home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



VIII

БУХТА ВІГО


Атлантичний океан! Безмежна водна рівнина, що розпросторилась на двадцять п'ять мільйонів квадратних миль, — дев'ять тисяч миль уздовж і пересічно дві тисячі сімсот миль у ширину. Славетне море, що його майже не звідали древні, за винятком хіба що карфагенців, цих голландців стародавнього світу, котрі за своїх торгових мандрів об'їздили західні береги Європи і Африки! Океан, узбережжя якого обіймають величезний периметр! Водозбір, до якого впадають найбільші ріки світу: Святого Лаврентія, Міссісіпі, Амазонка, Ла-Плата, Оріноко, Нігер, Сенегал, Ельба, Луара, Рейн, — ріки, що несуть свої води з найцивілізованіших і найдикіших країн! Величезний простір, що його невпинно крають кораблі всіх країн під прапорами всіх націй світу; водний обшир, що сягає двох грізних точок, котрі лякають мореплавців, — мису Горн і мису Бур.

«Наутілус», пройшовши за три з половиною місяці близько десяти тисяч льє, себто шлях, що може оповити земну кулю, нині розтинав своїм водорізом води Атлантичного океану. Куди ж ми пливемо і що нам готує завтра?

Проминувши Гібралтарську протоку, «Наутілус» прямував у чисте море. Судно пливло на поверхні, і ми знов могли гуляти палубою.

Я з Недом Лендом і Конселем вийшов на палубу. За двадцять миль од нас бовванів мис Сан-Вісенті, що складає південно-західний край Піренейського півострова. Потягнув південний боревій, море потемніло, збурунилося. Почалася бокова хитавиця. Втриматися на палубі було майже неможливо, — нею раз у раз перекочувалися важкі вали. Ковтнувши свіжого повітря, ми спустилися всередину судна.

Я подався до своєї каюти, Консель до своєї, а канадець із заклопотаним виглядом попростував слідом за мною. Навальна швидкість «Наутілуса» в Середземному морі зруйнувала його задуми, і він не годен був приховати своєї гризоти.

Ледве зачинилися за нами двері, як він сів і мовчки глянув на мене.

— Друже Неде, я вас розумію, — сказав я. — Та вам нема за що себе корити. «Наутілус» мчав так прудко, що безглуздо було б навіть думати про втечу.

Нед Ленд промовчав. Його затиснені уста, нахмурені брови свідчили, що йому вроїлася в голову настирлива думка.

— Слухайте, Неде, — повів я далі,— не треба впадати у відчай. Ми підемо вздовж португальських берегів. Недалечко Франція, Англія, де можна легко знайти прихисток. Інша річ, якби «Наутілус», вийшовши з Гібралтарської протоки, націлився на південь, якби ми простували в обійми океану, де немає суходолів, — отоді б я поділяв вашу тривогу. Але ж ми знаємо: капітан Немо не цурається й цивілізованих морів, а це означає,— і я того певен, — що за кілька днів можна буде діяти рішучіше.

Нед Ленд ще пильніше вп'явся в мене очима і нарешті розімкнув губи.

— Цього ж вечора! — мовив він.

З несподіванки я схопився на ноги. Признатися, не чекав такої пропозиції. Хотів відповісти канадцеві, але забракло слів.

— Ми домовилися чекати нагоди, — правив своєї Нед Ленд. — Нагода трапляється. Сьогодні ввечері ми будемо за кілька миль од іспанського берега. Ніч темна. Вітер з моря. Ви дали слово, пане Аронаксе, і я на вас покладаюся.

Я мовчав. Канадець звівся й підійшов до мене.

— Сьогодні ввечері, о дев'ятій годині,— промовив він, — Конселя я попередив. Капітан Немо вже зачиниться в своїй каюті й, певно, ляже спати. Ні механіки, ні матроси — ніхто з команди нас не помітить. Я з Конселем доберуся до головного трапа. Ви, пане Аронаксе, побудьте в бібліотеці — чекайте на моє гасло. Весла, вітрила і щогла в човні. Я вже поклав туди й харчі. Навіть англійського ключа добув, щоб одгвинтити гайки. Все готове. Отже, до вечора!

