home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ XXIII

Після п’яти місяців вислання на Сицилії Майкл Корлеоне нарешті почав розуміти вдачу свого батька, його призначення. Почав розуміти людей, подібних до Луки Бразі чи до безжального капореджіме Клеменци, збагнув, чому його мати несе свій хрест, не ремствуючи. Бо на Сицилії він побачив, ким би вони були, якби не повстали проти своєї долі. Він зрозумів, чому дон завжди говорив: «Кожній людині передбачено лише одне призначення в житті». Побачив, чому виникає зневага до влади й законного уряду, зрозумів ненависть до порушників «омерти» – закону мовчання.

Вдягненого в поношене вбрання, з довгастим кашкетом на голові, Майкла доправили з пароплава, що пристав до берега в Палермо, у саме серце острова Сицилія, у провінцію, контрольовану мафією, де місцевий капореджіме добряче заборгував його батькові за якусь давнішню послугу. У цій провінції було й містечко Корлеоне, назву якого дон узяв собі замість прізвища, коли багато років тому емігрував до Америки. Вже нікого з донових родичів не залишилося на цьому світі. Жінки повмирали від похилого віку. А чоловіки загинули у вендетах або ж емігрували до Америки, Бразилії чи до італійських провінцій на материку. Пізніше він довідався, що це невеличке бідне містечко посідає перше місце у світі за вбивствами на певну кількість населення.

Майкла поселили як гостя до помешкання нежонатого мафіозового дядька. Цей дядько, хоча йому виповнилося вже за сімдесят, все ще працював лікарем у своїй окрузі. Самому мафіозо теж було близько шістдесяти, він служив габелото при великому маєткові, що належав одній із найшляхетніших родин Сицилії. Габелото – щось на зразок наглядача над помістям багача – дивився, щоб бідні не займали незасіяних земель, щоб ні в який спосіб не зазіхали на майно, не браконьєрували, не чинили потрави, не випасали скотину й вівці на луках. Словом, габелото – це мафіозі, котрий за певну винагороду охороняє майно від бідняцьких зазіхань, законних чи незаконних. Якщо хтось із бідняків намагався вдатися до закону, який дозволяє йому купувати оброблену землю, габелото погрожував йому заподіяти тілесних ушкоджень, а то й вбити. Усе робилося дуже просто.

Дон Томмазіно контролював також розподіл води в цій місцевості й не допускав будівництва нових гребель, якщо таке пропонувалося римським урядом. Такі греблі зруйнували б прибутковий для дона бізнес з продажу води з артезіанських джерел, збили б ціну на воду, зіпсували б усю систему водопостачання, яка створювалася протягом століть. Проте дон Томмазіно дотримувався старих поглядів і вподобань, він не бажав уплутуватися в контрабанду наркотиків чи проституцію. У цьому плані дон Томмазіно не ладив з новою генерацією ватажків мафії, що поставали у великих містах, таких як Палермо, не мирив із новими людьми, котрі під впливом американських гангстерів, висланих до Італії, позбулися подібних принципів.

Ватажок мафії був солідним чоловіком, «чоловіком з черевом» як у буквальному, так і в переносному розумінні, коли йдеться про людину, що навіює жах на інших. Під його крилом Майклові нічого було боятися, але все ж вирішили не розкривати його особу. Отож Майклові не дозволялося виходити за помістя доктора Таца – донового дядька.

Як на сицилійця доктор Таца був високий, майже метр вісімдесят. Він мав рум’яні щоки й біле, як сніг, волосся. Хоча йому вже за сімдесят, він щонеділі навідується до Палермо засвідчити свою повагу молоденьким проституткам цього міста – що молодша, то краще. Ще однією вадою доктора Таца було читання. Він читав усе поспіль, а потім говорив про прочитане зі своїми сусідами, з пацієнтами – неписьменними селянами, з чабанами на помісті, і за ним закріпилася слава, що в нього не всі вдома. Що спільного могло бути у них із книжками?

Вечорами доктор Таца, дон Томмазіно й Майкл сиділи в розлогому саду, населеному мармуровими статуями, котрі на цьому острові, здається, ростуть у садах так само незбагненно, як і ваговиті виноградні ґрона. Доктор Таца любив оповідати історії про мафію та її вчинки протягом століть, а в особі Майкла Корлеоне він знайшов для себе захопленого слухача. Траплялися хвилини, коли навіть дон Томмазіно під впливом запашного повітря, дурманного фруктового вина, елегійного заспокійливого садового затишку розказував щось зі свого практичного життя. Доктор розповідав про легендарне, дон – про реальне.

У цьому старовинному саду Майкл Корлеоне довідався про корені, з яких виріс його батько. Про те, що слово «мафія» первісно означало місце притулку. А потім воно стало назвою таємної організації, котра розпочала боротьбу з правителями, що протягом століть вели країну й народ до загибелі. Жодний край не було сплюндровано протягом сторіч так жорстоко, як Сицилію. Інквізиція однаково знущалась і над бідними, і над багатими. Барони-латифундисти й достойники католицької церкви користувались абсолютною владою над пастухами й землеробами. Поліція була знаряддям їхньої влади й ототожнювалася з ними настільки, що сицилієць не міг заподіяти своєму сусідові більшої образи, як назвати його поліцейським.

Перед лицем жорстокої необмеженої влади люди, якими потурали, навчилися ніколи не виказувати свою лють і зненависть, щоб не накласти за це життям. Навчилися не вдаватись до погроз, оскільки розплатою за погрозу було швидке й неминуче покарання. Вони збагнули, що суспільство є їхнім ворогом, і, якщо хотіли виправити несправедливість, вдавалися до бунтівного підпілля, до мафії. І мафія зміцнила свою могутність, насаджуючи закон мовчання – «омерта». На Сицилії в сільській місцевості незнайома людина, що розпитує дорогу до найближчого містечка, марно сподіватиметься почути бодай ввічливу відповідь. Найбільший злочин для члена мафії – назвати поліції ім’я того чоловіка, який щойно стріляв у нього чи заподіяв якоїсь іншої шкоди. Омерта стала для людей релігією. Жінка, чоловіка якої вбили, нізащо не викаже поліції вбивць чоловіка, навіть убивць своєї дитини, навіть не назве імені того, хто зґвалтував її доньку.

Годі було очікувати справедливості від властей, і тому люди завжди зверталися до Робін Гуда з мафії. І до певної міри мафія виконувала й таку роль. За всяких ускладнень люди просили допомоги у місцевого капо-мафіозо. Він був їхнім благодійником, захисником, надавав шматок хліба й роботу.

Але доктор Таца не повідомив про це. Майкл довідався сам протягом наступних місяців, що мафія на Сицилії перетворилася на незаконне знаряддя багатих, ба навіть на додаткову поліцію тогочасної законодавчої й політичної системи. Вона стала допоміжним знаряддям напіввіджилої капіталістичної структури – антикомуністичною, антиліберальною у своїх засадах організацією, що накладає податок на будь-яку форму економічної діяльності незалежно від розмірів бізнесу.

Майкл Корлеоне вперше зрозумів, чому такі люди, як його батько, воліли швидше стати злодіями чи вбивцями, ніж членами законного суспільства. Бідність, страх і занепад були настільки разючими, що вольова людина з ними не могла змиритись. І в Америці дехто з емігрантів-сицилійців вважав, що й тут доведеться зіткнутися з подібною владою.

Доктор Таца запропонував Майклу робити разом із ним щотижневі візити до борделю, але Майкл відмовився. Втеча на Сицилію не дозволила провести належне лікування перебитої щелепи, і тепер на лівій щоці він завжди носив із собою згадку про капітана Маккласкі. Кістки зрослися криво, і якщо подивитися з лівого боку, то Майкл мав непристойний вигляд. Він завжди пишався своєю зовнішністю, каліцтво пригнічувало його сильніше, ніж він сподівався. Інколи з’являлися болі, але Майклові вони не дошкуляли, тим паче, що доктор Таца давав йому щось випити, і болі вщухали. Таца зголосився полікувати обличчя, але Майкл відмовився. Він уже провів разом досить часу, щоб переконатися, що доктор Таца був чи не найгіршим лікарем на всій Сицилії. Доктор Таца читав усе поспіль, за винятком медичної літератури, котрої, як він сам зізнався, не розумів. Він склав іспити завдяки втручанню одного з найповажніших ватажків мафії на Сицилії, котрий особисто відвідав Палермо, щоб порадитися з викладачами Таца щодо оцінок, які треба йому вивести. І це також свідчить про те, якою заразою в суспільному житті Сицилії стала мафія. Не треба здібностей. Не треба талантів. Не треба докладати зусиль. Хрещений батько з мафії піднесе вам професію як подарунок.

