home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


о ба -

. ї Бім нічого не чув, вух наче й не було.

Наза-ад! — І свисток.— Наза-ад! — І свисток.

Бім біг доти, доки не загубив перепелячого сліду, а потім, веселий ї тісний, повернувся. Але що ж це таке? Хазяїн похмурий, дивиться сузсро. не пестить. Усе було ясно: немає нюху в його друга! Нещасний Г7у7_ Бім якось обережненько лизнув руку, виказуючи цим зворушли- -77 жаль до явної спадкової неповноцінності найближчої йому істоти.

Хазяїн сказав:

Та ти зовсім не про те, дурнику.— І веселіше: — Ану ж бо, поч-

. Біме, по-справжньому.— Він зняв нашийник, начепив другий (не- :тучний) і пристебнув до нього довгий ремінь.— Шукай!

Тепер Бім розшукував запах перепела — більш нічого. А Іван. Івані 5ігч спрямовував його туди, куди перемістився птах. Бімові було не- ж-туктт, що його друг бачив, де приблизно сів перепел після ганебної піттиі (нюхом, звичайно, не чув, а бачити — бачив).

І ось той самий запах! Бім, не помічаючи ременя, звужує човника, тягає, тягне, підняв голову і тягне верхом... Знову стойка! На тлі призахідного сонця він напрочуд красивий — це не кожен і зрозуміє. Тремтячи 2 - хвилювання, Іван Іванович узяв кінець ременя, міцно закрутив на туку й тихо наказав:

Вперед... Вперед.

Бім пішов на підводку. І ще раз на мить зупинився.

Вперед!!!

Бім так само кинувся, як і вперше. Перепел тепер спурхнув з пруж- ~>ц скрекотом крил. Бім знову нерозважливо кинувся був наздоганяти

іха, але... ривок ременя змусив його відскочити.

Назад!!! — крикнув хазяїн.— Не можна!!!

Бім. перекинувшись, упав. Він не зрозумів — за віщо так. 1 тягнув '-уі знову до перепела.

Лежати!

Бім ліг. І ще раз усе повторилося, вже па іншого перепела. Але Тгпер Бім відчув ривок ременя раніше, ніж перед цим, а коли почув ні — з — ліг і тремтів од хвилювання, пристрасті й водночас від смутку 2 печалі: про це промовисто свідчив його вигляд — від носа й до хвоста. Апніє так боляче! І не лише від жорстокого, бридкого ременя, а ще й від *ссх>чок усередині нашийника.

Ось так, Бімко, нічого не вдієш — так треба,— Іван Іванович, цвіт чни. гладив Біма.

Від цього дня й почався справжній мисливський собака. Від цього ж х=г Бім зрозумів, що тільки він, тільки він один може взнати, де птах, . —:» хазяїн безпорадний, а ніс у нього причеплений тільки для годиться. Почалася справжня служба, в основі її лежали слова: не можна, назад,

А потім,— ех! — потім рушниця! Постріл.

Перепел пада, мов ошпарений окропом.

І наздоганяти його, виявляється, зовсім не треба, його тільки знайти,

~-~тт на крило й лягти, а решту зробить друг.

Гра на рівних: хазяїн без нюху, собака без рушниці.

Так тепла дружба й відданість ставали щастям, тому що вони розу- олпн одного і кожен не вимагав від другого більше, ніж той може — В цьому основа, сіль дружби.

У два роки Бім став чудовим мисливським собакою, довірливим і чесним. Він знав уже близько ста слів, що стосувалися полювання і дому: нехай тільки скаже Іван Іванович: «Подай» — буде зроблено; скаже він: «Подай капці» — подасть, «Неси миску» — принесе, «На стілець!» — сяде на стілець. Та що там! По очах уже розумів: добре дивиться хазяїн на людину, і Бімові вона — знайома з тієї ж хвилини; неприязно зиркне — і Бім часом аж загарчить; навіть лестощі (лагідні лестощі) він уловлював у голосі чужого. Але ніколи й нікого Бім не вкусив — хоч на хвіст наступи. Гавкотом попередити уночі, що до вогнища підходить чужий,— будь ласка, але щоб укусити — нізащо. Така вже інтелігентна порода.

Щодо інтелігентності, то Бім умів навіть так: навчився сам, дійшов своїм розумом, дряпатися в двері, щоб відчинили. Бувало, захворіє Іван Іванович і не йде з ним гуляти, а випускає самого. Бім трохи побігає, впорається, як і належить, і поспішає додому. Подряпає в двері, ставши на задні лапи, стиха поскавулить прохально, і двері відчиняються. Хазяїн, важко чалапаючи по прихожій, зустрічає, ласкаво гладить і знову лягає в постіль. Це коли він, літня людина, занедужував (до речі, хворів він дедалі частіше, чого Бім не міг не помітити). Бім твердо засвоїв: подряпай у двері, тобі відчинять неодмінно; двері й існують на те, щоб кожен міг зайти: попросися — тебе впустять. Із собачої точки зору це було вже тверде переконання.

Тільки не знав Бім, не знав і не міг знати, скільки потім буде розчарувань і біди від такої наївної довірливості, не знав та й не міг знати, що є двері, які не відчиняються, хоч би скільки в них дряпався.

Як воно там буде далі, невідомо, але поки що лишається сказати одне: Бім, пес із видатним чуттям, так-таки й лишився сумнівним — свідоцтва родовідної не видали. Двічі Іван Іванович виводив його на виставку: знімали з рингу без оцінки. Отож — ізгой.

І все одно Бім — не спадкова нездара, а чудовий, справжній собака: він почав відчувати птаха з восьми місяців. Та ще й як! Хочеться вірити, що перед ним відкривається гарне майбутнє.

РОЗДІЛ 2


Двоє в одній кімнаті | Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо | Весняний ліс







Loading...