home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



XV

НЕЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК ЧИ ПРИГОДА?


Наступного дня, двадцять другого березня, з шостої ранку почалося готування до відплиття. Вечірні сутінки поглинула нічна темрява. Брав мороз. Яскраво сяяли зорі. В зеніті мерехтів чудовий Південний Хрест — полярне сузір'я Антарктики.

Термометр показував дванадцять ступнів нижче нуля; та коли вітер свіжішав, мороз видавався дошкульніший. На вільному плесі громадилася крига. Море ось-ось замерзне. Про те свідчили чорні латки, розкидані на його поверхні. Мабуть, басейн Південного полюса був зовсім неприступний взимку, коли крига сковувала його на півроку. Як у цю пору жили тут кити? Безперечно, вони пірнали під лід і пливли до тепліших морів. А тюлені й моржі, призвичаєні до найсуворіших умов, залишалися на крижаних узбережжях. Ці тварини пробивають ополонки в крижаних полях і не дають їм замерзати. Крізь такі душники вони випливають подихати повітрям. Коли птахи, гнані негодою, відлітають на північ, моржі та тюлені залишаються єдиними господарями полярного континенту.

Тим часом резервуари наповнилися водою, «Наутілус» почав поволі занурюватися. На глибині тисячу футів він став. Потому закрутився гвинт, і судно зі швидкістю п'ятнадцять миль на годину попливло просто на північ. Увечері ми вже опинилися під величезним крижаним панцером.

Із обережності віконниці були зачинені, бо «Наутілус» міг зіткнутися з якоюсь пливучою крижиною. Тим-то я весь день провів за переписуванням своїх нотаток. У голові роїлися спомини про полюс. Ми досягли цієї неприступної точки, досягли щасливо, не втомившися й трохи, — так ніби наш пливучий вагон котився залізничними рейками. А тепер вертаємо назад. Чи чекають мене ще якісь несподіванки? Можливо. Адже підводні чудеса невичерпні! П'ять з половиною місяців тому випадок закинув нас на це судно; ми пропливли чотирнадцять тисяч льє, подолавши відстань, більшу од земного екватора; а скільки пригод, страшних і цікавих, розмаїтили нашу мандрівку! Полювання в підводних лісах Креспо, лещата Торресової протоки й відвідини острова Гвебороар, коралове кладовище, перлові родовища біля Цейлону, Аравійський тунель, Санторинські вогні, золото бухти Віго, Атлантида, Південний полюс! Цілісіньку ніч переді мною поставали ці спомини.

О третій годині запівніч мене збудив якийсь страшний поштовх. Я підвівся на ліжку й почав прислухатися, коли враз мене шпурнуло на середину каюти. Видно, «Наутілус» на щось наскочив і накренився.

Тримаючися стіни, я полапки добрався до салону, осяяного світною стелею. Меблі були повалені. На щастя, скляні шафи, міцно пригвинчені до підлоги, стояли на місці. Картини на стіні правобіч зсунулися по вертикальній лінії і прилягли до шпалер, а ті, що висіли лівобіч, низом одійшли на цілісінький фут. Отже, «Наутілус» ліг на правий борт і не рухався з місця.

Зсередини чулися голоси, гупали кроки. Але капітан Немо не з'являвся. Коли я вже хотів вийти з салону, показалися Нед Ленд і Консель.

— Що сталося? — запитав я.

— Я хотів спитати про це пана професора, — відповів Консель.

— Сто чортів! — вигукнув канадець. — Я-то добре знаю, що там скоїлося! «Наутілус» сів на мілину і, далебі, не звільниться так легко, як тоді із Торресової протоки.

— Чи він хоч виплив на поверхню моря? — запитав я.

— Хтозна, — відповів Консель.

— Це неважко взнати, — зауважив я й глянув на манометра. На мій великий подив, він показував глибину триста шістдесят метрів.

— Що б воно могло означати?! — вигукнув я.

— Треба спитатися в капітана Немо, — мовив Консель.

— А де ти його знайдеш? — одказав Нед Ленд.

— Ходімо зі мною! — звернувся я до товаришів.

Ми вийшли з салону. В бібліотеці не було нікого. Біля головного трапа, в каюті команди — ні душі. Капітан Немо, певно, в стерничій рубці. Найліпше було почекати. Ми повернулися до салону.

На всі докори канадця я не обізвався й словом. Він таки мав з чого лютитися. Тож хай виговориться — на душі полегшає.

Так минуло хвилин двадцять. Ми пильно дослухалися, аж раптом увійшов капітан Немо. Він, здавалося, нас не помітив. Його лице, завжди спокійне, цього разу було стривожене. Мовчки глянув на компаса, на манометра, тоді торкнувся пальцем якоїсь точки на карті земної кулі там, де були південні моря.

