home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



XIX

ВАНІКОРО


Це було перше жахливе видиво морської катастрофи, що її ми зустріли на своїм шляху. Згодом, коли «Наутілус» проходив судноплавніші моря, ми ще не раз бачили затонулі кораблі, що гнили в воді, а ще глибше, на самому дні — гармати, ядра, кітви, ланцюги та інше поїдене іржею залізо.

«Наутілус» йшов уперед, і одинадцятого грудня ми досягли архіпелагу Паумоту, що його Бугенвіль колись назвав «Групою небезпечних островів». Острови Паумоту розкидані впродовж п'ятисот льє з ост-норд-осту на вест-норд-вест на 13°30' — 23°50' південної широти і 125°30' — 151°30' західної довготи від острова Дюсі до острова Лазарева. Це шістдесят груп коралових островів, куди входить і група Гамб'є, що знаходиться під протекторатом Франції. Загальна їхня площа — триста сімдесят квадратних льє. Завдяки повільній, але невпинній роботі поліпів вони дедалі поширюються і згодом з'єднаються між собою. Тоді між Новою Зеландією та Новою Каледонією, сягаючи Маркізьких островів, виникне п'ятий суходіл.

Я розвинув цю теорію перед капітаном Немо, і він холодно відповів:

— Потрібні не нові суходоли, а нові люди!

Простуючи точно визначеним курсом, «Наутілус» проминув острів Клермон-Тоннер, один із найцікавіших островів архіпелагу, що його 1822 року відкрив капітан «Мінерви» Белл. Тут мені трапилася нагода оглянути колонії мадрепорових коралів — їхнім коштом утворилися острови в цих водах.

Мадрепори, що істотно різняться від інших видів коралів, в основі своїх кістяків мають вапняк. Відмінність будови дала підстави моєму знаменитому навчителеві Мільн-Едвардсові розподілити їх на п'ять груп. Міліарди цих мікроскопічних створінь складають одну колонію й вапняковим нашаруванням вивершують скелі, рифи та цілі острови. Тут вони обступають кільцем водний масив і утворюють лагуну, залишаючи з неї вихід у море. Там здіймають рифові бар'єри, подібні до тих, що обрамляють береги Нової Каледонії і багатьох островів Паумоту. А ще деінде, як-от довкола островів Товариства й острова Маврикія, зводять торочкуваті бескиди — високі прямовисні мури, біля підніжжя яких океан сягає великої глибини.

Ми пропливли за кілька кабельтових від обніжжя острова Клермон-Тоннер, і я милувався на велетенські споруди, що їх звели мікроскопічні будівничі. Ці мури — своєрідний витвір мадрепорових коралів, відомих під назвою мілепорових, а також поліпів, астрей, портів та меандрів. Ці поліпи здебільша тримаються горішніх шарів води і тут закладають основу майбутнього рифу; мало-помалу занурюючись, він нашаровується й виростає в кораловий острів. Принаймні так запевняє Дарвін, і, як на мене, ця теорія — вірогідніша, ніж твердження, ніби за основу для нашарування живих поліпняків правлять верхів'я гір або вулканів, котрі кількома футами не досягли океанової поверхні.

Я міг зблизька споглядати ці занурені на триста метрів у море дивовижні вапнякові мури, які мінилися діамантами в сяйві нашого прожектора.

Консель запитав мене, чи довго виростали ці велетенські коралові бар'єри, і вкрай здивувався, почувши, що за сторіччя рифи обростають шаром на одну восьму дюйма.

— Отже, щоб вигнати отакенні мури, — сказав він, — треба було…

— Сто дев'яносто дві тисячі років, мій любий Конселю40. Біблія надмірно розтягла дні. До того формація кам'яновугільна, себто мінералізація допотопних лісів, потребувала ще куди довшого часу. Проте слід зауважити, що біблійні дні — це цілі епохи, а не проміжки часу між сходом і заходом сонця, бо навіть за Біблією сонце виникло не першого дня творіння.

