home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



III

ПЕРЛИНА ВАРТІСТЮ ДЕСЯТЬ МІЛЬЙОНІВ


Настала ніч. Я ліг спати, та спалося мені погано. Снилися акули, і мені здавалося, що походження слова «акула» від слова «панахида»43 — правильне і водночас неправильне.

Наступного дня, о четвертій годині ранку, мене розбудив стюард, що його капітан Немо призначив до моїх послуг. Я хутко встав, одягнувся й вийшов до салону. Тут уже чекав на мене капітан Немо.

— Пане Аронаксе, — сказав він, — ви готові?

— Так.

— То прошу, ходімте зі мною.

— А мої супутники, капітане?

— Вони вже чекають на нас.

— Ми будемо надягати скафандри? — запитався я.

— Тим часом ні. Я не хочу, щоб «Наутілус» підпливав надто близько до цих берегів, хоч ми ще й далеченько від Манарського ловища; отож я звелів спорядити нам човна, що пройде обмілину навпростець; значно скоротивши обхідний шлях, ми зійдемо біля самого перловища. Все водолазне начиння вже на човні. Вдягнемося перед тим, як занурюватися під воду.

Ми з капітаном Немо підійшли до трапа, що вів на палубу. Нед і Консель були вже там; вони дуже раділи з майбутньої «приємної прогулянки». П'ятеро матросів з веслами в руках чекали на нас у човні, вже спущеному на воду.

Було ще темно. Легкі хмарини облягали небо, поміж них зрідка мерехтіли зорі. Я силкувався розгледіти землю, але вдалині манячіла тільки невиразна смужечка. «Наутілус», обігнувши за ніч західний берег Цейлону, знаходився тепер перед бухтою, певніше, перед затокою, що її утворювали береги Цейлону й Манарського острова. Там, під темними водами, простяглися більш як на двадцять миль усіяні рифами невичерпні перлові поля.

Капітан Немо, Консель, Нед і я примостилися на кормі. Один із матросів став при стерні; четверо його товаришів узялися за весла; капітан наказав оддавати кінці, і ми відчалили.

Човен поплив на південь. Веслярі не квапились. Я помітив, що вони опускають весла на воду через кожні десять секунд, як то заведено в військово-морському флоті. А коли човен ішов за інерцією, чутно було, як з весел важко падають на темну воду краплини, ніби кульки розплавленого олова. Легенькі брижі, що набігали з підвітряного боку, погойдували човна, і гребінці хвиль плюскали по його носі.

Всі мовчали. Про що думав капітан Немо? Може, про землю, що хутко наближалася, хоч, на Недову думку, ми дуже далеко від неї? Що ж до Конселя, то він був сама цікавість.

О пів на шосту обрій посвітлішав, і на його синюватому тлі чіткіше вимальовувався рельєф острова. Низькі на сході, береги на південь дедалі вищали. Тепер ми були за яких п'ять миль од нього, проте берег і досі зливався з тьмавими водами затоки. Між нами й островом море було пустельне. Ніде ні човна, ні водолаза. Німотна тиша панувала над перлярською бухтою. Капітан Немо казав слушно — ми прибули сюди зарано.

О шостій годині, зненацька, як то буває в тропічних краях, де не знають ні вранішньої зорі, ні вечірніх сутінків, настав день. Сонячне проміння пробилося крізь хмари, що затягли східний обрій, і на небо враз вигулькнуло ясне світило.

Тепер я добре бачив і берег, і навіть дерева, де-не-де розкидані по ньому.

Човен підходив до Манарського острова, що його берег, закруглюючись, зникав на півдні. Капітан Немо підвівся з лавки і став оглядати море.

На його знак закинули кітву, та ланцюг розмотався не більше як на метр, бо тут була наймілкіша місцина цейлонського перловища. Щоправда, човна, підхопленого відпливом, однесло назад на всю довжину ланцюга.

— Ну, от ми і дістались до місця, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо. — Перед вами замкнена бухта. За місяць сюди припливе багато промислових суден і цю воду звирують відважні водолази. Чудесна бухта для таких промислів! Вона захищена проти найлютіших вітрів, а море тут ніколи не збурюється, — все це створює найкращі умови водолазам. Ну, а тепер надягнімо скафандри та й почнімо нашу про гулянку.

