home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ XXVIII

Дорогою літаком назад до Нью-Йорка Майкл Корлеоне спробував трохи відпочити й навіть заснути. Та марно. Наближався найстрашніший, можливо, фатальний період його життя. Далі відкладати не було куди. Усе готово, здається, все передбачено, ретельне готування забрало два роки. Ні, просто неможливо далі тягти. Минулого тижня, коли дон офіційно повідомив обох капореджіме та інших членів «родини» Корлеоне про те, що він іде на спочинок, Майкл зрозумів, що батько по-своєму дає йому зрозуміти: настав час.

Минуло майже три роки, відколи він повернувся додому, і більше двох років, як одружився з Кей. Усі три роки він активно вивчав «родинне діло». Провів багато довгих годин із Томом Хейгеном, багато довгих годин з доном. Його вразили могутність і справжнє багатство «родини» Корлеоне. Їм належали величезне нерухоме майно в самому центрі Нью-Йорка, цілі хмарочоси, зайняті діловими установами. Через підставних осіб «родина» мала пай у двох банківських синдикатах на Волл-стрит, у банках на Лонг-Айленді, у деяких швейних фірмах, і все це на додачу до розгалуженої мережі незаконних гральних закладів.

Коли Майкл ознайомився з операціями «родини» Корлеоне, він із великою цікавістю дізнався, що «родина» отримала чималі прибутки одразу ж після війни, надаючи свою протекцію компанії підроблювачів грамофонних платівок. Вона без контрактів виготовляла й продавала копії платівок із записами відомих артистів, і все підробляла так майстерно, що її так ані разу й не накрили. Звісно, з платівок ні артисти, ні фірми, які мали на них контракти, не отримали ні цента. Майкл Корлеоне помітив, що Джоні Фонтане втратив чимало грошей через цих підроблювачів: адже тоді, якраз перед зникненням голосу, його платівки були найпопулярнішими в країні.

Він спитав у Тома Хейгена, чому дон дозволив пройдисвітам оббирати свого хрещеника. «Бізнес є бізнес», – відповів Том, знизавши плечима. Джоні якраз був у неласці, бо розійшовся з дружиною – коханням дитинства, – щоб одружитися з Марго Ештон. Це вельми не сподобалося донові.

– А чому ці люди припинили свої операції? – поцікавився Майкл. – Поліція все-таки натрапила на їхній слід?

Хейген заперечливо схитнув головою.

– Ні, дон перестав їм протегувати. Це було якраз після весілля Конні.

Майкл помітив, що досить часто дон допомагав у скруті тим, до чийого нещастя він сам же почасти й спричинився. Не через хитрість чи свідомий намір, а через величезну розгалуженість свого бізнесу, а можливо, також і тому, що так уже побудований світ: і добро, і зло нерозривно переплетені в ньому.

Майкл і Кей обвінчалися в Новій Англії, справили скромне весілля, де були тільки її батько, мати та кілька її друзів. А потім переїхали в один із будинків у маєтку на Лонг-Біч. Майкл не дивувався, як легко зійшлася Кей з його ріднею та людьми, що жили в їхніх будинках. І, звичайно, вона одразу ж завагітніла, як і мусила за старими звичаями добра дружина італійця; це також допомогло зближенню у родині. А друга дитина, що мала народитися через рік після першої, вже зовсім розвіяла будь-яку настороженість.

Кей мала чекати на нього в аеропорту, вона завжди зустрічала його й завжди раділа, коли він повертався з подорожей. І він також. Але не зараз. Адже завершення цієї подорожі означало, що йому нарешті треба братися до операції, яку він готував протягом останніх трьох років. Дон чекатиме на нього. І обидва капореджіме теж. А він, Майкл Корлеоне, мусить віддати накази й ухвалити рішення, які визначать його долю й долю «родини» Корлеоне.

Коли Кей Адамс-Корлеоне прокидалася вранці, аби погодувати дитину, вона щоразу бачила, як один з охоронців автомобілем везе матусю Корлеоне, дружину дона, з маєтку й повертається з нею через годину. Невдовзі Кей дізналася, що її свекруха щоранку їздить до церкви. Повернувшись, вона часто заходила до них, щоб випити ранкову чашку кави й навідати малого онука.

На початку розмови матуся Корлеоне завжди запитувала Кей, чом би і їй не стати католичкою. Її анітрохи не бентежило, що Кей уже охрестила сина за протестантським обрядом. Отож і Кей уважала за доречне поцікавитися, чому свекруха щодня їздить у церкву, чи це обов’язкове для католиків. Стара відповідала так, ніби лише ця обставина утримувала Кей від переходу в іншу церкву:

– Ні, зовсім ні. Декотрі католики бувають у церкві лише на Великдень та на Різдво. Ходи, коли тобі хочеться.

Кей сміялася:

– А чому ж тоді ви щоранку буваєте у церкві?