Мені не хотілося заважати капітанові. Одначе трохи згодом, коли він до мене обернувся, я спитав — тими самими словами, що їх капітан обронив у Торресовій протоці:

— Що це, капітане, пригода?

— Ні, цього разу нещасливий випадок, — відповів він.

— Серйозний?

— Можливо.

— Є безпосередня небезпека?

— Ні.

— «Наутілус» сів на мілину?

— Так.

— І це сталося через…

— Примху природи, а не з вини людей. Ми маневрували дуже точно. Та часом ми безсилі проти закону рівноваги. Можна йти всупереч людських законів, але чинити опір законам природи — марно.

Дивний момент обрав капітан Немо для філософських роздумів. Зрештою, цією відповіддю він мені нічого не пояснив.

— Чи не можна взнати, капітане, — запитав я, — що призвело до нещасливого випадку?

— Перекинулась величезна крижана брила, ціла гора. Коли основу айсберга розмивають тепліші води або вона руйнується, раз по раз стикаючися з іншими брилами, — центр її ваги переміщається вгору. Тоді айсберг перекидається шкереберть. Саме це й сталося. Перекинувшись, брила вдарила по «Наутілусові», що пропливав мимо. Потім, ковзнувши по сталевому корпусі, зі страшенною силою підхопила його і витиснула догори, в менш щільний шар води, де «Наутілус», накренившись, і лежить зараз.

— А чи не можна звільнити судно, випорожнивши резервуари, щоб тим самим врівноважити його?

— Саме це зараз і роблять, пане професоре. Чуєте — працюють помпи. Ось гляньте на стрілку манометра. Вона показує, що «Наутілус» підіймається, але воднораз підіймається й брила. Доки якась перепона її не зупинить — наше становище не зміниться.

І справді, «Наутілус» весь час хилило на правий борт. Коли айсберг зупиниться, судно, ясна річ, зразу вирівняється. Але хтозна, чи ми зараз, піднявшися вище, не вдаримося в льодову кору і не попадемо в лещата двох крижаних масивів?

Я міркував, чим все це може скінчитися. Капітан Немо й далі стежив за манометром. Від моменту, коли перекинувся айсберг, судно піднялося футів на сто п'ятдесят, проте й далі лежало під тим самим кутом нахилу.

Раптом корпус легко здригнувся. Картини на стінах салону помітно змінили положення. Стіни стали майже вертикально. Всі мовчали. Затамувавши подих, ми бачили, ми відчували — «Наутілус» випростовується. Підлога в нас під ногами ставала дедалі горизонтальніша.

Так збігло десять хвилин.

— Нарешті ми стоїмо прямо! — вигукнув я.

— Так! — мовив капітан Немо, йдучи до дверей.

— А чи випливемо?

— Звичайно, — відповів капітан, — тільки-но випорожняться резервуари, «Наутілус» вирине на поверхню.

Капітан вийшов, і невдовзі за його наказом судно перестало підійматися. Воно й зрозуміло — ми могли б ударитися в крижаний покрив; краще було триматися на цій глибині.

— Легко відбулися! — сказав Консель.

— Авжеж. Нас могло розчавити між двома брилами або, в кращому разі, затерти. А як тоді поновити запаси повітря… Так, ми відбулися щасливо.

— Коли на тому все скінчилося! — буркнув Нед Ленд.

Мені не хотілося затівати з канадцем марної суперечки, і я промовчав. Цю мить відчинились віконниці, і крізь шиби линуло світло.

Як уже сказано, ми були в воді; але за десять метрів обабіч «Наутілуса» зводилися блискучі крижані мури. Над нами й під нами — такі самі мури: згори величезна стеля суцільного льодового покриву; знизу брила, що була перекинулась, поволі підіймаючись догори, зачепилася за виступи в бічних мурах і так захрясла. «Наутілус» опинився в справжньому крижаному тунелі, метрів двадцять завширшки, заповненому водою. Та він міг би вийти з цього тунелю, пропливши вперед або назад; а там, занурившись на кількасот метрів глибше, знайти вільний вихід.

Хоч світна стеля погасла, в салоні було ясно. Це тому, що крига відбивала світло потужного прожектора. Я не годен змалювати світляних ефектів на цих велетенських, примхливо вирубаних брилах, де кожен кут, кожна грань, кожна площина, залежно від характеру тріщин і розколин, відбивала своє особливе сяйво. Це була сліпуча рудня розмаїтих самоцвітів, де сапфіри перехрещували своє синє проміння з зеленим промінням смарагдів. То тут, то там найніжніші опалові тони пробивалися крізь вогняні зірки діамантів, що блиском сліпили око. Прожекторове світло посилювалося в сто крат, як посилюється під лінзою маяка світло звичайної лампи.

— Яка краса! Яка краса! — вигукнув Консель.

— Еге ж, — погодився я. — Чарівно!

