home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



XX

ТОРРЕСОВА ПРОТОКА


Уночі проти двадцять восьмого грудня «Наутілус» залишив Ванікоро. Він простував на південний захід і, набравши великої швидкості, за три дні пройшов сімсот п'ятдесят льє — від Лаперузових островів до південно-східної точки Папуа.

Уранці першого січня 1868 року Консель зустрів мене на палубі «Наутілуса».

— З дозволу пана професора, — сказав він, — я хотів би побажати йому щастя в новому році!

— О, будь ласка, Конселю! Але уяви собі, ніби ми в Парижі, в моїм кабінеті. Радо приймаю твої побажання і щиро дякую. Тільки скажи мені, як ти розумієш «щастя в новому році» за наших нинішніх обставин? Чи бажаєш ти, щоб цей полон скінчився, а чи зичиш, аби наша дивовижна мандрівка тривала?

— По щирості — не знаю, що сказати панові професору, — відповів Консель. — Ми, безперечно, надивилися тут усяких чудес, і за ці два місяці ніколи було й скучати. Останнє за часом чудо — завжди тут найдивніше, і якщо надалі буде так само, годі й уявити, до чого воно дійде. Гадаю, такої нагоди більше не трапиться.

— Не трапиться, Конселю!

— Та й капітан Немо сповна виправдує своє латинське ім'я — він і трохи нам не заважає, ніби його й справді не існує.

— Це ти правду мовиш, Конселю.

— Отож я дозволю собі сказати панові професору — щасливий буде той рік, що в ньому ми побачимо все на світі.

— Усе побачимо, Конселю? О, на те потрібен довгий час. А якої думки про це Нед Ленд?

— Нед Ленд геть іншої думки. У нього практичний розум і вимогливий шлунок. Йому вже набридло день при дні коли не дивитися на риби, то поїдати їх. Як справжньому англосаксові, звиклому до біфштексів і щоденної пайки бренді та джину, Недові Ленду дуже сутужно тут без вина, хліба та м'яса.

— А мені, Конселю, байдужісінько, і я чудово призвичаївся до тутешньої їжі.

— І я теж, — відповів Консель. — То я б зостався на борту «Наутілуса» так само охоче, як пан Ленд накивав би звідсіля п'ятами. Отже, коли б новий рік не приніс мені втіхи, то він приніс би її Недові, і навпаки. Таким побитом, за будь-яких обставин один із нас конче вдовольниться. На скінчення нашої розмови побажаю панові професору всього, чого він сам собі бажає.

— Дякую, Конселю. От тільки новорічного подарунка доведеться тобі почекати, а поки що дай-но потисну тобі руку. Лиш це можу я зробити.

— Пан професор ніколи не був такий щедрий, — сказав наостанку Консель.

На друге січня ми пропливли одинадцять тисяч триста сорок миль, тобто п'ять тисяч двісті п'ятдесят льє, відтоді, як вирушили з Японського моря. Перед «Наутілусом» лежали небезпечні води Коралового моря, що обмивало північно-східні береги Австралії. Ми йшли за кілька миль од підводних рифів, на яких десятого червня 1770 року мало не розбилися кораблі капітана Кука. Судно, на котрому плив сам Кук, наскочило на підводну скелю і не затонуло тільки тому, що кораловий відламок, який одбився від скелі, застряг у проломі корпусу.

Мені дуже хотілося побачити те коралове пасмо, що простягалося на триста шістдесят льє. Там, ніби темні грозові хмари, котилися велетенські морські хвилі і з гуркотом розбивалися об його неприступні скелі. Та «Наутілус» саме глибоко занурився, і мені не пощастило побачити цих високих коралових мурів. Я вдовольнився тим, що оглянув розмаїтих риб, які попали до наших сітей. Поміж них я примітив кількох жермонів. Це різновид скумбрій, великих, мов тунці, з голубуватими боками й поперечними смугами, котрі зникають, тільки-но риба гине. Жермони зграями пливли за «Наутілусом». Нам дуже смакувало їхнє чудове м'ясо. Виловили ми також чимало карасів, сантиметрів п'ять завдовжки — за смаком вони схожі на дорад, — та летючих риб, справжніх підводних ластівок, котрі світяться вночі. Попалися в сіті й молюски та зоофіти: альціонарії, морські їжаки, скойки-молотки, церити, скловидки. Флору представляли гарні плавучі водорості, ламінарії, макроцисти, вкриті слиззю.

