констанція була з матір’ю. Влаштуй, щоб вони з чоловіком переїхали в один із наших будинків. Хай Сандрині приятельки прийдуть до неї у будинок і побудуть із нею. Моя дружина також піде до неї, коли я переговорю з нею. Моя дружина повідомить їй про нещастя, і жінки домовляться про месу та молебень за його душу.

Дон підвівся зі свого шкіряного крісла. Усі підвелися слідом за ним, і Клеменца й Тессіо знов обняли його. Хейген відчинив двері, дон затримався, щоб глянути на нього. А потім, доторкнувшись долонею до Томової щоки, нашвидку пригорнув його й сказав італійською:

– Ти добрий син. Ти втішив мене.

І тим самим дон сказав Хейгенові, що той діяв правильно в цій жахливій ситуації. Дон піднявся у спальню, аби розповісти дружині. І саме цієї миті Хейген і зателефонував Бонасера, нагадуючи, щоб власник похоронного закладу сплатив свій борг Корлеоне.


Розділ XVIII | Хрещений батько | Розділ XX