— Море неспокійне, — сказав я.

— Нічого не вдієш, — відповів канадець, — доведеться ризикувати. Воля варта того. Зрештою, човен надійний і за ходового вітру махнути кілька миль — невелике діло. Хтозна, може, під ранок ми будемо миль за сто від берега. Як усе піде гаразд між десятою й одинадцятою вечора пристанемо до якогось берега; як ні — загинемо. Отже, до вечора.

На цьому слові канадець вийшов, до краю мене приголомшивши. Я втішав був себе надією, що нагода випаде не так скоро і я матиму час усе обміркувати, зважити. Та мій упертий супутник заскочив мене зненацька. Що я міг йому сказати? Нед Ленд сто разів мав рацію. Випала нагода, і він користався з неї. Як же я зламаю своє слово і ради власних інтересів важитиму долею товаришів? Хіба не міг капітан Немо завтра вийти в чисте море, далеко від берегів?

Тут почувся досить потужний свист, — отже, вода заповнює резервуари й «Наутілус» занурюється в безодню Атлантичного океану.

Я не виходив із каюти. Уникав капітана, щоб не показати перед ним свого занепокоєння. Так перебув я цю сумну днину, вагаючись між бажанням вирватися на волю і жалем, що настає пора розлучатися з чудесним «Наутілусом», так і не дослідивши всіх морських глибин. Покинути цей океан, «мою Атлантику», як я любив його називати, не проникнувши в його таємниці, що їх одкрили мені Індійський і Тихий океани! Роман випадав із моїх рук, ледве я встиг прочитати перший том; мої мрії обривалися, дійшовши найзахватнішого місця. Як довго тягся час! То мені здавалося, ніби розвіялася небезпека і я з своїми супутниками ступаю твердою землею; то; всупереч глуздові, мене опановувало бажання, щоб якась несподівана оказія перешкодила Недовим задумам.

Двічі я зазирав до салону. Мені кортіло глянути на компас. Я хотів дізнатися, чи справді «Наутілус» іде поблизу берегів, чи віддаляється од них. Та ба! Судно неухильно простувало на північ уздовж португальських берегів.

Отож треба було скоритися долі й ладнатись до втечі. Поклажа моя була не важка. Нотатки та й тільки.

А капітан Немо? Як він поставиться до цієї втечі? Якого клопоту, якої шкоди завдасть вона капітанові? Що він зробить із нами, коли нам не пощастить? Певна річ, я не мав жодного приводу поскаржитись на нього. Навпаки. Щодо нас він був напрочуд гостинний. І все-таки він не може вважати мого вчинку за вияв невдячності. Ми не зв'язані з ним присягою. Він добре-бо знав: нас тримала на борту сила обставин, а не обіцянки. А його заяви, що ми назавше прикуті до «Наутілуса», виправдують нашу спробу порвати пута.

Я не бачив капітана Немо від часу відвідин острова Санторін. Чи зведе нас випадок перед самою втечею? Я і прагнув, і водночас боявся цієї зустрічі. Наслухав, чи лунатимуть його кроки в каюті, що межувала з моєю. Ні, все тихо. Видно, там нікого нема.

І тут мені спало на думку — а чи є взагалі на борту цей загадковий чоловік? З тієї ночі, коли од борту «Наутілуса» відчалив човен з таємним дорученням, моя думка про капітана Немо трохи змінилася. Я впевнився: він попри те, що казав, підтримує якісь стосунки з землею. Невже він ніколи не відлучається з «Наутілуса»? Хіба ж не бувало, що я цілими тижнями не бачив його на борту? Що він робив у той час? Коли мені здавалося, ніби цей відлюдник страждає від нападу мізантропії68,— чи не виконував він якоїсь таємної місії, що й донині для мене загадкова?

Ці думки, як тисяча інших, юрмилася мені в голові. Незвична ситуація відкривала найширший простір усіляким здогадам. Мене проймала гостра тривога. Я нетерпеливився — години здавалися вічністю.

