home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



XIV

ПІВДЕННИЙ ПОЛЮС


Я метнувся на палубу. Так! Чисте море. Тільки де-не-де крижина чи айсберг; довкола безмежний водний обшир; у повітрі зграї птахів і в водах міріади риб розмаїтих барв — від темно-синьої до зеленаво-оливкової. Термометр за Цельсієм показував три ступні нижче нуля. Це вже була справжня весна проти подоланого крижаного бар'єру, що його обриси даленіли на півночі.

— Невже ми на полюсі? — спитав я капітана. З хвилювання мені забивало дух.

— Не знаю, — відповів він. — Опівдні визначу координати.

— Тільки чи проб'ється сонце крізь отакий туман? — сказав я,

поглядаючи на сіряве небо.

— Якщо вигляне хоч на мить, то й того досить.

За десять миль од «Наутілуса» на півдні манячів самітний острів, що здіймався метрів на двісті догори. Ми підпливали до нього дуже обережно, бо в морі могли бути підводні рифи.

За годину дістались до острова. По двох годинах обійшли його довкола. Обвід острова був чотири-п'ять миль. Вузька протока одмежовувала його від землі, може, навіть від материка, простори якого губилися десь удалині. Існування цієї землі, здавалося, стверджувало гіпотезу Морі. Кмітливий американець помітив, що між Південним полюсом і шістдесятою паралеллю море вкрите величезними крижинами в дрейфі, які ніколи не зустрічаються на півночі Атлантичного океану. З цього він дійшов висновку, що в зоні Південного полярного кола лежить велика земля, бо айсберги не можуть утворюватися в чистому морі, а тільки при берегах. За його обчисленнями, крижаний масив укриває Південний полюс шапкою, діаметр якої сягає чотирьох тисяч кілометрів.

З обережності, аби не сісти на мілину, «Наутілус» зупинився за три кабельтових од берега, що над ним височіло величне бескиддя. На воду спустили човна. Туди посідали капітан, двоє матросів з вимірювальними приладами, Консель і я. Була десята година ранку. Я сьогодні не бачив Неда Ленда. Видно, канадець, уже навіть бувши біля Південного полюса, не хотів визнавати себе переможеним.

Кілька вдарів веслами — і шлюпка пристала до піщаного берега. Консель уже хотів був вистрибнути на землю, та я зупинив його.

— Капітане Немо, — мовив я, — вам належить честь ступити першому на цю землю.

— Так, пане професоре, — відповів капітан, — я не вагаючись зійду на полярну землю, куди не ступала ще жодна людська істота.

По цих словах він легко стрибнув на пісок. Було видно, що капітан дуже хвилюється. Він зійшов на стрімку скелю край мису і став там. Очі йому палали. Склавши на грудях руки, мовчазний і непорушний, він, здавалося, вступав у права володаря над цими полярними краями. Постоявши так хвилин кілька, повернувся до мене:

— Прошу, пане професоре!

Я зійшов на берег, слідом за мною — Консель. Обидва матроси залишилися в човні.

На всьому обширі ґрунт із червонавого туфу був усипаний ніби потовченою цеглою. Його вкривала жужелиця, напливи лави та уламки пемзи. Безперечно, цей суходіл — вулканічного походження. Де-не-де із землі пробивалися пасма диму з сірчаним запахом, які свідчили, що дія підземного вогню триває й досі. Та, вибравшися на верховину скелі, я не помітив у радіусі кількох миль жодного вулкана. Проте відомо, що в цій антарктичній смузі Джеймс Росс84 виявив на 167 меридіані, під 77°32' широти, два непогаслі вулкани — Еребус і Террор.

Рослинність цього пустельного суходолу видалась мені вкрай мізерною. До чорних скель чіплялися лише мох та лишайники. Мікроскопічні рослинки, примітивні діатомеї, що їхні комірки затиснеш між двома крем'янковими стулками, довгі пурпурові й багряні фукуси, які трималися на воді з допомогою плавальних пухирців, — оце й усе.

