home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



XVIII

СПРУТИ


Кілька днів «Наутілус» тримався далі від американських берегів. Очевидно, капітанові Немо не хотілося запливати в Мексиканську затоку або в води Антильських островів. Проте під кілем судна не бракувало води, адже тут пересічна глибина моря — тисяча вісімсот метрів. Та, певне, ці моря, рясно всіяні островами і часто відвідувані пароплавами, не подобалися капітанові.

Шістнадцятого квітня ми пропливли на віддалі тридцяти миль од Гваделупи та Мартініки. Я лише на мить помітив їхні високі шпилі.

Канадець, що мріяв здійснити свої наміри в Мексиканській затоці, або досягнувши землі, або ж діставшись одного з численних суден, котрі робили каботажні рейси між островами, був до краю збентежений. Ми могли б успішно втекти, коли б Недові Ленду вдалося крадькома від капітана Немо захопити човна. Але тепер, у чистому морі, годі про те й думати.

Канадець, Консель і я мали тривалу розмову з цього приводу. Вже півроку ми — в'язні «Наутілуса». За цей час пройшли сімнадцять тисяч льє, і, як сказав Нед, плавбі не видно кінця-краю. Несподівано він запропонував, щоб я поставив перед капітаном Немо питання руба: чи він і справді довіку триматиме нас на своєму судні?

Я не погоджувався з Недом — гадав, що нічого тим не досягнемо. Треба важити не на капітана, а на самих себе. До того останнім часом капітан дедалі хмурнішав, суворішав, ставав відлюдкуватіший. Він начебто уникав мене. Бувало, він охоче розказував про всілякі підводні чудеса, а тепер залишав мене працювати на самоті і навіть не заходив до салону.

Чому так змінився капітан? Що до цього спричинилося? Я нічого не міг собі закинути. Може, капітана гнітила наша присутність на судні? Одначе я не мав ніякої надії, що він поверне нам волю.

Тим-то я й просив канадця дати мені час, аби гаразд зважити все, спершу ніж братися до діла. Коли моя розмова з капітаном не досягне бажаних наслідків — у нього збудиться підозра, а це може пошкодити канадцевим замірам. Додам іще — посилатися на наше здоров'я нема підстав. Якщо не брати до уваги тяжких випробовувань у торосах Південного полюса, то ні Нед, ані Консель, ані я ніколи так добре не почувалися. Добра їжа, цілюще повітря, впорядковане життя, стала температура виключали можливість захворювання. І я гаразд розумів переваги такого способу життя для людини, що без жалю назавше порвала зв'язки з землею, — для такої, як капітан Немо; він тут удома, пливе, куди йому заманеться, і прямує до своєї мети таємними, але добре знаними йому шляхами. Таж ми, ми не поривали з людством! Мені, приміром, не хотілося поховати з собою свої праці, такі цікаві й нові.

Саме тепер я мав право написати справжню книгу про море і мріяв, щоб ця книга рано чи пізно побачила світ.

Ось і тут, у водах Антильських островів, за яких десять метрів од поверхні, дивлячись у вікно салону, скільки прецікавих творінь природи міг я занести щодня до своїх нотаток! Наприклад, галери, відомі під назвою морських фізалій; вони, ніби довгасті пухирі з перловим полиском, плавають на воді, поставивши під вітер свої мембрани і розпустивши по воді блакитні мацаки, схожі на шовкові ниточки; чарівні медузи; коли до них торкнутися, вони випускають пекучу рідину, що жалить, мов кропива. Із кільчастих черв'яків — анеліди до півтора метра завдовжки, з рожевим хоботом і тисячею сьомастами рухливих органів-параподій, що звивалися в воді й сяяли всіма барвами веселки. Із риб — величезні скати-молубари, з трикутними грудними плавцями, горбкуватою спиною і очима, посадженими по краях передньої частини голови; до десяти футів завдовжки, до шестисот фунтів вагою, вони плавали, неначе якісь уламки кораблів, часто затуляючи нам вікно.

