home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Ліс зітхнув

(Замість післямови)

І знову настала весна. Сонце геть виштовхувало зиму. Вона тікала, розкисла, на напіврозталих і немічних ногах, а слідом за нею, помаленьку, але пе відстаючи, прибували й прибували теплі дні, підпалювали стару зиму плямами, розривали на брудно-білі клапті. Веспа завжди безжалісна до конаючої зими.

І ось струмки вже заспокоїлись, не поспішають, усе меншають і мен-

шаюгь, все тоншають і тоншають, а вночі майже зовсім завмирають. Весна арийшла пізня, рівна.

Така весна — на урожай,— сказав Хрисан Андрійович днями, коли ночував з Альошею у Івана Івановича.

Незабаром вони виженуть овець на пасовище, але Альоша тепер аж до самих канікул тільки «виряджатиме» з батьком отару вранці і «зустрічатиме» за селом увечері.

Альоша й один приїздив кілька разів. У такі дні вони з Толиком не розлучаються й знову шукають Біма, хороші хлоп'ята. Але одного разу, як усі разом пили чай у Івана Івановича, Хрисан Андрійович висловив таке своє міркування:

Коли вже у газетах надрукували, та не знайшовся, то, мабуть, його повіз хтось далеко. Росія велика, матінка,— піди знайди. Якби він загинув, то неодмінно хтось би об'явився: так, мовляв, і так — сконав ваш собака, бачив отам чи отам. Головне діло — живий, оце й добре. Не кожен знаходить свого собаку. І тут, фактично, нічого не вдієш.— Вони, зрозумівши один одного, перезирнулись з Іваном Івановичем, а Хрисан Андрійович додав ще:'— Отож годі вже шукати його, хлоп'ята. Правильно я кажу, Іване Івановичу?

Той погодився, кивнувши головою.

З того дня розшуки припинилися. Залишилась тільки пам'ять, і залишилась вона у хлопчаків на все життя, до кінця днів. Можливо, через багато-багато років вони, наші хлоп'ята, розкажуть своїм дітям про Біма. Адже кожен батько або дідусь, якщо в нього був друг-собака, не забуде розповісти дітям і онучатам про цікаві чи сумні пригоди, які сталися з його собакою. І тоді підліткові захочеться мати свого собаку.

Ідучи вже додому, Хрисан Андрійович поклав за пазуху місячне цуценя вівчарки — подарунок Івана Івановича. Альоша був у захваті.

...В кімнаті грається зі старим черевиком нове цуценя, теях — Бім, породистий, типової масті, англійський сетер. Цього Іван Іванович придбав «на двох» — собі й Толикові.

Але старого друга він уже не забуде. Не забути йому мисливських зорювань, подарованих Бімом, не забути його доброти і всепрощенної дружби. Пам'ять про вірного друга, про його сумну долю тривожила старого чоловіка. Саме тому він і опинився на тій самій галявинці і сів на той самий пеньочок. Оглядівся довкола. Він прийшов послухати ліс.

Був неймовірно тихий весняний день.

Небо густо забризкало галявину пролісками (крапельки неба на землі!). Багато разів у житті Івана Івановича повторювалось таке чудо. І ось воно прийшло знову, тихе, але могутнє у своїй істинній простоті і кожного разу дивовижне у неповторній новизні народження життя,— весна.

Ліс мовчав, тільки-тільки пробуджуючись від сну, окроплений небом і вже тривожно зачеплений теплими сонячними зайчиками на блискучих і таких млосно-ніжних язичках ще не розкритих листочків. Іванові Івановичу здалося, що сидить він у величному храмі з блакитною підлогою, блакитним куполом, з колонами із живих дубів. Це було схоже на соп.

Але раптом... Що ж це таке? Ліс ураз зашумів—наче глибоко зітхнув. Було дуже схоже на легке зітхання від того, що ось нарешті після довгого чекання життя дерев прокидається знову — в отих язичках розпуклих бруньок. Бо ж чому тоді ворухнулося гілля, а слідом за цим засвіркала синиця, а дятел бадьоро застрочив барабанним музикальним дробом, закликаючи подругу, оповіщаючи ліс про зародження кохання?

Адже він один із перших, як і вальдшнеп, подає сигнал до урочистої симфонії весни; тільки вальдшнеп кличе тихо, в сутінках, обережно, кличе згори: «Хор-хор! Хор-хор!» А дятел, знайшовши своє сухе дуплечко на заповітному сучку, нестямно, сміливо рішуче сповіщає па первозданному інструменті радості: «Кр-р-р-р-р-р-р-р-р-раса!»

Авжеж, тому й зітхнув ліс полегшепо, що чудо звершилося й настав час здійснення сподівань. І птаство озвалося до нього, могутнього богатиря й рятівника. Іван Іванович виразно чув де. Адже він і прийшов сюди, щоб послухати ліс та його мешканців.

І він був би щасливий, як і кожного року о такій порі, коли б крап галявинки не виділялася пляма — порожня, не заповнена блакиттю, а позначена лише свіжою землею, змішаною з опалим торішнім листям. Сумно дивитися на таку пляму весною, та ще й на самісінькому початку загального тріумфу в природі.

Але знизу вгору добрими наївними, ласкавими й невинними оченятами дивився на Івана Івановича новий Бім. Він уже встиг полонптп Толика, він так і почав жити — з доброти, маленький Бімко.