Берег ряснів молюсками, дрібненькими скойками, морськими черепашками, серцеподібними букардами і, головним чином, кліосами з довгастим перетинчастим тілом та головою, що складається з двох закруглених лопатей. Тут була також сила-силенна північних кліосів три сантиметри завдовжки, що їх тисячами захоплює китова паща. Ці чарівні крилоногі, справжні морські метелики, оживляли пустельні води біля самого берега.

З інших зоофітів я помітив кілька деревоподібних коралів, із тих, які, за словами Джеймса Росса, живуть в тисячометрових глибинах антарктичних морів; зустрічалися тут і невеличкі альціони, корали з виду морських процелярій, а також чимало властивих цьому підсонню астерій та інших морських зірок.

Зате в повітрі буяло життя. Тут, оглушуючи нас криками, пурхали й літали тисячі найрозмаїтіших птахів. Вони сиділи й на скелях, безбоязно оглядаючи нас, і сміливо бігали під ногами.

Тут були пінгвіни, такі легкі й спритні в воді, що їх інколи приймали за макрель, і такі незграбні та вайлуваті на суші.

Між птахами я помітив білоперих куликів із родини цибатих, завбільшки як голуб, з куцим конічним дзьобом і червоним обідком навколо очей. Консель наловив їх чимало. Уміло засмажені, ці птахи дуже смачні. Літали чорні альбатроси — розмах їхніх крил сягає чотирьох метрів, — справедливо прозвані морськими шуліками; велетенські буревісники і між ними жеруни тюленів — буревісники з дугастими крильми; капські чорно-бурі буревісники, різновид качки; нарешті ціла зграя фульмарів — білих, з брунатною окрайкою на крилах, — і синіх, що водяться тільки в антарктичних морях.

— Ці фульмари такі жирні,— сказав я Конселеві,— що жителі Фарерських островів використовують їх замість каганців, втикаючи в них ґнота.

— Ще трохи, — відповів Консель, — і з них були б справжні лампи. Яка ж бо природа непередбачлива — не наділила завчасно їх ґнотом!

Півмилі в глибину суходолу земля порита ніби норами. Це були пінгвінячі гнізда — пінгвіни кладуть туди яйця. З них вилітала сила-силенна птахів. Згодом капітан Немо влаштував полювання на пінгвінів і ми наловили їх кількасот. М'ясо їхнє чорне, але дуже смачне. Пінгвінячий крик нагадує крик віслюків. Вони такі завбільшки, як гуси; тулуб укритий чорним пір'ям, груди — білим, довкола шиї цитриново— жовта краватка. Вони падали від ударів каменя, навіть не пробуючи втікати.

Туман не розсівався. Була одинадцята година, а сонце не виглядало. Я вже починав турбуватися. Коли нема сонця, не можна визначити координатів. Як же тоді ми взнаємо, чи досягли полюса?

Я підійшов до капітана Немо, що стояв, обіпершись на прискалок, і мовчки дивився на небо. Він, здавалося, був занепокоєний. Та нічого не вдієш! Ця смілива й могутня людина не мала над сонцем такої влади, як над водами.

Настав полудень, а денне світило не проглядало. За густою пеленою туману не було видно, де воно є. Невдовзі туман ще погустішав і пішов сніг.

— До завтра! — коротко сказав капітан, і ми повернулися на борт «Наутілуса».

Поки нас не було, в море закинули сіті, і зараз я з цікавістю розглядав виловлену рибу. Антарктичні моря правлять за місце навальної міграції риби; вона ховається тут од бур, що лютують в нижчих широтах, але нерідко потрапляє в зуби тюленів та касаток. Я помітив кілька південних бичків один дециметр завдовжки, з гострими колючками, білим тулубом і поперечними синіми смугами. Тут було багато морських голок, антарктичних химер підкласу хрящових риб із довгим — до трьох футів — тулубом, гладенькою сріблястою шкірою, круглою головою, з трьома плавцями на спині; на писку в них хоботок, який загинається до рота. Я покуштував їхнє м'ясо; Консель хвалив його, одначе мені воно не до смаку.

Заметіль не втихала до самісінького ранку. На палубі не можна було встояти. У салоні, де я нотував свої враження від нашої антарктичної мандрівки, чулися крики фульмарів та альбатросів, які, незважаючи на хурделицю, кружляли в повітрі. Тим часом «Наутілус» не стояв на місці. Він пройшов понад берегом близько десяти миль на південь. День був похмурий, і тільки бліда смужечка світла над обрієм свідчила про те, що на небі є сонце.