Траплялись і американські балісти, що їх природа наділила тільки чорною та білою барвою, і довгопері бички, з м'ясистим довгастим тулубом, жовтими плавцями й витягненою вперед щелепою; і макрелі сто шістдесят сантиметрів завдовжки, з куцими гострими зубами, вкриті дрібною лускою. Жваво орудуючи блискучими плавцями, пропливали зграї смугастих барабульок, від голови до хвоста попасованих золотавими смугами. Ці прегарні витвори природи колись присвячувалися богині Діані; римські багачі дуже їх полюбляли, тримаючися приповідки: «Лови її, але не їж!» Золотисті помаканти, оздоблені смарагдовими смугами, мовби зодягнені в оксамит і шовк, линули перед нашими очима, як статечні сеньйори на полотнах Веронезе86; шпористі спари тікали врізнобіч од їхніх наїжачених грудних плавців; клупанодони, п'ятнадцять дюймів завдовжки, випромінювали світло; кефалі ляскали по воді грубими м'ясистими хвостами; червоні сиги краяли хвилі гострими грудними плавцями; а сріблясті риби-місяці, гідні свого ймення, підіймалися на поверхню води і, ніби справжні місяці, випромінювали холодний білавий блиск.

Скільки ще нових пречудових взірців тутешньої фауни побачив би я, коли б «Наутілус» не почав мало-помалу занурюватись! З допомогою похилих площин ми поринули на глибину двох-трьох тисяч метрів. Тут тваринне життя представляли самі лише морські зірки, медузи та деякі молюски.

Двадцятого квітня ми піднялися на тисячу п'ятсот метрів. Найближча земля — Лукайські острови, розкидані на воді, неначе купи каміння. Там зводились високі підводні скелі, стрімкі мури, складені з пластуватих брил; поміж них вода вилизала такі шпарини, що навіть електричне проміння «Наутілуса» не просвічувало їх.

По скелях стелилися густі водорості, велетенські ламінарії, фукуси; то були справжні шпалери з гідрофітів, гідних титанічного світу.

Природно, споглядаючи цих велетів, ми — Консель, Нед і я — згадали й гігантських морських тварин. Одні з них, певне, призначені поїдати інших. Проте крізь вікно я помітив у плетиві довгих волокон лише кілька членистоногих із групи короткохвостих, довголапих ламбар, бузкової барви крабів та кліосів, які звичайно водяться поблизу Антильських островів.

Наближалася одинадцята година ранку, коли Нед Ленд звернув мою увагу: в водоростях щось безнастанно ворушиться.

— Так, — сказав я, — там справжні печери, вигідні спрутам, і мене анітрохи не здивує, коли побачу отих страховищ.

— Що! — мовив Консель. — То ж кальмари, звичайнісінькі кальмари з ряду головоногих!

— Ні, то величезні спрути. Але наш друг Нед, певне, помилився. Я нічого не помічаю.

— Шкода, — сказав Консель. — Мені б хотілося зблизька глянути на спрута. Кажуть, ніби він може затягти в безодню цілого корабля. Цих тварин називають крак…

— Крак — і каюк! — іронічно кинув канадець.

— Кракенами, — незворушно доказав Консель, не зваживши на жарт свого товариша.

— Зроду не повірю, — сказав Нед Ленд, — що на світі існують отакі тварини.

— Чому б і ні? — запитав Консель. — Ми ж були повірили в нарвала.

— І помилилися, Конселю.

— Безперечно! Та інші, може, й досі вірять.

— Можливо, Конселю, — відповів я, — але я повірю в існування цих почвар лише тоді, коли власноручно хоч би одну з них витребушу.

— То пан професор не вірить, що є велетенські спрути? — спитався Консель.

— А який чорт у них повірить?! — вигукнув канадець.

— Багато хто вірить, друже Неде.

— Тільки не рибалки. Вчені — може!

— Вибачте, Неде. І рибалки, і вчені!

— Але ж я бачив сам, — преповажно сказав Консель, — сам бачив, як один головоногий тяг під воду велике судно.

— Ви це бачили? — запитався канадець.

— Бачив, Неде!