Обід, як і звикле, подали в каюту. Та мені було не до їжі. Я встав із-за столу о сьомій годині. Сто двадцять хвилин — я лічив кожну хвилину — віддаляли мене од моменту, коли муситиму піти слідом за Недом Лендом. Я хвилювався дедалі дужче. Серце калатало. Я не знаходив собі місця. Ходив по каюті, щоб заспокоїтись. Найменше лякала мене перспектива можливої загибелі; проте душа холонула на саму лише думку, що план буде розкрито перше, ніж ми покинемо судно, і що доведеться стати перед капітаном Немо, розлюченим або, ще гірше, засмученим із моєї невдячності.

Мені захотілося востаннє зазирнути до салону. Коридором пройшов я до цього музею, де провів стільки приємних і корисних годин. Я дивився на коштовності, на скарби, як дивиться людина на рідні місця, що їх покидає навіки. Я прийшов назавше розпрощатися з цими чудесами природи, з творами мистецтва, що серед них проминув якийсь шмат мого життя. Манулося ще раз поглянути на води Атлантики, та віконниці були засунені — залізна заслона відгороджувала мене від океану, якого так і не встиг я пізнати.

Я підійшов до потаємних дверей, що вели в капітанову каюту. На великий подив, двері були прочинені. Я мимохіть відійшов. Якби капітан Немо був у себе, він би мене помітив. Але в каюті — жодного шереху. Я підступив ближче. Каюта була порожня. Штовхнувши двері, я ввійшов туди. Та сама сувора обстава відлюдника. Мені впало до ока кілька офортів, що висіли по стінах, — досі я їх не помічав. Це були портрети — портрети визначних історичних осіб, котрі присвятили своє життя великій ідеї гуманізму: Костюшко, герой, що загинув за Польщу; Боцаріс — Леонід69 сучасної Греції; О'Коннель — захисник Ірландії; Вашингтон — фундатор Північно-Американського союзу; Манін — італійський патріот; Лінкольн, що поліг од кулі рабовласника; і, нарешті, мученик, який боровся за звільнення негрів од рабства і загинув на шибениці,— Джон Браун.

Що єднало душу капітана Немо з душами цих героїв? Чи не допоможе цей зв'язок відкрити таємницю його життя? Чи не захисник він уярмлених народів, визвольник поневолених рас? Чи не брав він участі в політичних і соціальних струсах останніх часів? Чи не був героєм страшної війни між Північними та Південними штатами Америки, війни скорботної й довіку незабутньої?

Зненацька годинник вибив восьму. З першим ударом усі мої мрії обірвались. Я здригнув, так наче якесь невидиме око проникло в мої думки, і метнувся з капітанової каюти.

В салоні глянув на компас. Ми й далі простували на північ. Лаг показував помірну швидкість, манометр — глибину біля шістдесяти метрів. Все сприяло здійсненню Недових планів.

Я вернув до своєї каюти. Тепло вдягнувся — в морські чоботи, боброву шапку, бісусову куртку, підбиту тюленячою шкурою. Я був готовий. Я чекав. Тільки тремтіння судна, що передавалося від обертів гвинта, порушувало глибоку тишу, яка панувала на борту. Я напружено прислухався. Ану ж раптом пролунає крик — це означатиме, що канадця застукано на гарячому. Мене пойняла смертельна тривога. Марно я силкувався заспокоїтись.

Була без чогось дев'ята година, коли я припав вухом до капітанових дверей. Жодного шерхоту! Я вийшов із каюти і знов попрямував до темного порожнього салону.

Прочинив двері до бібліотеки. Така сама сутінь і порожнеча. Я сів при дверях, що вели до головного трапа, і став ждати Недового гасла.

Раптом дрижання від обертів гвинта поменшало, а там і зовсім ущухло. Що воно за знак? Чому «Наутілус» уповільнив хід і зупинився? Чи то на руку канадцеві, чи на шкоду його замірам? Або ж я знаю?

Тишу порушувало хіба що калатання мого серця.

Зненацька почувся легкий поштовх. То «Наутілус» опустився на океанське дно. Я стурбувався ще дужче. Канадець не подавав гасла. Мене поривало кинутися до Неда Ленда і вблагати його відкласти втечу. Я відчував — наша подорож минає не за звичних умов.