Другого дня, двадцятого березня, хуртовина вляглася. Термометр показував два ступні нижче нуля. Туман розтанув, і я сподівався, що сьогодні ми нарешті визначимо координати.

Капітан Немо ще не виходив на палубу, але човен був до наших послуг, і ми з Конселем переправилися на берег. Ґрунт і тут був вулканічного походження. Всюди — шматки лави, жужелиці, базальту; проте я не помітив жодного знаку кратера. Міріади птахів оживляли цей полярний край. Але владарювали вони тут не самі, а разом з морськими тваринами. То були розмаїті тюлені. Вони лагідно дивилися на нас. Одні простяглися на землі, інші лежали на пливучих крижинах; вони то стрибали в воду, то знову виповзали на лід. Тюленів не полохало наше наближення; видно, ще не мали справи з людиною! Табун був величезний: тюленів вистачило б чи не на сотні промислових суден.

— Далебі,— мовив Консель, — мають вони щастя, що з нами не пішов Нед Ленд.

— Чому, Конселю?

— Таж цей завзятий мисливець повбивав би всіх!

— Ну, всіх не всіх, а кількох загарпунив би напевне. А це б завдало прикрощів капітанові Немо. Він не любить марно проливати кров нешкідливих тварин.

— Капітан має слушність.

— Звичайно, має, Конселю. Але скажи-но мені, чи ти ще не класифікував цих чудових представників морської фауни?

— Пан професор знає, що на практиці я мало тямлю, — відповів Консель. — От коли б пан професор назвав цих тварин…

— Це тюлені й моржі.

— Два роди з ряду ластоногих, — пустився чвалом мій учений Консель, — типу хребетних, класу ссавців.

— Прекрасно, Конселю! — відповів я. — Але роди підподіляються ще на види, і, якщо не помиляюся, нам випадає нагода спостерігати їх. Ходімо!

Була восьма година ранку. Залишалося чотири години до полудня, коли за сонцем визначаються координати. Маючи вільний час, ми простували до широкої бухти, що врізалася лукою в гранітні береги.

Геть усе довкола, скільки сягало око — береги, крига, вода, — роїлося тваринами, і я мимохіть шукав поглядом старого Протея, міфічного пастуха Нептунових отар. Це були здебільша тюлені. Вони юрмилися сім'ями — самці пильнували своїх родин, самиці годували малят, поблизу гралися молоді, але вже міцні тюлені. Вони пересуваються з місця на місце короткими незграбними стрибками, воднораз допомагаючи собі кволими недорозвиненими плавцями. Але в воді, в своїй стихії, ці тварини з гнучким хребтом, вузьким тулубом, гладенькою короткою шерстю та перетинчастими лапами плавають напрочуд спритно. Спочиваючи в воді чи на суші, тюлені прибирають надзвичайно граціозних постав. Недарма ж древні, милуючись на їхні добродушні морди, ласкаві погляди, на оксамитові ясні очі, зграбні постави, поетизували тюленів, повернувши їх на міфічних тритонів та сирен.

Я звернув Конселеву увагу на те, як добре розвинені в цих кмітливих тварин мізкові півкулі. Жоден ссавець, за винятком людини, не має стільки мізкової маси. Тим-то тюленів легко дресирувати, приручати, і я пристаю на думку натуралістів, котрі вважають, що добре вишколені тюлені могли б неабияк прислужитися в риболовстві. Більшість тюленів спали на берегових скелях та на піску. Між звичайними тюленями, котрі не мають вушної раковини, — цим вони відрізняються од вухатих тюленів, — я помітив ще деякі різновиди білошерстих стенорінків, до трьох метрів завдовжки, з бульдожою головою; вони мають у верхній і спідній щелепі по десять зубів, по чотири різаки та по двоє іклів, схожих формою на лілею. Тут же повзали морські слони — тюлені з куцим рухливим хоботом, велетні десять метрів завдовжки і до двадцяти футів в обхваті. Вони й не ворухнулися, побачивши нас.

— А ці тварини небезпечні? — запитався Консель.