Коли «Наутілус» виплив на поверхню океану, я міг охопити поглядом увесь острів Клермон-Тоннер, що вузькою смугою лісу підіймався над водою. Його вапняковий ґрунт, очевидно, запліднили бурі й шторми. Якась зернина, занесена з сусідніх земель, упала колись на цей ґрунт, угноєний рибами та морськими водоростями, і проросла на ньому. Морська хвиля викинула на берег кокосовий горіх. Він пустив паросток. Вигналося дерево й затримало випаровування води. З'явився струмок. Волі-поволі рослини вкрили острів. Із інших островів течія приносила вирвані вітром дерева, а з ними — всілякі мікроорганізми, черву, комах. Черепахи почали класти тут яйця. Птахи звили гнізда на молодих деревах. Почалося життя, і, приваблена зеленню й родючістю, на острові з'явилася людина. Так виникли ці острови — величні витвори мікроскопічних істот.

Надвечір острів Клермон-Тоннер розтанув удалині і «Наутілус» круто змінив курс. Проминувши тропік Козерога на 135° довготи, він поплив на вест-норд-вест і перетяв усю тропічну зону. Хоча сонце палило немилосердно, ми не страждали від спеки, бо на глибині тридцяти — сорока метрів температура води не підіймалася над десять — дванадцять ступнів.

П'ятнадцятого грудня ми пройшли західніше гарного архіпелагу Товариства і чарівного острова Таїті — перлини Тихого океану. Рано-вранці за кілька миль під вітром я вгледів високі верхів'я цього острова. В його водах ми впіймали багато пречудових риб — макрелей, альбікорів і кілька різновидів морських гадюк — мурен.

«Наутілус» проплив вісім тисяч сто миль. А коли ми проминали архіпелаг Тонга-Табу, де загинули команди «Арго», «Порт-о-Пренс» і «Дюк-оф-Портланд», та архіпелаг Мореплавців, де вбито Лаперузового друга, капітана Лангля, лаг «Наутілуса» показував дев'ять тисяч сімсот двадцять миль. Потому ми обійшли архіпелаг Фіджі, де тубільці знищили матросів із судна «Юніон» та капітана Бюро — командира корабля «Люб'язна Жозефіна».

Цей архіпелаг простягся на сто льє з півночі на південь і на дев'яносто льє зі сходу на захід на 6° та 2° південної широти і 174° та 169° західної довготи. Він складається з численних рифів, острівців та островів, з-поміж яких найвизначніші Віті-Леву, Вануа-Леву та Кандюбон. Ці острови відкрив Тасман 1643 року, того самого року, якого Торрічеллі винайшов барометра, а Людовік XIV зійшов на трон. Хай читач сам розважить, котра з цих подій принесла людству найбільшу користь! 1714 року острови відвідав Кук, 1793 — Д'Антркасто і, нарешті, 1827 — Дюмон-Дюрвіль, який впорядкував географічний хаос цього архіпелагу.

«Наутілус» підійшов до бухти Ваїлеа, де зазнав жахливих пригод капітан Ділон, що перший висвітлив таємницю морської катастрофи Лаперуза.

В бухті ми кілька разів закинули сіті й наловили багато чудових устриць. Ідучи за приписами Сенеки41, ми тут же за столом розкривали стулки й жадібно споживали молюсків.

Бухта Ваїлеа, певно, була велика, і, якби не морські хижаки, що поглинають силу устриць, скойки геть би її захарастили, бо кожний молюск одкладає до двох мільйонів яєць.

Якщо Нед Ленд цього разу не каявся в своїй ненажерливості, то це тому тільки, що устриці — єдина страва, яка ніколи не шкодить шлункові. Адже ж треба з'їсти не менше шістнадцяти дюжин цих молюсків, щоб дістати триста п'ятнадцять грамів азотних речовин — щоденну норму людини.

Двадцять п'ятого грудня «Наутілус» проходив Новогебрідський архіпелаг, що його відкрив Квірос 1606 року, обстежив Бугенвіль 1768 року, а дав нинішню назву Кук 1773 року. Це, власне, дев'ять великих островів, які тягнуться один за одним впродовж ста двадцяти льє на зюйд-зюйд-ост, на 15° та 2° південної широти і 164° та 168° довготи. Обідньої пори ми пропливали доволі близько від острова Ору — він здавався зеленим лісом, серед якого височів гірський шпиль.

