home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ XXX

Альберт Нері сидів у своїй квартирі в Бронксі й старанно чистив полісменську форму, пошиту з голубої діагоналі. Він відстебнув значок полісмена й поклав на стіл, щоб теж почистити. Кобура з пістолетом висіла на спинці стільця. Ця колись щоденна процедура дивним чином тішила його, хоч Нері мало що тішило останні два роки, відколи його кинула дружина.

Він одружився з Ритою, коли та ще ходила до школи, а він став новоспеченим полісменом. Вона була сором’язлива, темноволоса дівчина із суворої італійської родини, батько й мати не дозволяли їй затримуватися після десятої вечора. Нері по вуха закохався у цю дівчину, в її невинність, в її добре серце, в її смагляву вроду.

Спочатку Рита Нері була зачарована своїм чоловіком. Він був надзвичайно дужим. І вона бачила, що інші бояться його через силу й непохитну справедливість. Він дуже рідко поводився дипломатично. Якщо він не погоджувався з думкою чи поглядами когось іншого, навіть багатьох, то або насуплено мовчав, або різко заперечував. Він також мав справжній сицилійський темперамент і був жахливий у гніві. Але ніколи не гнівався на дружину.

За п’ять років Нері став одним із тих полісменів, яких у Нью-Йорку бояться як вогню. Але й одним із найчесніших. Він мав свої методи забезпечення поваги до закону. Він терпіти не міг хуліганів і, коли бачив гурток молодих нероб, що ввечері десь на розі вулиці чіплялися до перехожих, порушуючи спокій, негайно вживав рішучих заходів. Вдавався до фізичної сили, якою природа нагородила його вельми щедро, – він, здається, і сам не знав її міри.

Якось увечері він вискочив із патрульної машини в районі Сентрал-Парк-Вест і затримав шістьох хуліганів у чорних шовкових куртках. Його напарник, знаючи характер Нері, визнав за краще не вплутуватися й не вилазив із машини. Шестеро хлопців, кожному з них було десь близько двадцяти, зупиняли перехожих і загрозливим тоном домагалися у них сигарет, хоча нікого не покривдили фізично. Вони також дражнили перехожих дівчаток непристойними жестами і то не американськими, а більше французькими.

Нері поставив їх попід кам’яною стінкою, що відгороджує Центральний Парк від Восьмої авеню. Ще не смеркло, але Нері вже мав напохваті важкий електричний ліхтар – свою улюблену зброю. Він ніколи не вдавався до пістолета – не виникало потреби. Коли він був розлючений, його обличчя ставало таке грізне, що у поєднанні з формою полісмена завжди наганяло страху на хуліганів. Так ставалося завжди.

Нері запитав першого хлопця в чорній шовковій куртці:

– Як тебе звуть?

Хлопець назвав ірландське прізвище. Нері суворо йому наказав:

– Ушивайся з вулиці. Як ще раз побачу тебе сьогодні, то розіпну. – Він показав своїм ліхтарем, куди йти, і хлопець чкурнув у той бік. Нері так само відпустив ще двох. Але четвертий назвав італійське прізвище й навіть усміхнувся до Нері, ніби апелюючи до його національних почуттів. Адже у Нері на лобі написано, що він італієць. Нері якусь мить дивився на хлопця, а потім перепитав без потреби:

– Так ти італієць?

Хлопець довірливо посміхнувся у відповідь.

Нері ошелешив його ліхтарем по голові. Хлопець упав навколішки. Шкіра і м’язи на лобі розірвалися, і обличчя залила кров. Але череп не ушкоджено. Нері сказав люто:

– Ах ти ж стерво! Ти ганьбиш італійців. Через отаких, як ти, за нами тягнеться погана слава. Ану стань. – Він копнув хлопця в бік – не дуже слабо, але й не сильно. – Іди додому, і щоб я тебе не бачив більше на вулиці. І не потрапляй знову мені на очі в цій блазенській одежі, бо я з тебе каліку зроблю. А зараз забирайся додому. Маєш щастя, що не я твій батько.

Нері не завдав собі великого клопоту з тими двома шмаркачами, які стояли. Він просто потурив їх ногою під зад, нагадуючи вслід, щоб не траплялися йому вночі на вулиці.

