home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ XXXI

Того ж таки дня два великі лімузини стояли у поселенні в Лонг-Біч. Одна з машин чекала на Конні Корлеоне, її матір, чоловіка та двох синів, щоб відвезти їх до аеропорту. Родина Карло Ріцці збиралася провести відпочинок у Лас-Вегасі й підготуватися до остаточного переїзду в це місто. Такий наказ отримав Карло від Майкла, незважаючи на протести Конні. Майкл не став пояснювати, що він бажає вивезти всіх із маєтку до початку переговорів між «родинами» Корлеоне й Барціні. Бо й саму зустріч тримали у великій таємниці. Про неї в «родині» знали лише капореджіме.

Другий лімузин чекав на Кей із дітьми: вони їхали навідати її батьків у Нью-Гемпшир. Майкл мусив залишатися в маєтку, у нього були невідкладні справи, і він мав їх вирішити.

Напередодні ввечері Майкл переказав Карло Ріцці, що Карло зможе приєднатися до жінки й дітей через кілька днів, але поки що він потрібен тут. Конні лютувала. Намагалася додзвонитися до Майкла, але той поїхав у місто. І тепер нишпорила по всьому маєтку, але Майкл зачинився з Томом Хейгеном і наказав, щоб його не турбували. Конні поцілувала на прощання Карло, і він допоміг їй сісти в машину.

– Якщо ти не прилетиш через два дні, то я сама приїду сюди, за тобою, – погрожувала йому вона.

– Я приїду, – пообіцяв він, нагороджуючи її наостанку змовницькою посмішкою хтивого чоловіка.

Вона висунулася у віконце.

– Як ти думаєш, навіщо ти потрібен Майклові? – запитала вона. Через нервування її обличчя здавалося старим і непривабливим. Карло стенув плечима.

– Він обіцяв мені щось значне. Може, саме про це й хоче переговорити. У всякому разі він натякнув саме на таку можливість.

Карло не знав, що на сьогоднішній вечір призначено зустріч із Барціні.

Конні перепитала зацікавлено:

– Це правда, Карло?

Карло заспокійливо кивнув.

Лише коли від’їхала перша машина, вийшов Майкл, щоб попрощатися з Кей і зі своїми двома синами. Карло також підійшов і побажав Кей щасливої подорожі й доброго відпочинку. Нарешті й другий лімузин від’їхав через ворота.

– Вибач, що затримав тебе тут, Карло. Але це забере не більше двох днів, – сказав Майкл.

– Будь ласка, скільки завгодно, – поспішно відповів Карло.

– От і добре, – сказав Майкл. – Будь коло телефона, я тебе покличу, коли ти будеш мені потрібний. У мене є ще деякі справи, гаразд?

– Гаразд, гаразд, Майку, – відповів Карло. А тоді пішов до себе додому, подзвонив коханці, яку таємно тримав у Вестбері, і пообіцяв, що сьогодні ввечері спробує приїхати до неї. А потім витяг пляшку житнього віскі й став чекати. Чекати довелося досить довго. Десь після полудня у ворота почали заїжджати машини. Карло бачив, як з однієї вийшов Клеменца, а трохи пізніше з другої Тессіо. Обох охоронець провів до будинку Майкла. За кілька годин Клеменца вийшов, а Тессіо не з’являвся.

Карло пішов на подвір’я подихати свіжим повітрям, хвилин на десять, не більше. Він знав в обличчя усіх охоронців, які несли службу в маєтку, навіть приятелював із декотрими. Думав поплескати язиком з ким-небудь, щоб згаяти час. Але, на його подив, серед сьогоднішніх охоронців не було жодного знайомого обличчя. Усі незнайомі. А ще дивніше – коло брами стояв Рокко Лампоне, а Карло знав, що Рокко має надто високе становище в «родині», щоб виконувати таке холуйське доручення, хіба трапилося щось справді надзвичайне.