Я нічого не відповів і, дивлячись на ці підозрілі води, з допомогою матросів узявся надягати важку водолазну одежу. Капітан Немо та обидва мої супутники й собі одягалися. Що ж до матросів — жоден не супроводив нас у цій небезпечній прогулянці.

Невдовзі ми були запаковані по саму шию в гумову одежу; на спині приладнано резервуари з повітрям. Але Румкорфових апаратів не було. Перше, ніж надягнути на голову мідного шолома, я запитав про них капітана.

— Вони нам непотрібні,— відповів капітан Немо. — Ми не опускатимемось дуже глибоко, тож нам світитиме сонце. До того було б нерозважливо освітлювати електричними ліхтарями тутешні води. Так можна тільки привернути увагу небезпечних хижаків, що водяться в цих місцях.

Я озирнувся на Конселя та Неда Ленда. Але вони вже надягли шоломи і не могли ні слухати, ані відповідати.

Я запитав капітана Немо востаннє:

— А зброя? Де наші рушниці?

— Рушниці? Навіщо вони нам? Хіба горяни не йдуть на ведмедя з кинджалом у руках? А чи криця не певніша за свинець? Ось надійний тесак. Заткніть його за пояс і гайда!

Я глянув на своїх товаришів. Вони були озброєні, як і ми, а Нед Ленд ще й вимахував величезним гарпуном, що його захопив із собою, залишаючи судно.

Тоді слідом за капітаном я надягнув мідного шолома, і резервуари із стисненим повітрям автоматично ввімкнулися.

За якусь хвилю матроси висадили нас один по одному в воду, і вже за півтора метра від поверхні ми намацали дно. Капітан Немо махнув рукою, і ми пішли за ним пологим схилом.

Гнітючі думи, що досі мене обсідали, розвіялись. Я почувся на диво спокійним. Легкість рухів надала більшої певності, а небувале видовисько полонило мою уяву.

Сонце, легко проникаючи крізь тонкий шар води, досить яскраво осявало дно. Було виразно видно кожен камінець. Минуло ще десять хвилин, і ми опинилися на глибині п'яти метрів. Дно щодалі рівнішало.

З-під наших ніг, неначе бекаси на болоті, метнулася врозтіч зграйка цікавих риб із роду одноперих, що не мали інших плавців, окрім хвостового. Я помітив справжню яванську гадюку дев'яносто сантиметрів завдовжки, з білавим черевцем; якби не золоті смуги на боках, її можна було прийняти за морського в'юна. З роду строматид, прикметного надмірною плескатістю тулуба, я вгледів кількох пістрявих парів із спинними плавцями на взірець серпа. І в'ялені, і мариновані, ці риби — дуже лакомі страви. Пропливали й транкебари в блискучому лускуватому панцері із восьми поздовжніх смуг.

Сонце підіймалося вище і глибше та глибше просвічувало товщу води. Мало-помалу мінявся ґрунт. М'який пісок поступався місцем перед справжньою бруківкою з круглястих валунів, укритою килимом із молюсків та зоофітів. Тут здибалися мушлі тонкостінні, поширені здебільша в Червоному морі та Індійському океані; кулясті мушлі жовтогарячих люцин; шилівки; перські багрянки, що постачали «Наутілусові» чудову фарбу; рогаті кам'янки одинадцяти сантиметрів завдовжки, що тяглися догори, ніби руки, готові вас ухопити; рогуваті турбінели, всіяні колючками; двостулкові черепашки-лінгули; качкородки — їстівні черепашки, поширені на індостанських ринках; пелагії-панопіри, що випромінюють бліде світло; нарешті, чудові віялуваті окатиці — найпишніші витвори тутешньої морської фауни.

У цій щедроті живих рослин, під запоною гідрофітів, кишіли легіони незграбних членистоногих, головним чином ракоподібних із трикутним ледь закругленим панцером; поширених у тутешніх водах страшних партенопів. Разів кілька трапила мені на око ще огидніша почвара — велетенський краб, що його описав Дарвін. Природа наділила цю істоту інстинктом і силою, потрібними на те, щоб вона живилася кокосовими горіхами; краб видряпується на прибережні пальми і зриває плоди; горіх падає на землю, лушпайка тріскається, і краб лущить плід своїми міцними клешнями. В цих прозорих водах краби пересуваються надзвичайно швидко, тоді як морські черепахи, що водяться біля малабарських берегів, повзають між скелями дуже повільно.

