home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


Жовтий ліс

Одного з наступних днів, рано-вранці, вони удвох вийшли з дому. Спочатку їхали трамваєм, стоячи на площадці. Вагоновод була знайома Івану Івановичу та Бімові. Звичайно ж, Бім привітався з нею, коли вона виходила перевести стрілку. Знайома ласкаво пом'яла його вухо, але Бім руки не лизнув, а просто подріботів лапами, сидячи, і відстукав хвостом відповідне цій нагоді привітання.

Потім, уже за містом, їхали автобусом, у якому й було всього п'ять- шість чоловік такої ранньої години.

Коли сідали, шофер щось пробурмотів, повторюючи слово «собака» і «не дозволено». Бім легко усе збагнув: шофер не хоче їх везти, і це погано,— по обличчях збагнув. Один з пасажирів заступився за них, другий, навпаки, підтримав шофера. Бім з великою цікавістю спостерігав за суперечкою. Нарешті шофер вийшов з автобуса. Біля порога хазяїн дав йому жовтенького папірця, піднявся східцями разом з Бімом, сів на сидіння й сумно зітхнув: «Ех-хе-хе!»

Бім давно помітив, що люди обмінюються якимись папірцями, які пахнуть не добереш чим. Одного разу він принюхався й почув, що папірець, який лежав на столі, пахне кров'ю, потицяв у нього носом, намагаючись привернути увагу хазяїна, але той і вухом не повів — безчуттєвий! — а править своє «не можна». Та ще й замкнув папірці в стіл. Інші, щоправда, поки що чисті, пахнуть хлібом, ковбасою, взагалі магазипом, але більшість — багатьма руками. Люди їх люблять, ці папірці, ховають у кишені чи в столі, як хазяїн. Хоча в цих справах Бім нічого не тямив, одначе легко вгадав: як тільки хазяїн дав шоферові папірця, вони стали друзями. А чому зітхнув Іван Івапович, Бім не зрозумів, це можна було побачити по його пильному погляду у вічі другові. Загалом, про магічну силу папірців він навіть і не здогадувався — не під силу це собачому розумові; не знав, що для нього вони колись відіграють фатальну роль.

Від шосе до лісу йшли пішки.

Іван Іванович зупинився на узліссі відпочити, а Бім поблизу обстежував місцевість. Такого лісу він ще ніколи не бачив. Ліс, власне, той самий — вони тут бували навесні, приходили і влітку (так, прогулятися), але тепер тут усе-усе навкруг було жовте й багряне, здавалось, усе горіло й світило разом із сонцем.

Дерева тільки-тільки почали скидати вбрання, і листя падало, погойдуючись у повітрі, нечутно й плавно. Було прохолодно й легко, а тому й весело. Осінні пахощі лісу — особливі, неповторні, стійкі й чисті настільки, що за десятки метрів Бім чув хазяїна. Лісову мишу він «прихопив» далеко, але не пішов за нею (знайомий дріб'язок!), а ось щось живе так ударило здаля в носа, що Бім аж зупинився. А підійшовши впритул, загавкав на колючу кулю.

Іван Іванович устав з пенька й підійшов до Біма:

— Не можна, Біме! Не можна, дурнику. їжачок зветься. Назад! — .1 повів Біма з собою.

Виходить, їжачок — звіринка, й до того ж гарна, а чіпати його не можна.

Тепер Іван Іванович знову сів на пеньок, наказав Бімові також сивіти, а сам зняв картуза, поклав його поруч на землю й дивився на листя. І слухав лісову тишу. Ну, звичайно ж, він усміхався! Він був зараз такий, як завжди перед початком полювання.

Бім також слухав.

Прилетіла сорока, проскрекотіла зухвало й полетіла. Перестрибуючи з гілки на гілку, наблизилась сойка, прокричала з котячим надривом і пострибала далі так само, по гілках. А ось королик-малятко, цей зов- сім-зовсім поруч: «Світь, світь! Світь, світь!» Ну що ти з ним робитимеш! Завбільшки як жук, а й собі: світь, світь! Начебто вітає.