Усе це робилося завжди так швидко, що не встигав зібратися натовп і ніхто не протестував. Нері одразу сідав у патрульну машину, напарник із місця брав велику швидкість. Не без того, що інколи траплялися й важкі типи, які хотіли дати здачі, а то й витягали ножа. Оцим останнім уже справді не можна було позаздрити. Нері з хижою люттю бив їх до безпам’яті й, закривавлених, жбурляв у патрульну машину. Їх садовили під арешт і звинувачували в нападі на полісмена. Але зазвичай судові доводилося чекати, поки їх випишуть із лікарні.

Потім Нері, переважно через те, що не виявив належної поваги до свого сержанта, перевели на дільницю, де будували штаб-квартиру Організації Об’єднаних Націй. Люди з Організації Об’єднаних Націй, користуючись дипломатичною недоторканністю, ставлять свої машини де завгодно, не звертаючи уваги на встановлені поліцією правила. Нері поскаржився у відділок, йому порадили не зчиняти галасу, а просто не звертати уваги, та й годі. Але якось увечері на одній із бічних вулиць поставлені безладно машини геть закрили проїзд. Було вже за північ; Нері взяв свій важкий ліхтар з патрульної машини, і, йдучи вздовж вулиці, потрощив усі вітрові стекла на дрібний мак. Не так просто, навіть для поважних дипломатів, поставити за кілька днів нове вітрове скло на свою машину. У відділок поліції посипалися скарги та вимоги забезпечити належний захист від хуліганства. А скло в автомобілях били щоночі цілий тиждень, поки нарешті хтось здогадався, у чому річ, і Нері перевели до Гарлему.

Якось невдовзі після цієї пригоди, у неділю, Нері з дружиною подався у Бруклін до своєї овдовілої сестри. Альберт Нері як справжній сицилієць відчував велику відповідальність за свою сестру і провідував її принаймні раз на два місяці, щоб пересвідчитися, чи все в неї гаразд. Вона була багато старша за нього і мала вже двадцятирічного сина. Цей син, Томас, що ріс без батька, завдавав клопоту. Він уже кілька разів потрапляв у якісь халепи, бешкетував. Нері вже раз довелося вдатися до своїх зв’язків у поліції, щоб врятувати хлопця від звинувачення у крадіжці. Того разу він стримав свій гнів, але попередив небожа:

– Томмі, моя сестра плаче через тебе, і якщо ти не виправишся, то я сам тебе виправлю.

Він говорив це по-дружньому, як дядько небожеві, не погрожуючи. Та хоча Томмі був найзухваліший юнак у цьому хуліганському районі Брукліна, він все ж таки побоювався дядька.

А тепер сталося так, що в суботу Томмі повернувся додому дуже пізно й, коли вони приїхали, ще спав у своїй кімнаті. Мати пішла розбудити сина, щоб він одягнувся і разом з дядьком і тіткою пообідав. Крізь прочинені двері почулася брутальна відповідь:

– Чхав я на них. Не заважай спати. – І мати вийшла назад до кухні, винувато всміхаючись.

Отже, пообідали без нього. Нері поцікавився, чи Томмі дуже допікає сестрі. Вона заперечно схитнула головою.

Нері з дружиною вже збиралися йти, коли Томмі нарешті встав. Він ледь промимрив вітання й пішов на кухню. А звідти гаркнув матері:

– Гей, ма. А чи не приготувала б ти мені щось попоїсти?

Він не просив, він вимагав тоном вередливої, розбещеної дитини. Мати крикнула сердито:

– Вставай перед обідом, тоді й попоїси. Я не збираюся задля тебе ще раз пектися біля плити.

То була досить неприємна сцена, але такі трапляються скрізь, і нічого б не сталося, коли б Томмі, роздратований спросоння, не припустився помилки й не вилаяв матір брудними словами, заявляючи, що піде їсти до ресторану. Йому одразу ж довелося пошкодувати. Дядько вже вхопив його як кіт мишу. Не так тому, що небіж образив матір перед ним, як тому, що, за всіма ознаками, Томмі щодня отак розмовляв із нею, коли вони були вдвох. Томмі ніколи не наважувався поводитись таким чином при дядькові. Просто цієї неділі він забув про нього. На своє нещастя.