У Майкла було досить часу, щоб усе гарненько обміркувати. Вдень він прогулювався по довколишній місцевості, завжди у супроводі двох пастухів із маєтку дона Томмазіно. Сицилійська мафія часто наймала пастухів для вбивств, і вони погоджувалися, щоб трохи підзаробити грошей на проживання. Майкл думав про організацію, якою заправляв його батько. Якщо вона й надалі процвітатиме, то може статися те, що він спостерігав на цьому острові, де мафія, як пошесть, руйнує весь край. Сицилія вже й так перетворилася на країну привидів, чоловіки емігрують куди завгодно, аби заробити собі шматок хліба чи просто врятуватися від смерті за те, що наважилися скористатися своїми політичними чи економічними свободами.

Під час тривалих прогулянок Майкла вражала чарівна краса цього краю, він гуляв апельсиновими садами, немов глибокими тінистими печерами, у яких стародавні водогони розприскують воду крізь зубасті пащі великих кам’яних зміїв, вирізьблених ще до нашої ери. Будинки, споруджені, як старовинні римські вілли, з масивними мармуровими порталами й розлогими склепінчастими покоями, перетворилися на руїни, що інколи надають притулок заблукалим вівцям. А на видноколі гірський хребет блищить на сонці, як величезна купа білих кісток. Соковито-зелені, немов яскраве смарагдове намисто, сади й поля прикрашають безлюдний краєвид. Інколи він доходив аж до містечка Корлеоне, вісімнадцять тисяч мешканців котрого животіли в будиночках, розкиданих, як віспа, по обличчю найближчої гори – то були низенькі халупи, складені з темного каменю, видобутого з цієї ж гори. За останній рік у містечку Корлеоне зареєстровано понад шістдесят убивств, здається, що смерть, як тінь, зависла над містечком. Ген на обрії ліси Фікуцца порушують сувору одноманітність розораної рівнини.

Обидва пастухи-охоронці, супроводжуючи Майкла в його прогулянках, завжди мали при собі «лупару». Ця сицилійська рушниця є улюбленою зброєю мафії. Шеф поліції, якого Муссоліні послав на Сицилію покінчити з мафією, для початку наказав розібрати усі кам’яні огорожі на острові до метрової височини, щоб вбивці з лупарами не могли ховатися за огорожами й робити засідки, підстерігаючи чергову жертву. Це не допомогло, і тоді шеф поліції вирішив проблему, заарештовуючи й відправляючи на каторжні острови всіх чоловіків, запідозрюваних у зв’язках із мафією.

Коли війська союзників звільнили острів від фашистів, керівники американської воєнної адміністрації гадали, що всі ув’язнені фашистським режимом були демократами, і багато мафіозі отримали призначення мерами сіл або перекладачами при воєнній адміністрації. Фортуна посміхнулась, і мафія відродилася, стала могутньою як ніколи.

Тривалі прогулянки й пляшка міцного вина ввечері, на додаток до чималої миски макаронів із м’ясом, навівали міцний сон. У бібліотеці доктора Таца стояли книжки італійською мовою, і, хоча Майкл говорив одним з італійських діалектів і під час навчання в коледжі відвідував курс італійської мови, читання цих книжок вимагало від нього зусиль і часу. Він говорив уже майже без акценту, хоча ніколи не міг би зійти за мешканця цього округу. Але його могли прийняти за одного з тих дивних італійців, що живуть далеко на півночі Італії, на кордоні зі швейцарцями й німцями.

Каліцтво лівої щоки також уподібнювало його до місцевого жителя. Через брак медичної допомоги така зовнішність не рідкість на Сицилії. Незначне каліцтво, якого не можна виправити через нестачу грошей. У багатьох дітей, багатьох чоловіків на обличчі сліди спотворень, які в Америці усунули б нескладною операцією або ж досконалим лікуванням.

Майкл часто згадував Кей, її посмішку, її тіло. Його завжди мучили докори сумління, він залишив її так нахабно, навіть не попрощавшись. Дивно, але совість ніколи не дорікала за вбитих: Солоццо намагався порішити його батька, а капітан Маккласкі скалічив його самого на все життя.

Доктор Таца присікувався до нього з ідеєю косметичної операції на обличчі, особливо надокучливим він ставав, коли Майкл звертався до нього за ліками, щоб утамувати біль, котрий навідував його дедалі частіше. Таца пояснив, що саме під оком розташований нерв, від якого відгалужується ціла нервова мережа. До речі, це було найулюбленіше місце мафії під час тортур. Вони вишукували його на обличчі своєї жертви гострим, як голка, лезом кирки. Отже, на Майкловому обличчі саме цей нерв було ушкоджено або ж саме на нього тиснув уламок кістки. Проста операція в лікарні Палермо назавжди позбавила б його від нападів болю.

Майкл відмовлявся. Коли лікар допитувався, чому, Майкл шкірився й говорив: «Все ж таки маю хоч якусь згадку про мій дім».

Він насправді не дуже зважав на той біль, хай собі ниє, хоча в голові віддавало, немов від вібрації мотора-очисника якоїсь рідини.

Минуло майже сім місяців такого провінційного недбалого життя, коли Майкл відчув, що воно почало гнітити його по-справжньому. Якраз о цій порі в дона Томмазіно з’явилося багато роботи, його вже рідко можна було побачити на віллі. У нього виникли чергові непорозуміння з «новою мафією», що поставала в Палермо, – з молодими людьми, які швидко розбагатіли навколо післявоєнного будівельного буму в цьому місті. Вони вважали, що їхнє багатство надає їм можливість втрутитися в кровну ворожнечу старих сільських ватажків мафії, яких вони презирливо називали «вусатими Пете». Дон Томмазіно клопотався захистом своїх володінь. Отже, Майкл був позбавлений його товариства й мав задовольнятися байками доктора Таца, котрий уже почав повторюватися.

Якось ранком Майкл вирішив прогулятися аж на гори позаду Корлеоне. Зрозуміло, його супроводжували обидва пастухи-охоронці. Це робилося навіть не з огляду на захист від ворогів «родини» Корлеоне. Просто було небезпечно будь-кому не місцевому тинятися самому. Навіть місцевим – і то небезпечно. Округа кишіла бандюгами, загонами мафії, що ворогували між собою, загрожуючи водночас усім іншим. Поза тим його могли прийняти за оббирача «пагліайо».

Пагліайо – це невеличка зведена в полі споруда під стріхою, у якій зберігають знаряддя польової праці, щоби сільськогосподарським робітникам не треба було носити їх щодня зі свого будинку в селі. На Сицилії селянин не живе на землі, яку обробляє. Це вельми небезпечно, а поза тим орна земля, якщо вона в нього є, цінується дорого. Отже, він живе в селі й щоранку пішки подорожує на далеке поле. Робітник, котрий прийшов на лан і побачив, що його пагліайо обібране, – це й справді нещасна людина, у нього марно пропав робочий день. Коли влада виявилася безсилою забезпечити у цьому плані інтереси селян, проблемою зацікавилася мафія й вирішила її у своєму стилі. Вона вислідила і винищила всіх злодіїв, які оббирали пагліайо. Звісно, траплялося й так, що страждали невинні. Не виключено, якщо б Майкл проходив поруч щойно пограбованої пагліайо, його б могли визнати злодієм, якщо ніхто б не поручився за нього.

Отже, якось ранком Майкл вирушив через поля у далеку прогулянку в супроводі своїх двох відданих пастухів. Один із них був дуже простий хлопець, навіть простакуватий, мовчав як убитий, з непроникним, як у індіанця, обличчям. Це був жилавий невисокий сицилієць – як усі сицилійці до того часу, поки їх не починає розпирати десь у середньому віці. Його звали Кало.

