home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



V

АРАВІЙСЬКИЙ ТУНЕЛЬ


Того самого дня я переказав Конселеві та Недові те з розмови, що могло їх цікавити. Коли я сказав, що за два дні ми плистимемо водами Середземного моря, Консель заплескав у долоні, а канадець знизав плечима.

— Підводний тунель?! — вигукнув він. — Сполучення між морями! Та хто таке чував?

— Друже Неде, — відповів Консель, — а ви коли-небудь чули про «Наутілус»? Ні! А проте він існує. Отож не знизуйте плечима і не заперечуйте існування речей єдине тому, що ви про них не чували.

— Буде видно! — мовив Нед Ленд, хитнувши головою. — Зрештою я й не бажаю нічого ліпшого від того тунелю. Дай Боже, щоб капітан нас тільки переправив ним до Середземного моря!

Того вечора, на 21°30' північної широти «Наутілус», випливши на поверхню, підійшов до Аравійських берегів. Я помітив удалині місто Джидду, великий торговельний центр, з'єднаний з Єгиптом, Сирією, Туреччиною та Індією. Було добре видно будинки, кораблі, які стояли вздовж причалу, і ті, що через свою водотоннажність кинули кітву на рейді. Сонце, схиляючись до обрію, осявало будівлі, і вони видавалися ще біліші. За містом манячіло кілька дерев'яних та очеретяних хатин, очевидно, жител бедуїнів.

Невдовзі місто розтануло в надвечірній імлі і «Наутілус» занурився в води, що ледь відсвічували.

Наступного дня, 10 лютого, вдалині з'явилося кілька суден, що йшли нам назустріч. «Наутілус» знову занурився під воду, але опівдні море вже було пустельне і судно піднялося на рівень ватерлінії, щоб визначити координати.

Разом із Недом і Конселем я вийшов на палубу. На сході темнів у тумані берег.

Ми розмовляли про всяку всячину, аж раптом Нед показав на якусь точку в морі й сказав:

— Пане професоре, бачите ген удалині цятку?

— Ні, Неде, — відповів я. — Де вже мені до ваших очей!

— Та дивіться добре, — мовив Нед, — онде, по штирборту, майже врівень з прожектором! Бачите? Щось темне ніби рухається!

— Ай справді,— сказав я, пильно дивлячись удалечінь, — тепер і я помічаю: там рухається щось довгасте й темне.

— Може, другий «Наутілус»? — мовив Консель.

— Де там, — заперечив канадець. — Либонь, це якась морська тварина.

— Невже в Червоному морі водяться кити? — запитав Консель.

— Так, друже мій, — відповів я, — вони часом трапляються й тут.

— Тільки це не кит, — зауважив Нед Ленд, не спускаючи цятки з ока. — Кити — мої давні знайомі, і я завше пізнаю їх здалека.

— Пождемо, — сказав Консель. — «Наутілус» іде в тому напрямку, і ми незабаром узнаємо, що воно таке.

Справді, невдовзі ми були на відстані однієї милі від тої темної маси. Тепер вона скидалася на вершину підводної скелі, що височіла над поверхнею моря. Що б воно могло бути? Я ніяк не міг догадатися.

— Еге! Та воно пливе. Пірнає! — вигукнув Нед Ленд. — Сто чортів! Що ж це за тварина? Хвіст у неї не роздвоєний, як у китів чи кашалотів, а плавці — ніби обрубки кінцівок!

— Але ж… — почав був я.

— Отакої! — закричав канадець. — Вона перевертається на спину!

— Ага! Та це ж сирена! — вигукнув Консель. — Не прийміть за зле, пане професоре, — це справжнісінька сирена!

Слово «сирена» навело мене на думку, що ми надибали морську тварину з ряду сиренових, котру легенди повернули на фантастичну істоту — напівжінку, напіврибу.

— Ні,— сказав я Конселеві,— Це зовсім не сирена, а інша чудернацька тварина; їх небагато вже лишилося в Червоному морі. Це дюгонь.

— З ряду сиренових, класу ссавців — вищого класу хребетних тварин, — вихопився Консель.