Матуся Корлеоне відповіла дуже просто:

– Я ходжу в церкву, щоб мій чоловік не потрапив отуди, – вона показала пальцем униз. – Після паузи додала: – Щодня молюся за його душу, щоб він був там, – і піднесла руку вгору. Вона сказала це з хитруватою посмішкою, так, ніби робила проти волі чоловіка або ж знала наперед, що це безнадійне діло. Вона вимовила все майже жартома, напускаючи на себе вигляд старої сварливої італійки. І, як завжди, коли чоловіка не було поруч, говорила про великого дона дещо неповажно.

– Як почувається ваш чоловік? – ввічливо запитала Кей.

Матуся Корлеоне знизала плечима.

– Вже не той, відколи підстрелили. Полишає всю роботу на Майкла, а сам бавиться в саду зі своїм перцем та помідорами. Немовби він і досі селянин. Але чоловіки завжди такі.

А пізніше вранці до неї заходила Конні Корлеоне, ведучи за собою обох дітей, приходила навідати й поговорити. Кей подобалася ця весела жінка, її очевидна любов до брата Майкла. Конні навчила Кей готувати деякі італійські страви, але інколи приносила із собою страви власного, вправнішого приготування, щоб зробити приємне Майклові.

Сьогодні зранку вона, як завжди, запитала Кей, що Майкл думає про її чоловіка, Карло. Чи справді він любив Карло, як здавалося? У Карло спочатку завжди були якісь неприємності з «родиною», але останніми роками він виправився. Його справи у профспілці йшли добре, але доводилося тяжко й довго працювати. Карло щиро любить Майкла, неодмінно додавала Конні. Та що ж, усі любили Майкла, так само, як усі любили її батька. Тепер Майкл був доном. Це й на краще, бо ніхто б не впорався ліпше Майкла з родинною фірмою маслинової олії.

Кей ще й раніше помітила, що, коли Конні говорила про свого чоловіка у зв’язку з «родиною», їй завжди хотілося почути схвальне слово на адресу Карло. Кей мала би бути зовсім дурною, щоб не помітити, з якою тривогою Конні допитувала, чи Майкл любить Карло.

Одного разу ввечері Кей розповіла про це Майклові й сказала також, що ніхто ніколи не згадує Сонні Корлеоне, принаймні в її присутності. Кей якось спробувала висловити своє співчуття донові та його дружині, її вислухали мовчки і навіть не знайшли, що відповісти. Вона намагалася говорити з Конні про її старшого брата, і знову марно.

Вдова Сонні, Сандра, забрала дітей і перебралася з ними до штату Флорида, де жила її рідня. Влаштували так, щоб вона з дітьми могла жити в достатку, хоч Сонні не залишив по собі ніякої спадщини.

Майкл неохоче розповів про події тієї ночі, коли вбито Сонні. Про те, що Карло налупцював свою жінку, що Конні подзвонила додому, а слухавку взяв Сонні й, розлючений, помчав у місто. Отже, природно, Конні завжди непокоїлася, що «родина» може звинуватити її, ніби вона винна в смерті Сонні. Або звинуватять її чоловіка, Карло. Але ж їх ніхто не звинувачує. Кращий доказ тому – їх оселили у маєтку і дали Карло важливу посаду в профспілках. І Карло також узявся за розум, перестав пиячити, волочитися за повіями, перестав стромляти носа куди не просять. «Родина» задоволена з його роботи й поведінки протягом останніх двох років. Ніхто не покладає на нього вини за те, що трапилось.

– Тоді чом би тобі не запросити їх колись на вечерю, щоб заспокоїти сестру? – запитала Кей. – Бідолашна, вона завжди сушить собі голову, чи ти не сердитий на її чоловіка. Сказав би їй сам. І порадив би викинути з голови всі ці дурні тривоги.

– Не можу, бо в нашій сім’ї не кажуть про такі речі.

– То, може, хочеш, аби я переказала їй те, що ти розповів мені? – запитала Кей.

Вона з подивом відзначила, що Майкл так довго думав над її пропозицією, такою, здавалося, очевидною річчю, яку потрібно було б зробити. Зрештою він сказав:

– Думаю, що не треба так робити, Кей. Це нічого не дасть. Вона все одно тривожитиметься. У таких справах важко чимось допомогти.

Кей дивувалася. Вона помітила, що Майкл завжди був стриманіший із сестрою, ніж із будь-ким у родині, незважаючи на всю її любов до нього. Вона запитала:

– Але ж ти справді не звинувачуєш Конні у смерті брата?

– Звичайно ж, ні. – Майкл зітхнув. – Вона моя менша сестра, ми разом гралися в дитинстві, я завжди любив і люблю її. Мені її шкода. Карло взявся за розум, але однаково це не той чоловік, якого їй треба. Та нічого не вдієш. Облишмо цю розмову.