Аж тут двері салону відчинилися і з'явився капітан Немо.

— О пане професоре! — сказав капітан привітно. — А я вас шукаю. Ви знаєте історію Іспанії?

Я був такий схвильований і розгублений, що навіть, добре знавши історію рідної Франції, не спромігся б зараз на слово.

— Ну ж бо? — наполягав капітан. — Ви чули моє запитання? Чи знаєте ви історію Іспанії?

— Кепсько, — промимрив я.

— Лишенько мені з тими вченими, — сказав капітан Немо. — Ну, то сідайте, і я розповім вам цікавий епізод з історії Іспанії.

Капітан умостився на канапі, я сів і собі, вибравши темніший куток.

— Тож слухайте уважно, пане професоре, — сказав капітан. — Цей випадок конче вас зацікавить, бо відповість на одне питання, якого ви, мабуть, не можете з'ясувати.

— Слухаю вас, капітане, — промовив я, не догадуючись, куди хилить мій співрозмовник. Мені майнуло в голові — а чи не стосується цей випадок задуманої втечі?

— Пане професоре, — правив капітан Немо, — з вашого дозволу ми повернемося до подій 1702 року. Ви, певно, знаєте: ваш король Людовік XIV, який гадав, ніби на один його володарський знак Піренеї проваляться крізь землю, посадив на іспанський трон свого внука, герцога Анжуйського. Цьому принцові, що посів трон під ім'ям Філіппа V, довелось боротися з дужими зовнішніми ворогами.

Річ у тім, що за рік до цього державці Голландії, Австрії і Англії уклали в Гаазі союзну угоду, за якою мали позбавити Філіппа V корони і покласти її на голову якогось ерцгерцога, завчасу названого Карлом III.

Іспанія змушена була боротися проти цієї коаліції. Та в неї не було ні армії, ні флоту. Зрештою, їй не відмовляли в грошах, але під умовою, що галіони, вантажені американським золотом і сріблом, вільно входитимуть до іспанських портів. Отже, наприкінці 1702 року Іспанія ждала багатого транспорту, що його, зважаючи на присутність у водах Атлантичного океану коаліційного флоту, супроводила французька ескадра — двадцять три кораблі під командою адмірала Шато-Рено.

Галіони мали пристати до Кадіса, та адмірал, довідавшися, що в цих водах чатують англійські судна, надумав увійти до першого-ліпшого французького порту.

Капітани іспанських кораблів виступили проти цього рішення. Вони стояли на тому, щоб транспорт уводити тільки до іспанського порту — коли не в Кадіс, то принаймні в бухту Віго на північно-західному березі Іспанії. Ворожий флот іще не встиг блокувати цієї бухти.

Адмірал Шато-Рено мав слабість здатися на вимогу іспанців, і галіони ввійшли до бухти Віго.

На лихо, бухта становила собою відкритий рейд, непридатний до захисту. Належало розвантажити судна до приходу коаліційного флоту. Часу на те вистачило б, якби раптом не виникла суперечка з якогось нікчемного приводу.

— Ви уважно мене слухаєте? — зненацька запитав капітан Немо.

— Авжеж, — відповів я, і досі не тямлячи, з якої нагоди він читає мені лекцію.

— Тоді розповідаю далі. Що ж кінець кінцем сталося? Річ у тім, що кадіські купці мали привілеї приймати всі вантажі, які прибули з Вест-Індії. Отже, розвантажування в порту Віго галіонів із золотими зливками суперечило їхнім правам, і вони поскаржилися в Мадрид. Безвільний Філіпп V наказав залишити транспорт під секвестром70 у бухті Віго, аж доки ворожий флот піде з кадіських вод.

Поки тривала ота тяганина, двадцять другого жовтня 1702 року англійські кораблі прибули до бухти Віго. Адмірал Шато-Рено, незважаючи на свої мізерні сили, хоробро відбивав напад куди дужчого ворога. І, тільки впевнившись, що золото конче попаде до рук супротивника, він підпалив і затопив галіони, які пішли на дно разом із незліченними скарбами.

