home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ XXIV

Вранішнє сицилійське сонце затопило спальну кімнату Майкла лимонним світлом. Він прокинувся і, відчуваючи атласне тіло Аполлонії біля свого теплого після сну тіла, розбудив її коханням. Навіть після кількох місяців спільного життя він не міг не захоплюватися її вродою та пристрасністю.

Вона вийшла зі спальної кімнати, щоб умитись і вдягтися внизу у ванній. Майкл, все ще голий, відчуваючи, як ранкове сонце освіжає його тіло, запалив сигарету й ніжився на ліжку. Це був їхній останній ранок у цьому будинку, на цій віллі. Дон Томмазіно домовився перевезти його в інше місто на південному березі Сицилії. Аполлонія була на першому місяці вагітності, вона хотіла провести кілька тижнів зі своєю родиною, а потім приїхати до нього на нове місце переховування.

Учора ввечері, коли Аполлонія вже пішла спати, Майкл залишився з доном Томмазіно в саду. Стурбований і втомлений, той зізнався, що непокоївся Майкловою безпекою.

– Весілля привернуло до тебе увагу, – сказав він Майклу. – Мене дивує, що твій батько не потурбувався, аби перевезти тебе в інше місце. А тут ще й мої непорозуміння з «младотурками» в Палермо. Я запропонував їм чесну угоду, вони зможуть умочити дзьоба більше, ніж заслуговують. Але цим покидькам хочеться все загребти. Я не розумію їхнього ставлення. Вони вже викинули кілька дешевих трюків, але мене не так легко вбити. Їм годилося б знати, що я для них не по зубах, і не повинні були б оцінювати мої здібності так дешево. Але цим і грішать молоді люди, навіть якщо вони й талановиті. Не завдають собі клопоту, щоб розібратися, прагнуть вичерпати всю воду з колодязя.

А потім дон Томмазіно сказав, що обидва пастухи, Кало й Фабріціо, поїдуть із ним в «Альфа Ромео» як охоронці. Дон Томмазіно розпрощається сьогодні, бо завтра ще на світанку він від’їздить до Палермо у своїх справах. Поза тим не варто говорити доктору Таца про переїзд, бо лікар мав намір провести вечір в Палермо і міг розбовкати.

Майкл знав, що у дона Томмазіно турбот по горло. Ночами озброєна охорона патрулювала навколо вілли, а кілька відданих пастухів із лупарами постійно жили в будинку. Дон Томмазіно і сам завжди ходив озброєний до зубів, а за ним невідступно слідував особистий охоронець.

Ранкове сонце почало дуже припікати. Майкл пригасив сигарету, натягнув робочі штани, робочу сорочку й продовгуватий кашкет, які носять більшість сицилійців. Все ще босий, перегнувся з вікна спальні й побачив Фабріціо, що сидів на одному із садових стільців, неквапно зачісував густе темне волосся, а його лупара недбало лежала на столі біля нього. Майкл свиснув, і Фабріціо глянув на його вікно.

– Виведи машину, – крикнув Майкл йому вниз. – Я за п’ять хвилин від’їжджатиму. А де Кало?

Фабріціо встав. Крізь розстебнуту сорочку виднілися голубі й червоні лінії татуювання на його грудях.

– Кало якраз п’є каву на кухні, – відповів Фабріціо. – А ваша дружина теж поїде з вами?

Майкл скоса зиркнув униз на нього. Він уже звернув увагу на те, що останніми тижнями Фабріціо надміру витріщав очі на Аполлонію. Звісно, що він не міг навіть подумки замірятися на жінку, чоловік якої був доновим другом. На Сицилії це найнадійніший шлях до смерті. Майкл холодно відповів:

– Ні, вона спочатку поїде до своїх батьків, а потім через кілька днів приєднається до нас. – Він бачив, як Фабріціо поспішив до кам’яної споруди, котра правила за гараж для їхньої «Альфа Ромео».

Майкл пішов униз через хол умитись. Аполлонія вже кудись зникла. Найімовірніше, вона зараз на кухні власноруч готує йому сніданок, щоб якось загладити вину, яку відчуває перед ним, їдучи на побачення з батьками й братами перед переїздом на віддалену частину Сицилії. Про транспорт для неї потурбується дон Томмазіно, щоб підвезти її до Майкла, де б він не був.

Внизу на кухні стара Філомена поставила йому чашку кави й зніяковіло побажала щасливої дороги.

– Я нагадаю про вас батькові, – пообіцяв Майкл, і вона подякувала.

Зайшов на кухню Кало й повідомив:

– Машина надворі. Може, занесу речі?

– Ні, я сам, – відповів Майкл. – А де Аполла?

Кало весело ошкірився:

– Вона сидить за кермом і вмирає від нетерпіння швидше натиснути на газ. Вона стане справжньою американкою ще до того, як ви переїдете до Америки.

Для Сицилії було нечуваним явищем, щоб селянка навчилася водити машину. Майкл інколи дозволяв Аполлонії водити машину у дворі вілли, щоправда, сам завжди був поряд із нею, бо інколи, бажаючи натиснути на гальма, вона тисла на газ. Майкл наказав Кало:

– Поклич Фабріціо і чекайте на мене в машині.