Все інше навкруг було тишею.

І от хазяїн підвівся, витяг з чохла рушницю, вклав набої. Бім затремтів од хвилювання. Іван Іванович погладив його пестливо по загривку, від чого Бім ще дужче розхвилювався.

О б -

Ну, хлопчику... шукай!

Бім пішов! Малим човником пішов, лавіруючи гіоміж деревами, приземлено, пружно й майже нечутно. Іван Іванович потихеньку рушив за ним, милуючись роботою друга. Тепер ліс з усіма його принадами лишився на другому плані: головне — Бім, виструнчений, пристрасний, легкий у ході. Часом підкликаючи його до себе, Іван Іванович наказував йому лежати, щоб він заспокоївся, рознапружився. А незабаром Бім уже пішов рівно, із знанням справи. Велике мистецтво — робота сетера! Ось він іде легким чвалом, піднявши голову, її не треба опускати і шукати низом, він бере запахи вгорі, при цьому шовковиста шерсть облягає його ніби виточену шию; через те він і такий красень, що тримає голову високо, з гідністю, упевненістю і пристрастю.

Такі хвилини для Івана Івановича були хвилинами забуття. Він забував війну, забував злигодні минулого життя і свою самотність. Навіть син Коля, його кревне дитя, забране жорстокою війною, ніби був тут з ним, ніби він, батько, давав йому радість навіть мертвому. Адже він також був мисливцем! Мертві не йдуть із життя тих, хто їх любив, мертві тільки не старіють, залишаючись у серці живих навічно молодими. Так і в Івана Івановича: рана зарубцювалася в душі, але болить завжди. А на полюванні усякий біль душі стає хоч трошки, та легшим. Добре тому, хто народився мисливцем!

І ось Бім уповільнив ходу, звужуючи човник, зупинився на мить і пішов нечастим, крадливим кроком. Щось котяче було в його рухах, м'яких, обережних, плавних. Тепер він уже витягнув голову врівень з тулубом. Кожною часточкою тіла і навіть витягнутим хвостом, опіреним довгою шерстю, він був зосереджений на струмені запаху. Крок... І підіймається тільки одна лапа. Крок — і друга лапа так само на мить завмирає в повітрі і нечутно опускається. Нарешті передня права, як майже завжди, завмерла, ие торкнувшись землі.

Позаду, тримаючи рушницю напоготові, тихо підійшов Іван Іванович, Тепер дві статуї: людина і собака.

Ліс мовчав. Лише ледь-ледь вигравало золоте листя берези, купаючись у сонячних блисках. Притихли молоді дубки поруч з величним велетнем дубом, батьком і пращуром. Нечутно тріпотіли ще пе скинуті срібно- сірі листочки на осиці. А на огіалому жовтому листі стояв собака — одне з найкращих творінь природи і терплячої людини. Жоден м'яз не здригнеться! В такі хвилини Бім здається напівмертвим, це схоже на транс від захвату й пристрасті. Ось що таке класична стойка в жовтому лісі.

Вперед, хлопчику...

Бім підняв вальдшнепа на крило.

Постріл!

Ліс стрепенувся, відповівши незадоволеною, ображеною луною. Здавалось, береза, що забрела на кордон дубняка й осичини, злякалась, здригнулася. Дуби охнули, мов богатирі. Осика, що стояла поруч, квапливо сипонула листям.

Вальдшнеп упав грудкою. Бім подав його за всіма правилами. Але хазяїн, погладивши Біма й подякувавши за красиву роботу, потримав птаха на долоні, подивився на нього й сказав замислено:

Ех, не треба було б...

Бім не зрозумів, удивлявся в обличчя Івана Івановича, а той говорив:

Для тебе тільки, Біме, для тебе, дурнику. А так — не варт.