Кей не звикла набридати, отож вона більше не поверталася до цієї теми. До того ж Кей уже пересвідчилася, що Майкл не є людиною, яку можна легко вмовити. Він просто холодно відмовляв. Вона знала, що їй єдиній у світі щастило подолати його волю, але була свідома й того, що, коли б вона вдавалася до цього часто, тоді могла б втратити свою владу над ним. А за два роки спільного життя вона полюбила його ще більше. Любила його за чесність. Це невелика дивина, але ж він із усіма був незмінно порядний, навіть у найменших дрібницях. Вона бачила, що він став впливовою особою, до них у будинок приходили люди, щоб радитися з ним і просити про допомогу, усі ставилися до нього з шанобливою повагою, але одна річ робила Майкла для неї найдорожчим.

Коли Майкл повернувся із Сицилії з понівеченим обличчям, всі у родині марно намагалися намовити його на операцію. Майклова мати не давала йому спокою, а одної неділі, коли в Корлеоне за столом зібралася на обід уся родина, вона таки нагримала на Майкла:

– У тебе пика, як у бандита з кіно, зробив би операцію, хоч заради господа бога та своєї сердешної жінки. Може, перестало б текти з носа, як у п’яного ірландця.

Дон, що сидів на чільному місці за столом і пильнував порядок, звернувся до Кей:

– Це тебе турбує?

Кей заперечливо схитнула головою. Тоді дон заявив своїй дружині:

– Тепер він уже не у твоїх руках і це не твій клопіт.

Стара одразу замовкла. Не тому, що боялася чоловіка, але було б неповагою до нього встрявати у суперечку з ним перед присутніми.

Але Конні, донова мазунка, вийшла з кухні, де вона готувала недільний обід, і з розпашілим від плити обличчям утрутилася в розмову:

– Я гадаю, що йому треба привести своє обличчя до ладу. Він був найвродливіший у нашій сім’ї, поки його не скалічили. Ну-бо, Майку, скажи, що ти зробиш це.

Майкл подивився на неї з байдужою міною, ніби він і справді не чув, про що йдеться, і не відповів.

Конні підійшла і стала за батьком.

– Звели йому зробити це, – сказала Конні й любовно поклала обидві долоні на батькові плечі й погладила йому потилицю. Вона єдина дозволяла собі таку фамільярність із доном. Її любов до батька була зворушливою. Вона лащилася до нього, як маленька дитина. Дон поплескав по одній її руці й попросив:

– Ми всі вмираємо з голоду. Подавай на стіл спагеті, а потім уже базікай.

Конні звернулася до свого чоловіка:

– Карло, скажи хоч би ти Майклові, щоб зробив операцію. Може, він хоч тебе послухається. – Мовила це з такою інтонацією, ніби у Карло Ріцці зав’язалася дружба з Майклом більша й міцніша, ніж у будь-кого іншого.

Симпатичний засмаглий Карло, з акуратно підстриженим і зачесаним чубом, надпив зі свого келиха вина домашнього виробництва й відповів:

– Ніхто не може сказати Майклу, що йому робити.

Карло став іншою людиною після переїзду в поселення. Він знав своє місце в «родині» й поводився відповідно.

У всій цій сцені було щось приховане, але що саме, Кей не могла збагнути. Як жінка вона бачила, що Конні умисне лестилася до батька, хоча це й робилося невимушено й навіть щиро. І все ж таки тут був якийсь прихований намір. Навіть сама відповідь Карло, певно, мала показати, що він визнає Майклову вищість. Майкл цілком усе ігнорував.

Кей не зважала на спотворене обличчя свого чоловіка, хоча її непокоїв його нежить – результат ушкодження нерва. Операція на обличчі все б усунула. І тому вона хотіла, щоб Майкл ліг до лікарні й дозволив її зробити. Але розуміла і те, що він, хоча це й дивно, але воліє залишити своє каліцтво. І була певна, що дон також розумів це.

Та коли вона народила першу дитину, Майкл здивував її запитанням:

– Хочеш, щоб я зробив операцію на обличчі?

Кей підтвердила.

– Ти ж знаєш, що твій син ніяковітиме, коли підросте й почне розуміти, що це ненормальна річ. Мені б не хотілося, щоб наша дитина бачила тебе таким. Мені, чесно кажучи, це однаково, Майкле.

Він посміхнувся до неї.

– Гаразд, зроблю.

Почекав, поки вона повернулася зі шпиталю додому, а тоді домовився з лікарями. Операція пройшла вдало. Пошкодження щоки тепер майже не було помітно.

Усі раділи в родині, а Конні більше за всіх. Вона щодня навідувала Майкла у лікарні, тягнучи за собою Карло. А коли Майкл повернувся додому, Конні почепилася йому на шию, розцілувала, подивилася на нього захоплено і прорекла:

– Тепер ти знову став моїм красенем братом.

Тільки дон не надав цій події жодного значення. Він знизав плечима й пробурчав:

– Ну й що ж тут такого?