Інший пастух був спритніший, молодший, він уже встиг побачити світу, переважно океанів, тому що під час війни працював матросом італійського військового флоту, хоча й недовго. Щойно він встиг зататуюватися – їхній корабель потопили, а він потрапив у полон до англійців. Але татуювання уславило його у своєму селі. Сицилійці нечасто розмальовують себе татуюванням – у них для цього немає ні часу, ні схильності. (Пастух Фабріціо пішов на це переважно, щоб замаскувати велику червону родиму пляму на животі). Хоча базарні візки вони прикрашали з обох боків гарними примітивними малюнками, зробленими дбайливо і з любов’ю. Хай там як, повернувшись до свого села, Фабріціо не вельми хизувався своїм татуюванням, хоча воно й відтворювало дорогу серцеві сицилійця картину: чоловік протинає кинджалом голих коханця й свою дружину, сплетених над його волосатим черевом. Фабріціо жартував із Майклом, розпитував про Америку, – від них не приховалося його справжнє походження. І все ж таки хлопці не знали, хто він є насправді, знали лише, що переховується і що про нього не можна патякати. Інколи Фабріціо приносив Майклу свіжий сир, від якого ще йшов запах молока.

Ішли курною дорогою, оминаючи віслюків, запряжених у грайливо розмальовані візочки. Навколо буяли рожеві квіти, помаранчеві сади, оливкові й мигдалеві гайки – усе квітувало. Це було несподівано. Майкл гадав, що побачить суху землю, адже сицилійська бідність стала легендарною. А побачив землю у несамовитому буянні, заслану квітчастим килимом, огорнуту пахощами цитринового квіту. Навкруги була така краса, що навіть годі собі уявити, як можуть люди наважитися залишати її. Скільки жорстокості треба мати до інших людей, щоб примушувати їх тікати з отаких райських садів.

Він намірявся дійти до берегового селища Мазара, а ввечері повернутися до Корлеоне на автобусі, хотілося находитись як слід, щоб потім добре спалося. Обидва пастухи мали при собі торби з хлібом і сиром, щоб було чим підкріпитися в дорозі. Вони несли свої лупари не ховаючись, немов отак вийшли вдень на полювання.

Ранок видався напрочуд погожим. У Майкла було таке ж почуття, як колись у дитинстві, коли вставав рано влітку, щоб грати в м’яча. Тоді кожний день здавався свіжовимитим і свіжопофарбованим. От як зараз. Сицилію вкрив барвистий килим розмаїтих квітів, а повітря насичене настільки густим духом квітучих помаранчевих і цитринових дерев, що навіть з його ушкодженням на обличчі, яке спричинило часткову втрату нюху, він міг відчувати пахощі. Щока вже давно загоїлася, проте кістки зрослися неправильно й тиск на нерв спричиняв біль у лівому оці. Через це також постійно текло з носа, і оскільки всі носовички невдовзі ставали мокрими, Майкл нерідко сякався просто на землю, як роблять місцеві чоловіки. У дитинстві його дратувало, коли старі італійці, що вважали недостойним користуватись носовичками – цією аристократичною англійською вигадкою, – сякалися просто на стічні решітки асфальту.

А ще здавалося, що у нього «важке лице». Доктор Таца пояснив, що це також є наслідком тиску кісток на нерв. До зрощування кісток цьому легко можна було б запобігти з допомогою нескладного хірургічного інструмента, на зразок ложки, – ним ставлять кістку на місце. Але тепер, говорив лікар, треба в лікарні Палермо зробити серйозну операцію, під час якої на обличчі йому мусять знову розламати кістки. Для Майкла цих пояснень було досить. Він відмовився. І все ж таки більше за біль і за постійний нежить йому дошкуляло відчуття важкості свого обличчя.

Цього дня він так і не дістався берега. Пройшовши майже п’ятнадцять миль, Майкл і його пастухи зупинилися в тихій зеленій прохолоді помаранчевого гайка, щоб пообідати і випити вина. Фабріціо патякав про те, як він коли-небудь поїде в Америку. Попоївши і випивши, відпочивали у затінку, а Фабріціо, розстібнувши сорочку, поворушив м’язами на череві, і татуювання ожило. Голі коханці на грудях Фабріціо заворушилися, кинджал, загнаний рукою ревнивого чоловіка в їхні тіла, також почав рухатися. Це забавляло їх. Якраз за таким зайняттям Майкла, як говорять сицилійці, «оперіщила громовиця».

Нижче помаранчевого гайка простяглися зеленою смугою поля баронового помістя. Далі по дорозі від гайку стояла вілла, вона мала настільки римський вигляд, що, здавалось, її відкопали з руїн Помпеї. Це був, власне, невеличкий палац із просторою мармуровою галереєю й грецькими колонами. Якраз між колонами й з’явилася зграйка сільських дівчаток на чолі з двома огрядними матронами, вдягненими в чорне. Очевидно, що вони були з села й приходили виконати свій старовинний обов’язок перед місцевим бароном – прибрати й підготувати віллу для розміщення у ній барона взимку. А тепер поспішали в поле збирати квіти, якими прикрасять свої оселі. Збирали рожеві квітки сулла, пурпурові гліцинії, перемішуючи їх із помаранчевим і цитриновим цвітом. Дівчата, не помічаючи чоловіків у гайку, підходили щораз ближче.

Сукенки з дешевої барвистої матерії щільно облягали їхні тіла. Усім їм було десь близько двадцяти, але на цій залитій сонцем землі вони вже встигли сформуватися в дорослих жінок. Трійко дівчат погналися за четвертою, вона тікала якраз до їхнього гайку. Переслідувана дівчина тримала в лівій руці пурпурове ґроно винограду, а правою обривала великі ягоди й жбурляла у своїх переслідувачок. Її розвихрене кучеряве волосся було майже такого ж пурпурово-темного кольору, як і виноградне ґроно, а туге тіло, здається, аж випорскувало з тендітної шкіри.

Якраз перед гайком вона затрималася, помітивши чужі кольори чоловічих сорочок. Завмерла на самих кінчиках пальців, готова, як лань, миттю зірватися з місця. Тепер чоловіки могли з невеликої відстані розгледіти риси її обличчя.

Вона вся була з овалів – овальної форми очі, кістки на її обличчі, контури її брів. Каштанового кольору шкіра, а очі величезні, темно-голубі чи темно-карі, з темними довгими віями, що, здавалося, затіняли миловидне обличчя. Привабливі опуклі уста, хоча й невеликі, солодкі, але не хтиві, темно-рожеві й соковиті, як виноградні грона. Вона була настільки чарівна, що Фабріціо пробурмотів: «Ісусе Христе, візьми мою душу, я вмираю», – він жартував, але слова вихопилися хриплувато. Немовби почувши це зауваження, дівчина стала на повну ногу, крутнулась і побігла назад до своїх переслідувачок. Під вузьким платтячком її стегна ворушилися, як у олениці, – так само непристойно й з тією ж невинною хтивістю. Коли догнала своїх подруг, озирнулася ще раз, і її обличчя було як темна порожнеча на полі, прибраному барвистим квітом. Простягнула руку з повною жменею виноградин і показала на гайок. Дівчата побігли, сміючись, а огрядні матрони у чорному лаяли їх.

Схаменувшись, Майкл Корлеоне побачив, що він уже зірвався на ноги, серце калатало йому в грудях, а голова йшла обертом. Кров шугала по всьому тілу, сягаючи його найвіддаленіших куточків, била навіть у кінчики пальців на руках, на ногах. З поривом вітру всі пахтіння острова разом наринули на нього: цвітіння апельсинів і лимонів, запахи винограду й квітів. Здавалося, тіло живе саме по собі, не підкоряючись йому. І тут він почув, що обидва пастухи регочуть.

– Що, тебе оперіщила громовиця, га? – запитав Фабріціо, ляскаючи його по плечі. Навіть Кало виявив дружнє розуміння, потріпав Майкла по руці, промовляючи: «Легше на поворотах». Але голос звучав приязно. А Майкла немов збило машиною. Фабріціо подав пляшку з вином, і Майкл надовго припав до неї. Вино повернуло ясність мислення.