— На власні очі?

— На власні очі.

— Де ж, де саме бачили?

— У Сен-Мало, — не задумуючись, відповів Консель.

— У гавані? — глузливо запитав Нед Ленд.

— Ні, в церкві.

— У церкві! — вигукнув канадець.

— Еге ж, Неде. Того спрута намальовано на картині.

— Але ж бо! — вигукнув Нед, заходячись сміхом. — Пан Консель глузує з мене.

— Він каже правду, — мовив я. — Я чув про цю картину. Але сюжет її взятий із легенди; а ви знаєте, чого варті легенди з царини природничої історії! Надто коли йдеться про страхіття, уява не знає меж. Розказували не тільки те, що спрути здатні потопити судно; якийсь Олаус Магнус згадує спрута одну милю завдовжки — він скидався скорше на острів, а не на тварину. Кажуть і таке: один нідроський єпископ надумав колись звести олтар на величезній скелі. Тільки-но він скінчив відправу — скеля попливла, а там і зовсім поринула в море. То не скеля була, а спрут.

— Ото і все? — запитав канадець.

— Ні. Інший єпископ, Понтоппідам Бергемський, також розповідає про спрута, на якому міг би провадити маневри цілий кавалерійський полк.

— Ну й брехуни ж ті єпископи! — сказав Нед Ленд.

— Нарешті древні природознавці згадують про страхіття з пелькою, як ціла за тока; вони не годні пропхатися Гібралтарською протокою.

— Ну й на здоров'я! — мовив канадець.

— А є хоч трохи правди в цих оповідях? — озвався Консель.

— Нема, друзі, нема нічогісінько, крім того, що вони переступають межі вірогідності і стають казкою або легендою. Просто уяві оповідача треба як не причини, то хоч приводу. Безперечно, серед кальмарів і спрутів трапляються величезні, але, відома річ, не такі, як китоподібні. Арістотель твердив, що бувають кальмари п'ять ліктів завдовжки, себто три метри десять сантиметрів. Наші рибалки подибували спрутів понад метр вісімдесят сантиметрів завдовжки. В музеях Трієста і Монпельє зберігаються кістяки спрутів два метри завбільшки. Проте, за визначенням натуралістів, один із спрутів довжиною шість футів мав мацаки двадцять сім метрів. Цього досить, щоб він став страхітливою почварою.

— А зараз таких ловлять? — спитав канадець.

— Якщо й не ловлять, то, в кожному разі, моряки часом бачать їх. Один мій друг, капітан Поль Бос із Гавра, разів кілька запевняв, ніби здибав у Індійському океані це величезне страхіття. Але найдивовижніший випадок — і він спростовує всі сумніви щодо існування велетенських спрутів, — трапився 1861 року.

— Який же то випадок? — запитався Нед Ленд.

— Ось який. 1861 року на північний схід од Тенеріфе, на тій самій широті, де ми зараз, команда сторожового судна «Алектон» помітила страхітливого кальмара. Капітан Буге наблизився до тварини й атакував її гарпунами та рушничними пострілами, але не домігся успіху, бо кулі й гарпуни пронизували м'яке тіло, як драглі. По кількох марних спробах на кальмара вдалося накинути зашморг. Зашморг ковзнув до хвоста і аж тут затримався. Тоді заходилися витягати страховиддя на борт, та воно було таке важке, що линва відтяла йому хвоста, і, втративши ту оздобу, кальмар шубовснув у море.

— Нарешті хоч один факт! — сказав Нед Ленд.

— Факт незаперечний, мій любий Неде. Цього молюска навіть запропонували назвати «кальмаром Буге».

— А скільки він був завдовжки? — спитав канадець.

— Мабуть, метрів із шість? — поцікавився Консель; стоячи при вікні, він пильно придивлявся до заглибин у скелях.

— Саме такий, — відповів я.

— А чи не було в нього часом на голові,— вів Консель далі,— восьми мацаків, що звивалися, ніби гадючий вивід?

— Були й мацаки.

— А очі — вирлаті й здоровенні?

— Авжеж, Конселю.