Ми перетнули Коралове море в два дні й четвертого січня побачили береги Папуа. За цієї нагоди капітан Немо сказав мені, що він має наміри пройти до Індійського океану крізь Торресову протоку. Тим і скінчилася наша розмова. Нед Ленд утішався, що ми наблизимось до Європейського континенту.

Торресову протоку мореплавці вважали за небезпечну не так своїми численними рифами, як тим, що її береги часто-густо навідують дикуни. Ця протока відмежовує Австралію од великого острова Папуа, що його називають також Новою Гвінеєю.

Папуа простягається на чотириста льє в довжину та сто тридцять в широчінь і займає сорок тисяч географічних льє. Лежить цей острів між 0°19' та 10°2' південної широти і 128°23' та 146°15' довготи. Опівдні, коли помічник капітана вимірював висоту сонця, я розглядав Арфалькські гори, що зводилися приступками і впиналися в небо гострими шпилями.

Отож «Наутілус» мав увійти до небезпечнішої в світі протоки, перед якою спинялися найхоробріші мореплавці. Відкрив її Луїс Торрес, повертаючись із південних морів до Меланезії; в цій самій протоці 1840 року, сівши на мілину, мало не загинули корвети Дюмона-Дюрвіля. Навіть «Наутілус», що не боявся ніяких морських небезпек, мусив зважити на загрозу коралових рифів.

Торресова протока сягає тридцяти — сорока миль в широчінь, та, захаращена численними островами, острівцями, бескеттям, рифами, вона майже неприступна для суден. Тож капітан Немо вжив усіх застережних заходів, аби убезпечити суднові прохід. «Наутілус» плив повільно, напівзанурившись. Гвинтові лопаті, ніби хвостовий плавець у кита, звільна розтинали воду.

Скориставшись із нагоди, я та два мої супутники вийшли на палубу, порожню, як і завше. В рубці стерничого стояв капітан Немо і сам вів «Наутілус».

Переді мною лежали чудові карти Торресової протоки; їх склали інженер-гідрограф Вінцедон Дюмулен та мічман — згодом адмірал — Купван-Дебуа, що перебував при штабі Дюмона-Дюрвіля за його останнього навколосвітнього плавання. Ця карта й карта капітана Кінга — ліпші карти Торресової протоки, і я вивчав їх дуже уважно.

Довкола «Наутілуса» люто вирувало море. Спінені вали з дикою силою ринули з південного сходу на північний захід і з гуркотом розбивались об верхів'я коралових скель, що звідусіль виступали над водою.

— Погане море! — сказав Нед Ленд.

— Дуже, — відповів я, — і навряд чи можуть ходити тут такі кораблі, як «Наутілус».

— Певно, цей проклятий капітан добре знає путь, — правив канадець, — бо далі видніє таке нагромадження коралових скель, що годі й думати їх пройти — «Наутілус» розіб'ється вдрузки.

Становище й справді було загрозливе, але «Наутілус», ніби якимись чарами, прослизав поміж грізними рифами. Він не йшов курсом «Астролябії» та «Зеле», котрий був фатальним для Дюмона-Дюрвіля, а взяв північніше і, обминувши острів Мюррей, знову повернув на південний захід до Кумберлендського проходу. Я гадав — ми ввійдемо в цей прохід, та судно несподівано взяло на північний захід, маневруючи між численними незнаними островами й острівцями, до острова Таунда й каналу Небезпечного.

