home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



XXII

БЛИСКАВИЦІ КАПІТАНА НЕМО


Сидячи на місці, ми оглянулися в бік лісу; моя рука заклякла, не донісши до рота шматка, Недова — над вогнищем.

— Каміння не падає з неба, — мовив Консель, — хіба що метеорити.

Другий камінь, кинутий влучніше, вибив із Конселевої руки смачне стегно голуба, ніби ствердивши його слова.

Ми зірвалися на ноги, схопили рушниці й за мить були готові до оборони.

— Невже це мавпи?! — вигукнув Нед Ленд.

— Майже, — відповів Консель, — це дикуни. І ліпше б ми з ними не стикалися.

— До човна! — скомандував я, і ми метнулись на берег.

Відступили ми вчасно: праворуч, кроків од нас за сто, на узліссі

з'явилися з двадцятеро тубільців, озброєних луками й пращами.

До човна залишалося якихось десять туазів.

Дикуни наступали повільно, та, вочевидь, з ворожими намірами. Каміння й стріли сипалися градом.

Нед Ленд не схотів залишати здобичі й попри небезпеку захопив із собою вепра, кенгуру та іншу дичину й тільки тоді помчав до човна.

Небавом ми опинилися на березі. Навантажити човен провіантом та зброєю, відштовхнутися було справою однієї хвилини. Не встигли ми відплисти й двох кабельтових, як сотня дикунів, люто виючи й розмахуючи руками, вскочила в воду. Я глянув на борт «Наутілуса», сподіваючись, що ці крики привернуть увагу команди. Та ба! Палуба велетенського судна, яке лежало на рифах, була пустельна.

Хвилин за двадцять ми дісталися «Наутілуса». Люк був одчинений. Прилаштувавши човна, ми зійшли всередину судна.

Я попростував до салону, звідки линула музика. За органом сидів капітан Немо.

— Капітане! — мовив я.

Він не чув.

— Капітане! — повторив я, торкнувшися його плеча.

Стрепенувшись, він повернув голову.

— А, це ви, пане професоре! Прекрасно! Як вам поталанило на полюванні? Чи знайшли щось до свого гербарію?

— Так, капітане, — відповів я. — Та, на лихо, ми привели з собою цілу ватагу двоногих, надто близьке сусідство з якими дуже мене непокоїть.

— Яких двоногих?

— Дикунів!

— Дикунів? — перепитав насмішкувато капітан Немо. — І ви дивуєтеся, пане професоре, що, ступивши на землю в будь-якій точці земної кулі, натрапляєте на дикунів? Дикуни! А де ж їх нема? Та й чим ці люди, що ви їх взиваєте дикунами, гірші від інших?

— Але ж, капітане…

— Щодо мене, пане професоре, то я повсюдно стрічаю дикунів.

— Одначе, коли ви не бажаєте здибатися з ними ще й на борту «Наутілуса», годилося б ужити якихось заходів.

— Не хвилюйтеся, пане професоре, тут вони не страшні.

— Та їх дуже багато.

— Скільки ж?

— Щонайменше сотня.

— Пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, знов опускаючи пальці на клавіші,— коли б навіть усі тубільці Нової Гвінеї збіглися на цей берег, то й тоді вони не становили б аніякісінької загрози «Наутілусові».

Капітанові пальці забігали по клавішах, і я помітив, що він ударяє тільки по чорних кісточках, котрі надають мелодії суто шотландського колориту. Поринувши в мрії, він скоро забув про мене. Я не зважився більше до нього обзиватися.

Я вийшов на палубу. Вже настала ніч. Під цими широтами сонце заходить хутко, тут майже не буває вечірніх сутінків. Удалині ледве манячіли невиразні обриси острова Гвебороар. Але ватри, що тут і там горіли на березі, свідчили, що тубільці й гадки не мають розходитись.

Я довго сидів самотою на палубі, то думаючи про тубільців, — та вже без страху, бо перейнявся капітановою певністю, — то забуваючи про них, упиваючись чарами тропічної ночі. Подумки линув я до Франції, слідом за зодіаковими сузір'ями, що за кілька годин засяють над нею. Мерехтіли зорі, між ними світив повний місяць. І мені спало на думку, що цей вірний та поштивий супутник за одну добу знову вернеться сюди, підійме океанові води й звільнить «Наутілус» із коралових лещат.