Але Кей була вдячна. Вона знала, що Майкл погодився на операцію проти свого власного бажання. Він зробив операцію лише тому, що вона попросила його, отже, вона була єдиною людиною у світі, що могла примусити його діяти проти своєї власної волі.

Того ж пообіддя, коли Майкл повертався з Вегаса, Рокко Лампоне підігнав лімузин під будинок, щоб забрати Кей в аеропорт, де вона мала зустрічати чоловіка. Вона завжди зустрічала його з позаміських поїздок переважно тому, що в укріпленому маєтку вона почувалася без нього такою самотньою.

Вона бачила, як він разом із Томом Хейгеном і новим його працівником Альбертом Нері вийшов з літака. Кей не дуже полюбляла цього Нері, він їй нагадував своїм спокійно-грізним виглядом Луку Бразі. Бачила, як Нері рушив від літака трохи ззаду й збоку її чоловіка, бачила, як його швидкі, допитливі очі обнишпорювали всіх, хто був неподалік. Саме Нері перший помітив її й доторкнувся до плеча Майклові, щоб той глянув у її бік.

Кей поспішила до чоловіка в обійми, він швидко поцілував її і відпустив. Він, Том Хейген і Кей сіли в лімузин, а Нері десь зник. Вона не помітила, що Нері сів у другу машину з двома іншими людьми і та машина їхала за лімузином аж до маєтку на Лонг-Біч.

Кей ніколи не розпитувала Майкла про справи. Навіть ввічливе запитання про бізнес сприймалося б недоречно, звичайно, він би їй також ввічливо відповів, проте це нагадало б їм обом про заборонену сферу, яка була десь поза їхніми взаєминами. Кей уже впокорилася. Проте коли Майкл заявив їй, що пробуде вечір із батьком, щоб доповісти про свою подорож до Лас-Вегаса, вона не змогла приховати свого розчарування.

– Пробач, – попросив Майкл, – завтра ми поїдемо в Нью-Йорк, десь пообідаємо й посидимо у вар’єте, гаразд? – Він погладив її по животі: вона вже була на сьомому місяці. – Бо коли народиться мале, ти знову станеш прив’язана до дому. Далебі, ти вже не янкі, а італійка – двоє дітей за два роки.

– А ти більше янкі, ніж італієць, – кисло пожартувала Кей. – Перший вечір, як повернувся додому, присвячуєш бізнесові. – І все ж вона всміхалася йому, кажучи йому це. – Ти повернешся додому не пізно?

– Близько опівночі. Не чекай на мене, якщо почуваєшся втомленою.

– Я чекатиму, – відповіла Кей.

На нараді того вечора, що відбулася в наріжній кімнаті-бібліотеці в будинку дона Корлеоне, брали участь сам дон, Майкл, Том Хейген, Карло Ріцці й обидва капореджіме: Клеменца й Тессіо.

Настрій на тій нараді панував уже не такий теплий, як до цього. Відколи дон Корлеоне оголосив, що наполовину відходить від справ і передає владу в «родині» Майклові, відчувалася певна напруженість. Влада за контролем такого підприємства, як «родина», зовсім не обов’язково була спадковою. У будь-якій іншій «родині» сильні капореджіме, такі як Клеменца чи Тессіо, мали б прийти до влади й посісти донове місце. Або ж принаймні їм дозволили б відокремитися й заснувати власні «родини». А крім того, відтоді як дон Корлеоне уклав мир із п’ятьма «родинами», сила «родини» Корлеоне зменшилася. Поза всякими сумнівами, «родина» Барціні тепер була наймогутнішою у районі Нью-Йорка, а в союзі з Татталья вона зараз посіла місце, яке раніше належало «родині» Корлеоне. Вона й далі підточувала силу останньої – почала відкривати заклади у районах, що належали «родині» Корлеоне, і, побачивши, що «родина» Корлеоне чинить не дуже сильний опір, насаджувала своїх букмекерів.

«Родини» Барціні й Татталья не приховували задоволення тим, що дон Корлеоне відійшов від справ. Хай хоч який здібний його син Майкл, та дорівнятися батькові у спритності й впливі він не зможе ще добрий десяток років. «Родина» Корлеоне, безперечно, занепадала.

Звісно, їй дуже не пощастило. Фредді виявився ні на що не здатним, з нього був хіба що добрий управитель готелю та нікчемний бабій. Великим нещастям стала і смерть Сонні. Його боялися, з ним не можна було не рахуватися. Правда, він припустився помилки, пославши меншого брата Майкла вбити Солоццо й капітана поліції. Хоча цей крок здавався необхідним із тактичних міркувань, він був цілковитою помилкою з погляду далеких стратегічних інтересів. Це, між іншим, змусило дона встати з ліжка передчасно. Це позбавило Майкла двох років цінного досвіду й навчання під батьковим наглядом. І, безперечно, ірландець-консільйорі – єдина дурниця, якої припустився дон. Жодному ірландцеві не дорівнятися сицилійцеві у хитрості. Такої думки дотримувалися всі «родини», і вони, звісно, ставилися з більшою повагою до спілки Барціні–Татталья, ніж до «родини» Корлеоне. Щодо Майкла, вони вважали, що він поступається Сонні силою, хоча й розумніший за нього, але ж не такий мудрий, як його батько. Пересічний спадкоємець, якого не варто надто побоюватися.