— Сто чортів — і справді! — не втримався Нед Ленд. — Це чудово! Скажу я вам, аж голова мені обертом пішла. Дивина та й годі. Тільки за це видиво, може, доведеться дорого заплатити. І, коли вже говорити щиро, то ми споглядаємо на таке, чого й сам Бог не дозволяє людині бачити!

Нед мав рацію. Це було аж занадто гарно. Зненацька Консель скрикнув, і я рвучко озирнувся.

— Що там? — запитався я.

— Хай пан професор заплющить очі! Хай не дивиться! — Консель затулив собі долонями очі.

— Але що тобі, друже мій?

— Я нічого не бачу! Я осліп!

Мимохіть глянув я на шибу, та враз мусив одвернутися від сліпучого сяйва.

Я тут же все збагнув: «Наутілус» ринув уперед, набираючи швидкості. Спокійний блиск крижаних мурів повернувся на сліпучу вогняну смугу. Міріади діамантових блискіток злилися. «Наутілус», підхоплений потужним гвинтом, мчав поміж блискавиць.

У цю мить віконниці салону зачинилися. Ми так і стояли, затуливши долонями очі,— перед нами й досі палахкотіли осяйні смуги концентрованого світла, які, буває, з'являються перед очима, коли подивишся на сонце. Минуло кілька хвилин, перш аніж зір заспокоївся.

Нарешті ми опустили руки.

— Далебі, я ніколи б у це не повірив, — сказав Консель.

— А я й зараз не вірю! — мовив канадець.

— Коли повернемося на землю, — правив далі Консель, — розбещені такими чудесами природи, що ми будемо думати про ті вбогі континенти і про нікчемні витвори людських рук? Ні! Світ, заселений людьми, вже нас не гідний!

Така річ в устах незворушного фламандця свідчила про надзвичайне захоплення.

Але Нед Ленд не проминув нагоди хлюпнути на нас холодною водою.

— «Заселений людьми світ»! — передражнив він, хитаючи головою. — Заспокойтеся, друже Конселю, в нього ми не вернемося.

Була п'ята година ранку. Раптом «Наутілус» знову об щось ударився. Я збагнув: він наштовхнувся тараном на крижану брилу. Може, до цього призвело якесь невдале маневрування — адже плисти вузьким тунелем, захаращеним кригою, — вельми нелегко. Я подумав, що капітан Немо, змінивши напрям, обійде перепону або попливе звивинами тунелю. Проте, всупереч моїм сподіванкам, «Наутілус» узяв задній хід.

— Невже ми задкуємо? — запитався Консель.

— Еге ж, — відповів я. — Певне, з цього боку в тунелі немає виходу.

— Ну, й що тепер?

— А нічого. Вернемося назад і вийдемо південним отвором тунелю. Та й по всьому.

Отак говорячи, я намагався показувати себе впевненішим, аніж був насправді. А тим часом «Наутілус» дедалі швидше мчав назад.

— Марнуємо час, — сказав Нед.

— Година туди чи сюди — байдуже! Аби ж то вийти!

— Воно-то так, — відповів Нед. — Аби ж то вийти!

Хвилин кілька походжав я з салону до бібліотеки і з бібліотеки до салону. Потім сів на канапу, взяв книжку й почав механічно пробігати очима сторінки. Минуло чверть години. Підійшов Консель і запитався:

— Пан професор читає щось цікаве?

— Дуже цікаве.

— Ще б пак! Це ж книга пана професора.

— Хіба?

То й справді була моя книга «Таємниці морських глибин». Оце так! Я згорнув книгу і знову взявся ходити. Нед і Консель звелися, аби піти до себе.

— Зостаньтеся, — сказав я. — Побудемо разом, доки виберемося із цього тунелю.

— Як ваша ласка, пане професоре, — відповів Консель.

Минуло кілька годин. Я часто поглядав на прилади. Манометр показував: «Наутілус» йде на глибині триста метрів; компас визначав південний напрям, а лаг крутився зі швидкістю двадцять миль на годину — надмірна швидкість у такому тісному тунелі. Але капітан Немо знав, що за цих умов найбільша швидкість не буде зайва, що тепер хвилини мали вагу віків.

О восьмій годині двадцять п'ять хвилин судно вдруге на щось наштовхнулося, цього разу кормою. Я зблід. Товариші підійшли до мене. Я стиснув Конселеві руку. Ми перезирнулися — і тільки. Та ці погляди були промовистіші за будь-які слова.

Аж тут до салону ввійшов капітан. Я спитав у нього:

— Шлях на південь також закрито?

— Так. Айсберг перевернувся і загородив вихід.

— Ми в пастці?

— Так.



XIV ПІВДЕННИЙ ПОЛЮС | 20 000 льє під водою (Збірка) | XVI БРАК ПОВІТРЯ