Саме того дня було Різдво, і Нед Ленд, як мені здалося, засумував, згадавши це пишне родинне свято, що його з таким фанатизмом справляють протестанти.

Капітан Немо не з'являвся вже вісім днів і нарешті вранці двадцять сьомого грудня ввійшов до салону з виглядом людини, що бачилась зі мною хвилин п'ять тому. Я саме шукав на карті шлях «Наутілуса». Капітан підійшов до мене, тицьнув у карту і мовив тільки одне слово:

— Ванікоро.

Слово мене приголомшило. Так звалися острови, біля яких загинули Лаперузові судна. Я схопився на ноги.

— «Наутілус» тримає курс на Ванікоро? — спитав я.

— Так, пане професоре, — відповів капітан.

— І я зможу побувати на знаменитих островах, де зазнали катастрофи «Буссоль» і «Астролябія»?

— Якщо на те буде ваша ласка, пане професоре.

— А коли ми дістанемось до Ванікоро?

— Ми вже дісталися, пане професоре.

Я вийшов услід за капітаном Немо на палубу й уп'явся очима в обрій.

На північному сході манячіли два острови вулканічного походження, оточені кораловими рифами миль із сорок в околі. Ми наблизилися до острова Ванікоро — його Дюмон-Дюрвіль назвав островом Пошуків, певніше, підійшли до бухточки Вану, котра знаходилася на 16°4' південної широти і 164°32' східної довготи. Острів буяв зеленню — від самого берега аж до гірського пасма, що його увінчувала гора Капого чотириста сімдесят шість туазів заввишки.

«Наутілус» пройшов вузькою протокою коралове кільце, зайшов у затишну гавань. Під високими пальмами я помітив кількох дикунів, що, зачудовані, стежили, як пливе наше судно. Чи не взяли вони довгасте темне тіло «Наутілуса» за якогось велетенського кита, що від нього можна сподіватися всякої халепи?

Тут капітан Немо спитався, що я знаю про Лаперузову катастрофу.

— Те, що знають усі, капітане, — відповів я.

— А не могли б ви мені розповісти те, що відоме всім? — ледь насмішкувато мовив капітан.

— Охоче, капітане.

І я розповів йому те, що повідомив Дюмон-Дюрвіль. Ось стислий перебіг цих подій.

1785 року Людовік XVI відправив Лаперуза з його помічником капітаном де Ланглем у навколосвітнє плавання. Мандрівники відпливли на корветах «Буссоль» та «Астролябія» і не повернулися.

1791 року французький уряд, стурбований долею своїх корветів, спорядив на пошуки їх експедицію під командою Бруні Д'Антркасто, виділивши два великі фрегати — «Пошуки» й «Надія», що вийшли в плавання двадцять восьмого вересня.

По двох місяцях зі свідчень якогось Боуена, капітана судна «Ельбермель», стало відомо: біля берегів Нової Георгії знайдено уламки невідомих суден. Але Д'Антркасто, не знаючи цього повідомлення, — до речі, вельми непевного, — попростував до островів Адміралтейства, котрі в рапорті капітана Гунтера значилися місцем Лаперузової катастрофи.

Ця експедиція нічого не знайшла. Фрегати «Надія» та «Пошуки» не зупиняючись пройшли повз Ванікоро. Експедиція скінчилася трагічно, бо коштувала життя самому Д'Антркасто, двом його помічникам і багатьом матросам.

І тільки битий морський вовк капітан Ділон, добре знавший Тихий океан, перший відшукав незаперечні сліди загибелі Лаперузових корветів. П'ятнадцятого травня 1824 року його судно «Святий Патрік» проходило повз Тікопіа — один із островів Новогебрідської групи. Там якийсь тубілець, підпливши пірогою до судна, продав капітанові срібний ефес шпаги, що на ньому виднілися сліди якогось напису. Той самий тубілець розповів, ніби шість років тому він бачив на Ванікоро двох європейців із суден, котрі розбилися об рифи біля цього острова.

