home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


Ліс зітхнув

(Замість післямови)

І знову настала весна. Сонце геть виштовхувало зиму. Вона тікала, розкисла, на напіврозталих і немічних ногах, а слідом за нею, помаленьку, але пе відстаючи, прибували й прибували теплі дні, підпалювали стару зиму плямами, розривали на брудно-білі клапті. Веспа завжди безжалісна до конаючої зими.

І ось струмки вже заспокоїлись, не поспішають, усе меншають і мен-

шаюгь, все тоншають і тоншають, а вночі майже зовсім завмирають. Весна арийшла пізня, рівна.

Така весна — на урожай,— сказав Хрисан Андрійович днями, коли ночував з Альошею у Івана Івановича.

Незабаром вони виженуть овець на пасовище, але Альоша тепер аж до самих канікул тільки «виряджатиме» з батьком отару вранці і «зустрічатиме» за селом увечері.

Альоша й один приїздив кілька разів. У такі дні вони з Толиком не розлучаються й знову шукають Біма, хороші хлоп'ята. Але одного разу, як усі разом пили чай у Івана Івановича, Хрисан Андрійович висловив таке своє міркування:

Коли вже у газетах надрукували, та не знайшовся, то, мабуть, його повіз хтось далеко. Росія велика, матінка,— піди знайди. Якби він загинув, то неодмінно хтось би об'явився: так, мовляв, і так — сконав ваш собака, бачив отам чи отам. Головне діло — живий, оце й добре. Не кожен знаходить свого собаку. І тут, фактично, нічого не вдієш.— Вони, зрозумівши один одного, перезирнулись з Іваном Івановичем, а Хрисан Андрійович додав ще:'— Отож годі вже шукати його, хлоп'ята. Правильно я кажу, Іване Івановичу?

Той погодився, кивнувши головою.

З того дня розшуки припинилися. Залишилась тільки пам'ять, і залишилась вона у хлопчаків на все життя, до кінця днів. Можливо, через багато-багато років вони, наші хлоп'ята, розкажуть своїм дітям про Біма. Адже кожен батько або дідусь, якщо в нього був друг-собака, не забуде розповісти дітям і онучатам про цікаві чи сумні пригоди, які сталися з його собакою. І тоді підліткові захочеться мати свого собаку.

Ідучи вже додому, Хрисан Андрійович поклав за пазуху місячне цуценя вівчарки — подарунок Івана Івановича. Альоша був у захваті.

...В кімнаті грається зі старим черевиком нове цуценя, теях — Бім, породистий, типової масті, англійський сетер. Цього Іван Іванович придбав «на двох» — собі й Толикові.

Але старого друга він уже не забуде. Не забути йому мисливських зорювань, подарованих Бімом, не забути його доброти і всепрощенної дружби. Пам'ять про вірного друга, про його сумну долю тривожила старого чоловіка. Саме тому він і опинився на тій самій галявинці і сів на той самий пеньочок. Оглядівся довкола. Він прийшов послухати ліс.

Був неймовірно тихий весняний день.

Небо густо забризкало галявину пролісками (крапельки неба на землі!). Багато разів у житті Івана Івановича повторювалось таке чудо. І ось воно прийшло знову, тихе, але могутнє у своїй істинній простоті і кожного разу дивовижне у неповторній новизні народження життя,— весна.

Ліс мовчав, тільки-тільки пробуджуючись від сну, окроплений небом і вже тривожно зачеплений теплими сонячними зайчиками на блискучих і таких млосно-ніжних язичках ще не розкритих листочків. Іванові Івановичу здалося, що сидить він у величному храмі з блакитною підлогою, блакитним куполом, з колонами із живих дубів. Це було схоже на соп.

Але раптом... Що ж це таке? Ліс ураз зашумів—наче глибоко зітхнув. Було дуже схоже на легке зітхання від того, що ось нарешті після довгого чекання життя дерев прокидається знову — в отих язичках розпуклих бруньок. Бо ж чому тоді ворухнулося гілля, а слідом за цим засвіркала синиця, а дятел бадьоро застрочив барабанним музикальним дробом, закликаючи подругу, оповіщаючи ліс про зародження кохання?

Адже він один із перших, як і вальдшнеп, подає сигнал до урочистої симфонії весни; тільки вальдшнеп кличе тихо, в сутінках, обережно, кличе згори: «Хор-хор! Хор-хор!» А дятел, знайшовши своє сухе дуплечко на заповітному сучку, нестямно, сміливо рішуче сповіщає па первозданному інструменті радості: «Кр-р-р-р-р-р-р-р-р-раса!»

Авжеж, тому й зітхнув ліс полегшепо, що чудо звершилося й настав час здійснення сподівань. І птаство озвалося до нього, могутнього богатиря й рятівника. Іван Іванович виразно чув де. Адже він і прийшов сюди, щоб послухати ліс та його мешканців.

І він був би щасливий, як і кожного року о такій порі, коли б крап галявинки не виділялася пляма — порожня, не заповнена блакиттю, а позначена лише свіжою землею, змішаною з опалим торішнім листям. Сумно дивитися на таку пляму весною, та ще й на самісінькому початку загального тріумфу в природі.

Але знизу вгору добрими наївними, ласкавими й невинними оченятами дивився на Івана Івановича новий Бім. Він уже встиг полонптп Толика, він так і почав жити — з доброти, маленький Бімко.