Опівночі, допевнившись, що на темних водах панував такий же спокій, як і на березі, я повернувся до своєї каюти й ліг спати.

Ніч минула спокійно. Папуаси, певна річ, злякалися страхіття, що лежало на мілині, а то б вони відчиненим люком легко проникли всередину «Наутілуса».

Восьмого січня о десятій годині я вийшов на палубу. Поволі танула світанкова мла. Незабаром із пітьми виринув острів — спершу береги, а там і шпилі гір.

Тубільці й досі юрмилися на березі; їх за ніч побільшало — було вже душ із п'ятсот — шістсот. Кілька дикунів, скориставшись із відпливу, що оголив коралові рифи, наблизилися до «Наутілуса» й зупинились за два кабельтових од судна. Я добре їх бачив. То були папуаси, люди гарного племені, з атлетичною будовою, високим чолом, великим, але не плескатим носом, білими зубами. Кучеряве волосся, пофарбоване на червоне, яскраво виділялося на їхній шкірі, чорній і лискучій, як у нубійців. У мочках вух, розрізаних й витягнених донизу, висіли кістяні сережки. Своїм звичаєм дикуни були голі. Я помітив між ними кількох жінок; їхні стегна від крижів до колін прикрито спідницями, сплетеними із трав і підперезаними поясом із ліан. Ватажки мали на шиї оздобу у вигляді півмісяця і намисто з червоних та білих скелець. Майже всі вони були озброєні луками, стрілами й щитами; за плечима — щось на взірець сітки, повної круглих камінців, які метали вони пращею досить влучно.

Один із ватажків підійшов до самого «Наутілуса» і став пильно його роздивлятися. Певно, то був вождь вищого рангу, бо його обвивала габа з барвистого бананового листя із зубчастою оздобою.

Тубілець стояв зовсім близько, і вбити його було дуже легко, але я вважав за краще почекати, доки він викаже лихі наміри. За такої оказії європейці мусять не нападати, а тільки захищатися.

Під час відпливу тубільці шастали біля «Наутілуса», але не виявили ніякої ворожості. Вони часто повторювали слова «ассаї», і я розумів з їхніх жестів — папуаси запрошують мене вийти на берег, але мав за обачніше не користатися з цієї гостинності.

Отже, того дня нам не пощастило відвідати острів, на превеликий жаль Неда Ленда, якому хотілося поповнити припас. Та спритний канадець не гаяв марно часу — він заходився консервувати м'ясо й борошно, привезені з острова Гвебороар. Що ж до тубільців — вони повернулися на острів, тільки-но почався приплив і верхів'я коралових рифів стало зникати під водою. Але на березі юрмилося їх дедалі більше. Мабуть, вони прибували з навколишніх островів, точніше кажучи, з Папуа. Одначе я не помітив жодної піроги.

Знічев'я надумав я закинути невода в ці чудові прозорі води, крізь які виднілося морське дно, всіяне мушлями, зоофітами й водоростями. До речі, це був наш останній день у цих краях, бо назавтра — так пообіцяв капітан Немо — судно вийде в одкрите море.

Я гукнув Конселя, і він приніс мені легкого волочка, подібного на той, котрим ловлять устриць.

— А як дикуни? — спитав Консель. — З дозволу пана професора, мені здається, вони не такі вже й люті.

— Та все-таки, друже мій, вони людожери.

— Хай і так, а, видно, люди чесні,— відповів Консель. — Може ж бути ненажера чесним! Одне одному не заважає.

— Гаразд, Конселю. Я пристаю на твою думку, що вони чесні людоїди і чесно пожирають своїх бранців. А все ж я не бажаю, щоб мене — бодай і чесно — з'їли, тим-то триматимусь обачно, бо капітан «Наутілуса» й досі не вжив заходів безпеки. Ну, а тепер до роботи!

Дві години ми завзято працювали, але нічого путящого не виловили. Волочок набився всякою всячиною: «мідасовими вухами», «арфами», надто «молотками», найгарнішими з усіх, що їх доводилось мені бачити. Було тут ще кілька голотурій, перлівниць і десь із дюжину невеличких черепах; ми віддали їх до камбуза.

І раптом, коли я вже ні на що не сподівався, побачив найбільше чудо, певніше сказати — найбільшу потворність природи. Сталося це несподівано. Консель закинув волочок і витяг купу розмаїтих черепашок. Я запустив між них руку і враз заволав криком конхіолога — найпронизливішим криком, на який тільки спроможна людська горлянка.