— Ні,— відповів я. — Принаймні якщо їх не чіпають. Та коли тюлень захищає своїх малят, він дуже лютий і, буває, розбиває на друзки рибальське судно.

— І добре робить. То його право.

— Не заперечую.

Ми пройшли ще дві милі й мусили зупинитися перед високим мисом, що захищав бухту від південних вітрів. Над морем височіли скелясті стромовини, і спінені вали розбивалися в їхнє підніжжя. По той бік чулося страшне ревіння, мовби там паслася ціла череда жуйних тварин.

— О! — вигукнув Консель. — Бугаячий концерт?

— Ні! — заперечив я. — То концерт моржиний.

— Це вони б'ються?

— Б'ються або граються.

— З ласки пана професора, треба б на них глянути.

— Треба, Конселю.

І ось ми вже дряпаємося на чорні скелі — каміння раз у раз осипається під нами; перелазимо через брили, що взялися кригою, — ноги ковзаються на них. Не раз я падав і боляче забивався. Консель, обережніший чи, може, міцніший, не спотикався і, підводячи мене, приказував:

— Якби пан професор ширше ставив ноги, він би краще тримав рівновагу.

Нарешті, видершися на гребінь мису, я побачив широку засніжену рівнину, геть усю вкриту моржами. Вони гралися між собою, їхнє ревіння — крик радості, а не гніву.

Моржі дуже подібні до тюленів формою тулуба і розташуванням кінцівок. Тільки їхнім спіднім щелепам бракує іклів та різаків; верхні ж ікла — два бивні, кожен по вісімдесят сантиметрів завдовжки і тридцять три сантиметри завгрубшки. Моржеві ікла твердіші від слонових, кість не так жовтіє, тому вона високо ціниться. Тим-то моржів полюють так завзято, що незабаром геть їх винищать. Мисливці б'ють поспіль і самиць, і малят, щороку вигублюючи понад чотири тисячі моржів.

Коли я проминав цікавих тварин, вони нітрохи не полохались і я міг роздивитися їх зблизька. Шкіра в них груба, брижувата, шерсть руда, коротка й не дуже густа. Деякі сягали чотирьох метрів. Мирні й сміливіші проти своїх північних родичів, вони не виставляють дозорців на охорону лігвища.

Досхочу надивившись на моржів, я нагадав — пора повертатися назад. Вже одинадцята година. Якщо погода дозволить капітанові визначити координати, то мені б хотілося при тому бути. Щоправда, навряд чи прогляне сонце. Небо заснували хмари. Снігова габа ховала обрій. Здавалося, ревниве світило не бажало відкривати перед людьми цього неприступного куточка земної кулі.

Однак треба вертатися до «Наутілуса». Ми пішли вузькою стежкою, яка вилася до самісінької верховини прибережної скелі. О пів на дванадцяту ми вже були біля човна. Незабаром човен пристав до берега поблизу капітана Немо — він стояв на базальтовій брилі. При ньому були астрономічні прилади. Капітан невідступно дивився на північ, де сонце саме тоді креслило свою дугу.

Настав полудень, але сонце, як і вчора, не з'являлося.

От безталання! Знову ніяк визначити координати. Коли й завтра опівдні не вигляне сонце, доведеться відмовитись од дальших спроб. Справді, сьогодні — двадцяте березня. А завтра — двадцять перше, рівнодення, і, якщо не брати до уваги заломлення променів, сонце на півроку сховається за обрієм, почнеться довга полярна ніч. Од часу вересневого рівнодення сонце, випливши з-за північного виднокола, зводилося дедалі довшими спіралями аж по двадцять перше грудня. З цього дня літнього сонцестояння в полярних краях воно знову починало хилитися до обрію і завтра повинне було кинути прощальне проміння.

Я поділився своїми думками та побоюваннями з капітаном Немо.

— Ваша правда, пане Аронаксе, — відповів він. — Коли завтра я не визначу висоти сонця, то повернутися до цього можна тільки через півроку. Але як завтра опівдні сонце вигляне, мені буде особливо легко визначити його висоту, бо волею випадку ми опинилися в цих морях саме напередодні рівнодення.

— Ну то й що?