Рокко всміхнувся по-дружньому й привітався. Карло насторожився. Рокко сказав:

– Ого, а я думав, що ти збирався на відпочинок разом із доном.

– Майк хоче, щоб я затримався на пару днів. Має для мене якісь справи, – стенув плечима Карло.

– Он воно що, – зітхнув Рокко Лампоне. – Мені сказав те саме. А потім звелів стовбичити при воротах. Що ж, чорт візьми, він бос і все тут. – У його голосі відчувалася трохи презирлива нотка; мовляв, Майклові ще далеко до свого батька.

Карло проігнорував ту нотку.

– Майкл знає, що робить, – відказав він.

Рокко прийняв цю відсіч мовчки. Карло попрощався й пішов у дім. Щось діється, але Рокко не знав, що саме.

Майкл стояв біля вікна у своїй вітальні й дивився, як Карло тиняється по маєтку. Хейген подав йому чарку міцного коньяку. Майкл вдячно всміхнувся й трохи надпив. Позад нього Хейген лагідно нагадав:

– Майку, тобі потрібно рухатися, вже час.

– От якби не так скоро, – зітхнув Майкл, – якби старий протяг трохи довше.

– Усе буде гаразд, – заспокоїв Хейген. – Якщо я не наплутав, то й ніхто не наплутає. Ти все чудово облагодив.

Майкл відвернувся від вікна.

– Багато що спланував ще старий. Я й гадки не мав, який він проникливий. Але здогадуюся, що ти це знав.

– Другого такого, як він, немає, – притакнув Хейген. – Але все задумано чудово. Просто незрівнянно. Ти теж будеш непоганий.

– Побачимо, що вийде. Тессіо й Клеменца вже в маєтку? – спитав Майкл.

Хейген підтвердив.

Майкл допив коньяк.

– Пришли до мене Клеменцу. Я сам проінструктую його. А Тессіо взагалі не хочу бачити. Просто перекажи йому, що я за півгодини буду готовий піти з ним для зустрічі з Барціні. А вже потім люди Клеменци займуться ним.

Хейген спитав байдужим голосом:

– Ніяк не можна залишити Тессіо на цім світі?

– Ніяк, – відповів Майкл.

На півночі штату, у місті Буффало, невеличка піцерія на бічній вулиці ледь встигала обслуговувати клієнтів. А коли пройшла обідня пора й настав відносний спокій, продавець прибрав із віконця круглу бляшану тацю, на якій лежало кілька шматків піци, і поставив її на полицю над великою цегляною піччю. Тоді зазирнув у піч, де випікалася нова піца – великий корж, притрушений сиром і присмачений томатною пастою. Сир ще не взявся пухирцями. Продавець знову повернувся до прилавка-вікна, що дозволяв йому обслуговувати людей на вулиці. Біля вікна стояв кремезний молодик. Він замовив:

– Скибку піци.

Продавець поклав на дерев’яну лопату один із охололих шматків і вправно вкинув у піч розігрівати. Клієнт, замість чекати на вулиці, вирішив зайти досередини й обслужитися там. Піцерія була вже порожня. Продавець витяг із печі гарячу скибку й поклав на паперову тарілочку. Але клієнт, не збираючись розплачуватися, пильно дивився на нього.

– Я чув, що в тебе на грудях шикарне татуювання, – сказав клієнт. – Я можу його побачити над розстебнутим комірцем. А чи не показав би ти мені його повністю?

Продавець заціпенів. Його немов паралізувало.

– Розстебни сорочку, – наказав клієнт.

– Немає в мене ніякого татуювання, – вимовив нарешті продавець із дуже помітним італійським акцентом. – Той чоловік працює ввечері.

Клієнт зареготав. Зареготав недобре, хрипло, напружено.

– Ну-ну, розстібай сорочку, хочу глянути.