— А рот схожий на папужий дзьоб, тільки величезний?

— Схожий, Конселю!

— Тоді хай пан професор гляне, — спокійно промовив Консель, — ондечки як не кальмар Буге, то принаймні один з його братів.

Я повернувся до Конселя. Нед Ленд кинувся до вікна.

— Ну й почвара! — вигукнув він.

Я й собі глянув у вікно і мимохіть відсахнувся. Перед очима рухалася справді страхітлива почвара.

Це був велетенський кальмар метрів вісім завдовжки. Вп'явшися в нас синьо-зеленими баньками, він мчав задом наперед до «Наутілуса». Вісім рук, чи, скорше, вісім ніг, що росли просто з голови — тим-то й назвали цих тварин головоногими, — були вдвічі довші за тулуб і маялись, ніби волосся у фурії. Виразно виднілися двісті п'ятдесят присиснів, розташованих із внутрішнього боку мацаків, подібних до півкруглих капсул. Часом присисні наче присмоктувалися до шиби. Паща страховища — геть-чисто роговий дзьоб папуги — раз по раз роззявлялася й стулялась. Язик, теж із рогової речовини, втиканий рядами гострих зубів, здригався, висолоплюючись із цих кліщів. Яка фантазія природи! В молюска — пташиний дзьоб! М'ясистий веретенуватий тулуб, роздутий посередині, важив двадцять-двадцять п'ять тонн. Колір кальмара повсякчас мінився від блідо-сірого до буро-червоного — залежно від роздратованості тварини.

Що ж дратувало молюска? Безперечно, «Наутілус» — велетенське страхіття, що проти нього безсилі кальмарові мацаки й щелепи. І все ж таки які чудовиська — ці спрути, якою наділені силою, як потужно рухаються завдяки трикамерному серцю!

Волею випадку зустрілися ми з таким кальмаром, і мені не хотілося втрачати нагоди ретельно вивчити цього представника головоногих. Перемігши жах, навіяний самим тільки виглядом молюска, я вхопив олівця і заходився його малювати.

— Може, це той самий, що попався «Алектонові»? — сказав Консель.

— Ні,— заперечив канадець. — Цей же цілий, а тому відтято хвоста.

— То байдуже, — промовив я. — Мацаки і хвіст у цих тварин можуть знову відростати, а за сім років кальмар Буге, відома річ, нажив собі нового хвоста.

— Ну, не цей, то, може, котрий із отих! — відповів Нед.

Я обернувся. Так, біля правого вікна з'явилися кілька спрутів. Порахували — сім. Вони пливли при судні. Було чути, як спрути скрегочуть дзьобами по залізній обшивці. Чудова нагода роздивитися їх!

Я малював далі. Страхіття рухались так само швидко, як «Наутілус», і тому здавалися нерухомими; я міг би накреслити їхні обриси просто на шибі. Тим паче — ми пливли з помірною швидкістю.

Раптом «Наутілус» зупинився. Від різкого поштовху корпус затремтів.

— Невже на щось наскочили? — запитався я.

— В кожному разі,— відповів канадець, — ми вже минули цю перешкоду, бо пливемо знову.

20 000 льє під водою (Збірка)


На кальмара вдалося закинути зашморг.


«Наутілус» тримався на воді, але не рухався з місця. Гвинтові лопаті завмерли. Минула якась хвилина — і в салоні появилися капітан Немо та його помічник.

Я вже давненько не бачив капітана. Він видався мені похмурим. Не обзиваючись, а може, й не помітивши нас, він наблизився до вікна, глянув на спрутів і щось сказав помічникові. Той вийшов. Незабаром віконниці зачинилися. Стеля засвітилась.

— Цікава колекція спрутів, — мовив я до капітана невимушеним тоном аматора, що дивиться крізь скло акваріума.

— Так, професоре, — відповів капітан, — і зараз ми станемо з ними до рукопашного бою.

Я глянув на капітана. Мабуть, я чогось не дочув.

— Рукопашного? — проказав я.

— Так. Зупинився гвинт. Певне, між його лопатями застрягла кальмарова щелепа. Це заважає нам плисти.