Конселева класифікація не потребувала доповнень. Нед Ленд мовчки чатував на здобич. Очі йому заблищали, а рука свербіла метнути гарпуна. Весь він раптом напружився, готовий стати до герцю з велетенською істотою в її рідній стихії.

— О-о! — промовив він, і голос його тремтів. — Мені ще ніколи не випадало проткнути «отаке»!

Весь гарпунер був у цім слові.

Тут показався на палубі капітан Немо. Він одразу помітив дюгоня. Збагнувши Недове хвилювання, капітан звернувся просто до нього:

— Якби у вас був гарпун, він би вогнем палив вам руку, містере Неде.

— Ваша правда, пане!

— І ви б не від того, щоб повернутися на якийсь час до свого ремесла та долучити це китоподібне до ваших трофеїв?

— Ще б пак!

— Ну що ж, спробуйте.

— Дякую вам, пане капітане, — відповів Нед Ленд, метнувши очима іскри.

— Та пильнуйте, не схибіть! Це в ваших інтересах.

— Невже так небезпечно йти на дюгоня? — запитав я, і Нед Ленд тільки знизав плечима.

— Інколи — небезпечно, — відповів капітан. — Буває, ця тварина кидається на своїх напасників і перекидає їхнього човна. Та що містерові Ленду отой дюгонь! У нього і зір меткий, і рука набита. Я радив би йому не випускати дюгоня, бо це дуже смачна дичина, а скільки я знаю, шматок такого делікатесу містеру Недові не завадить.

— О! — вигукнув канадець. — То ця тварина ще й смачна?

— Так, містере Неде, дюгонина — справжнє м'ясо, що не поступається проти м'яса наземних тварин. Ціниться воно дуже високо. В Меланезії його їдять тільки княжі родини. Але на цю чудову тварину так жорстоко полюють, що дюгонь, як і ламантин, зустрічається дедалі рідше й рідше.

— А що, пане капітане, коли цей самий дюгонь — останній представник свого роду? — поважно запитався Консель. — Може, слід би зберегти його в інтересах науки?

— Може, — відповів канадець, — проте в інтересах кулінарії його варто вполювати.

— Ну що ж! Орудуйте, містере Неде! — сказав капітан Немо.

Тим часом семеро матросів із «Наутілусової» команди, як завше мовчазні й спокійні, вийшли на палубу. Один тримав прив'язаного до мотузка гарпуна, подібного на ті, що їх використовують китолови. Матроси відгвинтили човна, витягли з гнізда й спустили на воду. Шестеро посідали при веслах, сьомий став до стерна. Нед, Консель і я вмостилися на кормі.

— А ви, капітане, не їдете? — запитав я.

— Ні, пане професоре. Бажаю щасливих ловів.

Ми відчалили. Веслярі налягали на весла, і човен помчав до дюгоня, що плавав за дві милі від судна.

Наблизившись до тварини на кілька кабельтових, човен пішов повільніше, і весла безшумно опускалися в спокійні води. Нед Ленд із гарпуном у руці став на носі. До китобійного гарпуна звичайно прив'язують дуже довгу мотузку, що легко розмотується, коли поранена тварина йде під воду. Але тут мотузка була не більше десяти брасів, і на кінці її прив'язане барильце, що мало показувати, куди під водою пливе дюгонь.

Я підвівся, щоб ліпше було стежити за канадцевим супротивником. Дюгонь, або, як ще його називають, індійський морж, дуже подібний до ламантина. У нього довгастий тулуб із довгим хвостом, а бічні плавці кінчаються справжніми пальцями. Різниться від ламантина тим, що його верхня щелепа має два довжелезні гострі зуби, захисні ікла, які стирчать врізнобіч.

Дюгонь, що його полював Нед Ленд, був справді велетенський — щонайменше сім метрів. Він лежав нерухомо на поверхні води, — здавалося, дюгонь спить. За таких обставин його легко загарпунити.

Човен нечутно наблизився браси на три від тварини. Я весь напружився. Нед Ленд підняв над головою гарпуна і, відкинувшись назад, метнув його в дюгоня.

Почувся свист, і тварина зникла під водою. Мабуть, гарпун, пущений з великою силою, пішов у глибінь.

— Сто чортів! — крикнув розлючений канадець. — Я схибив.