Продавець почав задкувати, сподіваючись заскочити за піч і вислизнути задніми дверима в підсобку. Але клієнт підніс над прилавком руку з пістолетом і вистрелив. Куля вдарила продавця в груди, він заточився на піч. Клієнт вистрелив ще раз, і продавець упав на підлогу. Клієнт обійшов прилавок, нахилився і смикнув за сорочку, обриваючи ґудзики. Груди вже залила кров, але татуювання ще можна було бачити – обнімаються коханці, а їх пронизує ніж. Рука продавця безсило піднялася вгору, ніби він ще хотів затулитися нею. Вбивця повідомив:

– Фабріціо, Майкл Корлеоне переказує тобі своє шанування.

Тоді підніс пістолет майже впритул до скроні продавця і натиснув на курок. А потім вийшов із піцерії. Коло тротуару на нього чекала машина з відчиненими дверцятами. Він ускочив у неї, і машина зірвалася з місця.

Рокко Лампоне почув телефонний дзвінок і підійшов до одного зі стовпів брами, на якому висів апарат. Йому сказали:

– Ваш товар готовий, – і поклали слухавку.

Рокко сів у свою машину й поїхав із маєтку. Перетнув дорогу Джонс-Біч-Козвей – ту саму, де вбито Сонні Корлеоне, – і під’їхав до залізничного вокзалу у Вантаґі. Там поставив машину. На нього вже чекала інша машина, а в ній двоє чоловіків. Вони підвезли його до мотелю за десять хвилин їзди від дороги Санрайз-Хайвей і заїхали на подвір’я. Рокко Лампоне залишив обох чекати на нього в машині, а сам пішов до одного з невеликих бунгало у стилі одноповерхової дачі, ударом ноги висадив двері й заскочив досередини.

Сімдесятирічний Філіпп Татталья, голий як немовля, стояв над ліжком, на котрому лежало молоденьке дівчисько. Волосся на голові Філіппа Татталья було чорне, як смола, але шерсть на грудях і животі зовсім сива. Тіло пухке, як у поросятка. Рокко всадив чотири кулі в черево. А потім крутнувся й побіг до машини. Його висадили коло вокзалу у Вантаґі. Він пересів у свою машину й поїхав у маєток. Приїхавши, на якусь мить зайшов до Майкла Корлеоне, а потім знову заступив на пост біля воріт.

Нарешті один у своєму безлюдному помешканні Альберт Нері закінчив опоряджувати форму. Він неквапно вдягнувся – штани, сорочка, краватка й мундир, пояс із кобурою. Коли його вигнали з поліції, то примусили здати зброю, але через якийсь службовий недогляд не забрали обмундирування і нагрудний знак. Клеменца забезпечив його новеньким пістолетом поліцейського зразка тридцять восьмого калібру, який неможливо було засікти. Нері розібрав його, почистив, змастив, перевірив бойок, зібрав і натиснув на курок. Зарядив барабан і вже був готовий іти.

Поклав поліцейський кашкет у великий паперовий кульок, а поверх мундира накинув цивільного плаща, щоб не впадала в очі його форма. Глянув на годинник. Машина мала під’їхати аж за п’ятнадцять хвилин. Він простояв чверть години, розглядаючи себе в дзеркало. Сумнівів не могло бути. Він мав вигляд справжнього полісмена.

У машині на передньому сидінні вже чекали на нього двоє з людей Рокко Лампоне. Нері сів ззаду. Машина рушила до центру, і, коли виїхали за межі району, де він жив, Нері скинув із пліч цивільного плаща й залишив його внизу, розірвав кульок, вийняв і надяг на голову кашкет полісмена.