Перед очима двох переляканих на смерть жінок Нері безжалісно й методично катував свого небожа. Хлопець спочатку намагався боронитись, але незабаром здався й почав проситися. Нері ляскав його по пиці, поки губи набрякли й укрилися кров’ю; він гупав його головою в стіну, стусав у живіт, повалив на підлогу і товк обличчям у килим. Тоді наказав жінкам почекати, а сам виволік небожа на вулицю, затяг у свою машину й настрахав: «Якщо я хоч раз почую від сестри, що ти собі дозволяєш обзивати її подібними словами, то я так розмалюю тебе, що сьогоднішня прочуханка тобі здасться поцілунком вуличної шльондри. Я хочу, щоб ти взявся за розум. А тепер іди додому й скажи моїй дружині, що я чекаю на неї».

Через два місяці після цього випадку, повернувшись додому з пізньої зміни, Нері побачив: жінка пішла від нього. Вона забрала весь свій одяг і подалася до батьківського дому. Її батько сказав Нері, що Рита боїться його, боїться жити з ним через його запальну натуру. Але повірити в це було неможливо. Він ніколи в житті не зачепив своєї дружини й пальцем, ніколи їй не погрожував, ніколи не відчував до неї нічого, крім любові. Її вчинок настільки збив його з пантелику, що Нері вирішив зачекати кілька днів, перш ніж іти до її батьківського будинку переговорити з нею.

На нещастя, наступного нічного чергування з ним сталася халепа. Його машина поїхала на виклик до Гарлему – сказали, що там спроба вбивства. Як завжди, Нері вискочив із машини, коли та ще тільки підкочувалася до зупинки. Було вже за північ, і замашний ліхтар був при ньому. Він одразу побачив, де саме потребували його. Коло одного з під’їздів стояв натовп. Якась стара негритянка сказала Нері:

– Он там чоловік ріже дівчинку.

Нері зайшов у під’їзд. З другого кінця крізь відчинені двері виривалося світло й чулися зойки. Він поспішив до відчинених дверей, тримаючи в руці ліхтаря, і мало не впав, спіткнувшись об двоє жіночих тіл, розпростертих на підлозі. Одна була негритянка років двадцяти п’яти. Друга – мулатка років дванадцяти, не більше. Обидві закривавлені від порізів бритвою на обличчі й на тілі. Нері побачив у кімнаті й винуватця. Він добре знав його.

То був Вакс Бейнс, відомий у околиці сутенер, розповсюджувач наркотиків і грабіжник. Його очі були зовсім безтямні від великої дози наркотику, а тремтлива рука стискала закривавленого ножа. Нері заарештував його якраз два тижні тому, коли він на вулиці жорстоко побив одну з повій, які працювали на нього. Бейнс сказав тоді йому:

– Чоловіче, це не твоя справа.

Напарник Нері також щось промимрив на зразок того, що хай, мовляв, негри хоч переріжуть один одного, коли їм так хочеться, але Нері привів Бейнса у відділок. Наступного ж дня Бейнса випустили на поруки.

Нері ніколи не любив негрів, а робота в Гарлемі знеохотила до них ще більше. Вони пиячили, дуріли від наркотиків, а їхні жінки працювали або таскалися по вулиці. Від тих байстрюків йому не було жодної користі. Зухвале порушення Бейнсом закону збісило його. Вигляд дівчини, жахливо порізаної бритвою, доконав Нері, і він холоднокровно вирішив не відводити Бейнса до відділку.

Але за ним уже стояв натовп свідків: люди із сусідніх квартир і його партнер по машині.

Нері наказав Бейнсові:

– Кинь ніж, ти заарештований.

– Чоловіче, – засміявся Бейнс, – щоб арештувати мене, тобі доведеться взятися за пістолет, якщо ти не хочеш скуштувати цього, – він підніс угору ножа.

Нері рвучко кинувся вперед, так що напарник його не встиг вихопити пістолета. Негр полоснув ножем, але Нері, який мав дуже швидку реакцію, перехопив його за зап’ясток лівою рукою, а правою з усієї сили блискавично опустив на скроню Бейнсові ліхтар. Удар примусив Бейнса впасти на коліна, він захитався, як п’яний, а ніж випав у нього з руки. Він став безпорадний, отож другого удару Нері вже не можна було вибачити, як зробили висновок із зізнань численних свідків та його напарника слідство і кримінальний суд. Його другий удар по голові Бейнса виявився такої сили, що скло в ліхтарі розлетілося на скалки, а головка ліхтаря з лампочкою відлетіла через усю кімнату, далеко вбік. Важка трубка зігнулася, і лише батарейки не дали їй переламатися. Один із присутніх – негр, що жив у будинку і пізніше свідчив проти Нері, – промовив захоплено:

– Чоловіче, та в цього негра голова як камінь!