Ділон збагнув, що йдеться про Лаперузові судна, безслідне зникнення котрих непокоїло весь світ. Він вирішив плисти на Ванікоро, де, як запевняв тубілець, збереглося ще багато слідів катастрофи. Але дістатися туди Ділонові не дали вітри й течії.

Ділон повернувся до Калькутти. Там він зумів зацікавити своїм відкриттям Азіатське товариство та Ост-Індську компанію. До його послуг було надано корабля, що також дістав назву «Пошуки», і в супроводі французького представника Ділон двадцять третього січня 1827 року відплив із Калькутти.

По багатьох зупинках у різних точках Тихого океану корабель сьомого липня 1827 року нарешті кинув якір біля Ванікоро — в цій самій бухті Вану, де зараз стояв «Наутілус».

Ділонові поталанило знайти тут багато решток затонулих суден — залізне знаряддя, якорі, побиті блоки, вісімнадцятифутове ядро, уламки астрономічних приладів, шматок гакаборту і бронзового дзвона з написом «Мене відлив Базен», маркою ливарні брестського арсеналу й датою «1785». Не залишалося жодного сумніву!

Ділон ретельно збирав відомості про катастрофу і залишався тут аж по квітень. А тоді, покинувши Ванікоро, взяв курс на Нову Зеландію; звідти пішов на Калькутту і нарешті сьомого квітня 1828 року повернувся до Франції, де удостоївся надзвичайно ласкавого прийому в Карла X.

А тим часом Дюмон-Дюрвіль, нічого не відавши про Ділонові знахідки, і далі дошукувався слідів катастрофи. З розповіді одного китолова він дізнався, що в дикунів Луїзіади та Нової Каледонії бачили медалі й хрест святого Людовіка.

Дюмон-Дюрвіль, капітан корвета «Астролябія», вийшов у море і два місяці по тому, як Ділон залишив Ванікоро, кинув якоря біля Гобарт-Тоуна. Тут він узнав про наслідки Ділонових пошуків; опріч того, якийсь Джемс Гобс, помічник капітана корабля «Юніон» із Калькутти, запевняв його, ніби, причаливши до острова, що лежить на 818' південної широти і 156°30' східної довготи, бачив у тамтешніх тубільців залізні бруси та червоні тканини.

Дюмон-Дюрвіль, немало спантеличений цими суперечливими і не дуже вірогідними відомостями, надумав іти слідом за Ділоном.

Десятого лютого 1828 року корвет «Астролябія» наблизився до острова Тікопіа. Тут капітан узяв за провідника й тлумача якогось дезертира, що осів на острові; потому попливли курсом на Ванікоро і підійшли до нього дванадцятого лютого. Маневруючи поміж коралових рифів, «Астролябія» тільки двадцятого лютого подолала небезпечні бар'єри і ввійшла до бухти Вану.

Двадцять третього лютого матроси обігнули острів і повернулися на судно з деякими уламками, що не становили особливої вартості. Тубільці, удаючи, ніби не розуміють матросів, відмовлялися показати місце катастрофи. їхня занадто підозріла поведінка наводила на думку, що тубільці зле обійшлися з потерпілими. Вони начебто боялися, що Дюмон-Дюрвіль прибув помститися за Лаперуза і його бідолашних супутників.

Тільки двадцять шостого лютого, зваблені подарунками й певні власної безпеки, тубільці показали капітановому помічникові Жакіно місце катастрофи.

Там, на глибині трьох-чотирьох сажнів, між рифами Паку та Вану, лежали якорі, гармати, залізні й олив'яні зливки баласту, вже вкриті вапняковими нашаруваннями. Шлюпка й китоловний човен від «Астролябії» попрямували до того місця, і команда ледве підняла з дна якоря, що важив тисячу вісімсот фунтів, гармату, котра стріляла восьмифунтовими ядрами, одного олив'яного зливка та дві мідні каменеметальні мортири.