На розі П’ятдесят п’ятої вулиці й П’ятої авеню машина під’їхала до тротуару, і Нері вийшов. Рушив уздовж авеню; до нього поверталося дивне відчуття, немовби він і справді чергує й обходить вулиці, як колись робив це багато разів. Було людно. Дійшов до Рокфеллерівського центру й зупинився навпроти собору Св. Патрика. По цей бік П’ятої авеню помітив потрібний йому лімузин. Підійшов уже до самого Рокфеллерівського центру. Лімузин стояв самотньо між стовпчиками, на яких було написано, що стоянка й зупинка в цьому місці заборонена. Нері стишив ходу. Він прийшов рано. Зупинився, аби щось записати в службовий блокнот, а потім пішов далі. Підійшов до лімузина. Торкнув ліхтариком крило машини. Водій здивовано зиркнув на нього. Нері вказав кийком на знак «СТОЯНКА ЗАБОРОНЕНА» й показав водієві, щоб той забирався геть. Шофер відвернув голову. Нері зійшов на проїжджу частину дороги й став навпроти відчиненого віконця шофера. Той мав вигляд дебелого бандюги, саме таких Нері подобалося вгамовувати. Сказав навмисне образливим тоном:

– Слухай, хлопче, ти хочеш, щоб я причепив тобі нижче спини квитанцію про штраф і виклик до суду, чи, може, все ж таки здимієш звідси?

Водій відповів спокійно:

– Розпитай спершу у своєму відділку. Ну, а якщо вже тобі так кортить, то можеш виписати мені свою квитанцію.

– Ану гайда звідси, – підвищив голос Нері, – бо як витягну з машини, тоді начувайся.

Водій, як фокусник, видобув звідкись десятидоларівку, склав її однією рукою в маленький квадратик і спробував пропхнути Нері за пазуху. Нері вийшов на тротуар і поманив водія пальцем. Той вийшов.

– Ану давай свої права й документи на машину, – наказав Нері. Він мав надію завести водія за ріг, однак тепер це було неможливо. Краєм ока він помітив, як із будинку «Плаза білдінг» на вулицю вийшло троє невисоких кремезних чоловіків. Це був сам Барціні й двоє його охоронців, що вирушали на зустріч із Майклом Корлеоне. Тієї ж миті один з охоронців заквапився вперед, аби з’ясувати, що там скоїлося біля машини Барціні. Він запитав у водія:

– Що трапилося?

Водій сердито відповів:

– Виписує мені штраф. Тільки й усього. Певне, цей хлопець недавно у відділку.

У цю мить підійшов сам Барціні з другим охоронцем і гримнув:

– Що тут за чортівня?

Закінчивши писати в блокноті, Нері віддав водієві його права й документи на машину. Потім поклав у задню кишеню службовий блокнот і блискавично видобув «спеціальний» тридцять восьмого калібру. Він устиг послати три кулі в широченні груди Барціні, перш ніж троє інших отямилися й кинулися врозтіч, щоб сховатися. На той час Нері вже зник у натовпі, забіг за ріг вулиці, де його підхопила машина й помчала в напрямку Дев’ятої авеню, а потім до центра міста. Біля парку «Челсі» Нері, що вже скинув кашкета, переодягся і накинув на себе плащ, пересів у іншу машину, що чекала на нього. Пістолет і форму полісмена він залишив у першій машині. Їх треба було спекатися. А ще за годину він уже спокійно розмовляв із Майклом у маєтку «родини» Корлеоне на Лонг-Біч.

Тессіо чекав на кухні в доновому будинку, п’ючи міцну каву, коли по нього прийшов Том Хейген.

– Майкл уже готовий їхати з тобою, – сказав він. – Але спочатку зателефонуй Барціні й скажи, щоб виїжджав.

Тессіо підвівся й підійшов до телефона, що висів на стіні. Він подзвонив Барціні до його контори в Нью-Йорку й коротко сказав:

– Ми вже виїжджаємо у Бруклін. – Повісив слухавку й усміхнувся до Хейгена. – Сподіваюся, що Майкл сьогодні привезе нам приємні новини.

Хейген похмуро відповів:

– Не сумніваюся.

Він провів Тессіо з кухні надвір і підійшов із ним до дверей Майклового будинку. Коло дверей їх зупинив охоронець.

– Бос сказав, що поїде іншою машиною. Наказав вам обом їхати без нього.

Тессіо спохмурнів і обернувся до Хейгена.