Я дивувався: невже капітан Немо такий необачний, що поведе «Наутілуса» каналом, де колись захрясли обидва Дюрвілеві корвети? Аж ні — раптом ми вдруге змінили курс і попростували на захід до острова Гвебороар.

Була третя година пополудні. Приплив майже сягнув найвищого рівня. «Наутілус» плив милі за дві од Гвебороару. Його мальовничі береги, порослі безлистими пальмами, й досі стоять у мене перед очима.

Зненацька «Наутілус» трусонуло і я впав. Це був підводний риф. Судно, накренившись на бакборт, завмерло на місці.

Підвівшись, я побачив на палубі капітана Немо та його помічника. Вони оглядали судно, перемовляючись короткими фразами своєї незрозумілої говірки.

Що ж сталося? За дві милі від «Наутілуса», за штирбортом, виднів острів Гвебороар, що простягався з півночі на захід, ніби велетенська рука. На південному сході вже бовваніли оголені відпливом вершини коралових рифів. Ми сіли на мілину в такому місці, де припливи не бувають високі, і ця обставина дуже згубна для «Наутілуса». Правда, корпус його так міцно зварений, що судно не зазнало жодного пошкодження. Та хай нема ні пробоїни, ані течі — «Наутілусові» загрожувала небезпека назавжди лишитися прикутим до підводних рифів, а це був би край підводному кораблеві капітана Немо.

Так міркував я, коли, за своїм звичаєм незворушний і спокійний, підійшов капітан Немо.

— Нещасливий випадок? — запитав я.

— Ні, просто непередбачена пригода, — відповів він.

— Пригода, — додав я, — котра, можливо, змусить вас повернутися на землю!

Капітан Немо дивно на мене глянув і заперечливо хитнув головою. Це означало — ніщо й ніколи не змусить його ступити ногою на суходіл. Потім він мовив:

— Передовсім, пане Аронаксе, «Наутілус» далекий від загибелі. Він ще носитиме вас чарівними нетрями океану. Наша мандрівка тільки-но почалася, і мені зовсім не хочеться так швидко позбавляти себе вашого товариства.

— Проте, капітане, — відповів я так, ніби не зрозумів його іронії,— «Наутілус» сів на мілину під час припливу. А зважте — припливи в Тихому океані невисокі; тож коли ви не звільните судна від баласту — я не уявляю, як ми зійдемо з мілини.

— Припливи в Тихому океані невисокі, ваша правда, пане професоре, — відповів капітан Немо, — але в Торресовій протоці різниця між рівнями припливу й відпливу — півтора метра. Сьогодні четверте січня, а за п'ять днів місяць буде вповні. І я зчудуюся до краю, коли цей ласкавий супутник землі не підійме води настільки, скільки треба, і не зробить мені послуги, що її міг би я прийняти тільки від нього.

Отак сказавши, капітан Немо зі своїм помічником спустився в судно. А «Наутілус» стояв нерухомо, начебто коралові поліпи вже вмурували його в свій незламний цемент.

— Ну, пане професоре? — сказав Нед Ленд, підступаючи до мене по відході капітана.

— Ну, друже Неде, спокійно почекаймо дев'ятого січня, коли має настати приплив. Тоді місяць ласкаво покладе нас на хвилі.

— Отак і покладе?

— Так і покладе!

— Себто капітан не кине якорів і не пустить у діло машин і ланцюгів?

— Досить самого припливу, — просто відповів Консель.

Канадець зиркнув на Конселя й знизав плечима. В ньому озвався моряк.

— Пане професоре, — знову почав він, — коли я вже кажу, можете бути певні: ця залізна брила ніколи не плаватиме ні на воді, ані під водою. Тепер вона годиться хіба що на брухт. І я вважаю — зараз саме час позбутися компанії капітана Немо.