– Про що ви тут патякаєте, овечі кавалери? – запитав Майкл. – Обидва весело зареготали. А чесний Кало відповів з усією серйозністю:

– Громовиці не приховати. Коли вона тебе оперіщить, то всі бачать. Боже, не соромся цього, чоловіче, дехто молиться, щоб його оперіщила громовиця. Ти щасливий хлопець.

Майклу не подобалося, що його почуття настільки легко помітили. Але таке трапилося з ним вперше. З теперішнім почуттям аж ніяк не можна було порівняти його ранні романи, його любов до Кей – любов, зумовлену її ніжністю, освіченістю та ще й контрастом між добрим і недобрим. А тепер Майкл відчував нездоланне бажання володіти, обличчя дівчини назавжди закарбувалося в його свідомості, він знав, що вона не йтиме йому з думок протягом усього життя, якщо він не оволодіє нею. Життя спростилося, все зосереджувалося на одному, а інше не варто навіть і побіжної уваги. У вигнанні він постійно згадував про Кей, хоча й розумів, що їм уже ніколи не стати закоханими чи навіть просто друзями. Бо як там не крути, а він убивця, мафіозі, що вже «пройшов гарт». Але тепер Кей зникла з його думок назавжди. Фабріціо коротко запропонував:

– Я піду в село й розпитаю про неї. Як знати, раптом вона доступніша, ніж ми уявляємо. Бо від громовиці є лише один засіб, чи не так, Кало?

Другий пастух згідно хитнув головою. Майкл нічого не казав. Він ішов слідом за пастухами дорогою до ближнього села, у якому зникла дівчача зграйка.

Село тіснилося навколо звичайного центрального майдану з фонтаном посередині. Але воно лежало обабіч великої дороги, отже, мало кілька крамничок, винних магазинчиків та ще й кафе з трьома столиками на невеличкій терасі. Пастухи сіли за один із них. Майкл сів разом з ними. Дівчат ніде не було видно. Якби не малі діти та ледачі віслюки, що збилися без діла при дорозі в холодку, можна було б сказати, що село вимерло.

На терасу вийшов власник кафе обслужити їх. Це був коротенький життєрадісний чоловічок, майже карлик, проте він радісно привітав їх і поставив на їхній стіл страву з турецького гороху.

– Ви не місцеві, – сказав він, – отже, послухайте моєї поради. Спробуйте мого вина з власного винограду й зробленого моїми синами. Вони змішують його з апельсинами й лимонами. Це найкраще вино в Італії.

Отримавши згоду, він приніс глек вина, воно виявилося ще кращим, ніж можна було сподіватися з його слів, темно-червоне й міцне, як бренді. Фабріціо розпитував у власника кафе:

– Об заклад б’юся, що ти знаєш усіх дівчат на селі. Ми бачили кілька красунь, що йшли по дорозі, а одна з них, найкраща, оперіщила оцього нашого друга блискавкою, – він вказав на Майкла.

Власник кафе поглянув на Майкла з підвищеною цікавістю. Його криве обличчя перед тим здалося йому пересічним, не вартим другого погляду. Але чоловік, якого оперіщила громовиця, – це вже інша річ.

– Тобі б не завадило, мій друже, взяти із собою кілька пляшок вина, – порадив він. – Інакше тобі важко буде заснути вночі.

– Чи ти не знаєш дівчини, – запитав його Майкл, – з кучерявим волоссям? З кремовою шкірою, з величезними темними очима? Чи не знаєш ти такої дівчини у вашому селі?

– Ні, не знаю, – коротко відповів власник кафе й подався з тераси всередину.

Вони втрьох, не кваплячись, спорожнили глек вина й гукнули, щоб їм принесли ще. Власник не з’являвся. Фабріціо пішов всередину, щоб розшукати його. А коли вийшов, то скорчив гримасу й сказав Майклу:

– Я так і знав, ми розпитували про його ж доньку, і тепер він там розпаляється, хоче провчити нас. Думаю, нам краще мерщій забиратися до Корлеоне.

Незважаючи на місяці, прожиті на острові, Майкл ще й досі не міг призвичаїтися до уразливості сицилійців у питаннях сексу, а цей випадок був надзвичайний навіть для сицилійця. Проте обидва пастухи поставилися до такого повороту подій із розумінням і заквапили його в дорогу. Фабріціо докинув:

– Старий виродок сказав, що у нього двоє дужих синів. Варто тільки йому свиснути. Ходімо звідси.

Майкл холодно зиркнув на нього. Дотепер він був тихий лагідний молодий чоловік – типовий американський хлопчина, за винятком того, що оскільки переховується на Сицилії, то, очевидно, вже чинив у житті як мужчина. Двоє пастухів уперше відчули на собі погляд Корлеоне. Дон Томмазіно, знаючи справжнє походження Майкла та його пригоду, завжди був із ним обережний, поводився як із рівним собі «поважним чоловіком». Але ці прості чабани склали своє, помилкове уявлення про Майкла, не дуже глибоке. Крижаний погляд, люте біле обличчя Майкла, його гнів, що йшов від нього, як холодна пара від льоду, зітер посмішки з їхніх мармиз, фамільярність як вітром здуло.

Побачивши, що ними опанувала належна поважна уважність, Майкл наказав:

– Приведіть цього чоловіка до мене.

Вони вже не вагалися. Почепили на плечі свої лупари й пішли в темнувате прохолодне кафе. Кількома секундами пізніше з’явилися знову, між ними йшов власник кафе. Коротун зовсім не здавався переляканим, проте його гнів був уже дещо стриманіший. Майкл, відкинувшись на стільці, якусь мить уважно вивчав цього чоловіка. А потім сказав заспокійливо:

– Я розумію, що балачками про твою доньку я образив тебе. Отже, вибач мені. Я чужинець у цій країні і не знаю як слід ваших звичаїв. Але повір, я не мав на увазі виказати неповагу тобі чи їй.

Пастухи-охоронці були вражені. Майкл ніколи не розмовляв із ними таким тоном. Тепер він говорив владним голосом, хоча й висловлював вибачення. Власник кафе зітнув плечима і ще більше нашорошився, оскільки побачив, що розмовляє не із сільським хлопцем.

– Хто ти й чого тобі треба від моєї доньки?

Не вагаючись ані хвилини, Майкл відповів:

– Я американець, на Сицилії ховаюся від американської поліції. Мене звуть Майкл. Ти можеш повідомити про це поліцію й заробиш собі ціле багатство, але тоді твоя донька замість того, щоб знайти собі чоловіка, втратить батька. У всякому разі я хочу побачитися з твоєю донькою. З твого дозволу й під наглядом твоєї родини. З дотриманням усіх правил і звичаїв. З усією пристойністю. Я порядна людина й не збираюся збезчестити твою доньку. Хочу зустрітися з нею, поговорити і тоді, якщо це відповідатиме нашим обопільним побажанням, одружитися з нею. Якщо ні – ти більше ніколи мене не побачиш. Зрештою, я їй можу видатися несимпатичним, а з цим нічого не вдієш. Але коли настане відповідний момент, я розповім тобі про себе все, що повинен знати батько дружини.

Усі троє дивилися на нього з подивом. Фабріціо благоговійно прошепотів: «Та це ж справжнісінька громовиця». Здається, вперше власник кафе уже не був такий впевнений чи такий обурений, як перед тим, він взагалі не знав, чи варто гніватися. Нарешті запитав:

– Чи ти друг наших друзів?

Оскільки пересічний сицилієць ніколи не вимовить вголос слово «мафія», це було найбільше, що міг собі дозволити власник кафе, запитуючи у Майкла, чи він є членом мафії. Зазвичай саме так і питали, але ніколи в людини, якою не цікавилися.

– Ні, – відповів Майкл, – я чужинець у цій країні.

Власник кафе ще раз зиркнув на його покалічену щоку, на цибаті ноги, які нечасто спостерігають на Сицилії. Він подивився на обох пастухів, що носили свої лупари у всіх на виду, не криючись, нікого не побоюючись, пригадав, як вони прийшли в кафе й повідомили, що їхній падроне хоче переговорити з ним. Власник гаркнув тоді їм: «Хай краще той байстрюк забирається з тераси!» – але один із пастухів порадив йому:

– Повір мені, буде краще, якщо ти вийдеш і сам з ним поговориш.