— Коли денне світило окреслює видовжену спіраль, точно визначити його висоту важко. Показники приладів бувають тоді хибні.

— До чого ж ви гадаєте вдатися завтра?

— Я скористаюся з хронометра. Якщо завтра опівдні лінія обрію перетне сонячний диск рівно навпіл, це означатиме: я перебуваю на самісінькому Південному полюсі.

— Воно-то так, — сказав я. — Але це визначення не можна вважати математично точним, бо рівнодення не конче збігається з полуднем.

— Безперечно, пане професоре, та похибка не складатиме й сотні метрів. А таке відхилення — дріб'язок для нас. Отже, до завтра!

Капітан Немо повернувся на борт «Наутілуса». Ми з Конселем до п'ятої години вешталися берегом, до всього приглядалися, вивчали. Але нічого цікавого не попалося, опріч пінгвінячого яйця, прикметного своєю величиною. Перший-ліпший аматор не вагаючись заплатив би за нього тисячу франків. Жовтаве, помальоване якимись схожими на ієрогліфи закарлючками — просто рідкісна дрібничка. Я віддав його Конселеві, а вже мій обачний супутник, обережно ступаючи й тримаючи яйце, ніби коштовну китайську порцеляну, доніс його цілим до «Наутілуса». Я поклав дивовижне яйце до вітрини музею.

На вечерю було подано тюленячу печінку, що смаком нагадувала свинину. Я поїв з великою охотою і ліг спати, не забувши накликати на себе, як той індієць, ласку променистого світила.

Наступного дня, двадцять першого березня, о п'ятій ранку я вийшов на палубу. Капітан Немо уже був там.

— Поволі розхмарюється, — сказав він. — Є надія. Поснідаємо й зійдемо на берег. Треба вибрати вигідне для спостереження місце.

Домовившися з капітаном, я пішов по Неда Ленда. Мені хотілося взяти його з собою. Та затятий канадець відмовився. Я давно вже бачив — його мовчазність і кепський настрій зростають день у день. Правда, сьогодні я не надто жалкував за Недовою затятістю. Річ у тім, що на березі юрмилися тюлені, — не варто було піддавати марній спокусі цього завзятого мисливця.

Поснідавши, я поплив до берега. «Наутілус» за ніч пройшов іще кілька миль. Тепер він стояв у чистому морі, за милю від берега, над яким зводився в небо на чотириста — п'ятсот метрів гострий шпиль. У човні разом зі мною пливли капітан Немо й двоє матросів; тут же були прилади: хронометр, далекоглядна труба та барометр.

Дорогою я завважив багато китів трьох основних видів, що водяться в південних морях; справжніх китів — у них нема спинного плавця; китів-горбачів із зморшкуватим черевом, широкими білавими плавцями, подібними до крил; фінвалів, брунатно-жовтих, найрухливіших зі всіх китоподібних. Фінвала чути здалеку, як він викидає догори високі стовпи повітря й пари, схожі на клуби диму. Кити збивалися табунами в спокійних водах, і я зрозумів — басейн антарктичного полюса править їм за втечище, адже китолови безжально вигублюють цих тварин.

Тут же помітив я з'єднаних у довгі ланцюжки білавих сальп — оболонкових молюсків — та великих медуз, що погойдувалися на хвилях.

О дев'ятій годині ми дісталися до берега. Небо проясніло. Хмари линули на південь. Туман над холодними водами розсіявся. Капітан Немо попростував до гірського шпиля, видно, хотів розташувати свій спостережний пункт на новому місці. Важко було видряпуватися схилом вулканічної гори — його вкривали гострі уламки пемзи та лави — й дихати повітрям, сповненим сірчаних випарів. Хоч капітан, здавалося, відвик ходити по землі, проте він так прудко брався стрімким схилом, що своєю спритністю міг би позмагатися з мисливцем за піренейськими сарнами.

Години за дві ми видерлися на верхівку шпиля. З тієї висоти охопили зором чисте море до самого обрію, позначеного на півночі крижаним пасмом. Під ногами в нас лежала сліпучо-біла снігова рівнина. А над головами височіла блакить безхмарного неба. На півночі, ніби вогненна куля, до половини відтята обрієм, сяяв сонячний диск. З морського лона здіймалися сотні чудових водограїв. Вдалині «Наутілус» — неначе кит, що задрімав на воді. А за нами, на південь і схід, — безмежна земля, безладне нагромадження криги і скель.