— Ні! — сказав я. — Тварину ранено. Від крові почервоніла вода. Але в туші ваш гарпун не застряг.

— Гарпун! Мій гарпун! — кричав Нед Ленд.

Матроси знову налягли на весла, і стерничий правив човен услід за барильцем, що пливло по воді. Виловивши гарпуна, ми далі переслідували свою жертву.

Вряди-годи дюгонь випливав подихати. Хоч і поранений, він не впав на силі, бо плив дуже швидко. Човен, гнаний дужими руками, линув слідом. Кілька разів ми наздоганяли здобич, і канадець уже цілився в неї, але вона тут же пірнала і знову ставала недосяжна.

Легко уявити, як лютував і шарпався нетерпеливий Нед Ленд. Він проклинав сердешну тварину найтерпкішими словами, які лиш знаходив у англійській мові.

Мені ж особливо допікало, що дюгонь обходив усі наші хитрощі.

Ми ганялися за дюгонем цілу годину, і мені вже здавалося, що ми його ніколи не піймаємо, аж несподівано нещасна жертва вирішила провчити своїх напасників. Дюгонь обернувся до нас і ринув просто на човен.

Канадець умить збагнув його наміри.

— Увага! — крикнув Нед.

Стерничий щось гукнув своєю загадковою мовою, видно, закликаючи матросів стерегтися. Дюгонь, підпливши кроків на двадцять до човна, зупинився, втягнув повітря широкими ніздрями. Тоді, зібравши сили, кинувся на нас.

Ми не встигли ухилитися від удару, і човен, накренившись, черпнув води. Тільки завдяки спритності стерничого вдар був не лобовий, а навскісний, і човен не перекинувся. Нед Ленд, учепившись за ніс човна, колов гарпуном велетенську тварину, що вп'ялася іклами в облавок і підіймала над водою човна, як лев цапеня. Ми повалилися один на одного, і я не знаю, до чого б воно дійшлось, якби знавіснілий канадець нарешті не влучив дюгоневі в самісіньке серце.

Почулося скреготіння зубів по залізній обшивці човна, і дюгонь зник під водою, потягши за собою й гарпуна. Та невдовзі барильце виринуло на поверхню, а за якусь хвилину випливла горічерева й туша тварини. Взявши її на буксир, ми попростували до «Наутілуса».

Щоб витягти дюгоня на палубу, довелося вдаватися до потужних талів. Туша важила п'ять тонн. Розбирали її під наглядом канадця, що вникав у всі деталі цієї операції. Того самого дня стюард подав мені на обід дюгоневу печеню, що її вміло зготував корабельний кухар. Як на мене, дюгонина не поступалася смаком перед телятиною.

Наступного дня, одинадцятого лютого, «Наутілусову» комору поповнила ще одна чудова дичина. На палубу нашого судна сіла зграя морських ластівок. Це були нільські крячки, що водяться лише в Єгипті. У них чорний дзьоб, сіра голова, білі крапочки навколо очей, сіруваті спина, крила й хвіст, шия й черево білі, а лапи червоні. Нам поталанило впіймати ще кілька дюжин нільських качок; шия й голова в них білі з чорними цятками. Ці дикі птахи дуже смачні.

«Наутілус» ішов на помірній швидкості. Він ніби прогулювався. Я помітив, що з наближенням до Суеца вода в Червоному морі має дедалі менше солі.

Десь о п'ятці годині пополудні на півночі з'явився мис Рас-Мохаммед.

Це була крайниця кам'янистої Аравії, що лежить між Суецькою й Акабською затоками.

Жубальською протокою «Наутілус» увійшов до Суецької затоки. Звівшись між двома затоками, звідціля виднів високий шпиль на Рас-Мохаммедовому мисі. То височіла Оребська гора чи, як називали її в давнину, — Сінай.

О шостій годині «Наутілус», то поринаючи, то виринаючи, проминув місто Тор, котре лежить у глибині бухти, що її води, як уже помітив капітан Немо, були червонавої барви. Настала ніч. Глибоке безгоміння порушував то крик пелікана або якихось інших птахів, то шум прибою, що бухкав у прибережні скелі, то далекі гудки пароплавів, що своїми лопатями хвилювали сонні води затоки.