І щось-таки змусило його вийти. А тепер щось підказало йому: було б краще виказати цьому незнайомцеві деяку гостинність. Він мовив:

– Приходь у неділю пополудні. Мене звуть Вітеллі, а мій будинок стоїть он там на горі, над селом. Але приходь сюди в кафе, а я вже приведу тебе додому.

Фабріціо рипнувся щось сказати, але Майкл так зиркнув на нього, що у пастуха відразу язик присох до зубів. Це також не залишилося поза увагою Вітеллі. Отже, коли Майкл встав і простягнув йому руку, власник кафе потис її й посміхнувся. Він ще наведе довідки і якщо отримає невтішні відомості, то завжди зможе зустріти Майкла зі своїми синами, котрі також розуміються на рушницях. У власника кафе теж були зв’язки з «друзями друзів». Але щось підказувало йому, що це один із тих несподіваних щасливих подарунків долі, у які вірить кожний сицилієць, щось підказувало йому, що врода його дочки принесе щастя, а її сімейству достаток. І це непогано. Бо місцеві хлопці уже починають увиватися навколо неї, а чужинець із покаліченим обличчям може їх відлякати. Вітеллі, показуючи свою добру волю, дав незнайомцям на дорогу пляшку свого найкращого і найхолоднішого вина. Він помітив, що рахунок оплатив один із пастухів. Це справило на нього ще більше враження, бо доводило, що Майкл справді повелівав людьми, котрі його супроводжували.

Майкл втратив бажання до пішої прогулянки. Вони знайшли гараж, найняли машину з водієм, і той доправив їх до Корлеоне, а десь перед вечерею пастухи, очевидно, вже оповістили доктора Таца про те, що трапилося. Бо цього вечора в саду доктор Таца повідомив дону Томмазіно:

– Сьогодні нашого друга оперіщила громовиця.

Здається, новина не вразила дона Томмазіно. Він пробуркотів:

– Я б хотів, щоб блискавиця оперіщила декого з молодиків у Палермо, може б, тоді вони дали мені спокій.

Він мав на увазі новочасних ватажків мафії з великих міст, таких як Палермо, котрі кидали виклик могутності старої гвардії, до якої він належав. Майкл сказав Томмазіно:

– Я хотів би, щоб ти наказав пастухам залишити мене самого цієї неділі. Я збираюся поїхати на обід до батьків дівчини й не хотів би, щоб вони тинялися поруч.

Дон Томмазіно несхвально схитнув головою.

– Я відповідаю за тебе перед твоїм батьком, отож не звертайся до мене з таким проханням. Крім того, я чув, що ти вже і про одруження говорив. Я не можу допустити цього, поки не повідомлю про це твого батька.

Майкл Корлеоне говорив обережно, зважуючи на те, що він, зрештою, був поважною людиною.

– Доне Томмазіно, ти знаєш мого батька. Він стає глухий і не чує, коли хтось говорить йому «ні». І він не відступиться, поки йому не скажуть «так». І, незважаючи на це, від мене йому доводилося багато разів чути «ні». Я розумію твої проблеми з охоронцями і не хочу створювати для тебе неприємностей – хай будуть при мені в неділю, але якщо я вирішу одружитися, то одружуся. Звісно, якщо я не даю своєму батькові права втручатися в моє особисте життя, то було б образою для нього, якби я надав таке право тобі.

– Що ж, – зітхнув капо-мафіозі, – тоді доведеться тебе женити. Я знаю твою громовицю. Вона гарна дівчина з поважної родини. Якщо ти збезчестиш їх, то її батько зробить все, щоб тебе вбити, і тобі доведеться пролити кров. Я дуже добре знаю цю родину і не можу допустити, щоб таке сталося.

– А може, я їй не сподобаюся, – відповів Майкл, – вона ще молоденька й скаже, що я старий для неї. – Майкл побачив, що обидва чоловіки посміхаються. – Мені треба гроші на подарунки й, мабуть, буде потрібна машина.

– Фабріціо про все потурбується, – погодився дон. – Він розумний хлопчина, а на флоті його вивчили на механіка. Вранці я дам тобі гроші й повідомлю твого батька про те, що тут відбувається. Це я мушу зробити.

Майкл запитав у доктора Таца:

– Можете дати мені щось таке, аби висушити ці трикляті шмарклі, які завжди течуть у мене з носа? Не можу ж я, щоб дівчина тільки й бачила, як я їх втираю.

– Це я тобі влаштую за допомогою ліків, перед тим як ти йтимеш до неї, – пообіцяв доктор Таца. – Правда, відчуватимеш ніби омертвіння м’язів, але ж ти ще певний час не будеш із нею цілуватися. – Обидва – і доктор, і дон – посміхнулися цьому дотепу.

До неділі у Майкла вже була машина «Альфа Ромео», трохи пом’ята, але ж на ходу. Він також з’їздив автобусом до Палермо, щоб придбати подарунки дівчині та її родині. Довідався, що дівчину звали Аполлонія, і щоночі марив її вродливим личком, повторював її чудове ім’я. Доводилося випивати чимало вина, щоб примусити себе хоч трохи поспати, а служницям у домі було наказано коло його ліжка завжди ставити охолоджену пляшку вина. Щоночі він її осушував.

У неділю під розлогі церковні дзвони, що саме перекочувалися по всій Сицилії, він під’їхав на «Альфа Ромео» до села й зупинив машину навпроти кафе. Кало й Фабріціо сиділи зі своїми лупарами на задньому сидінні, Майкл наказав їм чекати у кафе, їм нема чого потикатися в будинок. Кафе було вже зачинене, але Вітеллі чекав їх на порожній терасі, зіпершись на поруччя.

Потисли руки, Майкл узяв три пакунки з подарунками, і вони подалися на гору, у будинок Вітеллі. Його домівка виявилася більшою за звичайні сільські халупи, значить, Вітеллі не потерпав через злидні.

Усередині, як у всіх домах, статуетка мадонни під склом, коло неї червоненькі язички традиційних свічок. Обидва сини вже чекали на них, вдягнені по-недільному у все чорне. Міцним хлопцям було ледь за двадцять, проте через важку роботу на фермі вони здавалися старшими за свій вік. Енергійна мати виявилася такого ж невеличкого зросту, як і батько. Дівчини ніде не було видно.

Після привітань, яких Майкл майже не чув, вони сіли в кімнаті, котру з однаковим успіхом можна було сприймати і за вітальню, і за їдальню. Невеличка кімната була заставлена різноманітними меблями, проте все виказувало, що для Сицилії вона була доволі пристойною.

Майкл вручив подарунки сеньйору й сеньйорі Вітеллі. Батькові – золотий ніж для обрізання сигар, матері – відрізок найкращої матерії, яку тільки можна купити в Палермо. При ньому ще залишався пакунок для дівчини. Його подарунки прийняли зі стриманою подякою. Подарунки були дещо передчасними; не слід дарувати нічого до другого візиту.

Батько сказав йому по-сільському прямо, як чоловік чоловікові:

– Не думай, що ми такі вже останні люди, коли так легко приймаємо в себе незнайомця. Але сам дон Томмазіно ручався за тебе, а ніхто в нашій провінції не може піддавати сумніву слово цього доброго чоловіка. Отже, ми вітаємо тебе. Але мушу сказати тобі: якщо ти маєш серйозні наміри щодо нашої доньки, то нам треба більше знати про тебе й про твою родину. Ти міг би це зрозуміти, адже ваш рід походить із цих країв.

Майкл згідно кивнув і ввічливо повідомив:

– Я готовий завжди розповісти вам усе, що ви б хотіли знати.

– Я не допитливий чоловік, – підняв руку сеньйор Вітеллі. – Спершу побачимо, чи виникне в цьому потреба. А тепер я тебе приймаю в моєму будинку як друга дона Томмазіно.

Хоча у ніс йому закапали якісь ліки, Майкл нюхом відчув присутність дівчини в кімнаті. Він обернувся й побачив її в аркових дверях, що вели до задньої половини дому. Пахло щойно зірваними квітами й цитриновим цвітом, хоча не було ніяких квітів в її чорним-чорному кучерявому волоссі, в її простому чорному платті, очевидно, найкращому – святковому. Вона швидко глянула на нього й ніяково посміхнулася, а потім опустила долу очі й присіла біля матері.