Близько сьомої години ми нарешті дісталися до перлових ловищ, де мільйонами розплоджуються перлівниці. Ці коштовні молюски за допомогою брунатного бісуса міцно присмоктуються до скель. Перлівниці поступаються проти звичайних устриць тим, що всі — і молоді, й старі — пересуваються вільно.

Морська скойка, в якій утворюються перли, має круглясті, майже однакові за розмірами, грубі стулки, надзвичайно ребристі зокола. Деякі з них плескуваті й посмуговані зеленими пругами, що розпромінюються від основи до верхівки. Це молоденькі скойки. Скойки віком десять і більше років, почорнілі й скоржавілі зовні, сягають п'ятнадцяти, а чи й більше сантиметрів заввишки.

Капітан Немо показав мені на величезне скупчення мушлів, і я зрозумів, що такі поклади невичерпні, бо творча сила природи більша за руйнівні інстинкти людини. Нед Ленд, підкоряючись цим інстинктам, запопадливо натоптував найкращими перлівницями сітку, що висіла у нього під рукою.

Та ми не могли зупинятися. Треба було поспішати за капітаном Немо, що впевнено простував, мабуть, уже знаною дорогою. Дно відчутно підіймалося, і я, звівши руку, часом сягав поверхні води. Інколи на нашім шляху несподівано траплялися западини. Нерідко доводилось обминати високі пірамідальні скелі. З темряви їхніх ущелин величезні ракоподібні, звівшись на високих лапах, втуплювалися в нас очима.

Аж тут перед нами виник великий грот, який утворився в мальовничому нагромадженні скель, засланих пухнастим килимом водоростей. Спершу мені видалося, ніби в цім гроті залягла глибока темрява. Сонячне проміння тут неначе гасло. Поглинуте водою, воно світило, як у тумані.

Перший увійшов до печери капітан Немо, а за ним — і ми. Мої очі скоро призвичаїлися до пітьми. Я побачив химерно викривлене склепіння, оперте на природні пілястри з широкою гранітною основою, що скидалися на важкі колони тосканської архітектури. І навіщо було нашому дивному провідникові заводити нас до цього підводного склепу? Та незабаром стало все ясно.

Спустившись крутим схилом, ми опинилися на дні глибокої ями. Тут капітан Немо зупинився і показав нам на предмет, якого я відразу й не помітив.

Це була велетенська мушля, більша за ту, котра прикрашувала салон «Наутілуса», справжня чаша, наповнена священною водою, цілий басейн діаметром два метри.

Я підійшов ближче до дивовижного молюска. Він причепився своїм бісусом до камінної плити і самітно зростав у спокійних водах грота. Ця тридакна важила кілограмів із триста. У такій устриці не менше п'ятнадцяти кілограмів м'яса. Треба мати шлунок Гаргантюа, щоб умістити дюжину подібних устриць.

Капітан Немо, певне, знав про існування цієї двостулкової мушлі. Видно, він не раз уже бував тут і привів нас до печери, аби тільки показати це чудо природи. Але я помилився. Капітан хотів дізнатися, в якому стані тридакна.

Мушля була трошки розтулена. Капітан Немо підійшов до неї і встромив тесака між стулками, щоб не дати їм зімкнутися; потому відхилив торочкуватий краєчок мантії. Там, під її листуватими складками, лежала перлина завбільшки як кокосовий горіх. Перлина — досконалої сферичної форми, бездоганної ясності, чудового перламутрового полиску — коштовність неоціненна! Пойнятий цікавістю, я вже простягнув був руку, щоб ухопити її, зважити на долоні, відчути! Але капітан зупинив мене, рвучко висмикнувши кинджала, і стулки зразу зімкнулися.

Тоді я збагнув капітанові наміри. Залишаючи перлину під мантією тридакни, він надавав їй змоги поступово рости. З кожним роком виділення молюска долучали до неї концентричні шари. Один лише капітан Немо знав грот, у якому «зріє» цей чарівний плід природи; тільки він, так би мовити, плекав його, щоб кінець кінцем перенести до свого прекрасного музею. Ймовірно навіть, що капітан Немо за прикладом китайців чи індійців сам спонукав розвиток цієї перлини, внісши у складки молюска пилину скла або металу, яка мало-помалу обростала перламутровою масою. Так чи інакше, я, порівнявши цю перлину з тими, котрі зберігалися в капітановій колекції, оцінив її не менш як на десять мільйонів франків. Це був препишний витвір природи, а не розкішна оздоба, та й, мабуть, жодне жіноче вухо не витримало б такої ваги.