Однак Бейнсова голова все ж таки не була достатньо твердою. Удар проломив йому череп. І через дві години в лікарні «Гарлем госпітал» він помер.

Альберт Нері єдиний із усіх здивувався, коли його звинуватили у перевищенні вжитих ним заходів під час самооборони. Його звільнили з поліції й почали проти нього кримінальну справу. Звинуватили в убивстві й засудили на десять років. Але тепер його переповнювала така дика лють і зненависть до суспільства, що йому на все було начхати. Його насмілилися визнати злочинцем! У них вистачило нахабства запроторити його в тюрму за вбивство отієї тварюки, того чорного сутенера! І їм немає діла до жінки й дівчинки, що й досі лежать у лікарні, спотворені на все життя.

Він не боявся тюрми. Думав, що завдяки своїй дружбі з ним як із колишнім полісменом та ще з огляду на характер його злочину, поводитимуться не так суворо. Кілька приятелів-полісменів уже обіцяли переговорити з друзями. Лише його тесть, кмітливий літній італієць, власник рибної крамниці в Бронксі, був переконаний, що Альбертові Нері не витримати й року в тюрмі. Або його вб’є хтось із сусідів по камері, або він сам порішить когось із них. Відчуваючи за собою провину, – адже його донька через якийсь жіночий веред кинула такого порядного чоловіка, – тесть Нері попросив «родину» Корлеоне втрутитися. (Він сплачував гроші одному з представників «родини» за протекцію й постачав на стіл самим Корлеоне як подарунок добірну рибу.)

«Родина» Корлеоне знала про Альберта Нері. За ним йшла слава справедливого й грізного полісмена; за ним також закріпилася репутація людини, якою не можна легковажити, людини, що навіює страх сама собою, незалежно від службової зброї й мундира. «Родина» Корлеоне завжди цікавилася такими людьми. Той факт, що він був полісменом, не говорив ні про що. Багато людей замолоду стають на хибний шлях, що не відповідає їхньому справжньому призначенню. Але час і доля зазвичай допомагають знайти справжнє покликання.

Піт Клеменца зі своїм нюхом на необхідних людей звернув увагу Тома Хейгена на справу Нері. Хейген вивчив копію матеріалів слідства й вислухав Клеменцу. Потім зауважив:

– Не виключено, що маємо тут другого Луку Бразі.

Клеменца завзято закивав головою. Лице огрядного капореджіме не мало добродушного виразу, характерного для гладких людей.

– Я думаю так само. Майклові слід самому взятися за нього.

Отож не встигли ще перевести Альберта Нері з тимчасового ув’язнення до тюрми на півночі штату, де він мав відсидіти свій термін, як його повідомили, що суддя переглянув справу на підставі нових даних і свідчень високих поліцейських чинів. Вирок було скасовано, і його звільнили. Альберт Нері не був дурнем, а його тесть надмірним скромником. Довідавшись, як усе сталося, Нері сплатив борг тестеві, погодившись розлучитися з Ритою. Після цього він поїхав на Лонг-Біч, щоб подякувати своєму благодійникові. Звичайно, про все було домовлено заздалегідь. Майкл прийняв його у своїй бібліотеці.

Нері висловив свою подяку офіційним тоном, і його здивувала й потішила теплота, з якою Майкл сприйняв ту подяку.

– Чорти б їх узяли, – говорив Майкл. – Я не можу дозволити, щоб так попихали земляком-сицилійцем. Адже тебе мали б ще й нагородити якоюсь там медаллю чи біс їх знає чим. Але ці кляті політикани ні про що не дбають, крім своєї закулісної гри. Послухай, я б ніколи не став утручатись, якби не перевірив усе від початку й до кінця і не побачив, що з тобою вчинили по- свинячому. Один з моїх хлопців переговорив із твоєю сестрою, і вона розповіла, як ти завжди турбувався про неї та її хлопця, як ти направляв його у житті, не давав зіпсуватися. Твій тесть не нахвалиться тобою. А це нечасто трапляється. – Майкл тактовно не згадав про те, що дружина кинула Нері.