І знову Майкл відчув, як йому перехопило дихання, як по всьому тілу кров рознесла не тільки жадання, а якусь навіжену чуттєву несамовитість. Вперше він зрозумів традиційну ревнивість італійських чоловіків. Цієї миті він ладен був убити будь-кого, хто б насмілився доторкнутися до цієї дівчини, хто б наважився зазіхати на неї, кому б заманулося забрати її від нього. Він зараз дорожив нею, наче скнара золотою монетою, марив нею, як сільський орендар, що мріє про власну землю. Ніщо не може зупинити його від володіння нею, від того, щоб замкнути її в будинку й тримати лише для себе. Не хотів, аби ще хтось дивився на неї. Коли вона повернулася, щоб посміхнутися до одного зі своїх братів, Майкл, навіть не усвідомлюючи того, глянув на хлопця поглядом убивці. Родина бачила: наявний класичний випадок «громовиці» – і це всіх заспокоїло. Доки вони поберуться, молодий чоловік буде як тісто в руках їхньої доньки. Після весілля все, звісно, зміниться, але це вже не матиме значення.

Майкл купив собі у Палермо новий одяг, і родина бачила, що він не якийсь там селянин, а свого роду дон. Покалічене обличчя не надавало йому такого жахливого вигляду, як здавалося, оскільки неушкоджена половина обличчя була настільки гарною, що каліцтво навіть надавало певної симпатичності. І у всякому разі в цій країні, щоб називатися калікою, треба витримати порівняння з цілим натовпом фізично спотворених людей.

Не криючись, Майкл роздивлявся дівчину, миловидні овали її обличчя. Тепер він бачив, що її губи майже сині, настільки густа кров пульсувала в них. Промовив, не наважуючись назвати її по імені:

– Цими днями я бачив тебе коло помаранчевого гайку, коли ти втекла. Сподіваюсь, я не перелякав тебе?

Дівчина лише на мить підняла на нього очі й заперечливо хитнула головою. Але з очей йшла така чарівлива сила, що Майкл відвів погляд. Мати докірливо зауважила:

– Аполлонія, скажи щось бідному хлопцеві. Він проїхав таку відстань, щоб зустрітися з тобою.

Але довгі дівочі вії залишалися опущеними вниз, немов крила над її очима. Майкл вручив їй подарунок, загорнутий у золотистий папір, і дівчина поклала пакунок на коліна. Батько підказав:

– Розгорни його, дівчино. – Але її руки не поворухнулися. У неї були маленькі смагляві руки, неначе в хлопчиська. Мати взяла й сама миттю розкрила пакунок, проте з необхідною обережністю, щоб не розірвати коштовний папір. Червона оксамитова скринька для ювелірних коштовностей примусила її на мить зупинитися, вона ще ніколи в житті не тримала у руках таких речей і не знала, як відкривається замочок. Проте відкрила майже інстинктивно й вийняла подарунок.

У неї в руці блищав ваговитий золотий ланцюжок, який носять замість намиста. Подарунок навівав благоговійну побожність не лише тому, що красномовно засвідчував свою коштовність, але й тому, що в цьому суспільстві золотий дарунок був також заявою про серйозність намірів. Це було рівнозначне пропозиції укладати шлюб чи, точніше, сигналом про намір зробити пропозицію одружитися. Не могло бути жодних сумнівів щодо намірів чужоземця. Так само, як і щодо його майнового стану.

Аполлонія все ще не доторкнулася до подарунка. Мати тримала його в руках, щоб Аполлонія могла побачити його, донька на мить підвела довгі вії, а потім глянула прямо на Майкла серйозними карими очима і промовила: «Грація».

Він вперше почув її голос. У ньому була й оксамитова ніжність, і сором’язливість молодості, він задзвенів, як дзвіночок, у вухах Майкла, котрий і надалі не дивився на неї, розмовляючи з її батьком і матір’ю, тому що надто губився, позираючи на дівчину. Але він помітив, що, незважаючи на старомодний вільний крій сукні, її тіло майже світилося крізь одяг надзвичайною чутливістю. І помітив, як темнішала її кремова шкіра, коли кров приливала їй до лиця.

Нарешті Майкл підвівся, щоб іти, разом з ним підвелося з-за столу все сімейство. Усі попрощалися за руку, і дівчина, що стояла навпроти нього, також. Дотик її долоні немов обпалив Майкла. Батько зійшов разом із ним вниз й запросив Майкла на обід наступної неділі. Майкл кивнув, хоча й знав, що не зможе витерпіти тиждень без дівчини.

І він не став чекати. Наступного дня приїхав у село без своїх пастухів, зайшов на терасу кафе поговорити з її батьком. Сеньйор Вітеллі зглянувся над ним і послав за матір’ю з донькою, щоб прийшли посидіти разом із ними. Зустріч уже не була такою вимушеною. Дівчина Аполлонія менше соромилась і більше говорила. Вдягнулася у своє щоденне квітчасте бавовняне плаття, яке більше личило їй.

Наступного дня було те саме. Лише цього разу Аполлонія начепила золотий ланцюжок, подарований Майклом. Він посміхнувся їй, знаючи, що це був для нього знак. Пройшовся з нею на гору, її мати йшла невідступно за ними. Але молодим неможливо не доторкнутись одне до одного. Одного разу Аполлонія спіткнулася й заточилася на нього, тож йому довелося підтримати дівчину. Від доторку до її тіла, такого гарячого й такого живого, в Майкла несамовито зашугала кров. Вони не могли бачити, як, йдучи за ними, посміхнулась її мати, адже донька була гірською кізонькою і, як виросла з пелюшок, зроду не оступалася на цій гірській дорозі. Посміхнулася ще й тому, що лише так міг до заміжжя цей молодий чоловік доторкнутися до тіла її доньки.

Так тривало два тижні. Щоразу Майкл приносив їй подарунки, і під кінець вона не була вже такою сором’язливою. Але їм ніколи не щастило зустрітися без наглядача з її родини.

Вона була простою сільською дівчиною, трохи навченою читати та писати, не мала ніякого уявлення про світ, але в ній відчувалася свіжість і жадоба життя, а це на додаток до мовного бар’єра робило її привабливою в очах Майкла. Усе йшло дуже гладко. Майкл легко влаштував усе так, як йому хотілось. І тому, що дівчина не лише була захоплена ним, але й знала, що він багатий, весілля призначили на неділю через два тижні.

Тепер підключився й дон Томмазіно. Він отримав із Америки вістку, що Майкл може чинити на власний розсуд, але необхідно вжити всіх застережних заходів. Тому дон Томмазіно призначив себе посадженим батьком молодого, отже, його охоронці могли взяти участь у весіллі. Кало й Фабріціо також були у весільному поїзді на боці Корлеоне, так само як і доктор Таца. Молоді житимуть після весілля на віллі доктора Таца, обнесеній кам’яною стіною.

Відгуло звичайне сільське весілля. По всій дорозі від церкви й до будинку молодої селяни стояли на вулицях і кидали квіти на молодих та гостей. А весільна процесія жбурляла в сусідів жменями зацукреного мигдалю – традиційних весільних цукерок, залишки яких виклали цукристими білими гірками на ліжку нареченої, цього разу – на ліжку символічному, бо першу ніч молоді мали провести не в Корлеоне, а на віллі доктора Таца. Весілля гуло аж до півночі, але молоді залишили його раніше на «Альфа Ромео». Коли настав час їхати, Майкла здивувало, що на прохання нареченої її мати також збирається з ними на віллу Корлеоне. Батько пояснив: дівчина молода, незаймана, трохи перестрашена, треба, щоб хтось поговорив із нею ранком після шлюбної ночі, направив її, якщо не все буде гаразд. Інколи справи могли дуже ускладнюватися. Майкл помітив, що Аполлонія дивиться на нього із сумнівом у великих карих очах лані. Посміхнувся до неї підбадьорливо.