Крім того, хоча дон і виявив здібності державного мужа, укладаючи мирну угоду, він не помстився за смерть Сонні, і через це повага до «родини» також значно підупала. Вважалося, що в такому випадку донова мудрість походила зі слабкості.

Усе це було відоме тим, хто зібрався у кімнаті; дехто навіть щиро вірив, що справи були саме такі. Карло Ріцці любив Майкла, одначе не боявся його так, як колись боявся Сонні. Клеменца, хоча не міг не віддати Майклові належного за сміливість, виявлену під час вбивства Солоццо й капітана поліції, також вважав, що Майкл занадто м’який як на дона. Клеменца сподівався, що він отримає дозвіл заснувати власну «родину», з тим, аби його імперія відокремилася від імперії Корлеоне. Але дон дав зрозуміти, що цього не станеться, а він був надто відданий донові, аби не підкоритися. Хіба що справи пішли б зовсім ні к бісу.

Тессіо був кращої думки про Майкла. Він відчував, що цей молодик уміло приховує свою силу, ревниво охороняє свою міць від людського ока, керуючись доновим принципом: хай друг недооцінює твої чесноти, а ворог – переоцінює твої вади.

Сам дон і Том Хейген, звичайно, не мали ніяких ілюзій щодо Майкла. Проте дон нізащо не відійшов би від справ, коли б не переконався на всі сто відсотків у синовій здатності відновити колишнє становище «родини». Хейген виступав протягом останніх двох років Майкловим учителем і не раз дивувався швидкості, з якою Майкл засвоював усі тонкощі «родинного діла». Він таки був гідний син свого батька.

Майкл дошкулив Клеменці й Тессіо ще й тим, що послабив їхні загони й не відновив загону Сонні. Отже, у «родини» Корлеоне тепер було тільки два бойових підрозділи, та й то чисельно послаблені. Клеменца й Тессіо вважали, що це дорівнює самогубству, надто тепер, коли спілка Барціні–Татталья зазіхала на їхні володіння. Отож вони сподівалися, що хоч на нараді, скликаній доном, пощастить виправити помилку.

Майкл почав із розповіді про свою подорож до Лас-Вегаса і про відмову Моу Гріна продати свою частку.

– Але ми йому зробимо таку пропозицію, що він не зможе відмовитися, – казав далі Майкл. – Ви вже знаєте, що «родина» Корлеоне планує перевести свої операції на Захід. Нам належатимуть чотири готелі з казино на Смузі. Та це станеться не одразу. Нам потрібний час, щоб улаштувати справи тут. – Він звернувся безпосередньо до Клеменци. – Піте, я хочу, щоб ти й Тессіо служили мені протягом року без запитань і без застережень. А на кінець року ви обидва матимете право відділитися від «родини» Корлеоне й стати на чолі своїх власних «родин». Звісно, ми збережемо нашу дружбу, я б образив вас і вашу повагу до батька, коли хоча б на хвилину міг дозволити собі думати інакше. Але до того часу я б хотів, щоб ви цілком виконували мої накази, ні про що не турбуючись. Тепер тривають переговори, під час яких ми вирішимо проблеми, що здаються вам безнадійними. Отже, майте бодай трохи терпцю.

– Якщо Моу Грін хотів переговорити з твоїм батьком, – докинув Тессіо, – чом би не дати йому такої змоги? Дон може переконати кого завгодно, ще не було такої людини, яка б не підкорилася силі його розуму.

Відповів сам дон.

– Я відійшов від справ. Майкла перестали б поважати, якби я втрутився. А крім того, це така людина, з якою мені б не хотілося говорити.

Тессіо пригадав чутки про те, що Моу Грін якось увечері в готелі у Лас-Вегасі дав ляпаса Фредді Корлеоне, і почав розуміти, де собака заритий. «Моу Грін – уже труп, – подумав він. – «Родина» Корлеоне не хоче його переконувати».

Заговорив Карло Ріцці.

– Отже, «родина» Корлеоне збирається цілком припинити свою діяльність у Нью-Йорку?

Майкл підтвердив:

– Ми продаємо бізнес маслинової олії. Усе, що тільки можна, передаємо Тессіо й Клеменці. Але тобі, Карло, нема чого турбуватися про свою роботу. Ти виріс у Неваді, ти знаєш штат, знаєш тамтешніх людей. Я розраховую на те, що ти станеш моєю правою рукою, коли ми туди перебазуємося.

Карло відхилився назад, і його обличчя спалахнуло від вдячності. Настають і його часи, невдовзі й він допнеться до могутності.