Капітан Немо, стоячи на шпилі, визначив барометром його висоту, що її конче треба було знати для подальших обчислень.

Об одинадцятій годині сорок п'ять хвилин сонце, яке ми бачили тільки завдяки заломленню світла, наче золотий диск, випливло з-за обрію і востаннє осяяло цей пустельний суходіл, ці води, що ними не плавала досі жодна людина.

Капітан Немо, взявши далекоглядну трубу з дзеркалом, котре виправляє заломлення променів, став стежити за світилом: креслячи довгу дугу, воно котилося до обрію. Я тримав хронометра. Серце мені калатало. Якщо половина сонячного диска сховається за обрій точнісінько в полудень — ми на полюсі.

— Полудень! — вигукнув я.

— Південний полюс! — урочисто проказав капітан Немо, подаючи мені далекоглядну трубу. Я побачив: лінія обрію відтяла половину сонячного диска.

Останнє сонячне проміння ще золотило верховину гори, а сутінки вже мало-помалу лягали на її схили.

І тут капітан Немо, поклавши на плече мені руку, сказав:

— Пане професоре, 1600 року голландець Герік, гнаний течіями та бурями, дійшов 64° південної широти і відкрив Південні Шотландські острови. 1773 року, сімнадцятого січня, славетний капітан Кук, ідучи тридцять восьмим меридіаном, досяг 67°30' широти і 1774 року, тридцятого січня, на сто дев'ятому меридіані дійшов до 71°15' широти. 1819 року російський дослідник Беллінсгаузен був на шістдесят дев'ятій паралелі, а 1821 — на шістдесят шостій під 111° західної довготи. 1820 року англієць Брансфілд сягнув 65°. 1825 року звичайний ловець тюленів, англієць Уедл піднявся тридцять п'ятим меридіаном до 72°14' широти і тридцять шостим — до 74°15' широти. 1829 року англієць Форстер, капітан «Шантеклера», відкрив антарктичний материк на 63°26' широти та на 66°26' довготи. 1831 року, першого лютого, англієць Біскос відкрив Землю Ендербі на 68°50' широти, п'ятого лютого 1832 року — на 67° широти — Землю Аделаїди і двадцять першого лютого на 64°45' широти — Землю Грехем. 1838 року француз Дюмон Дюрвіль, затриманий крижаними торосами, на 62°57' широти, відкрив Землю Луї-Філіппа, по двох роках, двадцять першого січня, на 66°30' — острів Аделі, а вісім день пізніше на 64°40' — берег Кларі. 1838 року англієць Уілкс по сотому меридіанові дійшов до шістдесят дев'ятої паралелі. 1839 року англієць Белені відкрив Землю Сабріна в межах Полярного кола. Нарешті, 1842 року англієць Джеймс Росе дванадцятого січня, плаваючи на кораблях «Еребус» і «Террор», відкрив Землю Вікторії на 76°56' широти та 17°17 довготи; двадцять третього січня він дійшов до сімдесят четвертої паралелі, найдальшої точки, якої сягали до того часу; двадцять сьомого він був на 76°8', двадцять восьмого — на 77°32', другого лютого — на 78°4'. 1842 року він знову вирушив до Антарктики, але не дійшов далі 71 широти. Я, капітан Немо, двадцять першого березня 1868 року дійшов до Південного полюса на 90° південної широти і вступив у володіння цією частиною земної кулі, яка дорівнює одній шостій всіх відомих материків.

— Від чийого імені, капітане?

— Від мого власного, пане професоре!

По цих словах він розгорнув чорного прапора з вишитою золотою літерою «N».

Відтак, повернувшись до денного світила, що осявало своїм прощальним промінням морський обрій, вигукнув:

— Прощай, сонце! Зайди, променисте світило! Сховайся за цим вільним морем, і нехай піврічна ніч вкриє темрявою мої нові володіння!



XIII КРИЖАНІ ТОРОСИ | 20 000 льє під водою (Збірка) | XV НЕЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК ЧИ ПРИГОДА?