– Сто чортів, він не може цього робити. Це ж псує всі мої приготування.

Тієї ж миті коло них з’явилося ще троє охоронців. Хейген лагідно відповів:

– Я теж не можу їхати з тобою, Тессіо.

Капореджіме із тхорячою мордочкою миттю все зрозумів.

І підкорився. На якусь мить йому стало недобре, а потім він опанував себе. Сказав Хейгенові:

– Скажи Майклові, що я робив це заради справи. А його я завжди любив.

– Він розуміє, – відповів Хейген, ствердно схитнувши головою.

Тессіо повагався якусь мить, а потім запитав стиха:

– Томе, чи не міг би ти мене врятувати? В ім’я давньої дружби?

– Не можу, – заперечливо хитнув головою Том. Він дивився, як охоронці оточили Тессіо й повели в машину, що вже чекала. Йому було трохи недобре. Адже Тессіо – найкращий боєць у «родині» Корлеоне. Старий дон покладався на нього більше, ніж на будь-кого іншого, за винятком Луки Бразі. Як прикро, що настільки розумний чоловік припустився фатальної помилки у своїх розрахунках уже в такому поважному віці.

Карло Ріцці й досі чекав на розмову з Майклом. Машини, що приїздили й від’їздили, почали його нервувати. Очевидно, відбувалося щось велике, а про нього немов забули. Він нетерпляче подзвонив Майклові. Слухавку взяв охоронець, пішов до Майкла, а потім передав, що Майкл наказав сидіти спокійно і запевнив: швидко настане і його черга.

Карло передзвонив своїй коханці й підтвердив, що вони, напевно, сьогодні пізно повечеряють і проведуть ніч разом. Майкл сказав, що «швидко»; значить, хай там що, через годину-дві Карло звільниться. Дорога до Вестбері забере сорок хвилин. Отже, він ще міг побачитися з нею. Він ласкаво умовляв її не сердитися на затримку. Поклавши слухавку, вирішив перевдягтися, щоб потім не витрачати час. Ледве перемінив сорочку, як постукали у двері.

Карло подумав, що Майкл хотів зв’язатися з ним по телефону, але весь час було зайнято, і тому він послав до нього гінця. Карло пішов до дверей і відчинив. Відчув, що все тіло обм’якло від панічного жаху. У дверях стояв Майкл Корлеоне, і його лице було подібне до маски смерті, яку Карло Ріцці часто бачив у снах.

За Майклом Корлеоне стояли Хейген і Рокко Лампоне з похмурими обличчями, як у людей, що не з власної волі прийшли до друга з поганою звісткою. Карло провів їх до вітальні. Відходячи від переляку, вирішив, що у нього просто з нервами не все гаразд. Але від Майклових слів його насправді замлоїло.

– Ти маєш відповісти за Сантіно, – сказав Майкл.

Карло не озивався, вдаючи, ніби не розуміє, про що мовиться. Хейген і Лампоне відійшли до протилежних стін, так що він залишився з Майклом віч-на-віч.

– Ти видав Сонні людям Барціні, – сказав Майкл беззастережним голосом. – Барціні напоумив тебе, ніби та комедія, що ти розіграв із моєю сестрою, введе в оману «родину» Корлеоне.

Карло Ріцці відповів без найменшої гідності, ніби говорив не він, а сам смертельний переляк:

– Присягаюся, я не винний. Присягаюся головами своїх дітей, я не винний. Не губи мене, Майку, прошу тебе, не губи мене.

Майкл сказав спокійно:

– Барціні мертвий. Так само й Філіпп Татталья. Сьогодні хочу розрахуватися по всіх рахунках «родини». Отож не кажи мені, що ти не винний. Для тебе буде краще зізнатися в усьому.