— Що сталося з паном професором? — здивовано запитав Консель. — Чи не вжалило щось?

— Ні, друже мій, та я ладен поплатитися пальцем за таку знахідку!

— За яку знахідку?

— За цю мушлю, — відповів я, показуючи об'єкт радощів.

— Але ж це простісінька пурпурова олива з роду олив, ряду гребінчастозябрових, класу черевоногих, типу молюсків…

— Авжеж, Конселю, тільки у звичайної мушлі закруток іде справа наліво, а в цієї навпаки, зліва направо!

— Хіба ж то можливо?! — гукнув Консель.

— Так, друже мій, це мушля-лівачка.

— Мушля-лівачка? — повторив вражений Консель.

— Глянь на її закрутки!

— О! Якщо пан професор буде ласкавий повірити мені,— сказав Консель, беручи тремтячою рукою мушлю, — я ще ніколи так не хвилювався.

Та й було чого хвилюватися! Спостереження натуралістів показали, що в природі відбувається рух справа наліво. Небесні світила та їхні супутники рухаються своєю орбітою зі сходу на захід. Людина більше послуговується правою, аніж лівою рукою, отже і всі інструменти, прилади, східці, замки, пружини годинників і все інше пристосовані до руху справа наліво. Природа, підвладна цьому законові, так закручувала й мушлі. Закрутки мушлі йдуть справа наліво, а коли трапляється мушля-лівачка, знавці цінують її на вагу золота.

Отож ми з Конселем так захопилися, розглядаючи наш скарб, що не бачили нічого в світі, окрім тієї мушлі. Я вже мріяв збагатити нею Паризький музей, аж раптом камінь, що його шпурнув якийсь папуас, розбив нашу коштовну знахідку в руках Конселя.

Я крикнув з відчаю. Консель метнувся до моєї рушниці й націлився в дикуна, що розмахував пращею метрів за десять од нас. Я хотів зупинити Конселя, але він уже вистрілив, і куля розбила браслет із амулетів на папуасовій руці.

— Конселю! — гукнув я. — Конселю!

— Невже пан професор не бачив, що цей канібал перший напав на нас?

— Мушля не варта людського життя, — сказав я.

— О, негідник! — кричав Консель. — Ліпше б він розтрощив мені плече.

Консель казав щиро, та мені плече його було дорожче за мушлю. За тих кілька хвилин, що ми побивалися над розбитою мушлею, становище раптом змінилося. Десь із двадцять пірог оточили «Наутілус». Ці піроги — не що інше, як видовбані із стовбурів велетенських дерев довгі й вузькі човни, — дуже швидко плавали й завдяки поплавкам на кінцях бамбукової жердини стійко трималися на поверхні води. Пірогами вправно керували спритні напівголі веслярі, і я тривожно стежив, як вони підпливали до «Наутілуса».

Папуасам, певно, вже доводилося спілкуватись із європейцями і бачити їхні судна. Та що вони могли думати, дивлячись на захрясле в протоці довге металеве веретено, без щогл, без димарів? Нічого доброго, бо вони спершу трималися на значній віддалі од «Наутілуса». Проте, бачивши, що судно не рухається, тубільці мало-помалу осміліли й тепер добирали способу познайомитися з ним ближче. Та саме цьому знайомству й належало запобігти. Наші рушниці, що стріляли безгучно, не могли налякати тубільців, які зважали тільки на гримку зброю. Буря без громового гуркоту менше лякає людей, хоча небезпечна блискавка, а не грім.

Піроги підпливли до самісінького «Наутілуса», і на палубу густо посипалися стріли.

— Сто чортів! Справжній град! — сказав Консель. — Та ще, чого доброго, отруєний град!

— Треба попередити капітана Немо! — крикнув я, спускаючись у люк.

Я кинувся до салону. Там не було нікого. Я наважився постукати в двері капітанової каюти.

— Заходьте, — відповіли мені. Я ввійшов і застав капітана за якимись обчисленнями. Перед ним лежав папір, списаний іксами та іншими алгебраїчними знаками.

— Я потурбував вас? — запитався я з чемності.

— Авжеж, пане Аронаксе, — відповів капітан, — та, сподіваюся, ви маєте на те поважні підстави?