Отак і сталося, що вони поїхали з Корлеоне до вілли разом із тещею. Але стара одразу ж подалася до служок доктора Таца, вона лише обняла доньку, поцілувала й зникла з очей. Майклу і його нареченій дозволили піти самим до їхньої великої спальні.

Аполлонія все ще була одягнена у весільне вбрання, вкрите вельоном. Її валізи з машини вже перенесли в кімнату. На невеличкому столику стояла пляшка вина й тарілка з маленькими весільними тістечками. Величезне ліжко під пологом весь час нагадувало їм про себе. Дівчина стояла серед кімнати й чекала, що Майкл зробить перший рух.

І ось тепер, коли вперше залишилися самі, коли вона була його дружиною по закону, коли вже не залишилося перешкод, щоб насолоджуватися її тілом і обличчям, про які він марив щоночі, Майкл не міг примусити себе наблизитися до неї. Він дивився, як вона зняла фату й повісила її на спинку стільця, а корону молодої поклала на невеличкий туалетний столик. На столику вишикувалися рядочками різноманітні парфуми й креми, надіслані з Палермо на Майклове замовлення. Якусь мить дівчина розглядала їх.

Майкл вимкнув світло, вважаючи, що дівчина чекає на темряву, щоб заховати в неї своє тіло, коли роздягатиметься. Але крізь незакриті вікна світив яскравий, неначе із золота, сицилійський місяць, і Майкл пішов зачинити внутрішні віконниці, але не зовсім, бо тоді в кімнаті була б задуха.

Дівчина все ще стояла біля столика, і Майкл вийшов з кімнати і пішов вниз через вітальню до ванної. У саду випив із доктором Таца й доном Томмазіно склянку вина, в той час як жінки готувалися до сну. Повернувшись, сподівався побачити Аполлонію в її нічній сорочці і між простирадлами. Його здивувало, що мати не допомогла доньці порадою. А може, Аполлонія чекала, що він допоможе їй роздягтися. Але був певен, що вона надто сором’язлива, надто невинна для такого прогресивного поводження.

Повернувшись до кімнати, побачив, що в ній темно, хоч око виколи, хтось повністю закрив віконниці. Навпомацки дістався до ліжка, під простирадлом вгадував обриси тіла Аполлонії, вона лежала спиною до нього, згорнувшись калачиком. Роздягнувся й голий прослизнув під простирадло. Доторкнувся рукою до шовковистої шкіри. Вона лежала без сорочки. Ця сміливість зворушила Майкла. Вона повільно повернулася, і він обережно поклав руку їй на плече й легенько притягнув до себе. Його рука доторкнулася її грудей, тендітних й тугих, і дівчина раптом опинилася в його обіймах настільки швидко, що їхні тіла притислися одне до одного, немов наелектризовані, він обхопив її руками, палко цілував теплі уста, притискав до себе й потім перекотився усім тілом на неї.

Її тіло і волосся виявилися на дотик немов туго напнутий шовк, вона вся була бажана; як океанська хвиля до берега, так вона линула до нього в еротичній несамовитості незайманого дівчиська. Коли він проник, вона завмерла лише на секунду, а потім рухом вперед зціпила атласні ноги над його стегнами. Скінчили кохатися настільки щільно притиснені одне до одного, що розімкнутися було все одно, що зробити останній конвульсивний рух перед смертю.

Цієї ночі й вздовж наступних тижнів Майкл повністю зрозумів, чому соціально примітивні люди надають такого значення дівочій незайманості. Він переживав період чуттєвості, якого ніколи не знав, чуттєвості, присмаченої відчуттям чоловічої могутності. У ці перші дні спільного життя Аполлонія стала майже його рабинею. Довірлива й любляча, молода повнокровна дівчина, збуджена від цнотливості до еротичності, була такою жаданою, як гарно дозрілий фрукт.

Своєю присутністю вона доволі прикрасила нудне чоловіче життя на віллі. Наступного ж після шлюбної ночі дня вона відправила свою матір додому й верховодила за їхнім столом зі світлою дівочою привабливістю. Дон Томмазіно щодня вечеряв із ними, а доктор Таца переповів свої старі історії. Усі проводили приємні вечори, п’ючи вино в саду, наповненому скульптурами, прикрашеними гірляндами криваво-червоних квітів. А ночами молоді у своїй спальні присвячували години гарячковому коханню. Майкл не міг навтішатися чудово вирізьбленим тілом Аполлонії, її шкірою медового відтінку, її величезними карими очима, що світилися пристрастю, запахом її тіла, жіночим, але солодким і до неможливості божественним, немовби вона була сама Афродіта. Її дівоча пристрасність додавалася до його шлюбної пожадливості, і нерідко вони, виснажені, засинали вже на світанку. Інколи, стомлений, але ще не готовий до сну, Майкл сідав на підвіконня й дивився на розкрите тіло сонної Аполлонії. Її обличчя було чарівним під час сну, довершене обличчя – раніше такі доводилося бачити лише в італійських мадонн на репродукціях у книжках із мистецтва. До речі, ніяка художницька майстерність не могла надати їм вигляду незайманої цнотливості.

У перший тиждень після весілля вони виїздили на «Альфа Ромео» на пікніки й невеличкі прогулянки. Але згодом дон Томмазіно відвів Майкла за руку вбік і повідомив, що після весілля в цій частині Сицилії всім уже стало відомо, хто він і що він, отже, треба стерегтися ворогів «родини» Корлеоне, чиї довгі руки сягали аж до цього притулку на Сицилії. Дон Томмазіно виставив озброєну охорону навколо вілли, а двоє пастухів, Кало й Фабріціо, постійно перебували там. Отож Майкл із дружиною тепер вимушені були весь час залишатися на віллі. Тут він навчав Аполлонію читати й писати англійською та водити машину у дворі. У цей час дон Томмазіно був заклопотаний, і з нього був поганий співрозмовник. Доктор Таца говорив, що дон все ще мав клопіт із новою мафією в Палермо.

Якось ввечері стара сільська жінка, що працювала у саду, принесла миску свіжих олив, а потім звернулася до Майкла й запитала:

– Чи правда те, про що всі говорять, – ніби ти син дона Корлеоне, Хрещеного Батька з Нью-Йорка?

Майкл бачив, як дон Томмазіно обурено струснув головою, не вдоволений тим, що їхній секрет відомий всім і кожному. Але стара дивилася на нього з таким виглядом, прагнучи встановити істину, що Майкл підтвердив.

– Чи ви знаєте мого батька? – запитав Майкл.

Жінку звали Філомена, у неї було таке зморшкувате й темне обличчя, як волоський горіх, а її почорнілі зуби, здавалося, просвічували крізь шкаралупу шкіри на каштановому обличчі. Вперше за весь час, проведений ним на віллі, вона посміхнулася до нього.

– Одного разу Хрещений врятував мені життя і здоровий глузд, – сказала вона і вказала жестом на свою голову. Очевидно, їй кортіло про щось ще розповісти, і Майкл заохотив її посмішкою. Вона запитала майже з острахом.

– Це правда, що Лука Бразі мертвий?

Майкл підтвердив і був здивований, коли побачив полегшення на обличчі старої жінки. Філомена перехрестилась і промовила:

– Пробач мені, Боже, але нехай його душа вічно страждає в пеклі.

Майкла завжди цікавила загадка Бразі, і він інтуїтивно відчув, що цій жінці відома пригода, про яку йому не наважилися розповісти Сонні й Хейген. Він налив жінці склянку вина й запросив сісти разом із ними.

– Розкажи мені про мого батька й Луку Бразі, – сказав лагідно. – Мені дещо відомо, але як вони стали друзями і чому Бразі став такий відданий батькові? Не бійся, розкажи все, як було.

Зморшкувате обличчя й родзинки темних очей Філомени повернулися до дона Томмазіно, котрий якимсь робом дав дозвіл розповідати. Вони провели цей вечір, слухаючи історію Філомени.