Майкл говорив далі:

– Том Хейген уже не консільйорі. Він буде нашим юристом у Вегасі. За два місяці він перебереться туди на постійне проживання разом із усією родиною. Але тільки як юрист. Від цієї хвилини до нього ніхто не буде звертатися ні з якими справами. Він юрист, і квит. Том тут ні до чого. Просто я так вирішив, і все. Окрім того, якщо мені потрібна буде якась порада, то хто б для мене став кращим консільйорі, аніж батько?

Усі засміялися. Проте, незважаючи на жарт, вони все ж таки розуміли: Тома виставлено, він більше не має ніякої влади. Скоса позирали на Хейгена, щоб побачити його реакцію, проте його обличчя залишалося незворушним.

Огрядний Клеменца заговорив хрипко:

– Отже, мине рік, і ми отримаємо самостійність, так я зрозумів?

– Може, навіть раніше, – ввічливо відповів Майкл. – Але, без сумніву, ви можете залишитися в «родині». На ваш вибір. Та основні наші сили буде перенесено на Захід, отож вам, очевидно, краще створити самостійні організації.

– У такому разі, – тихо зауважив Тессіо, – я думаю, що тобі слід би дати нам дозвіл набрати нових людей до наших загонів. Ці виродки з «родини» Барціні залазять на мою територію. Думаю, що було б добре трохи навчити їх гарних манер.

– Ні, – відрубав Майкл. – Не годиться. Не піддавайтеся на провокації. Усе це ми вирішимо під час переговорів. До нашого від’їзду все залагодиться.

Але від Тессіо не так легко було відбутись. Він звернувся до самого дона, ризикуючи викликати Майклове незадоволення.

– Пробач мені, Хрещений, хай роки нашої дружби будуть мені виправданням у цьому разі. Але я вважаю, що ти і твій син цілковито помиляєтеся у своїх розрахунках щодо бізнесу в Неваді. Як ви можете сподіватися на успіх там без сили, яку ви маєте тут, без підтримки звідси? Одне невіддільне від другого. А коли ви виїдете звідси, Барціні й Татталья будуть надто сильні, щоб ми могли з ними конкурувати. У мене й Клеменци почнуться з ними сутички, і рано чи пізно нам доведеться скоритися їм. А Барціні мені не до смаку. Я кажу, що переїзд «родини» Корлеоне мусив би свідчити про її силу, а не про слабкість. Нам треба зміцнити наші загони й повернути втрачені території, принаймні на Стейтен-Айленді.

– Не забувай, що я уклав мир, – відповів дон, – і не можу не дотримуватися свого слова.

Але Тессіо не вгавав:

– Усі знають, що з того часу Барціні не раз провокував тебе. А крім того, коли Майкл – новий ватажок «родини», то що утримає його від дій, які він вважає за доцільні? Твоє слово для нього не таке вже обов’язкове.

Майкл різко урвав його. Голос Майклів тепер звучав як у справжнього ватажка:

– Ми ведемо переговори, що дадуть відповідь на твої запитання й розвіють усі твої сумніви. Якщо тобі не досить мого слова, то спитай у самого дона.

Але Тессіо вже зрозумів, що зайшов надто далеко. Якби він насмілився ще питати дона, то зробив би Майкла своїм ворогом. Тому він лише стенув плечима й сказав:

– Я говорив, уболіваючи за інтереси «родини», а не за свої власні. За себе я можу постояти й сам.

Майкл по-дружньому всміхнувся до нього.

– Тессіо, я не сумніваюся щодо твоєї відданості. І ніколи й не сумнівався. Але довірся мені. Звісно, мені далеко до тебе і Клеменци в таких справах, але ж мене завжди може напутити батько. Я не напартачу, все буде гаразд.

Нарада закінчилася. Великою новиною було те, що Клеменца й Тессіо дістануть дозвіл утворити нові «родини» на основі своїх загонів. Тессіо отримає гральні заклади у Брукліні разом із операціями в порту, Клеменца – гральні заходи на Манхеттені й зв’язки «родини» на іподромах Лонг-Айленду.

Та обидва капореджіме залишили нараду не цілком задоволені, не всі їхні сумніви було розвіяно. Карло Ріцці ще трохи повагався, сподіваючись, що до нього вже ставляться в родині як до рівного, однак побачив, що Майкл іншої думки. Він залишив дона, Тома Хейгена й Майкла самих у наріжній кімнаті-бібліотеці. Альберт Нері вивів його з будинку, і Карло помітив, що Нері стояв у дверях і дивився, як він перетинає залите світлом подвір’я, йдучи до себе додому.

У бібліотеці всі троє почувалися невимушено, як люди, що роками жили разом в одному домі, в одній сім’ї. Майкл налив ганусівки донові й шотландського віскі Томові Хейгену. Він і собі поставив чарку, хоча це траплялося з ним дуже рідко.