— Дуже поважні! Ми оточені пірогами тубільців; і нема сумніву — за якусь хвилину вони кинуться на нас.

— А-а! — спокійно мовив капітан. — Вони припливли в пірогах?

— Так, капітане!

— Ну, що ж! Треба зачинити люка.

— Звичайно! І я прийшов вам сказати…

— Це найлегше, — мовив капітан Немо. І, натиснувши кнопку електричного дзвоника, він передав наказ у кубрик команди.

— Та й по всьому, пане професоре, — сказав він. — Човен на місці, люк зачинений. Сподіваюсь, ви не боїтеся, що ті добродії проб'ють обшивку, якої не змогли пробити ядра вашого фрегата?

— Ні, капітане, але є інша загроза.

— Яка, пане професоре?

— Завтра о цій же порі доведеться відчинити люк — поновити повітря…

— Безперечно, пане професоре, адже наше судно дихає на кшталт китоподібних.

— Якщо папуаси захоплять палубу, вони відчиненим люком проникнуть у судно. Що їх утримує?

— А ви гадаєте, пане професоре, що вони вилізуть на борт?

— Я того певен.

— Нехай собі вилазять. Я не бачу причини втримувати їх. Власне, папуаси — жалюгідні бідолахи, і мені не хочеться, щоб мої відвідини острова Гвебороар коштували життя хоч би одному з цих сердег!

По цій розмові я хотів був вийти, але капітан Немо попросив мене сісти поруч. Він із цікавістю розпитував про наші мандрівки на острів, про полювання і, здавалося, ніяк не міг збагнути канадцевої охоти до м'яса. Потому розмова звернула на інше, і хай капітан Немо був, як і завжди, не дуже відвертий, проте видавався він люб'язнішим.

Ми говорили про становище «Наутілуса», що сів на мілину в тій самій протоці, де мало не зазнала катастрофи експедиція Дюмона-Дюрвіля.

— Цей Дюрвіль — один із ваших великих моряків, — сказав капітан, — один із ваших найосвіченіших мореплавців. Це французький капітан Кук! Безталанний вчений! Подолати льодові затори Південного полюса, пройти між коралових рифів Океанії, уникнути людожерів Тихоокеанських островів, — щоб безглуздо загинути в залізничній катастрофі! Коли цей мужній чоловік міг в останню мить думати, уявіть собі, що він пережив!

Голос капітана Немо забринів хвилюванням, і це робило йому честь.

Потім із картою в руках ми простежили шляхи всіх навколосвітніх мандрів французького мореплавця, його подвійну спробу проникнути до Південного полюса, спробу, що скінчилася відкриттям земель Аделі та Луї-Філіппа, і, нарешті, розглянули його гідрографічні праці про головніші острови Океанії.

— Те, що зробив ваш Дюрвіль на поверхні морів, — сказав капітан Немо, — я повторив у океанових глибинах із більшою точністю й меншою затратою сил. «Астролябія» та «Зеле», що ними зчаста гралися урагани, не можуть рівнятися до «Наутілуса», справжньої підводної фортеці зі спокійним робочим кабінетом.

— А втім, капітане, — сказав я, — між корветами Дюмона-Дюрвіля та вашим «Наутілусом» є певна подібність.

— Яка саме, пане професоре?

— «Наутілус», як і корвети, сів на мілину.

— «Наутілус» не сідав на мілину, пане професоре, — холодно заперечив капітан Немо. — «Наутілус» так улаштований, що може відпочивати на морськім лоні, і мені не доведеться, як Дюрвілеві, умиватися кривавим потом, аби його здійняти. «Астролябія» та «Зеле» мало не загинули в цьому самому місці, а моєму «Наутілусові» не загрожує жодна небезпека. Завтра морський приплив стиха підійме його, і він полине далі, розтинаючи океанські води.

— Капітане, — почав я, — немає жодного сумніву…

— Завтра, — проказав, підводячись, капітан Немо, — завтра, о другій годині сорок хвилин пополудні, «Наутілус» підійметься над рифами і, неушкоджений, вийде з Торресової протоки.

По цих словах, мовлених досить гостро, капітан Немо злегка вклонився. Це означало, що розмову скінчено; я встав і пішов до своєї каюти.

Там я застав Конселя, цікавого взнати наслідки мого побачення з капітаном.