І знову Бім не зрозумів — несила йому таке зрозуміти. Але за все полювання хазяїн, як здавалось Бімові, «мазав», мов сліпий. Дуже незадоволенні! був пес, коли хазяїн і зовсім не вистрілив в одного з вальдшнепів. Зате найостаннішого він звалив чисто.

Додому вони повернулись, коли вже смеркло, втомлені і обидва доб- рі, лагідні один до одного. Бім, наприклад, не захотів ночувати на своєму лежаку, а стягнув звідти підстилку, приволік її до ліжка Івана Івановича і вмостився поруч з ним, на підлозі. В цьому був сенс: йогіо не можна прогнати па місце, бо ж «місце» він приніс із собою. Іван Іванович злегка пом'яв його за вухо, поторсав по холці. Дружба, здавалося, буде вічною.

А вночі Іван Іванович чомусь стогнав, потихеньку вставав, ковтав таблетки й знову лягав. Бім спочатку сторожко прислухався, придивлявся до друга, потім підвівся й лизнув витягнуту з ліжка руку.

— Осколок... Осколок, Бімко... повзе. Погано, хлопчику,— сказав Іван Іванович, тримаючи руку коло серця.

Слово «погано» Бім давно знав. І ось уже кілька разів він чув 'сгїо- во «осколок», він його не розумів, але собачим нутром здогадувався, що воно тривожне, погане слово, жахливе.

Та все обійшлося: вранці, після прогулянки, Іван Іванович сів за стіл, як і завжди, поклав перед собою білий аркуш і зашепотів по ньому паличкою.

НОТАТКИ ХАЗЯЇНА

Учора був щасливий день. Усе — як слід: осінь, сонце, жовтий ліс, витопчена робота Біма. А все-таки якийсь гніт на душі. Чого б це?

В автобусі Бім, безперечно, помітив, як я зітхнув, і, звичайно ж, не зрозумів мене. Пес зовсім пе може уявити, що я дав шоферові хабара. Собаці — наплювати на це. А мені? Яка різниця — карбованця я дав за мале «діло», чи двадцять—за більше, чи тисячу—за велике? Однаково соромно. Ніби продаєш своє сумління за дрібнички. Звичайно, Бім стоїть незрівнянно нижче за людину, тому ніколи й не здогадається' про це.

Не збагнути того Бімові, що ці папірці і сумління часом перебувають у прямій залежності. Але який же я дивак! Не слід вимагати від собаки більшого, ніж він може: олюднювати собаку не треба.

І ще: мені стало шкода вбивати дичину. Це, мабуть, старість. Так гарно було навкруг, і раптом мертвий птах... я пе вегетаріанець і не ханжа, що описує страждання убитих тварин і залюбки уминає їхнє м'ясо, але до кінця життя ставлю собі умову: одного-двох вальдшнепів за полювання, не більше, якщо жодного — ще б краще, але тоді Бім загине як мисливський собака, а я змушений буду купити птаха, якого для мене уб'є хтось інший. Е ні, пе піду на таке... А до кого, власне, я звертаюсь? Втім, до самого себе: роздвоєння особи в тривалій самотині якоюсь мірою иеминуче. Віками від цього рятував людину собака.

Звідки ж все-таки гніт від учорашнього дня? І чи тільки від учорашнього? Чи пе забув я якоїсь думки? Отже, учорашній день: прагнення до щастя — і жовтий карбованець; жовтий ліс — і вбитий птах. Що це? Чи не угода із власним сумлінням?

Стривай! Ось яка думка випорснула вчора: не угода, а докір сумління і біль за всіх, що вбивають без потреби, коли людина втрачає людяність. З минулого, зі спогадів про минуле іде і щораз дужче зростає в мені жалість до птахів і тварпн.

Я згадую.