«Якою ж буде його доля? — подумав Іван Іванович.— Не треба, ні, не треба, щоб у нового Біма, який починає життя, повторилася доля мого друга. Не хочу я цього. Не треба».

Іваи Іванович устав, випростався й майже крикнув:

— Не треба!

Ліс коротким відлунням повторив кілька разів: «Не треба... пе треба... пе треба...» Й замовк.

А була весна.

І краплинки неба на землі.

І було тихо-тихо.

Так тихо, ніби й немає ніде ніякого зла.

Але... все-таки в лісі хтось... вистрілив! Тричі вистрілив.

Хто? Навіщо? В кого?

Може, лиха людина поранила отого красеия дятла й добивала його двома зарядами...

А може, хтось із мисливців закопував собаку, і йому було три роки...

«Ні, неспокійно і в цьому блакитному храмі з колонами із живих дубів»,— так подумав Іваи Іванович, стоячи з непокритою білою головою й звівши очі до иеба. І це було схоже па весняну молитву.

Ліс мовчав.

ГАВРИЛО МИКОЛАЙОВИЧ ТРОЄПОЛЬСЬКИЙ

(Біографічна довідка)

Гаврило Миколайович Троєпольський народився 29 листопада 1905 року в с. Новоспасівка нині Грибанівського району Воронезької області. Закінчив сільськогосподарське училище. Перші п'ять років після того (1925—1930 рр.) працював сільським учителем. З 1930 по 1953 рік працював агрономом на опорному пункті Воронезької сільськогосподарської дослідної станції і завідуючим Острогозькою сортоводослідною дільницею. В ті ж роки займався селекцією круп'яних культур. Ним виведено кілька сортів проса. Один із цих сортів «острогозьке 9» — районований.

Перша літературна спроба Г. М. Троепольського відноситься до 1938 року. Тоді в альманасі «Литературньїй Воронеж» було опубліковано його оповідання «Дідусь». Він вів літературні записи найбільш примітних випадків життя, замальовував портрети окремих осіб. Потім ці спостереження склалися в оповідання. Він назвав їх «Записки агронома» і послав у журнал «Новий мир». Тут вони були опубліковані в 1953 році. Пізніше до цих оповідань додалося ще кілька, і вийшла цілісна книга, яку читачі і критики оцінили як річ талановиту й самобутню. В сорокавосьмирічному віці Г. Троєпольський став відомим письменником — випадок в історії літератури дуже рідкісний. В 1956 році вийшла друга книга «Біля крутого яру». За його сценарієм було поставлено кінофільм «Земля і люди». В 1948 році почав писати роман «Чорнозем» — про російське селянство перших післяреволюційних літ і періоду суцільної колективізації. Перша книга роману опублікована в журналі «Под*ьем» (Воронеж) в 1958 році, друга— в тому ж журналі в 1961 році. В 1959 році побачила світ повість «Кандидат наук», яка одержала високу оцінку.

В повісті «В комишах» (1963 р.) письменник виступає як співець хліборобської праці, зачарований красою рідної природи. Широкий відгук у громадськості викликали публіцистичний нарис «Про ріки, грунти і таке інше» та виступ у газеті «Правда» (1966 р.) на захист навколишньої природи.

Г. М. Троєпольському належить також п'єса «Постоялець» (1971 р.). Твори письменника перекладено па багато мов народів Радянського Союзу та на іноземні мови.

В повісті «Білий Бім Чорне вухо» (1971 р.) Г. Троєполь- ський з великою вірою показує перемогу добра над злом і неправдою, піднімає складні моральні проблеми. Цей твір відзначено Державною премією СРСР за 1975 рік.

ВМІСТ

РОЗДІЛ і

Двоє в одній кімнаті 5

розділ 2

Весняний ліс 15

розділ з

Перший Бімів недруг 19

розділ 4

Жовтий ліс 27

розділ 5

На облаві у Вовчому яру 32

розділ 6

Прощання з другом 36

розділ 7

Пошуки тривають 47

розділ 8

Випадок на стрілці 53

розділ в

Маленький друг, невірні чутки, таємний донос на Біма та авторський відступ 60

розділ ю За гроші 68

розділи

Чорновух у селі 75

р03д і л 12

На польових просторах. Незвичайне полювання. Втеча 82

роз д іл із

Лісова лікарня.

Тато з мамою. Гроза в лісі 97

РОЗДІЛ 14

Шлях до рідних дверей. Три хитрі вигадки 109

РОЗ Д ІЛ 15

Біля останніх дверей. Таємниця залізного фургона 116

РОЗД ІЛ 16

Зустрічі під час розшуку. Бімові сліди на землі. Чотири постріли 120

РОЗ д і Л 17

Ліс зітхнув.

(Замість післямови) 130

Гаврило Миколайович Троєпольський

(Біографічна довідка) ^33

Тавриил Ниполаевич Троепольскиїі

БЕЛЬІЙ БИМ ЧЕРНОЕ УХО

пов ЕСТЬ\

(На украинском язьіке)

Для среднего школьного возраста


Зустрічі під час розшуку. Бімові сліди па землі. Чотири постріли | Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо | Перевод с русского Верьі Самсоповніл Беловой