Вони трохи поговорили. Нері мав мовчазну вдачу, але з Майклом Корлеоне він розговорився. Майкл був лише на п’ять років старший за нього, але Нері говорив із ним так, ніби той був набагато старший, принаймні як його батько.

Наприкінці Майкл зауважив:

– Не було б ніякої рації визволяти тебе з тюрми, а потім кидати напризволяще, без шматка хліба. Я можу підшукати для тебе роботу. У мене є підприємства в Лас-Вегасі, і з твоїм досвідом ти б міг керувати охороною у готелі. Або, якщо тобі хочеться започаткувати якийсь власний бізнес, я міг би замовити слівце в банку, аби тобі дали позику.

Нері аж дух перехопило від вдячності й зніяковіння. Він гордо відмовився, а потім додав:

– Однаково з умовним вироком я мушу перебувати під наглядом суду.

– Це пусте, – жваво відповів Майкл, – я все влаштую. Забудь про цей вирок, а щоб банки не копилили носа, я можу вилучити твій жовтий бланк.

Жовтий бланк – це аркуш, на якому поліція веде облік карних вчинків правопорушників. Зазвичай бланк передають судді, коли той зважує міру покарання звинуваченому. Нері досить довго служив у поліції й знав, що не один розбишака відбувся легким вироком, бо підкуплені поліцейські з департаменту кримінального обліку подавали до суду чистий жовтий бланк. Отже, його не здивувало, що Майкл Корлеоне міг таке влаштувати, здивувало тільки те, що він це робить для нього.

– Якщо мені буде потрібна допомога, я зв’яжуся, – сказав Нері.

– Добре, добре, – охоче погодився Майкл і глянув на годинник. Нері вирішив, що йому пора йти, і підвівся. І знову його здивували.

– Час обідати, – сказав Майкл. – Ходімо, пообідаємо в нас. Мій батько казав, що хоче бачити тебе. Підемо до його будинку. Мати сьогодні приготувала смажений перець із яйцями й ковбасою. По-сицилійському.

Це пообіддя стало найкращим для Альберта Нері, відколи він був підлітком до того часу, коли батьки померли, тобто з п’ятнадцяти років. Дон Корлеоне був сама люб’язність, і його дуже потішило, коли він довідався, що рід Нері походить із невеличкого сільця всього за кілька хвилин ходу від його рідного села. Точилася приємна розмова, подавали смачні страви, пили густо-червоне вино. Нері вразила думка, що ось нарешті він сидить серед своїх, по-справжньому своїх. Він розумів, що потрапив сюди як випадковий гість, але вже знав, що може знайти тут постійне місце для себе й бути щасливим у світі цих людей.

Майкл і дон провели його до машини. Дон потис йому руку і сказав:

– Ти гарний хлопець. Ось цьому синові, Майклу, я передаю свою фірму з імпорту маслинової олії, навчаю його комерції, бо я вже старий і хочу відійти на спочинок. І ось він прийшов до мене і просить утрутитися у твою невелику справу. Я кажу йому: ти тримайся краще маслинової олії. Але він править своє. Каже мені: таж то добрий хлопець, сицилієць, і з ним хочуть повестися по-свинському. І не давав мені спокою. Я розповідаю це для того, щоб сказати, що він таки мав рацію. Тепер, коли я побачив тебе, я радий, що ми поклопоталися про тебе. Отож, якщо ми ще зможемо щось зробити для тебе, проси не соромлячись. Зрозумів? Ми до твоїх послуг.

(Тепер, пригадавши донову люб’язність, Нері пошкодував, що дона вже немає живого і що він не зможе дізнатися про послугу, яку Нері зробить сьогодні «родині» Корлеоне.)

Не минуло й трьох днів, як Нері вже все вирішив для себе. Він добре розумів, що його вербують, але зрозумів також і те, що «родина» Корлеоне схвалила той його вчинок, який суспільство засудило і за який покарало його. Отже, «родина» Корлеоне цінує його, а суспільство – ні. Він зрозумів, що йому поведеться краще у світі, створеному «родиною» Корлеоне, ніж у великому світі. І зрозумів також, що у своїх вузьких межах «родина» Корлеоне мала більше влади.

Він знову прийшов до Майкла і виклав карти на стіл.