Була постанова керівництва Товариства мисливців про знищення сорок як шкідливих птахів, і це грунтувалось нібито на спостереженнях біологів. І всі мисливці вбивали сорок із спокійним сумлінням. Була така настанова й про яструбиних птахів. їх також убивали. І про вовків. Цих знищили майже повністю. За вовка платили премію триста карбованців (на старі гроші), а за лапки сороки або шуліки, принесені в Товариство мисливців,— чи то п'ять копійок, чи то п'ятдесят — не пам'ятаю.

Але враз, у новій настанові, шуліка й сорока проголошені корисними птахами, не ворогами птахів: знищувати їх заборонено. Найсуворіший наказ про знищення змінився найсуворішим наказом про заборону.

Залишився тенор єрдвжи. ти ах., щозншцоншо, отозіошотшїі

— т^ршй. нїшто руйнує пташині гнізда їв чому., між іншим, звинувачувалася безапеляційно й сорока). Зате ніхто не відповідає за отруєння хімікатами птахів степових і лісостепових районів. Рятуючи ліси й поля від шкідників, ми знищували птахів, а знищуючи їх, нищили... ліси. Невже в усьому винна сіра ворона, одвічний санітар і супутник людського суспільства?

Звалюй на сіру ворону! — найбільш елементарне виправдання винних у загибелі птахів.

Тривалі експерименти із загибеллю — жахливо. Уже повстають проти цього чесні вчені-біологи і мисливці, уже боротьба за охорону птахів і лісів іде в міжнародному масштабі.

Чи підняв я свого часу голос проти експериментів із загибеллю? Ні. І це — докір і моєму сумлінню. Як немічно й кволо пролунав би мій голос тепер, коли б я сказав заднім числом так:

«Врятуйте сіру ворону — чудового санітара місцепроживання людей, врятуйте її від винищення, бо вона допомагає очищати від забруднення місцевість навкруг нас так само, як сатирик очищає суспільство від духовного бруду, врятуйте сіру ворону за це ж саме; хай вона потрошку краде пташині яйця, але на те й сіра ворона, щоб птахи уміли робити гнізда; врятуйте цю непосидющу пасмішницю, єдиного птаха, який із зухвалою наївністю може просто у вічі людині випалити з дерева: «Ка-ар-р!» (Забирайся звідси, дурню!) А тільки-но ви відійшли, злетить униз і, насмішкувато покаркуючи, заходиться знов уминати тухлий шматок м'яса, який жоден собака і в рот не візьме; врятуйте сіру ворону — сатирика пташиного світу! Не -бійтесь її. Подивіться, як маленькі ластівки дружно клюють її і женуть звідти, де й без неї чисто, а вона летить від них, єхидненько покаркуючи, туди, де смердить тухлим. Врятуйте сіру ворону!»

Справді, вийшло б і немічно, і бездоказово. Але хай і залишається таке в цьому зошиті про Біма. Зараз просто й напишу на обкладинці: «Б і м». Тут усе буде тільки для самого себе. Адже нотатки я почав заради рятунку Бімової честі, винного у своєму народженні, але вони розростаються все більше, і вже про все те, що зв'язано не лише з Бі- мом, а й зі мною. Ніхто їх, очевидно, не надрукує; та й кому цікаво читати «про собаку, про себе»? Нікому. Так і хочеться написати словами Кольцова:

Пишу не для легкої слави: А для розваги, для забави, Для друзів і приятелів, Для пам'яті минулих днів,

...А Бім лежить і вдень — наробився, друзяка, нахапався цілющих пахощів жовтого лісу.

Ех, жовтий ліс, жовтий ліс! Ось вам і шматочок щастя, ось вам і місце для роздумів. В осінньому сонячному лісі людина стає чистішою.



РОЗДІЛ 5

Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо

Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо


Якби він знав, як гірка доля зведе Біма і Кудлатку, якби він знав, коли й де вони зустрінуться, не йшов би він тепер так спокійно. Але майбутнє невідоме й людині. | Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо | На облаві у Вовчому яру







Loading...