home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



о ба -

. ї Бім нічого не чув, вух наче й не було.

Наза-ад! — І свисток.— Наза-ад! — І свисток.

Бім біг доти, доки не загубив перепелячого сліду, а потім, веселий ї тісний, повернувся. Але що ж це таке? Хазяїн похмурий, дивиться сузсро. не пестить. Усе було ясно: немає нюху в його друга! Нещасний Г7у7_ Бім якось обережненько лизнув руку, виказуючи цим зворушли- -77 жаль до явної спадкової неповноцінності найближчої йому істоти.

Хазяїн сказав:

Та ти зовсім не про те, дурнику.— І веселіше: — Ану ж бо, поч-

. Біме, по-справжньому.— Він зняв нашийник, начепив другий (не- :тучний) і пристебнув до нього довгий ремінь.— Шукай!

Тепер Бім розшукував запах перепела — більш нічого. А Іван. Івані 5ігч спрямовував його туди, куди перемістився птах. Бімові було не- ж-туктт, що його друг бачив, де приблизно сів перепел після ганебної піттиі (нюхом, звичайно, не чув, а бачити — бачив).

І ось той самий запах! Бім, не помічаючи ременя, звужує човника, тягає, тягне, підняв голову і тягне верхом... Знову стойка! На тлі призахідного сонця він напрочуд красивий — це не кожен і зрозуміє. Тремтячи 2 - хвилювання, Іван Іванович узяв кінець ременя, міцно закрутив на туку й тихо наказав:

Вперед... Вперед.

Бім пішов на підводку. І ще раз на мить зупинився.

Вперед!!!

Бім так само кинувся, як і вперше. Перепел тепер спурхнув з пруж- ~>ц скрекотом крил. Бім знову нерозважливо кинувся був наздоганяти

іха, але... ривок ременя змусив його відскочити.

Назад!!! — крикнув хазяїн.— Не можна!!!

Бім. перекинувшись, упав. Він не зрозумів — за віщо так. 1 тягнув '-уі знову до перепела.

Лежати!

Бім ліг. І ще раз усе повторилося, вже па іншого перепела. Але Тгпер Бім відчув ривок ременя раніше, ніж перед цим, а коли почув ні — з — ліг і тремтів од хвилювання, пристрасті й водночас від смутку 2 печалі: про це промовисто свідчив його вигляд — від носа й до хвоста. Апніє так боляче! І не лише від жорстокого, бридкого ременя, а ще й від *ссх>чок усередині нашийника.

Ось так, Бімко, нічого не вдієш — так треба,— Іван Іванович, цвіт чни. гладив Біма.

Від цього дня й почався справжній мисливський собака. Від цього ж х=г Бім зрозумів, що тільки він, тільки він один може взнати, де птах, . —:» хазяїн безпорадний, а ніс у нього причеплений тільки для годиться. Почалася справжня служба, в основі її лежали слова: не можна, назад,

А потім,— ех! — потім рушниця! Постріл.

Перепел пада, мов ошпарений окропом.

І наздоганяти його, виявляється, зовсім не треба, його тільки знайти,

~-~тт на крило й лягти, а решту зробить друг.

Гра на рівних: хазяїн без нюху, собака без рушниці.

Так тепла дружба й відданість ставали щастям, тому що вони розу- олпн одного і кожен не вимагав від другого більше, ніж той може — В цьому основа, сіль дружби.

У два роки Бім став чудовим мисливським собакою, довірливим і чесним. Він знав уже близько ста слів, що стосувалися полювання і дому: нехай тільки скаже Іван Іванович: «Подай» — буде зроблено; скаже він: «Подай капці» — подасть, «Неси миску» — принесе, «На стілець!» — сяде на стілець. Та що там! По очах уже розумів: добре дивиться хазяїн на людину, і Бімові вона — знайома з тієї ж хвилини; неприязно зиркне — і Бім часом аж загарчить; навіть лестощі (лагідні лестощі) він уловлював у голосі чужого. Але ніколи й нікого Бім не вкусив — хоч на хвіст наступи. Гавкотом попередити уночі, що до вогнища підходить чужий,— будь ласка, але щоб укусити — нізащо. Така вже інтелігентна порода.

Щодо інтелігентності, то Бім умів навіть так: навчився сам, дійшов своїм розумом, дряпатися в двері, щоб відчинили. Бувало, захворіє Іван Іванович і не йде з ним гуляти, а випускає самого. Бім трохи побігає, впорається, як і належить, і поспішає додому. Подряпає в двері, ставши на задні лапи, стиха поскавулить прохально, і двері відчиняються. Хазяїн, важко чалапаючи по прихожій, зустрічає, ласкаво гладить і знову лягає в постіль. Це коли він, літня людина, занедужував (до речі, хворів він дедалі частіше, чого Бім не міг не помітити). Бім твердо засвоїв: подряпай у двері, тобі відчинять неодмінно; двері й існують на те, щоб кожен міг зайти: попросися — тебе впустять. Із собачої точки зору це було вже тверде переконання.

Тільки не знав Бім, не знав і не міг знати, скільки потім буде розчарувань і біди від такої наївної довірливості, не знав та й не міг знати, що є двері, які не відчиняються, хоч би скільки в них дряпався.

Як воно там буде далі, невідомо, але поки що лишається сказати одне: Бім, пес із видатним чуттям, так-таки й лишився сумнівним — свідоцтва родовідної не видали. Двічі Іван Іванович виводив його на виставку: знімали з рингу без оцінки. Отож — ізгой.

І все одно Бім — не спадкова нездара, а чудовий, справжній собака: він почав відчувати птаха з восьми місяців. Та ще й як! Хочеться вірити, що перед ним відкривається гарне майбутнє.

РОЗДІЛ 2


Двоє в одній кімнаті | Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо | Весняний ліс