Першим заговорив Том Хейген.

– Майку, а чому ти мене виводиш із операції?

Запитання начебто здивувало Майкла.

– Ти будеш моєю першою людиною у Вегасі. Ми цілком легалізуємося, а ти ж юрист. Що може бути важливішим за таке призначення?

– Я не про це. – Хейген посміхнувся трохи сумно. – Я говорю про створення таємного загону на чолі з Рокко Лампоне й без мого відома. Я говорю про те, що ти сам даєш вказівки Нері, а не передаєш їх, як звичайно, через мене або одного з капореджіме. Чи, може, ти й сам не знаєш, що робить Лампоне?

– Як ти дізнався про загін Лампоне? – лагідно запитав Майкл.

– Не турбуйся, – відповів Хейген, – ніхто не пробалакався й ніхто, крім мене, про це не знає. Просто мені з мого місця видно, що коїться. Ти відпустив Лампоне на власні заробітки, надав йому велику свободу. Отже, йому потрібні люди, що допомагали б йому в його невеличкій імперії. Проте він мусить сповіщати мене про кожну людину, яку бере собі на службу. І я помітив, що кожен із завербованих ним людей занадто добрий для тієї служби, на яку його беруть, і отримує трохи більше, ніж мав би отримувати на такому місці. До речі, ти не помилився, обираючи Лампоне. Він чудово робить свою справу.

– Не так уже й чудово, якщо ти помітив, – скривився Майкл. – А обрав його не я, а дон.

– Ну гаразд, – згодився Хейген. – Але чому ти відсторонив мене від дій?

Майкл подивився на нього і відрубав, не криючись:

– Томе, ти не тягнеш на консільйорі під час «війни». З цим нашим переїздом справи можуть ускладнитись, і, ймовірно, нам доведеться воювати. І я хочу про всяк випадок відвести тебе далі від лінії вогню.

Хейген почервонів. Якби дон сказав йому те саме, він прийняв би ці слова покірно. Але хто такий Майкл, щоб робити такі рішучі висновки?

– Добре, – заявив він. – Але чомусь і я на боці Тессіо. Мені здається, що ти все задумав хибно. Твої дії виказують слабкість, а не силу. А це недобре за будь-яких обставин. Барціні – як той вовк, і, коли він почне роздирати тебе на шматки, інші «родини» не кинуться тобі на допомогу.

– Томе, – заговорив нарешті сам дон, – цей план розробляв не лише Майкл. Я був його порадником у всіх справах. Є речі, які необхідно зробити й за які я не хочу нести ніякої відповідальності. І це не Майкл так хоче, а я. Я ніколи не вважав тебе поганим консільйорі, хоча я вважав Сантіно поганим доном, мир душі його. Він мав досить відваги, але не годився для того, щоб очолити нашу «родину», коли зі мною сталася невеличка прикрість. І хто б міг подумати, що Фредо зробиться баб’ячим лакизою? І тому не журись. Я цілком довіряю Майклові, так само як і тобі. З причин, яких не стану тобі оповідати, ти не повинен бути замішаний у те, що може відбутися. Між іншим, я говорив Майклові, що таємний загін Лампоне не лишиться поза твоєю увагою. Отже, як бачиш, я вірю в тебе.

Майкл засміявся.

– Щиро кажучи, я не думав, що ти це помітиш, Томе.

Хейген бачив, що його втішали. Він запитав:

– Може б, я чимось допоміг.

Майкл рішуче і заперечливо хитнув головою.

– Ні, Томе, тебе вилучено.

Том допив до дна свій напій і перед тим, як вийти, зауважив Майклові з легким докором:

– Ти майже досяг батькової майстерності. Але в одній справі тобі ще варто повчитись у нього.

– У якій же? – увічливо запитав Майкл.

– Як говорити людям «ні», – відповів Хейген.

– Твоя правда, – похмуро кивнув головою Майк. – Я запам’ятаю.

Коли Хейген залишив їх, Майкл звернувся жартівливо до батька:

– Отже, ти навчив мене всього, а тепер скажи, як говорити людям «ні», щоб це їм подобалося.

Дон пересів за великий стіл.

– Не говори «ні» людям, яких ти любиш, принаймні не говори часто. Оце й уся таємниця. А потім – говори в такий спосіб, щоб воно звучало, неначе «так». Або ж примусь їх самих сказати «ні». Ти маєш якийсь час про це потурбуватися. Але я людина старожитня, а ви – нове сучасне покоління, то можеш і не слухати мене.

Майкл засміявся.

– Гаразд. Але ж ти згоден з тим, щоб Тома відсторонили, хіба ні?

Дон погодився:

– Його не слід замішувати у цю справу.

Майкл тихо сказав:

– Думаю, що тепер час сказати тобі: те, що я задумав зробити, не є лише помстою за Сонні й Аполлонію. Це та вірна річ, яку треба зробити. Тессіо й Том правду сказали про Барціні.