Він сказав, що не хоче працювати у Вегасі, а воліє служити «родині» у Нью-Йорку. Він переконливо запевнив у своїй відданості. Майкл був зворушений. Нері це добре бачив. Але Майкл наполіг, щоб Нері спочатку відпочив місяць у Майамі, у готелі, який належав «родині»; йому оплатили дорогу й видали місячну платню наперед, отже, він мав потрібні кошти, щоб насолоджуватися відпочинком.

Ця відпустка вперше дала Нері змогу зазнати розкошів. Обслуга в готелі аж упадала за ним, зазначаючи: «То ж приятель Майкла Корлеоне!»

Про це вже знали тут усі. Йому дали шикарний номер, не якусь там кімнатчину, як для бідного родича. Чоловік, що тримав нічний клуб при готелі, звів його із вродливими дівчатами. Повернувшись до Нью-Йорка через місяць, Нері вже трохи не так дивився на життя.

Його приділили до загону Клеменци. У цього знавця кадрів він пройшов пильну перевірку. Доводилося вживати певних запобіжних заходів. Адже як-не-як він колись працював полісменом. Але природна злість Нері поборола всі докори сумління, якщо вони у нього ще залишалися.

Менше як за рік він «пройшов гарт», і всі дороги назад йому було відрізано.

Клеменца співав йому дифірамби. Нері, мовляв, справжнє диво, другий Лука Бразі. Клеменца хвалився, що він стане ще кращий за Луку Бразі. Адже Нері був його знахідкою. Фізичні дані його були досконалі. Він мав таку реакцію й координацію, що міг би стати другим Джо ді Маджо. Клеменца також знав, що Нері не залишать під його командою. Нері підпорядкували самому Майклові Корлеоне – звісно, з неодмінним посередництвом Тома Хейгена як необхідного застережника. Він отримував чималу платню, але у нього не було власного джерела прибутку, такого, як, скажімо, букмекерська контора чи данина з профспілкової організації. Зрозуміло, що його пошана до Майкла Корлеоне була безмежна, і одного дня Хейген жартома сказав Майклові: «Ну, тепер ти маєш свого Луку».

Майкл кивнув головою. Він справді добився свого. Нері став вірним йому до самої смерті. А навчив Майкла зробити це, звичайно, сам дон. Якось, під час своєї довгої науки у батька, Майкл запитав:

– Скажи, як ти зумів приручити такого типа, як Бразі? Таку звірюку?

І дон прочитав йому лекцію.

– Є на світі люди, – сказав він, – котрі самі нариваються, щоб їх уколошкали. Ти, певне, помічав таких. Граючи в карти, заводять сварки; коли хто на дорозі ледь-ледь черкне їхню машину крилом, вискакують із машини, як скажені, або лають і дратують людей, про чию силу нічого не знають. Я якось бачив одного дурня, що умисне дражнив цілий гурт горлорізів, сам-самісінький і без зброї. Такі люди ніби ходять світом і кричать: «Убийте мене! Убийте мене!». І завжди знаходиться хтось готовий здійснити це. Про таке ми читаємо в газетах щодня. Звісно, подібні люди й іншим завдають чимало лиха.

Ось Лука Бразі був такою людиною. Але він був чоловік настільки надзвичайний, що дуже довго не міг знайти на свою голову сильніших за себе. Для нас подібні люди здебільшого ні до чого, але такий, як Бразі, в умілих руках стає могутньою зброєю, яку слід використовувати. Весь фокус ось у чому: коли вже він не боїться смерті й справді шукає її, зроби, щоб ти був єдиний на світі, від чиєї руки він не хоче вмерти. Нехай він боїться тільки цього – не самої смерті, а тільки того, що порішиш його саме ти. І тоді він твій.

Це був один із найцінніших уроків, даних доном за життя, і Майкл скористався ним, щоб зробити Нері своїм Лукою Бразі.

І ось тепер нарешті Альберт Нері у своїй квартирі в Бронксі збирався знову вдягти форму полісмена. Він старанно чистив її. Потім начистить кобуру. І на кашкеті також треба надраїти козирок, налощити міцні чорні черевики. Нері працював із бажанням. Він знайшов своє місце у світі, Майкл Корлеоне довіряє йому цілковито, і сьогодні він виправдає цю довіру.


Розділ XXIX | Хрещений батько | Розділ XXXI