— Друже мій, — мовив я, — коли я сказав, що папуаси складають загрозу «Наутілусові», капітан посміявся з мене. Єдина моя рада — покластися на капітана та й спокійно спати.

— Чи потребує пан професор моїх послуг?

— Ні, друже мій! А що робить Нед Ленд?

— З дозволу пана професора, — відповів Консель, — Нед готує кенгуровий паштет. Каже, що вийде лакома штука.

Консель пішов до своєї каюти, а я ліг спати. Тільки сон мене не брав. Я чув нестямні вигуки дикунів, що шастали палубою. Так проминула ніч. Команди «Наутілуса» не видно й не чутно. Людоїди турбували команду не більше, аніж турбують солдатів у бліндованім форту мурахи, що повзають зокола.

Устав я о шостій ранку. Люк було зачинено. Повітря в судні ще не поновлювалося, проте помпи аварійних резервуарів уже освіжили його кількома кубічними метрами кисню.

До обіду я працював у своїй каюті і навіть мигцем не бачив капітана Немо. На судні не помічалось ніяких готувань до відплиття.

Я почекав іще трохи, а тоді вийшов до салону. Годинник показував пів на третю. За десять хвилин приплив мав сягти найвищого рівня, і, якщо капітан Немо не схибив у розрахунках, «Наутілус» ураз звільниться з цупких обіймів протоки. Інакше доведеться йому довгі місяці спочивати на кораловім ложі.

Аж раптом корпус «Наутілуса» разів кілька здригнувся, звістуючи близьке звільнення. Заскреготіла обшивка, черкаючи шорсткі вапнякові нашарування коралового дна.

Рівно о другій годині тридцять п'ять хвилин до салону ввійшов капітан Немо.

— Відчалюємо! — сказав він.

— О! — вигукнув я.

— Я наказав відчинити люка.

— А папуаси?

— Папуаси? — повторив капітан Немо, знизавши плечима.

— Не вдеруться вони всередину «Наутілуса»?

— Як?

— А відчиненим люком.

— Пане Аронаксе, — спокійно відповів капітан Немо, — не так легко ввійти люком «Наутілуса» навіть тоді, коли він одчинений.

Я глянув на капітана.

— Не розумієте? — спитався він.

— Анічогісінько!

— Ну, то йдіть за мною і ви побачите!

Ми підійшли до трапа. Нед Ленд і Консель вже були там і з великою цікавістю дивилися, як кілька матросів одчиняли люк, що за ним розлягалися дикі вигуки, люте ревище папуасів.

Віко люка одкинулось. У його отворі з'явилося десятків два страховидних облич. Та ледве перший тубілець торкнувся поручня, як невідома сила шпурнула його назад. Дикун завищав не своїм голосом і, підстрибуючи, ніби на гарячій сковороді, чкурнув куди очі дивляться.

Десяток його товаришів метнулися до трапа, але їх спіткало те саме.

Консель нетямився з радощів. Нед Ленд, спонукуваний своїми буйними інстинктами, також кинувся до трапа. Та не встиг він торкнутися рукою поручня, як і його вергануло геть.

— Тисяча чортів! — вигукнув він. — У мене вдарила блискавиця!

Ці слова прояснили мені все: поручні — не звичайні поручні, а кабель, до якого підключено електричний струм. Кожного, хто торкнеться поручня, б'є страшна сила; удар міг бути навіть смертельний, якби капітан Немо використав для цього потужність усіх своїх батарей. Образно кажучи, між напасниками й нами спущена, сказати б, електрична заслона, за яку ніхто не міг проникнути безкарно.

У такий спосіб очманілі з жаху папуаси притьмом накивали п'ятами. А ми, стримано усміхаючись, заспокоювали й розтирали бідолашного Неда Ленда, що лаявся, як біснуватий.

Саме цю мить дев'ятий вал підняв «Наутілуса», і рівно о другій годині сорок хвилин, як і казав капітан Немо, підводний корабель залишив своє коралове ложе. Його гвинт з величною повільністю почав розтинати хвилі. Мало-помалу швидкість зростала, і «Наутілус», випливши на поверхню, цілий і неушкоджений, покинув небезпечні води Торресової протоки.



XXI КІЛЬКА ДЕНЬ НА СУХОДОЛІ | 20 000 льє під водою (Збірка) | XXIII НЕЗБАГНЕННА СОНЛИВІСТЬ