Хейген і Лампоне глянули на Майкла з подивом. Вони думали, що той ще не може тягатися зі своїм покійним батьком. Навіщо вимагати, щоб цей зрадник визнав свою вину? Його вина вже доведена, наскільки можна щось довести в таких речах. Відповідь була очевидна. Майкл ще не був певним за своє право, ще боявся вчинити несправедливо, ще непокоївся через деяку неясність, якої можна було сподіватися лише після зізнання Карло Ріцці.

Але той мовчав. Майкл сказав майже доброзичливо:

– Та не бійся. Невже ти думаєш, що я зроблю свою сестру вдовою? Що я залишу сиротами своїх небожів? Адже я хрещений батько одному з них. Ні, твоя кара полягатиме в тому, що тобі буде закрита будь-яка робота у «родині». Я відішлю тебе літаком до твоєї сім’ї в Лас-Вегас, до дружини і дітей, і хочу, щоб ти там і залишався. Я призначу Конні утримання. Але це все. Тільки не кажи, що ти не винний. Не вважай мене за дурня і не гніви. То хто зв’язався з тобою – Татталья чи Барціні?

Хапаючись за соломинку, аби не загинути, вдячний за те, що його не вб’ють, що йому дарують життя, Карло Ріцці промимрив:

– Барціні.

– От і добре, – тихо вимовив Майкл. Він махнув правою рукою. – А тепер забирайся, не хочу більше тебе бачити. Машина чекає на тебе, щоб відвезти до аеропорту.

Карло перший вийшов із будинку, усі троє йшли поблизу нього. Була ніч, але подвір’я, як завжди, було яскраво освітлене ліхтарями. Подали машину. Карло побачив, що це його власна машина. Він не впізнав водія. Ззаду в дальньому кутку також хтось сидів. Лампоне відчинив передні дверцята й велів Карло сідати. Майкл сказав:

– Я подзвоню твоїй дружині й передам, що ти вже в дорозі.

Карло сів у машину. Його шовкова сорочка геть змокріла від поту.

Машина рушила, швидко прямуючи до воріт. Карло почав повертати голову, щоб роздивитися, знайомий чи незнайомий сидить іззаду. Тієї ж миті Клеменца, спритно й обережно, так начебто дівчинка приладжує стрічку на шию кошеняткові, накинув на шию Карло Ріцці зашморг. Шовковий шнур урізався Карло в шию, і Клеменца настільки сильно затяг його, що Карло затіпався, мов рибина на гачку, але Клеменца тяг і тяг, аж поки Карлове тіло не обм’якло. Машина раптово наповнилася смородом – у наближенні смерті тіло звільнювалося від нечистот. Клеменца потримав зашморг затягненим іще кілька хвилин, задля певності, а тоді зняв його й сховав у кишеню. Карлове тіло ударилось об дверцята і осунулось на підлогу. Клеменца, зітхнувши з полегкістю, відкинувся на спинку сидіння. Згодом він відкрив віконце, щоб випустити з машини сморід.

Перемога «родини» Корлеоне була цілковитою. Впродовж тих самих двадцяти чотирьох годин Клеменца й Рокко Лампоне дали волю своїм загонам у покаранні порушників кордону імперії Корлеоне. Нері віддали під команду загін Тессіо. Букмекерів Барціні розігнали: двох найзначніших його помічників застрелили, коли вони спокійно копирсалися у зубах, пообідавши в італійському ресторані на Малбері-стрит. Одного відомого іподромного агента Барціні теж убито вдома, коли він саме повернувся після вельми зисковного вечора. Зникло двоє найбагатших портових лихварів, і лише через кілька місяців їхні трупи знайшли в болотах Нью-Джерсі.

Однією шаленою атакою Майкл Корлеоне здобув справжню славу й поставив вагу «родини» Корлеоне на перше місце серед нью-йоркських «родин». Відтепер його шанували не лише за блискучий тактичний хист, а й за те, що найкращі капореджіме «родин» Татталья і Барціні негайно перейшли на службу до нього.