Дон Корлеоне схвально кивнув і заявив:

– Помста – така страва, що смакує краще, коли вона холодна. Я б ніколи не пішов на мир, але я знав, що інакше тобі б нізащо не повернутися додому живим. І все ж таки я був здивований, коли Барціні зробив ще одну спробу покінчити з тобою. Імовірно, він підготував усе ще до наших мирних переговорів і вже не міг зупинити. Ти певен, що там, на Сицилії, вони полювали саме на тебе, а не на дона Томмазіно?

– Зовні усе робилося так, наче полювали на нього, – відповів Майкл. – І коли б я не лишився живий, навіть ти б не зміг запідозрити нічого. Крім того, що я залишився живий. Але я бачив, як Фабріціо тікав через ворота, підклавши бомбу в машину, де сиділа Аполлонія. І, звісно, я все це перевірив після того, як повернувся у Нью-Йорк.

– Тобі вдалося розшукати того пастуха? – поцікавився дон.

– Так, – відповів Майкл. – Ще рік тому він відкрив невелику піцерію в Буффало. Під новим ім’ям, із підробленими паспортом й особистими даними. Цей пастух Фабріціо живе як у бога за пазухою.

– Отже, більше нема чого чекати. Коли почнеш? – спитав дон.

– Хочу почекати, поки Кей народить дитину, – відповів Майкл. – На випадок, коли трапиться щось непередбачене. І хочу, щоб Том улаштувався у Вегасі, щоб він не був уплутаний у цю справу. Гадаю, що через рік.

– Ти підготувався до всього? – запитав дон. Вимовивши це, він не дивився на Майкла.

– Тебе це не обходить, – тихо говорив Майкл. – Я беру на себе всю відповідальність. Я навіть не можу дозволити тобі права вето. Якби ти спробував заборонити мені тепер, я б вийшов із «родини» й готував усе на власний ризик. Ти не відповідаєш за цю справу. Дон довго мовчав, а потім зітхнув і сказав:

– Хай буде так. Може, саме тому я й відійшов від справ. Може, тому я й передав усе тобі. Я вже зробив своє в житті, у мене вже немає сили. І тут є обов’язки, які навіть найкраща людина не може виконати. Ось такі справи.

Того року Кей Адамс-Корлеоне народила другу дитину, теж сина. Пологи були легкі, без жодних ускладнень, і її вітали в маєтку як королівську принцесу. Конні Корлеоне подарувала для немовляти шовкове вбрання і білизну ручної роботи, привезені з Італії, надзвичайно дорогі й гарні. Вона сказала Кей:

– Це все Карло розкопав. Він перевернув увесь Нью-Йорк, аби знайти щось надзвичайне після того, як мені не пощастило купити нічого, що б мені справді сподобалося.

Кей вдячно посміхнулася й відразу збагнула: від неї хочуть, щоб вона переповіла цю зворушливу історію Майклові. Отже, вона вже ставала по-своєму сицилійкою.

Цього ж таки року в Голлівуді помер від крововиливу в мозок Ніно Валенті. Його смерть освітлювали під великими заголовками у бульварних газетах, бо кілька тижнів перед тим із великим успіхом з’явився на екранах фільм, у якому Джоні Фонтане забезпечив для Ніно провідну роль. Газети вказували також, що похорони узяв на себе Джоні Фонтане, що обряд буде приватним і в ньому візьмуть участь тільки рідні й близькі друзі. В одному сенсаційному інтерв’ю навіть стверджувалось, що Джоні Фонтане звинувачував себе у смерті свого друга, бо не примусив його лікуватися, але все це здавалося скоріше докорами сумління вразливого, але невинного свідка трагедії. Джоні Фонтане зробив кінозіркою свого друга дитинства Ніно Валенті, а що ще може зробити друг?

Ніхто з членів «родини» Корлеоне не приїхав у Каліфорнію на похорон, був лише Фредді та ще Люсі з Джулісом Сігалом. Дон хотів і собі поїхати на похорон, однак мікроінфаркт на місяць прикував його до ліжка. Отже, натомість він послав великий вінок живих квітів. Вінок повіз на Захід Альберт Нері як офіційний представник «родини».

А через два дні після похорону Ніно в Голлівуді, у будинку коханки-кінозірки, застрелено Моу Гріна. Альберт Нері ще цілий місяць не повертався до Нью-Йорка. Він провів свою відпустку на Карибському морі й повернувся до виконання своїх обов’язків засмаглий, як негр. Майкл Корлеоне привітав його усмішкою й кількома словами подяки, між якими була також звістка про те, що віднині Нері отримає від «родини» додаткову платню у вигляді прибутку від одного грального закладу на Іст-Сайді, що вважався вельми прибутковим. Нері відчував задоволення і радість із того, що живе у світі, де належно винагороджують за сумлінне виконання обов’язків.


Розділ XXVII | Хрещений батько | Розділ XXIX