Вийшовши з кухні, побіг по сходах на другий поверх, у спальню. Його валіза вже стояла зібрана. Перед тим, як підхопити її, визирнув у вікно і побачив, що машина стоїть навпроти сходів від галереї, а не перед входом на кухню. Аполлонія сиділа в машині, тримаючи руки на кермі, схожа на дитину, яка грається у водія. Кало якраз вкладав корзину з харчами на заднє сидіння. І раптом Майкл стурбувався, побачивши, як Фабріціо йшов із вілли через чорний хід прогулятися зовні. Що він собі, в бісового батька, думає? Бачив, як Фабріціо вже по той бік стіни злодійкувато озирнувся через плече. Цього пастуха треба буде поставити на місце. Він зійшов вниз і вирішив вийти через кухню, щоб остаточно попрощатися з Філоменою. Запитав у старої жінки:

– Доктор Таца все ще спить?

Зморшкувате обличчя Філомени набуло змовницького вигляду:

– Старий півень не зміг привітати сонце. Вчора звечора доктор поїхав до Палермо.

Майкл зареготав. Він вийшов із кухні, і запах цитринового квіту залоскотав навіть у його нечутливому носі. Побачив, як Аполлонія махала йому рукою з машини, всього за десять кроків від виїзду з вілли, і зрозумів, що вона наказує залишатися на місці, а сама збираєтся під’їхати до нього на машині. Кало стояв, посміхаючись, біля машини, тримаючи в руці лупару. Але Фабріціо ще й досі не було. Цієї ж миті, підсвідомо, все збіглося в голові, і Майкл закричав дружині: «Ні, ні». Але його вигук потонув у гуркоті потужного вибуху, що стався тієї секунди, коли Аполлонія ввімкнула запалювання. Двері на кухню рознесло в друзки, а Майкла відкинуло вздовж кам’яної огорожі коло вілли на добрих три метри. Каміння, падаючи з даху вілли, вдарило йому по плечах, а один уламок сковзнув по черепу, коли Майкл уже лежав на землі. Побачив, що від «Альфа Ромео» нічого не залишилося, крім чотирьох коліс та рами, яка їх з’єднує, і знепритомнів.

Він прийшов до тями в кімнаті, яка здавалася надто темною, і почув голоси, настільки тихі, ніби це було якесь комарине дзижчання, а не голоси. Керуючись якимось тваринним інстинктом, хотів удати, що ще непритомний, але голоси затихли, хтось нахиливсь із стільця біля його голови і сказав тепер уже голосом, який можна було розібрати:

– Ну от, нарешті він із нами.

Загорілася лампочка, її світло обпекло очні яблука, неначе біле полум’я, і Майкл відвернувся. Голова була дуже важкою і здерев’янілою. А потім побачив обличчя над собою. Це був доктор Таца.

– Дай-но лише я гляну на тебе і тоді знову вимкну світло, – лагідно промовив доктор Таца. Він тоненьким ліхтариком світив Майклові в очі.

– Ну все, ти видужаєш, – сказав доктор Таца і звернувся до когось у кімнаті:

– Можеш поговорити з ним.

То був дон Томмазіно. Він сидів на стільці біля узголів’я, тепер Майкл бачив його виразно. Дон Томмазіно допитувався:

– Майкле, Майкле, з тобою можна поговорити? Чи ти хочеш спокою?

Йому легше було відповісти жестом, і Майкл підняв руку, отже, дон Томмазіно запитав:

– Машину з гаража вивів Фабріціо?

Майкл, навіть не відчуваючи того, що він зробив, посміхнувся. Це була якась дитяча посмішка, якою він засвідчував свою згоду зі словами Томмазіно. Дон говорив далі:

– Фабріціо зник. Слухай сюди, Майкле. Ти лежав у безпам’ятстві майже тиждень. Розумієш? Усі думають, що ти загинув, отже, тепер ти в безпеці, вони перестали цікавитися тобою. Я надіслав звістку твоєму батькові, і він передав мені свої вказівки. Тепер вже недовго залишилося чекати до твого повернення в Америку. А до того ти тут відпочиватимеш спокійно. Тобі ніщо не загрожуватиме в горах, там у мене є ферма. Тепер, коли ти нібито мертвий, ці люди з Палермо уклали зі мною мир, отже, виявляється, вони весь час полювали за тобою. Хотіли вбити тебе, а вдавали, ніби переслідують мене. Ти мусив би запам’ятати це. А все інше залиш на мене. Видужаєш – і все минеться.

Тепер Майкл пригадав усе. Він зрозумів, що його дружина на тім світі, що Кало також немає живого. Згадав про стару жінку на кухні. Не міг пригадати, чи виходила вона на двір слідом за ним. Прошепотів: «Філомена?» Дон Томмазіно спокійно відповів:

– Їй нічого не сталося. Ну, розквасило носа під час вибуху. За неї не турбуйся.

– Фабріціо, – промовив Майкл. – Передай своїм пастухам, що той, хто видасть мені Фабріціо, матиме найкращі пасовиська на Сицилії.

Обидва чоловіки зітхнули з полегшенням. Дон Томмазіно підняв склянку зі столика неподалік і випив із неї бурштинового кольору рідину, від якої його пересмикнуло. Доктор Таца, сидячи на ліжку, промовив майже з байдужим виразом обличчя:

– Чи знаєш, що тепер ти вдівець? На Сицилії це рідкість.

От ніби ця винятковість могла потішити його. Майкл жестом попросив дона Томмазіно прихилитися ближче. Дон сів на ліжко і нахилив голову.

– Передай батькові, щоб забрав мене додому, – вимовив Майкл через силу. – Передай йому, що я хочу бути його сином.

Але минув ще місяць, перш ніж Майкл відійшов від ушкоджень, а потім ще два місяці, поки оформили необхідні папери й закінчили інші приготування. А тоді його перевезли з Палермо до Рима, а з Рима до Нью-Йорка. І протягом усього цього часу так і не вдалося знайти жодних слідів Фабріціо.


Розділ XXIII | Хрещений батько | Розділ XXV