Лише істерика його сестри Конні, яка прилетіла з матір’ю, залишивши дітей у Лас-Вегасі, затьмарила тріумф Майкла Корлеоне. Вона стримувала свою вдовину скорботу, аж поки лімузин не спинився у маєтку. Тут, не чекаючи, поки мати вгамує її, вона помчала просто до будинку Майкла Корлеоне. Вона влетіла вихором до вітальні, де сиділи Кей і Майкл. Кей подалася до неї, щоб заспокоїти й по-сестринському обняти її, але зупинилася, почувши крик і лайку Конні:

– Ах ти ж вошивий виродку! – верещала та. – Ти вбив мого чоловіка! Ти вичекав, поки помер батько, щоб тебе ніхто не міг зупинити. Ти, ти його вбив. Ти завжди винуватив його в смерті Сонні, ти завжди думав так, ви всі так думали. А про мене ти ніколи не подумав! Тобі начхати на мене. Що мені тепер робити? Що мені робити? – голосила вона. Двоє охоронців Майкла вже стояли за нею, готові виконати його наказ. Але він чекав із байдужим обличчям, коли сестра закінчить своє голосіння. Вражена Кей спробувала угамувати її:

– Конні, ти не при собі, подумай, що говориш!

Конні отямилася від своєї істерики й засичала, як отруйна змія:

– А чого, по-твоєму, він завжди був до мене такий непривітний? Як ти думаєш, навіщо він тримав Карло в цьому маєтку? Він весь час хотів убити мого чоловіка. Але не смів, поки був живий тато. Бо тато не дозволив би йому. І він знав. Він просто вичікував. І навіть погодився бути хрещеним батьком нашого сина, щоб збити нас з пантелику. Безсердечний виродок! І ти думаєш, що знаєш свого чоловіка, га? А чи відомо тобі, скільки людей він порішив разом із моїм Карло? Почитай лишень газети. Барціні, Татталья й ще багатьох. Мій брат їх убив!

Вона знову розпалила себе до істерики. Пробувала навіть плюнути в обличчя Майклові, але у роті не було слини.

– Відведіть її додому й покличте лікаря, – наказав Майкл. Обидва охоронці миттю підхопили її під руки й потягли з дому. Кей все ще стояла вражена й перестрашена тим, що сталося.

– Майку, чому вона наговорила таких жахливих речей? Що примусило її повірити в це? – запитала вона свого чоловіка.

Майкл стенув плечима:

– Просто вона в істериці.

– Майку, скажи мені, що все це неправда, будь ласка, скажи, що це неправда. – Кей дивилася пильно в Майклові очі.

Майкл утомлено похитав головою.

– Звісно, що неправда. Повір мені. Сьогодні я востаннє дозволив тобі запитати про мої справи й відповідаю: це неправда.

Він ніколи не говорив так переконливо. Дивився їй в очі не кліпаючи. І з почуття взаємної довіри, що зміцніло між ними за спільно прожиті роки, примусив її повірити йому. І вона вже не сумнівалася. Сумно посміхнулася й пригорнулася до чоловіка.

– Нам обом треба щось випити, – заявила Кей, пішла на кухню по лід і почула, як відчинилися вхідні двері. Вийшла з кухні й побачила, як до кімнати заходять Клеменца, Нері й Рокко Лампоне з охоронцями. Майкл стояв до неї спиною, але Кей відійшла вбік, і їй було видно його профіль. Клеменца звернувся до її чоловіка, вітаючи його формально:

– Доне Майкле.

Кей змогла побачити, з яким виразом Майкл приймав їхню повагу. Він нагадував римські статуї – подоби стародавніх імператорів, які мали від бога право дарувати життя й смерть своїм підданим. Він поклав собі руку на бік і недбало відкинувся тілом на одну ногу, а профіль його являв холодну, горду владність. Капореджіме завмерли перед ним, і в цю мить Кей відчула: все, що вигукувала Конні в обличчя Майклові кілька хвилин перед тим, було правдою. Вона повернулася на кухню й заплакала.


Розділ XXX | Хрещений батько | Розділ XXXII