Капітан Немо замовк. Правду кажучи, я й досі не зметикував, чим би мала зацікавити мене ця подія.

— Ну, а далі? — запитався я.

— А далі, пане Аронаксе, ми зараз у бухті Віго і, коли маєте бажання, можемо проникнути в таємниці її глибин.

Він підвівся і попросив мене йти за ним. Я не зовсім оговтався і попростував за капітаном. В салоні було темно, а води за кришталевими шибами сяяли. Я підійшов ближче і задивився.

Десь на півмилю наоколо «Наутілуса» води, здавалося, були насичені електричним світлом. Ясно видніло піщане дно. Там, серед почорнілих корабельних останків, матроси «Наутілуса», зодягнені в скафандри, витягали з намулу напівзогнилі бочки, потрощені скрині; з них сипалися зливки золота й срібла, потоком лилися піастри, діаманти й самоцвіти. Вони геть-чисто вкривали дно. Навантажившись цими скарбами, матроси поверталися на борт «Наутілуса», скидали ношу і знову йшли черпати з цієї невичерпної скарбниці.

Тепер я зрозумів. У бухті двадцять другого жовтня 1702 року відбувся запеклий бій. Тут потоплено галіони зі скарбом, що його везли іспанському королеві. Звідсіль капітан Немо і брав золото, скільки йому було треба. Йому, тільки йому дарувала Америка свій коштовний метал. Він — прямий і єдиний спадкоємець скарбів, награбованих в інків, що їх переміг Фернандо Кортес!71

— Чи думали ви, пане професоре, — усміхаючись запитався капітан, — що море ховає у собі такі багатства?

— Я знаю тільки, що в морській воді розчинено два мільйони тонн срібла.

— Звісна річ! Але виділення цього срібла з води потребує коштів значно більших за прибуток. А я просто підбираю те, що загубили люди, і то не тільки в бухті Віго, а й у безлічі інших місць, де сталися морські катастрофи; я всі їх позначив на карті морського дна. Ви розумієте тепер, що я володію мільярдами?

— Розумію, капітане. Але дозвольте зауважити: спустошуючи бухту Віго, ви обігнали одну акціонерну компанію.

— Яку саме?

— Компанію, котра дістала від іспанського уряду право на пошуки затоплених галіонів. Акціонери сподіваються на величезний зиск — адже затоплені скарби оцінено в п'ятсот мільйонів.

— П'ятсот мільйонів! — вигукнув капітан Лемо. — Вони тут були, та вже нема.

— В такому разі було б актом милосердя повідомити про те акціонерів. Зрештою, невідомо, як би вони сприйняли цю звістку. Здебільша гравці шкодують не за тим, що програли, а за тим, що розбито надію на виграш. А мені найбільше жаль тих знедолених, котрим мільйони, за мудрого розподілу, могли б полегшити життя. Тепер ці багатства для них пропали.

Ледве я вимовив ці слова, як відчув: вони дошкулили капітанові Немо.

— Пропали! — запально вигукнув він. — Отже, ви, пане професоре, вважаєте, що я ці скарби привласнив? Хіба ж я збираю золото для себе? Хто вам сказав, що воно не піде на добре діло? Чи я не знаю, що й досі на землі є стражденні, поневолені народи, нещасні, які потребують допомоги, жертви, які волають про помсту? Та невже ж ви не знаєте, що…

Капітан Немо урвав себе на півслові, може, навіть шкодуючи, що сказав зайве. Та я зрозумів усе. Які причини не спонукали б його шукати незалежності в морських безоднях, — він насамперед залишався людиною. Людські страждання ятрили йому серце, і він щедро допомагав уярмленим народам та першому-ліпшому бідареві!

Тепер я знав, кому призначено мільйони, що їх одіслав капітан Немо, коли «Наутілус» увійшов у води поблизу повсталого Криту!



VII СЕРЕДЗЕМНЕ МОРЕ — ЗА СОРОК ВІСІМ ГОДИН | 20 000 льє під водою (Збірка) | IX ЩЕЗЛИЙ МАТЕРИК