Дюмон-Дюрвіль розпитавсь тубільців і довідався: Лаперуз, утративши обидва свої корвети, які розбилися на рифах, збудував із уламків невеличке судно, знову подався в море і вдруге зазнав катастрофи… Де? Цього не знав ніхто.

Капітан «Астролябії» звелів поставити під манграми пам'ятника прославленому мореплавцеві та його супутникам. Це був простий чотиригранний обеліск на кораловому п'єдесталі; сюди не пішло й дрібки заліза, до якого такі жадібні тубільці.

Дюмон-Дюрвіль намірявся зразу по тому відчалити, але матросів «Астролябії» виснажила поширена в цих краях пропасниця, та й сам капітан ледве тримався на ногах. З тієї причини він спромігся залишити острів тільки 17 березня.

Тим часом французький уряд, гадаючи, що Дюмон-Дюрвіль не знає про Ділонове відкриття, послав до Ванікоро корвет «Байонез» під командою Легоарана де Тромлена, який стояв тоді біля західного берега Америки. «Байонез» прибув до Ванікоро через кілька місяців після відплиття «Астролябії». Члени експедиції не знайшли жодних нових документів, але пересвідчились, що дикуни шанують Лаперузів пам'ятник.

Ото і все, що я розповів капітанові Немо.

— Отже, — сказав він, — досі невідомо, де загинуло третє судно, що його збудували потерпілі катастрофу з-під Ванікоро?

— Невідомо.

Капітан Немо, нічого не кажучи, кивком запросив мене йти за ним до великого салону. «Наутілус» занурився кілька метрів під воду, і залізні віконниці розсунулися.

Я метнувся до вікна й під кораловим нашаруванням, під заростями фунгій, сифонових, альціонієвих коралів, каріофілей, де шастали міріади чудових рибок, — райдужниць, гліфізидонів, помферід, діакопей, голосантрій, — помітив уламки, що їх не знайшла команда «Астролябії»: залізні клямри, кітви, гармати, ядра, форштевень — останки розбитого судна, геть зарослі зоофітами.

Я розглядав ці скорботні сліди, а капітан тим часом поважно мовив до мене:

— Капітан Лаперуз вийшов у море 7 грудня 1785 року на суднах «Буссоль» і «Астролябія». Спершу він прибув на Ботані-Бей, потому відвідав архіпелаг Товариства, Нову Каледонію, звідтіля взяв курс на Санта-Крус і зупинився біля Намуку, одного з островів Гавайської групи. Нарешті Лаперузові судна підпливли до невідомих на той час рифових бар'єрів Ванікоро. Корвет «Буссоль», ішовши попереду, наскочив на рифи біля південного берега. «Астролябія» метнулась йому на допомогу і також налетіла на риф. Перше судно зразу потонуло. Друге, що сіло на мілину під вітром, трималося ще кілька днів. Тамтешні тубільці поставилися до потерпілих досить приязно. Учасники експедиції осіли на острові і заходилися будувати невеличке судно з решток двох корветів. Кілька матросів доброхіть залишилися на острові Ванікоро. Решта, виснажені й хворі, трималися Лаперуза. Вони відпливли до Соломонових островів і геть усі загинули біля західного берега головного острова групи між мисами Розчарування та Вдоволення.

— Але як ви про те довідалися?! — вигукнув я.

— Ось що я знайшов на місці останньої Лаперузової катастрофи!

Капітан Немо показав мені поржавілу в солоній воді бляшану

скриньку з гербом Франції, і, відкривши її, я побачив пожовклі папери, на яких іще можна було прочитати письмо.

То була інструкція Морського міністерства капітанові Лаперузу з власноручними помітками Людовіка XVI на берегах!

— О, це смерть, гідна моряка! — сказав капітан Немо. — Він мирно спочиває в кораловій домовині, і я молю Бога про такий самий кінець собі й моїм товаришам!



XVIII ЧОТИРИ ТИСЯЧІ ЛЬЄ ПІД ВОДАМИ ТИХОГО ОКЕАНУ | 20 000 льє під водою (Збірка) | XX ТОРРЕСОВА ПРОТОКА