Ми залишили печеру й вийшли знову на перлову обмілину, що її спокійних вод ще не встигли збурити перлярі-водолази.

Простували поодинці, начебто просто гуляючи; кожен зупинявся або навіть відходив убік, здавшись на власну волю. Я вже спокійніше дивився на небезпеки, що їх так була роздмухала моя збуджена уява. Дно бухти невпинно підіймалося, наближаючи нас до поверхні; незабаром глибина поменшала до одного метра, і моя голова піднялася над водою. Консель наздогнав мене і, наблизивши свій шолом до мого, очима послав мені дружнє привітання. Та узвишшя тривало кілька метрів. Невдовзі ми знову повернулися в свою стихію. О, тепер я, певне, вже маю право називати її своєю!

Хвилин за десять капітан Немо раптом зупинився.

Я подумав, що він хоче вернутися назад. Аж ні! Він жестом показав нам сховатися в заломі скелі. Тоді показав якусь цятку в воді. Я став пильно вдивлятися.

За п'ять метрів од мене з'явилася і пішла на дно темна тінь. Майнула тривожна думка про акулу. Та я помилився — це було не морське страхіття.

Це була людина, жива людина, індієць, перляр, якийсь бідолаха, що прийшов, певна річ, збирати колосся, не чекаючи жнив. Я помітив дно водолазового човна — він стояв за кілька футів над його головою. Перляр опускався на дно, тримаючи між ногами каменя, висіченого на кшталт голови цукру і прив'язаного линвою до човна; так він швидше діставався дна. Ото і все його спорядження! Десь на п'ятому метрі сягнувши дна, перляр падав навколішки, хапав перші-ліпші скойки й кидав їх у сітку. Потому випливав на поверхню, висипав у човен мушлі, брав камінь і знову пірнав під воду.

Перляр нас не бачив. Ми ховалися від його ока в тіні скелі. Зрештою, як міг цей сердешний індієць подумати, що люди, точнісінько такі, як він, принишкли поруч, під водою, і пильно стежать за кожним його рухом?

Знову й знову випливав ловець на поверхню і знову поринав на дно. І щоразу витягав не більше десятка скойок, бо доводилося відривати їх од каменя, до якого мушлі цупко чіплялися міцними бісусами. А скільки мушлів, заради яких він важив власним життям, було порожніх!

Я пильно стежив за перлярем. Він щоразу занурювався секунд на тридцять, і протягом півгодини йому не загрожувала ніяка небезпека.

Моя увага до його цікавої роботи стала послаблюватись, аж раптом індієць, що стояв навколішках, злякано сіпонувся, скочив на ноги і хотів був метнутися на поверхню.

Вмить я все збагнув. Велетенська тінь майнула над нещасним перлярем. То була величезна акула, що з палаючими очима й роззявленою пащею навкіс підпливала до нього!

20 000 льє під водою (Збірка)


Це була велетенська мушля-тридакна.


Я заціпенів із жаху.

Ненажерлива тварина навально кинулася на беззахисну жертву; перляр шарпнувся вбік і уник хижих зубів, проте не встиг ухилитися від удару хвостом, — акула вдарила індійця в груди і звалила додолу.

Все це сталося за кілька секунд. Акула перекинулась догоричерева й удруге ринула на водолаза, намірившись перекусити його, але капітан Немо, що стояв поруч мене, вихопив тесака і ступив назустріч страхіттю, готовий до нерівного поєдинку.

Акула вже націлилась зубами на сердешного перляра, та раптом помітила нову жертву і, хутко перевернувшись на черево, кинулась до капітана Немо.

Я й досі бачу його поставу. Відкинувшись назад, капітан із дивовижним спокоєм чекав охижілої почвари, і тільки вона кинулася на нього, спритно ухилився й по самісіньку ручку вгородив їй у черево тесака. Та це не був кінець. Почався страшний затятий двобій.