«Якою ж буде його доля? — подумав Іван Іванович.— Не треба, ні, не треба, щоб у нового Біма, який починає життя, повторилася доля мого друга. Не хочу я цього. Не треба».

Іваи Іванович устав, випростався й майже крикнув:

— Не треба!

Ліс коротким відлунням повторив кілька разів: «Не треба... пе треба... пе треба...» Й замовк.

А була весна.

І краплинки неба на землі.

І було тихо-тихо.

Так тихо, ніби й немає ніде ніякого зла.

Але... все-таки в лісі хтось... вистрілив! Тричі вистрілив.

Хто? Навіщо? В кого?

Може, лиха людина поранила отого красеия дятла й добивала його двома зарядами...

А може, хтось із мисливців закопував собаку, і йому було три роки...

«Ні, неспокійно і в цьому блакитному храмі з колонами із живих дубів»,— так подумав Іваи Іванович, стоячи з непокритою білою головою й звівши очі до иеба. І це було схоже па весняну молитву.

Ліс мовчав.

ГАВРИЛО МИКОЛАЙОВИЧ ТРОЄПОЛЬСЬКИЙ

(Біографічна довідка)

Гаврило Миколайович Троєпольський народився 29 листопада 1905 року в с. Новоспасівка нині Грибанівського району Воронезької області. Закінчив сільськогосподарське училище. Перші п'ять років після того (1925—1930 рр.) працював сільським учителем. З 1930 по 1953 рік працював агрономом на опорному пункті Воронезької сільськогосподарської дослідної станції і завідуючим Острогозькою сортоводослідною дільницею. В ті ж роки займався селекцією круп'яних культур. Ним виведено кілька сортів проса. Один із цих сортів «острогозьке 9» — районований.

Перша літературна спроба Г. М. Троепольського відноситься до 1938 року. Тоді в альманасі «Литературньїй Воронеж» було опубліковано його оповідання «Дідусь». Він вів літературні записи найбільш примітних випадків життя, замальовував портрети окремих осіб. Потім ці спостереження склалися в оповідання. Він назвав їх «Записки агронома» і послав у журнал «Новий мир». Тут вони були опубліковані в 1953 році. Пізніше до цих оповідань додалося ще кілька, і вийшла цілісна книга, яку читачі і критики оцінили як річ талановиту й самобутню. В сорокавосьмирічному віці Г. Троєпольський став відомим письменником — випадок в історії літератури дуже рідкісний. В 1956 році вийшла друга книга «Біля крутого яру». За його сценарієм було поставлено кінофільм «Земля і люди». В 1948 році почав писати роман «Чорнозем» — про російське селянство перших післяреволюційних літ і періоду суцільної колективізації. Перша книга роману опублікована в журналі «Под*ьем» (Воронеж) в 1958 році, друга— в тому ж журналі в 1961 році. В 1959 році побачила світ повість «Кандидат наук», яка одержала високу оцінку.

В повісті «В комишах» (1963 р.) письменник виступає як співець хліборобської праці, зачарований красою рідної природи. Широкий відгук у громадськості викликали публіцистичний нарис «Про ріки, грунти і таке інше» та виступ у газеті «Правда» (1966 р.) на захист навколишньої природи.

Г. М. Троєпольському належить також п'єса «Постоялець» (1971 р.). Твори письменника перекладено па багато мов народів Радянського Союзу та на іноземні мови.

В повісті «Білий Бім Чорне вухо» (1971 р.) Г. Троєполь- ський з великою вірою показує перемогу добра над злом і неправдою, піднімає складні моральні проблеми. Цей твір відзначено Державною премією СРСР за 1975 рік.

ВМІСТ

РОЗДІЛ і

Двоє в одній кімнаті 5

розділ 2

Весняний ліс 15

розділ з

Перший Бімів недруг 19

розділ 4

Жовтий ліс 27

розділ 5

На облаві у Вовчому яру 32

розділ 6

Прощання з другом 36

розділ 7

Пошуки тривають 47

розділ 8

Випадок на стрілці 53

розділ в

Маленький друг, невірні чутки, таємний донос на Біма та авторський відступ 60

розділ ю За гроші 68

розділи

Чорновух у селі 75

р03д і л 12

На польових просторах. Незвичайне полювання. Втеча 82

роз д іл із

Лісова лікарня.

Тато з мамою. Гроза в лісі 97

РОЗДІЛ 14

Шлях до рідних дверей. Три хитрі вигадки 109

РОЗ Д ІЛ 15

Біля останніх дверей. Таємниця залізного фургона 116

РОЗД ІЛ 16

Зустрічі під час розшуку. Бімові сліди на землі. Чотири постріли 120

РОЗ д і Л 17

Ліс зітхнув.

(Замість післямови) 130

Гаврило Миколайович Троєпольський

(Біографічна довідка) ^33

Тавриил Ниполаевич Троепольскиїі

БЕЛЬІЙ БИМ ЧЕРНОЕ УХО

пов ЕСТЬ\

(На украинском язьіке)

Для среднего школьного возраста


Зустрічі під час розшуку. Бімові сліди па землі. Чотири постріли | Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо | Перевод с русского Верьі Самсоповніл Беловой







Loading...