Тридцять років тому Філомена була акушеркою в Нью- Йорку, на Десятій авеню, обслуговувала італійську колонію. Жінки постійно вагітніли, і вона процвітала. Навіть давала поради лікарям, коли ті намагалися полегшити важкі пологи. Її чоловік на той час працював власником успішної продовольчої крамнички, нещасна душа вже на тому світі, хай благословить його Господь, хоча він і був картяр і волоцюга й ніколи не відкладав про чорний день. Та хай би там що, а однієї проклятої ночі тридцять років тому, коли всі порядні люди вже давно спали, хтось постукав до Філомени в двері. Це її не збентежило, адже то був саме час, коли діти розсудливо вирішують з’явитися на грішну землю, отже, вона вдяглася й відчинила двері. За дверима стояв Лука Бразі, про якого вже тоді розповідали жахливі речі. Було також добре відомо, що він ще нежонатий. Філомена відразу ж перелякалася. Вона вирішила, що він прийшов зробити недобре її чоловікові, який, мабуть, відмовив Бразі в якійсь незначній послузі.

Але Бразі прийшов у звичних для неї справах. Він сказав Філомені, що десь у будинку неподалік жінка мала от-от народити і їй треба поспішати з ним. Філомена відразу ж відчула щось недобре. Огидне лице Луки Бразі тієї ночі було майже як у божевільного, не інакше як у нього вселився тоді якийсь диявол. Вона відмовлялась, посилаючись на те, що приймала лише в тих жінок, про перебіг вагітності яких знала, але він пхнув їй у руку жменю зеленавих доларів і різко наказав йти разом із ним. Вона була дуже перелякана і не наважилась відмовитися.

На вулиці на них чекав «Форд», за кермом котрого сидів такий же відчаюга, як і Лука Бразі. Їхали з півгодини до невеличкого дерев’яного будинку в Лонг-Айленд-Сіті, одразу за мостом. У будинку на дві сім’ї зараз, очевидно, ніхто не жив, окрім Луки Бразі та його банди. Бо на кухні ще кілька горлорізів пили й грали в карти. Бразі повів Філомену по сходах на другий поверх у спальню. На ліжку чекала гарна молода дівчина, схожа на ірландку, з нафарбованим обличчям, рудим волоссям, а живіт у неї випирав, як у поросної свиноматки. Нещасна дівчина була до того налякана, що, побачивши Бразі, від жаху відвернулася, так, саме від жаху, бо за все своє життя Філомена ніколи не бачила нічого жахливішого за презирливий вираз на огидному обличчі Бразі (вимовивши це, Філомена знову перехрестилась).

Коротше кажучи, Бразі вийшов із кімнати. Двоє з його людей допомогли акушерці, дитина народилась, а виснажена мати поринула в глибокий сон. Покликали Бразі, і Філомена, загорнувши немовля ще в одну ковдру, простягнула згорток до нього і промовила:

– Якщо ти батько, то візьми її, а я свою роботу вже закінчила.

Бразі зиркнув на неї недобрими очима, а його обличчя жахало, як обличчя божевільного.

– Так, я батько, – відповів він. – Але я не хочу, щоб на світі залишився живий хтось із цієї породи. Знеси його вниз і вкинь у пічку.

Спочатку Філомена подумала, що не зрозуміла його належним чином. Її спантеличило вжите ним слово «порода». Чи він мав на увазі, що мати не італійка? Чи йому не подобалося те, що дівчина, за всім було видно, з вульгарних, одне слово, повія? Чи він хотів сказати, що ніхто не мав жити на цім світі, якщо він походить від нього? А потім вирішила, що він брутально пожартував. Відрізала йому:

– Це твоя дитина, роби з нею, що хочеш. – І вона спробувала вручити йому пакунок.

На цей час виснажена мати прокинулась і повернулась обличчям до них. Вона лише й встигла побачити, як Бразі люто жбурнув згорток у груди Філомені. Вона покликала слабким голосом:

– Лука, Лука, вибач мені.

І Бразі обернувся до неї.

– Це було жахливо, – говорила Філомена. – Просто жахливо. Вони мали вигляд скажених тварин. Вони обоє не були схожі на людей. Здавалося, що кімната палахкотіла від зненависті, якою вони нагороджували одне одного. Цієї миті для них нічого не існувало, навіть щойно народженої дитини. А поза тим була ще якась неймовірна пристрасть. Якась кровожерна демонічна жадоба, щось настільки неприродне, як у навік проклятих, як ти, може, знаєш.

Потім Лука Бразі повернувся до Філомени й хрипко прогарчав:

– Роби, як я сказав. Я тебе озолочу.

У Філомени від переляку відібрало мову. Вона лише заперечливо захитала головою. Врешті спромоглася прошепотіти:

– Зроби сам, ти батько, роби, якщо тобі хочеться.

Але Бразі не відповів. Натомість видобув ножа з-під сорочки:

– Я переріжу тобі горлянку, – сказав він.

Очевидно, у неї був шок, бо надалі вона запам’ятала тільки, як усі вони стоять у підвалі цього ж таки будинку перед квадратною залізною піччю. Філомена все ще тримає дитину, загорнуту в ковдру, дитя притихло, мабуть, спало. Може, коли б воно кричало, може, коли б я здогадалась ущипнути його, бідкалася Філомена, може б, цей монстр й змилосердився.

Мабуть, один із чоловіків розкрив дверцята печі, бо вона бачила вогонь. А потім їх із Бразі залишили в підвалі самих, під трубами, вкритими краплями води. Там відгонило мишачим смородом. Бразі ще раз вийняв ніж. Не могло бути ніякого сумніву, що він заріже її. Виднілися полум’я й очі Луки Бразі. Його обличчя – як пика диявола, у ньому не було нічого людського, нічого розумного. Він підштовхнув її до відчинених дверей печі.

Філомена замовкла. Вона склала на колінах кістляві руки й дивилася прямо на Майкла. Він знав, що тепер вона хотіла розповісти не говорячи. Лагідно запитав:

– І ти кинула?

Вона кивнула.

Лише після наступної склянки вина, після того, як перехрестилась і прошепотіла молитву, Філомена продовжила свою розповідь. Їй дали паку грошей і відвезли додому. Вона розуміла, що варто їй десь проговоритись, і її вб’ють. Але через два дні Бразі зарізав ту ірландську дівчину, матір дитини, і його заарештувала поліція. Втративши розум від переляку, Філомена пішла до Хрещеного Батька і все йому розповіла. Він наказав їй тримати язик за зубами й пообіцяв усе влаштувати. На той час Бразі ще не працював на дона Корлеоне.

До того, як донові Корлеоне вдалося залагодити цю справу, Лука Бразі в камері намагався накласти на себе руки, розрізавши собі горло шматком скла. Його перевели до в’язничної лікарні, а на той час, коли він видужав, дон Корлеоне уже все полагодив. У поліції не стало доказів, щоб довести на суді винуватість Луки Бразі, отже, його випустили.

Хоча дон Корлеоне й запевняв Філомену, що їй не треба боятися поліції чи Луки Бразі, вона не знаходила собі місця. Її нерви здали, і вона вже не могла більше працювати за своїм фахом. Нарешті, їй вдалося умовити чоловіка продати бакалійну крамницю, і вони повернулися назад до Італії. Її чоловік був доброю людиною, вона йому все розповіла, і він усе зрозумів. Але він був водночас і слабкою людиною. В Італії він розтринькав гроші, які вони назбирали в Америці, гаруючи як раби. Отже, коли він помер, їй довелося найнятись служницею. Такий кінець у історії Філомени. Випивши ще склянку вина, сказала Майклу:

– Я благословляю ім’я твого батька. Він завжди присилав мені гроші, коли я просила, він врятував мене від Бразі. Передай йому: я щовечора творю молитву за спасіння його душі, отже, хай він не боїться смерті.

Коли вона пішла, Майкл запитав у дона Томмазіно:

– Вона нічого не вигадала?

Капо-мафіозо підтвердив, що жінка розказала правду. Не дивно, думав Майкл, що ніхто не хотів йому розповідати про цю пригоду. Так ось яка пригода. Ось який Лука Бразі.

Наступного дня вранці Майклові хотілося ще раз обсудити почуте з доном Томмазіно, але він дізнався, що старого викликали в Палермо терміновою запискою, яку привіз кур’єр. Того вечора дон Томмазіно, повернувшись, відвів Майкла вбік і сказав, що з Америки прийшла звістка. Звістка, яка засмутила його до глибини душі. Убито Сантіно Корлеоне.


Розділ XXII | Хрещений батько | Розділ XXIV