Акула, так би мовити, заревла. З її рани юшила кров. Море червонилося, і крізь багряну воду я вже не міг нічого розгледіти, аж доки закривавлена вода розійшлася. Тільки тоді я побачив, що відважний капітан, учепившись за плавець акули, один на один змагається із страхіттям і смугує його тесаком. Нелегко було завдати хижакові останнього вдару, поцілити в саме серце. Пошматована тварина відчайдушно борсалася, так нуртуючи воду, що я ледве тримався на ногах.

Я хотів кинутися на поміч капітанові, та, скований страхом, не міг рушити з місця.

Стояв і розгублено дивився. Бачив — становище єдиноборців міняється. Капітан упав, повалений вагою величезної туші. Паща акули роззявилась, ніби заводська брама, і був би капітанові край, якби Нед Ленд, швидкий, мов блискавка, не кинувся на акулу і не вдарив її своїм страшним гарпуном.

З акули знову заструменіла кров. Ошаліла тварина люто гатила хвостом, вируючи багряну воду. Нед Ленд не схибив. Акула конала. Вражена в серце, вона так билася в передсмертних корчах, що збуреним потоком повалила Конселя з ніг.

Тим часом капітан, звільнившись за допомогою гарпунера з-під важкої туші, підвівся і хутко кинувся до індійця, перетяв мотузку, що нею був прив'язаний до перляревих ніг камінь, схопив зімлілого на оберемок, одштовхнувся від дна й виринув на поверхню.

Ми випливли слідом і незабаром опинилися біля перляревого човна.

Перш за все капітан Немо заходився повертати бідолаху до притомності. Я не був певен, чи вдасться врятувати перляра: він, щоправда, недовго пробув під водою, та вдаром хвоста акула могла його вбити.

На щастя, наполегливі зусилля Конселя й капітана зробили своє: потопельник мало-помалу повертався до життя. Він розплющив очі. Який він мав бути здивований, ба навіть ошелешений, побачивши над собою чотири великі мідні голови!

А що міг подумати перляр, коли капітан Немо витяг із кишені торбинку з перлами і всунув йому до рук? Бідолашний індієць тремтливою рукою взяв коштовний подарунок морської людини. Перелякані очі свідчили про те, що він не в силі збагнути, яким надлюдським істотам завдячує скарбом і власним життям.

На знак капітана ми повернулися до перлового родовища і, простуючи вже знаною дорогою, за півгодини опинилися біля якоря, що на ньому стояла шлюпка «Наутілуса».

Ми посідали в човен і з допомогою чотирьох матросів звільнилися від своїх важких мідних шоломів.

Капітан Немо найперш мовив до канадця:

— Дякую вам, містере Ленде! — сказав він.

— Нема за що — хліб за хліб, капітане, — відповів Нед Ленд.

Капітан тільки злегка усміхнувся.

— До «Наутілуса»! — наказав він.

Човен полинув по хвилях. За якусь мить ми побачили мертву акулу, що плавала на поверхні моря.

По чорній облямівці плавців я впізнав акулу-людожера Індійського океану. Вона була понад двадцять п'ять футів завдовжки; голова разом із пащею сягала третини всієї величини. Розташовані рівнобічним трикутником шість рядів зубів свідчили, що ця акула вже стара.

Консель розглядав акулу з чисто науковим інтересом, і я певен, що він зарахував її, і то не без підстав, до класу хрящових, ряду зябрових, родини акулових, роду акул.

Поки я розглядав цю нерухому тушу, дюжина акул-людожерів з'явилася біля човна; незважаючи на нас, вони кинулися на труп і стали одна перед одною хижо рвати шматки м'яса.

О пів на дев'яту ми зійшли на борт «Наутілуса».

Тут я подумки повернувся знову до тих подій, що сталися за нашої екскурсії на Манарське ловище. І я дійшов незаперечного висновку: по-перше, капітан Немо — людина незвичайної відваги; по-друге, він ладен пожертвувати собою заради порятунку людини, себто одного з представників суспільства, від якого утік в океанові надра. Хай би там що казав про себе цей загадковий чоловік — він не спромігся остаточно вбити власного серця. І коли я сказав про це капітанові, він, видимо хвилюючись, відповів:

— Але ж то був індієць, пане професоре, житець поневоленої країни, а я до останнього подиху захищатиму поневолених!



II НОВА ПРОПОЗИЦІЯ КАПІТАНА НЕМО | 20 000 льє під водою (Збірка) | IV ЧЕРВОНЕ МОРЕ