Від восьмої до дев'ятої години «Наутілус» ішов на глибині кількох метрів під водою. За моїм обчисленням, ми вже мали бути десь поблизу Суецького перешийка. За вікном салону я бачив обніжжя скель, осяяних нашим прожектором. Мені видалося, що протока дедалі вужчає.

Була за чверть десята, коли судно випливло на поверхню. Я хутко вийшов на палубу. Мені не терпілося ввійти в тунель капітана Немо. Я не знаходив собі місця й жадібно вдихав свіже нічне повітря.

Невдовзі в тумані блимнув підсліпуватий вогник.

— Плавучий маяк! — сказав хтось позад мене. Я обернувся й побачив капітана.

— Суецький плавучий маяк, — докинув він. — Незабаром будемо біля входу в тунель.

— Певно, ввійти до нього не так просто?

— Відома річ, пане професоре. Тим-то я за таких оказій заходжу до рубки стерничого і сам веду судно. А зараз, будьте ласкаві, пане Аронаксе, зійти донизу. «Наутілус» зануриться під воду й, тільки проминувши Аравійський тунель, знову вирине на поверхню.

Я пішов за капітаном Немо. Віконниці зачинилися, резервуари наповнилися водою, і судно заглибилося на десять метрів під воду.

Я намірився йти до своєї каюти, та капітан зупинив мене:

— Пане професоре, чи не бажаєте залишитися зі мною в рубці стерничого?

— Я не насмілювався просити вас про це.

— Що ж, ходімо! Звідтіля ви побачите все, що можна побачити за підводної і водночас за підземної плавби.

Капітан Немо підвів мене до головного трапа. Спустившись на кілька східців, він одчинив двері, і ми опинилися в верхньому коридорі, який і привів нас до рубки.

Це була квадратна кабіна шість на шість футів, схожа на рубки тих суден, котрі плавали по Міссісіпі й Гудзону. Посередині — штурвал; штуртроси, що йшли аж до корми судна, сполучали його зі стерном. Чотири ілюмінатори з опуклими шибами дозволяли стерничому дивитися навсебіч.

В рубці було темно, та незабаром око призвичаїлося до темряви, і я завважив кремезного стерничого, котрий тримав обіруч стерно. Прожектор позаду кабіни яскраво освітлював море.

— А тепер, — сказав капітан Немо, — пошукаємо входу в тунель.

Електричні дроти з'єднували рубку з машинним відділенням — капітан міг водночас керувати роботою машин і обирати напрям судна. Він натиснув на кнопку, і гвинт зразу закрутився повільніше.

Я мовчки дивився на прямовисні мури — непорушну основу піщаного берегового масиву. Протягом години ми пливли повз ці мури, що височіли за кілька метрів од нас. Капітан Немо не зводив очей із компаса, почепленого на двох концентричних колах. Один його знак — і стерничий тут же повертає стерно, раз у раз міняючи курс.

Я сидів біля ілюмінатора бакборту і споглядав чудеса підводного світу — коралів, зоофітів, водорості та ракоподібних, що простягали свої величезні клешні з кожної щілини скелі.

О десятій годині п'ятнадцять хвилин до стерна став сам капітан Немо. Перед нами відкрилася темна галерея, широка й глибока. «Наутілус» сміливо ввійшов у її пащу. За бортом почувся незвичний шум. Це води Червоного моря схилом тунелю ринули в Середземне море. Підхоплений бурхливою течією, «Наутілус» летів ніби стріла, дарма що потужні машини, крутячи гвинта в протилежний бік, силкувалися загальмувати швидкість.

Я вже нічого не бачив, окрім світлових ліній, сліпучих блискавиць і вогненних борозен, що їх прожектор безладно розсипав по стінах вузького проходу. Мені забило дух, і я мимохіть приклав до грудей руку.

О десятій годині тридцять п'ять хвилин капітан Немо передав стерно стерничому, повернувся до мене й сказав:

— Середземне море!

Підхоплений течією «Наутілус» промчав під Суецьким перешийком швидше як за двадцять хвилин.



IV ЧЕРВОНЕ МОРЕ | 20 000 льє під водою (Збірка) | VI ГРЕЦЬКИЙ АРХІПЕЛАГ