— Друже Неде, а я іншої думки про «Наутілуса». За чотири дні ми взнаємо силу тихоокеанських припливів. Зрештою, ваша порада втікати була б доречна десь біля берегів Англії чи Провансу, а не тут, на Новозеландському архіпелазі. Інша річ, коли б «Наутілус» зостався на мілині; проте й тоді я вважав би таку спробу за вельми ризиковану.

— А чи не можна хоч би ступити на ту землю? — спитав Нед Ленд. — Це острів. На острові ростуть дерева. Під тими деревами бігають земні тварини — живі котлети, ростбіфи. Я б охоче їх скуштував.

— Отут Нед Ленд має рацію, — сказав Консель, — і я пристаю на його думку. Чи не попросив би пан професор свого друга капітана Немо, щоб він висадив нас на землю, бо ми, чого доброго, так і ходити по ній розучимось.

— Попросити можу, — відповів я, — але він одмовить.

— Хай би пан професор усе ж таки попросив, — мовив Консель, — хоч побачимо, чого варта капітанова ласка.

На мій великий подив, капітан Немо вдовольнив моє прохання. Він був такий зичливий і приязний, що навіть не зажадав од мене обіцянки повернутися на судно. А втім, утікати через Нову Гвінею — річ вельми небезпечна, і я не радив би канадцеві пробувати щастя. Ліпше залишитися бранцем «Наутілуса», аніж попасти до рук диким папуасам.

Я не допитувався, чи поїде з нами капітан Немо. Я навіть мав за певне — ніхто з команди не супроводитиме нас. А тому правити човном доведеться самому Недові Ленду. Зрештою, до берега не більше двох миль, і канадець легко проведе човна через рифові хребти, такі фатальні для великих суден.

Назавтра, 5 січня, човна відгвинчено, витягнено з гнізда й спущено на воду, що стояла врівні з палубою. Двоє матросів легко з тим упоралися. Весла лежали у човні; нам залишалося сісти — і вперед!

О восьмій годині, озброєні електричними рушницями й сокирами, ми відчалили од «Наутілуса». Море не хвилювалося. Від острова повівав легенький вітерець.

Консель і я заповзято веслували, а Нед вів човна поміж рифів. Човен линув як на крилах.

Нед Ленд не міг приховати своєї радості. Він почувався, ніби в'язень, що вирвався з тюрми і нібито забув про те, що йому знову доведеться повернутися в неволю.

— М'ясо, — не вгаваючи товк гарпунер, — ми їстимемо м'ясо! Та ще яке м'ясо! Справжню дичину! Щоправда, без хліба! Я не кажу, що риба — погана штука, та не можна вічно сидіти на самій рибі. Кусник свіжої дичини, засмаженої на вогнищі, приємно врізноманітнить нашу звичну їжу.

— От ласун! — відповів Консель. — Від твоїх розмов мені аж слина котиться.

— Лишається дізнатися, чи є в цих лісах дичина і чи то, бува, не така дичина, що сама полює на мисливця?

— Ну й добре, пане Аронаксе, — озвався канадець, вискаливши гострі, як вістря сокири, зуби. — Я з'їм і тигра, тигрове філе, якщо на острові не знайдеться інших чотириногих.

— Друг Нед мене просто лякає,— зауважив Консель.

— Першу-ліпшу тварину, що попадеться мені на очі,— безперу чотириногу чи оперену двоногу, — я стріну пострілом.

— От тобі маєш! — сказав я. — Нед знову починає навісніти.

— Не бійтеся, пане Аронаксе, — відповів канадець. — Хутчій веслуйте! Дайте мені тридцять — сорок хвилин — і я почастую вас печенею власного приготування.

О пів на дев'яту човен пристав до піщаного берега, щасливо проминувши коралові бар'єри, що обступали острів Гвебороар.



XIX ВАНІКОРО | 20 000 льє під водою (Збірка) | XXI КІЛЬКА ДЕНЬ НА СУХОДОЛІ