— Що ж ви гадаєте робити?

— Виринути на поверхню і перебити всю оту нечисть.

— Це не так просто.

— Авжеж. Електричні кулі безсилі проти м'якого тіла спрутів — нема достатнього опору, щоб кулі ті розривалися. Але ми пустимо в діло сокири.

— І гарпун, капітане, — додав канадець, — коли не відмовитесь од моєї допомоги.

— Я її приймаю, містере Неде.

— Ми теж пристаємо до вас, — мовив я, і всі ми попрямували до головного трапа.

Там уже стояло десятеро озброєних абордажними сокирами матросів. Ми з Конселем узяли й собі сокири. Нед Ленд ухопив гарпуна.

«Наутілус» виплив на поверхню. Один матрос узявся відгвинчувати люкові шворні. Тільки-но їх було відкручено, як люк розчахнувся: видно, спрут уже встиг присмоктатися до нього. Тут же в отвір ковзнув, ніби гадюка, довгий мацак, а зверху метлялися ще двадцять. Капітан Немо враз одрубав страшного мацака, що, звиваючись, скотився східцями вниз.

Тимчасом як ми поспішали один поперед одного на палубу, два інших мацаки впали на моряка, котрий ішов перший, і з страшною силою підняли його в повітря.

Капітан скрикнув і метнувся вперед. Ми кинулись слідом.

Яке видовище! Сердега прилип до присиснів і з примхи велетенського мацака метлявся в повітрі. Він задихався, хрипів, волав: «Пробі! Рятуйте!» Слова ці, мовлені по-французьки, приголомшили мене. Отже, я мав на судні земляка, а може, й кількох! Його розпачливий крик я чутиму все життя!

Безталанник гинув. Хто може вирвати його із тих обіймів? Одначе капітан кинувся на спрута і відрубав йому ще одного мацака. А помічник люто змагався з іншими страхіттями, які лізли на борт «Наутілуса». Матроси рубали їх сокирами. Канадець, Консель і я вганяли нашу зброю в м'ясисті туші. Повітря сповнилося міцним духом мускусу. Жах та й годі!

20 000 льє під водою (Збірка)


Це був велетенський кальмар.


На хвильку я був повірив, що бідолаху матроса пощастить одірвати від присиснів. Із восьми мацаків уже сім відрубано. Лише один звивався в повітрі, вимахуючи своєю жертвою, неначе пір'їною. Та коли капітан Немо і помічник метнулися до спрута, той випустив струмінь чорної рідини із міхура, що знаходиться в його шлункові. Ми враз осліпли. А як чорна хмара розвіялася — не було й сліду ні спрута, ані мого безталанного співвітчизника!

З якою люттю, як нестямно кинулися ми тоді на почвар! На палубі «Наутілуса» було десять — дванадцять спрутів. Ми шматували й сікли зміясті цурпалки, що звивалися в потоках крові й чорної рідини. Здавалося, липучі мацаки відростали знову, мов голови гідри. Недів гарпун за кожним махом впинався в синьо-зелені очі потвор і пробивав їх. Та раптом страхітливі мацаки звалили з ніг мого відважного товариша.

О, як тільки не розірвалося мені серце! Над канадцем уже повис жахливий дзьоб. Я кинувся до Неда, але капітан мене випередив. Його сокира ввігналася у величезні щелепи спрута, а чудом врятований канадець схопився на ноги і вгородив гарпуна в самісіньке серце потвори.

— Я повинен був сплатити борг! — сказав канадцеві Немо.

Нед мовчки вклонився.

Бій тривав чверть години. Переможені страхіття, побиті й покалічені, нарешті покинули поле бою й зникли у хвилях.

Капітан Немо, весь закривавлений, стояв непорушний біля прожектора. Дивився на море, що поглинуло одного з його товаришів, і рясні сльози котилися йому з очей.



XVII ВІД МИСУ ГОРН ДО АМАЗОНКИ | 20 000 льє під водою (Збірка) | XIX ГОЛЬФСТРІМ